УДК 17+340

І.В. Єфремова (аспірант)

Донецький національний технічний університет

efremowa.irina@yandex.ru

ПРОБЛЕМА СТАНОВЛЕННЯ Homo juridicus У КОНТЕКСТІ ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

У статті розглядається одна з актуальних проблем в сучасній правосвідомості і філософській антропології: становлення людини юридичної, як людини, що пройшла стадію юридизації в якості способу придбання і засвоєння певних правових норм, звичаїв, традицій.

людина юридична, особа, право, мораль, свобода, відповідальність

Як відомо, феномен права найтіснішим чином пов’язаний з людиною, її сутністю, змістом людського буття. «Людина – «джерело і таємниця» права», – пише В.Бачинін [1]. І це, безсумнівно, так. Оскільки в природі самої людини, безумовно, присутні вихідні прафеномени тих ціннісно-нормативних систем, які зумовлюють його правомірну поведінку. Само собою зрозуміло, якщо право було б непритаманне людській природі, воно ніколи не змогло б зафіксуватися в антропо- і соціосфері. Всередині правової реальності людина живе як у стінах свого будинку, чітко усвідомлюючи, що право дійсно захищає її від багатьох мінливостей буття.

Саме тому право не існує поза людьми, поза середовищем їх життєдіяльності. Воно систематично апелює саме до людини. Разом з тим право саме по собі має величезну цінність, оскільки воно служить досягненню ідеалів справедливості, свободи, рівності в суспільстві, певним чином організовує соціальний простір і сприймає цінності, накопичені суспільством в інших соціальних нормах. У цьому плані можна говорити про той величезний вплив, який чинить на формування права сукупність моральних вимог, які сприймаються людиною добровільно, через її переконання і виховання. Цілком очевидно, що право неминуче вбирає в себе загальнолюдські моральні цінності, ґрунтується на моральних досягненнях суспільства. В цьому плані важко не погодитися з думкою О. Лукашевої про те, що «право – категорія етична, і не може бути права, до якого незастосовні були б моральні оцінки, перш за все з позицій добра, зла, чесного, безчесного» [2, с.120].

Метою даної статті є розгляд становлення людини юридичної, як людини, що пройшла стадію юридизації. Дослідженню даної проблематики присвячені роботи, як мислителів минулого (І.Кант, Г.Гегель, М.Бердяєв, І.Ільїн), так і сучасних вчених (С.Алексєєв, Е.Агацці, Л.Баткін, В.Бачинін, Г.Гребеньков, Г.Гриценко, Н.Зазаєва, Ж.Карбоньє, А.Ковлер, С.Максимов, Г.Мальцев, Л.Мамут, Б.Марков, В.Нерсесянц, Ю.Оборотов, П.Рікьор, О.Сланов).

Людина вступає у соціовзаємодію з іншими людьми не через сліпу прихильність до норми, а заради розв’язання близьких їй матеріальних і духовних проблем, сподіваючись на еквівалентне відшкодування, нагороду або усунення ризику що-небудь втратити. Причому мотиви соціальної взаємодії диктуються не тільки суто індивідуальними потребами та інтересами, а й колективними цінностями, перспективами групового виживання, надійного і забезпеченого положення індивіда в групі, суспільстві. Так, С. Франк стверджує, що людина живе у суспільстві не тому, що так жити зручніше, а тому, що лише в якості члена суспільства вона може відбутися як Людина, подібно до того, як лист може бути листом лише цілого дерева [3, с.380].

Отже, суспільство передбачає осмислення соціальних дій своїх членів, котре виявляється в процесі соціальної інтерпретації дій, що відповідають або не відповідають очікуванням, які визнаються людьми в певному соціокультурному середовищі. В тих випадках, коли «поведінкові реакції людини, що володіє трансгресивністю, при їх виході за межі загальноприйнятих в даних умовах стереотипів не ущемляють інтереси інших людей і не ображають їх, а головне – не загрожують стабільності суспільного розвитку, немає особливої потреби в додатковій контрольно-регулятивній функції» [4, с.133]. Коли ж виникає «антропологічна метаморфоза, а саме коли трансгресивна особистість здатна в рівній мірі, керуючись своєю вільною волею, і підкорятися загальноприйнятим нормам, і порушувати ті з них, які є соціально значущими та життєво необхідними для підтримки цілісності суспільства та соціального порядку в ньому, починає інтенсивно формуватися і розвиватися право як механізм додаткового соціального контролю» [4, с.133]. При цьому слід підкреслити, що соціально значущі й життєво необхідні норми сприймалися як належне й претендували на дійсність не в силу абстрактно-ціннісних якостей (справедливості, блага, порядку), а в результаті усвідомлення, що так було, так є і так повинно бути в даних соціокультурних умовах, тобто в результаті нормативної сили фактичного. Тут цілком можна погодитися з італійським філософом Е.Агацці, який пише, що «кожна людська дія пов’язана з деякою «ідеальною моделлю», з тим, «як має бути» [5, с.26].

Тому будь-яка людина – це істота «повиннісна», яка постійно співвідношує свої дії з ідеальними зразками і тим самим спрямовує до цих зразків, трансцендує до них. Цим ціннісно-орієнтована поведінка людини відрізняється від простої цілеспрямованості поведінки тварин. Оскільки ж сфера «повинного» є особливістю власне людської дії, то і мораль, і право як найбільш розвинені нормативно-ціннісні системи, без яких людина не може бути людиною, виявляються характеристиками її способу буття. Так, відомий російський філософ права І.Ільїн писав: «... джерело права перебуває у внутрішньому світі людини, і діяти в житті право може тільки завдяки тому, що воно звертається до внутрішнього світу, а саме до тих струн душі, в яких складаються мотиви «людської поведінки і, складаючись, породжують живий вчинок людини» [6, с.252]. «Наука, – пише сучасний філософ права К.Кассіо, – повинна бачити право як людське життя, що переживається, а не як об’єктивоване людське життя» [7, с.37].

Що ж ховається раціонального за такою метафорично вираженою І.Ільїним і К.Кассіо думкою? Певно, те, що становлення і діяльність людини-юридичної (Homo juridicus) являє собою складний екзистенційно-особистісний процес діалектики правової реальності як системи стійких соціально-історичних цінностей права та їх трансформацію, реконструкцію і засвоєння під впливом унікального життєвого досвіду, освіти та виховання індивіда [8, с.146]. Досліджуючи людину юридичну як елемент правової акультурації певної правової системи, ми тим самим звужуємо можливі межі пізнання людини як творця права. При цьому не важливо, людина чи право виступає в якості об’єкта чи суб’єкта, активного або пасивного елемента творіння. У даному випадку має значення уявлення людини поза зв’язком з часом і простором, а тільки – з правовою оболонкою. І тільки таким чином, на нашу думку, можливо пізнання істинного homo juridicus.

Разом з розвитком цивілізації і культури Homo sapiens поступово набував ознаки людини соціальної, моральної, релігійної, економічної. Коли в античному світі почала утворюватися соціально-правова реальність, то виникли умови для появи не просто «політичної тварини» в арістотелівському сенсі, а людини юридичної. Тому про Нomo juridicus («людину юридичну») як про окремий індивід, який автономно бере участь у правовому спілкуванні, варто говорити лише стосовно до епохи цивілізації. В доцивілізаційний період – у період варварства – про неї немає згадки. Отже, «в ті стародавні часи не було правового спілкування відповідного саме цьому актору. Значить, тоді були відсутні такі обставини, які ініціювали б появу інших (поряд з «людиною юридичною») акторів правового спілкування, були відсутні чинники, дія яких спричинила б радикальну трансформацію самого правового спілкування доцивілізаційної пори» [9, с.63].

Ситуація докорінно змінюється, коли соціум, подолавши ступені варварства, піднімається на якісно новий стадіальний рівень. З виникненням цивілізації, з генезисом державності суттєво перетворюється природа суспільства, по-новому починають протікати процеси його подальшої еволюції. Суспільний поділ праці пребагато «ущільнює» соціальний час-простір. «Народжуються досі небачені соціальні взаємодії, невідомі минулому маски-ролі» [9, с.63].

Ось під збігом таких принципово нових обставин у соціумі явно визріває потреба у радикальній зміні колись сформованого типу правового спілкування, у формуванні інших (крім homo juridicus – окремої особистості) учасників правового спілкування. І ці, інші учасники правового спілкування, стали з’являтися: групи (колективи) homo juridicus, об’єднані конкретними завданнями та цілями, специфікою діяльності (роботи), місцем проживання і т.д. [9, с.63]. Люди відтепер отримують незмірно великі шанси, щоб самовизначатися, самореалізовуватися, самостверджуватися.

Якщо людина соціальна – це істота, майже рівним чином схильна до творення і руйнування, до порядку і безладу, то людина юридична (Homo juridicus) – це тип цивілізованого індивідуума, здатного самостійно перерозподіляти свою вітальну і соціальну енергію і вводити свої інстинкти та пристрасті у русло нормативного, «законослухняного» існування. Дійсно тільки людина може бути Нomo juridicus, бо тільки вона серед всіх інших живих істот здатна творити норми і дотримуватись їх, приборкувати свої інстинкти і агресію, тобто діяти свідомо. «Тільки людина з усіх живих істот «наділена властивістю бути юридичною істотою» і тільки їй притаманна здатність «створювати і сприймати юридичне», – пише французький соціолог Ж. Карбоньє [10, с.61].

Отже, людина є творцем юридичної реальності (правових норм, законів, імперативів), яку вона сама створює і сама їй підпорядковується. Людина юридична – це істота, що вміє втілювати протиріччя свого внутрішнього і зовнішнього життя в прийнятні для соціокультурної реальності правові форми, забезпечувати стабільне соціально-культурне оточення для своєї життєдіяльності, соціальний порядок у суспільстві. «Людина як єдина юридична істота – ось незламна підстава будь-якої думки про право і державу», – вважає західноєвропейський вчений Жан М.Брекман [11, с.94].

Людина юридична, з одного боку це лише модель суб’єкта, яка бере участь у правовому спілкуванні, з іншого – «людина, що підкоряється». Як модель суб’єкта Нomo juridicus має антропологічні риси, які допомагають у правовому спілкуванні. Під антропологічними рисами (ними володіє будь-який Нomo juridicus) розуміють не природою обумовлені якості (зріст, вага, колір очей і волосся, тембр голосу і т.д.), а психофізіологічні особливості (баланс емоційного та інтелектуального, швидкість реакції на зміни в навколишньому громадському середовищі, здатність адекватно оцінювати власні потреби і інтереси, свого роду чуття належним чином сприймати і визначати відповідного контрагента, вміння виводити уроки з накопиченого і пережитого досвіду і т.д.).

«Людина юридична» – це в тому числі «людина, що підкоряється». Але найбільш важливим для розуміння сучасної людини і тим, що додає новий сенс трактуванню «людини юридичної» є те, що «практики себе» утворюють головне й активне ядро права [12, с.10]. Ось як про це пише М. Фуко: «Право на життя, на тіло, на здоров’я, на щастя, на задоволення потреб, «право» – по той бік усіх і всіляких утисків і «відчуджень» – виявити те, що ми є, і те, чим ми можемо бути, – це «право», настільки недоступне для розуміння в межах класичної юридичної системи, стало політичною реплікою на всі ці нові процедури влади, які самі вже точно так само не належать до традиційного права суверенітету» [13, с.215].

Пошук компромісу між двома крайнощами в розумінні «людини юридичної»: з одного боку, апріорно завершеної, що володіє всіма правами до вступу в громадянське суспільство, з іншого – людини, що формується державою і, в першу чергу, його правовими інститутами, конституює нову ідею про віртуальність, відкритість і незавершеність «людини юридичної» через її здібності. Ця ідея плідно розробляється П.Рікьором в концепції про «передуючи державі здібності». «Визначення людини як людини спроможної (capable), – пише П.Рікьор, – це визначення філософської антропології, яка і є фундаментом моральної і правової філософії» [14, с.28].

Все вище сказане про людину юридичну може бути використане як основа для виділення головних властивостей Homo juridicus. По-перше, основною особливістю людини юридичної є вміння здійснювати соціальні ролі у контексті соціальних взаємодій (взаємних прав та обов’язків), і, по-друге, володіти розвиненою правосвідомістю і готовністю керуватися у своїх діях мотивами, що виходять з її сфер. І це аж ніяк не легка справа. Людина розумна, як вид і тип, не має закінченої, раз і назавжди усталеною форми, а перебуває в процесі невпинних змін. Будучи не тотожною самій собі, вона постійно виходить за власні межі. Так, цілком прийнятна, здавалося б, соціальна форма, знайдена вчора, може перестати вміщати сьогоднішній зміст і почати руйнуватися під його натиском. В цьому немає трагедії, оскільки в подоланні усталених кордонів полягає універсальний сенс людського буття. Переступаючи якісь межі, людина здатна сказати і «так» і «ні» тієї реальності, що чекає її за межею. Вона може виступити і її прихильником, і її противником, прийняти на себе роль або творця, або руйнівника [15].

„Право – це не заборона, а дозвіл, право на щось позитивне” [18, с.346]. Ось саме звідси і зв’язок права і особистості. Її ствердження і визнання пов’язане з обмеженням біологічних бажань і прийняттям соціальних зобов’язань. Звідси поняття відповідальності, яке пов’язане як зі свободою волі і необхідністю відповідати за свої вчинки, так і з визнанням іншого у формі Ти. Стало бути, в понятті особистості, відповідальності і справедливості вже давно вкладається «подвійне» значення, а дискурс їх опису є комунікативним з’єднанням права і моралі. Особистість, як автономна і розумна сутність, що має право на свободу і відповідальність, здатна контролювати свою поведінку, формується на основі довіри і поваги. «Щедрий кредит та строгий попит – ось межі, між якими знаходиться різноманіття правових та етичних оцінок. При цьому можна припустити, що право – це як би самі межі, перехід яких недопустимий і карний, але це водночас і свобода «пересування» в цих рамках» [18, с. 346]. Право задає простір свободи, і воно повинно бути досить широке, оскільки його обсяг залежить від багатьох інших зовнішніх і насамперед соціальних, економічних і політичних параметрів. «Там, де заперечується вільна індивідуальність, особистість, правове значення фізичної особи, там немає, і не може бути права», – зазначає В.Нерсесянц [19, с.27].

Далі виникає питання про міру свободи Homo juridicus. Питання більш ніж резонне, бо не може бути (та й не буває) безкрайньої свободи в учасника правового спілкування. Чим вона обмежена, де закінчуються її межі та окреслюється мірність? Звичайно, у неї є свої рубежі, вихід за які заборонено соціонормативами правового спілкування. Рубежі пролягають по краях рівнооб’ємної свободи того суб’єкта, з яким контактує, вступає у взаємодію наша Нomo juridicus. «Капітальної доказової бази не вимагає та теза, що в кожному конкретному просторово-часовому континуумі міра свободи учасників правового спілкування також конкретна і строго визначена» [9, с.60].

Якщо на порядку денному стоїть свобода особистості (Нomo juridicus – одна з незліченних варіацій особистості), то обов’язково поряд з нею, а правильніше – у парі з нею, знаходиться і відповідальність особистості. Адже й справді об’єктивно неможливо зсередини спонукально приймати рішення, діяти автономно, самостійно з метою задоволення своїх власних інтересів та при цьому всьому не зазнавати абсолютно неминучих наслідків, таким чином, прийнятих рішень і вчинених дій. Зазначене невідворотне перетерпіння і є відповідальність. Будучи величиною, похідною від свободи, органічно залежачи від неї, відповідальність становить з нею одне ціле. «Відповідальність знаходиться не поза, а всередині свободи. Відповідальна поведінка для людини є самоцінною »[20, с.141]. Саме тому П. Рікьор досліджуючи проблему суб’єкта права, створив чотиричленну структуру суб’єктивності, і на вершину цієї піраміди поставив людину відповідальну: «На рівні відповідальності і способу усвідомлення своїх вчинків ми дійсно входимо в сферу власне юридичного» [14, с.30].

Таким чином, право, орієнтоване на особистість, є антиавторитарним, воно виключає поводження з людьми як з «гвинтиками» державної машини, навіть якщо воно морально обґрунтовується в ім’я самої людини або народу [18, с.346]. Помилково уявляти право тільки як «мінімум моралі» або її формальне вираження, як те, що випливає з обов’язку. Так, необхідність звернення до моральних норм при застосуванні правових норм виникає лише в тих випадках, коли правові норми безпосередньо відсилають до моральних норм, не конкретизуючи їх, або ж містять тільки загальні морально-оціночні поняття. Якщо ж норма права конкретизує моральну норму, додасть їй характер формально визначеної, то правозастосовуючий орган при застосуванні такої правової норми повинен виходити саме з неї і не виходити за межі цієї норми. Тому «право – це якась самостійна «машина», про яку потрібно піклуватися, берегти і вміло експлуатувати. Як це не здасться дивним, збої у функціонуванні цієї машини можуть виникнути саме через абсолютизацію моралі, справедливості, правди і т.п.» [18, с.346]. Припиняючи найбільш небезпечні форми зла, право залишає маневр для неморальної і разом з тим необхідної для життя поведінки. Тим самим воно є заслоном не тільки проти насильства, але і проти примусового тиску з боку традицій і моральних норм.

У сучасній літературі мають місце бути й розбіжні з нашими уявленнями про суб’єкта права думки. Так, Л.Баткін переконаний, що в якості суб’єкта права (Homo juridicus) виступає індивід, і що «право абсолютно байдуже до особистості, що «формальне право» не цікавиться душею, йому нема діла до внутрішнього світу індивіда, в обмін ж воно дарує йому можливість виступати в якості громадянина в зовнішній і затверділій шкірці громадянства» [8, с.150].

З цією точкою зору навряд чи можна погодитися. Оскільки «право, здавалося б, байдуже до внутрішнього світу людини, не може функціонувати і розвиватися без особистісно розвинених людей, здатних сказати: «На тому стою і не можу інакше». Воно запитує таких людей, визнаючи за ними здатність вирішувати самостійно, що для них значуще, ціннісне. Гарантуючи простір для здійснення цих здібностей, воно тим самим стимулює «виробництво» особистісно розвинених індивідів. Без особистісно розвиненого суб’єкта права сучасна правова культура була б просто неможливою» [16, с.247]. Хоча реальні індивіди можуть не володіти якостями автономного суб’єкта, але сутність права полягає у припущенні цих якостей у будь-якої людини. Стало бути, право орієнтується на образ людини як особистості. Ця ідея особистості як суб’єкта права виступає в якості «повинного», ідеалу для права. «Ідеал права, – пише Б.Вишеславцев, – є вільний суб’єкт, Нomo sui iuiris, автономна особистість, яка сама міркує, сама оцінює, сама вибирає напрямок дій» [17, с.229].

Тому, бути Homo juridicus – це не значить просто відтворювати зміст позитивного права шляхом тлумачення юридичних норм. Це означає бути живою особистістю, носієм правової свідомості. В ідеї Homo juridicus закладена ідея осмисленої поведінки. Емпіричні і життєві межі осмисленого існування виражені в ідеї дієздатності. Однак Homo juridicus – це не стільки внутрішня психологічна структура особистості, а й те, як особистість представлена іншим. Вона дає можливість взаємодії з навколишнім світом, відображаючи ту роль, яку людина грає в ньому. Ці наші судження сходять до ідей І. Канта, згідно з якими, людина здатна під впливом суспільства формувати в собі «здатність відповідати за свої вчинки, виявляти повагу до морального закону» [21, с.372].

Ця розвинута здатність перетворює особу (person) в особистість (personlichkeit). І.Кант пише, що «особа підпорядкована тільки тим законам, які вона ... сама для себе встановлює. Особа ж піднесена обов’язком як моральним законом всередині себе і є особистість (personlichkeit), шляхом зобов’язання накладаються людиною власним розумом» [21, с.373].

Значить, особистість як персона є не атомарний індивід, а людина в його відношенні до інших людей. Така особистість конституюється іншими, але не в об’єктивному сенсі, а в тому сенсі, що усвідомлює себе у ставленні до інших, щодо розуміння її ролі іншими. Вона є структурна єдність відносин і її носія (правовідносин і суб’єкта права). Це означає, що право породжується такими відносинами, в яких людина бере участь як персона.

Таким чином, соціальність, яка виступає у вигляді цивілізованості, дозволяє людині юридичній висловлювати свої інтереси і потреби у форми, співвимірні соціальним обставинам і, які вписуються в нормативні рамки права. Розвинута правосвідомість наділяє її свого роду імунітетом проти спокус імморального, не правового, кримінального характеру. Вона утримує її від небезпечних, асоціальних форм трансгресивної поведінки, від падінь у безодню деструктивного свавілля, згубної вседозволеності [15].

Список літератури

1. Бачинин В.А. Антропосоциологические проблемы права: методология и эмпирия / В.А. Бачинин // Правоведение. – 2001. – № 3. – С. 27-39.

2. Лукашева Е.А. Право, мораль, личность / отв. ред.: Чхиквадзе В.М. – М.: Наука, 1986. – 263 с.

3. Франк С.Л. Непостижимое: онтологическое введение в философию религии / С.Л. Франк // Сочинения. – М.: Изд-во „Правда”, 1990. – 214 с.

4. Гриценко Г.Д. Право как социокультурное явление: состояние проблемы и перспективы решения: [монография] / Г.Д. Гриценко. – Ставрополь: Изд-во СГУ, 2002. – 406 с.

5. Агацци Э. Человек как предмет философии / Э. Агацци // Вопросы философии. – 1989. – № 2. – С. 24-35.

6. Ильин И. Понятие права и силы. Опыт методологического анализа. Соч.: в 2-х т. / И. Ильин. – М.: Медиум, 1993. – Т. 1. – 274 с.

7. Оборотов Ю.Н. Традиции и обновление в правовой сфере: вопросы теории (от познания к постижению права) / Ю.Н. Оборотов. – Одесса: Юридична література, 2002. – 280 с.

8. Гребеньков Г.В. Очерки по философии права: [монография] / Г.В. Гребеньков. – Донецк: Донецкий юридический институт ЛГУВД им. Э.А. Дидоренко, 2009. – 216 с.

9. Мамут Л.С. Право рождается и существует в социуме / Л.С. Мамут // Конституционный вестник. – 2010. – № 2 (20). – С. 52-67.

10. Карбонье Ж. Юридическая социология / Ж. Карбонье; [пер. и вступ. ст. В.А. Туманова]. – М.: Прогресс, 1986. – 352 с.

11. Broekman Jan M. Droit et antropologie / Jan M. Broekhman. – Paris: L.G.D.J, 1993. – 215 р.

12. Зазаева Н.Б. «Человек юридический» в топосе современной политико-правовой ситуации / Н.Б. Зазаева // Научный вестник Омской академии МВД России. – 2005. – № 2 (22). – С.9-11.

13. Фуко М. Забота об истине: Беседа с Франсуа Эвальдом. Воля к истине: по ту сторону власти, знания, сексуальности / М. Фуко. – М. : Касталь, 1996. – 448 с.

14. Рикёр П. Торжество языка над насилием: герменевтический подход к философии права / П. Рикёр // Вопросы философии. – 1996. – № 4. – С. 27-36.

15. Бачинин В.А. Социология: Три курса лекций студентам-юристам / В.А. Бачинин. – Х.: Изд-во Консум, 2003. – 576 с.

16. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления: [монография] / С.И. Максимов. – Х.: Право, 2002. – 328 с.

17. Вышеславцев Б.П. Кризис индустриальной культуры. Марксизм. Неосоциализм. Неолиберализм / Б.П. Вышеславцев. – Нью-Йорк: Chalidze Publications, 1953. – 350 с.

18. Марков Б.В. Философская антропология: очерки истории и теория: учеб. пособие для студентов и аспирантов гуманит. спец. / Б.В. Марков. – СПб.: Лань, 1997. – 384 с.

19. Нерсесянц В.С. Философия права: учеб. для вузов / В.С. Нерсесянц. – М.: Изд. группа ИНФРА-М–НОРМА, 1997. – 652 с.

20. Левин Г.Д. Трактат о свободе / Г.Д. Левин. – М.: Канон+, Реабилитация, 2009. – 192 с.

21. Кант И. Критика чистого разума / И. Кант. – М.: Мысль, 1994. – 591 с.

Надійшла до редакції 13.05.2011

И.В. Ефремова Донецкий национальный технический университет ПРОБЛЕМА СТАНОВЛЕНИЯ HOMO JURIDICUS В КОНТЕКСТЕ ФИЛОСОФСКО-АНТРОПОЛОГИЧЕСКИХ ИССЛЕДОВАНИЙ В статье рассматривается одна из актуальных проблем в современном правосознании и философской антропологии: становление человека юридического, как человека, прошедшего стадию юридизации в качестве способа приобретения и усвоения определенных правовых норм, обычаев, традиций. человек юридический, личность, право, мораль, свобода, ответственность

I.V. Iefremova Donetsk National Technical University A PROBLEM of THE BECOMING of HOMO JURIDICUS IN the CONTEXT OF PHILOSOPHICAL-ANTHROPOLOGICAL RESEARCHES The article considers one of the current problems in modern sense of justice and philosophical anthropology: the becoming of the juridical person, as a person who has overcome the stage of juridical as a method of acquisition and mastering of certain legal norms, customs, traditions. the juridical person, personality, law, moral, freedom, responsibility