УДК 17.023.36

В.І. ДОДОНОВА (канд.філос. наук, доц.)

Донецький національний університет

dodonovr@mail.ru

Про сутність і зміст соціальної раціональності некласичного типу

З’ясований зміст соціальної раціональності некласичного типу. Доведено, що формами прояву соціальної раціональності доби некласики є соціологія та ідеологія. Проаналізовані сучасні політичні ідеології.

соціальна раціональність некласичного типу, соціологія, ідеологія, лібералізм, консерватизм, раціоналізація

Постсучасний період розвитку людства є занадто складним і неоднозначним. В галузі суспільної свідомості як соціальні спільноти, так і окрема людина поступово втрачають віру у всемогутність розуму і вже не настільки покладаються на нього при вирішенні неординарних завдань. Але навіть буденна свідомість вважає, що розум повинен створювати порядок у світі і підтримувати цей порядок, корелюючи моральні і прагматичні мотиви поведінки. Певно, ключ до рішення нагальних проблем може бути знайдений в теоретичних доробках минулого. Варто пригадати вислів Дж. Оруела: ”Хто володіє минулим, той володіє майбутнім”. Саме з цих причин і актуальне вивчення соціальної раціональності некласичного типу.

Метою цієї статті є відтворення історичної ретроспективи розвитку соціальної раціональності некласичного типу, аналіз соціальної науки та ідеології як основних форм прояву соціальної раціональності цього періоду.

Проблема змісту і суті некласичної соціальної раціональності була у фокусі вивчення відомих зарубіжних і вітчизняних мислителів, зокрема М.Вебера, Ф.Тьоніса, І.Валерстайна, К. Маркса, К.Гірца, К.Мангейма, Ю.Габермаса, Л.Альтюсера, П.Рікера, П.П.Гайденко, В.Г.Федотовой, І.М.Фарман, П.С.Гуревича.

Соціальна раціональність – це тип раціональності, що характеризує зміст і спрямованість соціальних відносин в єдності кількісних і якісних вимірів і може розглядатися як норматив, основа гармонії і доцільності людської діяльності. Соціальна раціональність функціонує на трьох рівнях: а) на рівні повсякденної діяльності, коли ми оцінюємо логічність, рефлексивність, цілевідповідність повсякденної поведінки людей; б) на інституціональному рівні, коли йдеться про узгодженість, впорядкованість, ефективність функціонування соціальних інститутів; в) на соцієтальному рівні, коли оцінюється розумність суспільного устрою, адекватність та відповідність розвитку соціуму законам історичного процеса. Важливим моментом оцінки ступеня раціональності на всіх трьох рівнях є співвідношення цілей і засобів.

Еталоном для будь-якого типу раціональності є наукова раціональність як найбільш розвинута й автентична інституціональна форма раціональності як такої. Еволюція наукової раціональності від класичної - через некласичну – до постнекласичної виступає підґрунтям для періодизації соціальної раціональності. При цьому постає питання про увідповіднення схеми „класика-некласика-постнекласика” зі схемою „премодерн-модерн-постмодерн”. Незважаючи на неспівпадіння у хронології наукової, філософської та соціальної раціональностей, все ж таки можна прослідкувати загальну логіку, згідно з якою ці етапи змінюють один одного.

Для класичного типу соціальної раціональності, яка є віддзеркаленням субстанційної раціональності, характерна розробка суспільного ідеалу в релігійних та філософських системах. Суттєвою ознакою класичного типу соціальної раціональності є винесення критерію розумності суспільного устрою за межі самого суспільства. І релігія, і філософія в цьому плані єдині в тому, що оцінка ступеню раціональності соціальних відносин відбувається шляхом співставлення їх з універсальними законами розвитку Всесвіту. Вищим критерієм у релігійних системах стає Бог як втілення світового духу, у філософських системах – прихований від емпіричного пізнання Абсолют. В обох випадках Розум набуває ознак субстанції. З цього приводу варто пригадати філософські концепції античної спадщини в особах Платона, Аристотеля, неоплатоників, теологічну концепцію Фоми Аквінського. В епоху Ренесансу, переосмислюючи філософський спадок античності, в середині західного суспільства виникає соціальне проектування у формі утопій. Але найсуттєвіший внесок у розвиток класичної соціальної раціональності зробили представники Просвітництва, які запропонували ідею природного права, теорію суспільного договору та ідею соціально-історичного прогресу. У філософії Гегеля всі принципи Просвітництва знаходять свій безпосередній синтез і класична модель раціональності досягає повної рефлексивної осмисленості.

Для некласичної соціальної раціональності в якості мети характерна оптимізація соціального процесу, яка досягається завдяки переконанням в істинності і необхідності запобігання саме до таких методів, що і знаходять свій прояв та інституціалізуються в політичних ідеологіях та у науці-соціології. Некласика остаточно відмовляє розуму у статусі субстанції, а суспільні стосунки тлумачаться як продукт свідомості, мислення, вищих форм людської психіки. В цей період відбувається об’єктивно-історичний процес раціоналізації реальних людських стосунків, в результаті якого відбулася партикуляризація розуму на окремі типи раціональності.

Сутність процесу соціальної раціоналізації полягає - окрім калькулюємості - у вивільненні інтересів окремого індивіда із загальних інтересів соціальної групи. Саме зростання свободи і відповідальності стають центральними ознаками раціоналізації. Разом з тим раціоналізація має і зворотню сторону, бо раціоналізуються соціальний час, соціальний простір, людська тілесність, соціальні цінності, соціальна структура, система управління, що призводить до шаленого тиску на індивідуальність з боку соціальних інститутів. За таких умов зростає роль керованої свідомості, з’являються тотальні політичні ідеології, а раціональність перетворюється на гіперраціональність.

Для постнекласичної раціональності характерні наступні риси: зміна характера наукової діяльності, що обумовлено революцією в засобах отримання і зберігання інформації; розповсюдження міждисциплінарних досліджень і комплексних дослідницьких програм; підвищення значення економічних і соціально-політичних факторів і цілей; зміна самого об’єкта дослідження - відкриття систем, що саморозвиваються; включення аксіологічних факторів у склад пояснювальних пропозицій; використання в природознавстві методів гуманітарних наук. В якості парадигмальної теорії постнекласичної раціональності виступає синергетика, котра в дослідженні реальності акцентує увагу на цілісності як такої через поняття холізму. Відкриття людиномірних систем, що саморозвиваються призвело до відкриття „антропного принципу”, який – разом із синергетикою – став своєрідною „візитною карткою” постнекласики.

Постнекласичній соціальній раціональності притаманні, з одного буку, тенденції подальшої раціоналізації, що виникли у некласиці, а з іншого боку – усвідомлення їх обмеженості і необхідності подолання негативних наслідків партикуляризації „інструментального розуму” (Г.Горкгаймер). Соціальна раціональність постнекласичного типу в якості цілей вбачає формування ціннісно-імперативного ставлення до світу, що досягається маніпулятивними засобами. Етична напруженість між цілями і засобами знімається диспутативно-комунікативними практиками.

Описана вище логіка розгортання історичних типів соціальної раціональності подана у наступній таблиці:

Тип соціальної раціональності	Цілі	Засоби	Форми прояву
Класична	Розробка ідеалу	Примус	Релігійні та філософські системи. Утопії
Некласична	Оптимізація функцій	Переконання	Соціологія. Ідеологія
Постнекласична	Формування цінностей	Маніпуляція	Дискурс

Між некласичним типом наукової раціональності та некласичним типом філософування, а також некласичним типом соціальної раціональності не можна провести чітких меж, це розмежування і відмінності мають досить умовний характер. Деякі риси некласичної раціональності, які притаманні науці, не будуть простежуватися в соціальній раціональності некласичного типу, але в одному варто бути впевненим, що некласика – це подолання класичного розуміння суспільства, якісно інший погляд на цей феномен. Як пише Н.Г.Бондаренко, „суспільство в класичній філософії ототожнювалося з одним із сегментів реальності або проголошується особливою реальністю. Вся філософія ХХ століття присвячена подоланню тієї натуралізації, яка була характерною для філософської класики. Свідомість, мислення, мова, суспільство і культура - все це, як з’ясувалося, є менш уречевленим, ніж розумілося в процесі розробки відповідних теорій. Інакше і бути не могло, бо всі ці теорії вибудовувались по аналогії з природничо-науковими” [1, с.298].

Для некласичної філософії характерним є усвідомлення того, що свідомість не є річчю. Індивідуальна свідомість обумовлена суспільною свідомістю, а суспільна свідомість, за К.Марксом, суспільним буттям. Інший вид детермінації свідомості пов’язується з парадигмою З.Фрейда та його послідовників, де обумовлюючим фактором виступає безсвідоме. Протягом ХХ століття вагомий внесок у розробку некласичної філософії зробили К.Г.Юнг та Е.Фромм (неофрейдізм), Х.Г.Гадамер (герменевтика), Е.Гусерль (феноменологія), М.Гайдеггер, Ж.П.Сартр, А.Камю, М.Бердяєв (екзистенціалізм), К.Леві-Строс (структуралізм) та інш. Подолання класики у більшості цих напрямків розпочинається з усвідомлення того, що змінилося співвідношення між дією об’єктивних законів суспільного розвитку і діяльністю суспільної і масової свідомості. Зростає роль керованої свідомості, вона стає домінуючою, з’являються політичні ідеології.

Соціальна раціональність некласики збігається з проектом Модерну в основному періоді свого існування - минуле сторіччя. Цей проект мав на меті карколомні перетворення в галузі розвитку як окремого суспільства та людства в цілому. Цілком природно те, що обґрунтування цих перетворень відбувалося на науковому (соціологія) та ідеологічному рівнях.

Аналізуючи перший рівень, слід зазначити, що позитивістська соціологія, яка, за задумом її фундаторів повинна була виводити ідеї з самої дійсності, довгий час не могла розірвати з „материнським лоном” соціальної філософії. Але навіть тоді, коли це сталося, зокрема, у творчості Еміля Дюркгейма, і соціологія проголосила свою незалежність від філософії як справжня наука про суспільство, філософія продовжувала грати помітну роль у соціологічних розвідках. З’явились інтерпретаційні схеми, що швидше нагадували умоглядні філософські конструкти, ніж строгі наукові моделі. Соціологію ж німецької школи (В.Дільтей, В.Віндельбанд, Г.Ріккерт, Ф.Тьонніс, Г.Зіммель, М.Вебер, А.Вебер та ін.) взагалі дуже важко відокремити від соціальної філософії. Некласична рефлексія остаточно заперечує онтологічну раціональність, де розуму надається статус субстанції, а соціум і суспільні стосунки розглядаються як такі, що побудовані на розумних підставах. Навпаки, у некласиці розум тлумачиться як продукт свідомості, мислення, вищих функцій людської психіки. Тенденція до суб’єктивізації, хоч і не виявляє тут таких гіпертрофованих форм, як у постнекласиці, але все ж таки є досить виразною. Не випадково некласична соціологія відчуває значний вплив з боку таких філософських напрямків, як екзистенціалізм, філософська антропологія, феноменологія, структуралізм, герменевтика тощо.

Виникнення некласичної соціології частіше за все пов’язують із дослідженнями Макса Вебера, який сформулював уявлення про „вільну від цінностей” науку про соціум і наголошував на цілераціональній побудові системи дій людини. На його думку, мислення в категоріях „цілі-засіб” притаманна не лише економічній царині, але й іншим сферам. Ступінь розпізнавання цілей і засобів їх реалізації визначає ступінь раціональності дії. Цілі, що реалізуються, розумно організують діяльність, ідейно мотивують її. А розумно організована діяльність раціональна в тому смислі, що узгоджується з людськими цінностями і нормами. Нормативність, доцільність і технологічність виступають модусами практичної раціональності. Технологічна схема раціональної діяльності послужила підґрунтям для виникнення ідеї цілераціональності, згідно якій найбільш розумною та зрозумілою дією для людини є така, яка зорієнтована на досягнення чітко усвідомлюваної мети і використовує для реалізації мети найбільш адекватні і ефективні засоби. Раціональною поведінкою людини, за Вебером, керує система ціннісно-орієнтованих настанов її свідомості, і хоча, людина сама по собі може поводитись вільно, тим не менш, вона віддає перевагу діяти згідно із схемами прийнятих в суспільстві типів соціальної раціональності.

Оцінюючі внесок М.Вебера у некласичну соціологію, І.П.Фарман пише: „веберівська теорія раціональності розглядає процес історичного розвитку не як зміну суспільно-економічних формацій, а як соціокультурну модель, яка порівнюється скоріше із концепцією культури як історії духовних утворень В.Дільтея: від початкового, „магічного”, ступеню розвитку суспільства через секуляризацію, „розчаклування” світа до західного типу цивілізації, яким він сформувався у новий час” [2, с.273].

На думку І.Валерстайна, соціологія як наука про суспільство стає провідною формою прояву соціальної раціональності некласичного типу. Вона (некласична соціологія) повинна визнати наступні положення:1) наука не є неупередженою і не може такою бути, оскільки науковці – це члени суспільства, і вони не можуть бути вільними від нього ані фізично, ані інтелектуально; 2) емпіризм не може бути „чистим”, бо він завжди передбачає деяку апріорність; 3) наші істини не є всезагальними і універсальними, якщо вони і існують, то є складними, суперечливими і множинними; 4) потрібно шукати не просте, а найбільш адекватну інтерпретацію складного; 5) причиною нашої зацікавленості в раціональній поведінці полягає в тому, що вона веде до кінцевої ціннісно обумовленої мети; 6) раціональність заснована на сумісності політики і моралі, а роль інтелектуала полягає в тому, щоб виявити історичні альтернативи, що стоять перед нами [3, с.210].

Другим проявом некласичної раціональності є ідеологія. З самого початку, ідеологія розуміється як такий тип раціональності, який має на меті не відкриття істини, а дискредитацію раціональних конструкцій супротивника. У ХХ столітті ідеологія стає найбільш автентичною формою існування соціальної раціональності. Не зважаючи на негативні стереотипи сприйняття ідеології, що сформувались у масовій свідомості, це явище стало предметом дослідження багатьох видатних мислителів, серед яких не можна не згадати К.Маркса, М.Вебера, К.Гірца, К.Мангейма, Ю.Габермаса, Л.Альтюсера, П.Рікера тощо. Кожний з них зміг виокремити в ідеології новий аспект проблеми.

Так, зокрема, для К.Маркса в розумінні ідеології головним є принцип перевернутого образу реальності. Ідеологія, на його думку, не стільки наближує нас до реальності, скільки приховує її. В даному випадку йдеться про протиставлення ідеології та реальності як практики. Маркс вважає, що першою функцією ідеології є спотворення образу реальності на користь інтересів пануючого класу.

Другий рівень розуміння ідеології полягає в тому, що вона „визначається через протиставлення її науці, а наука перетворюється в „Капіталі” на парадигму будь-якого знання. Отже, ідеологія відсилає не до релігії у фейєрбахіанському сенсі і не до філософії в сенсі німецького ідеалізму, як вважав молодий Маркс, а охоплює всі донаукові підходи до суспільного життя” [4, с.11]. Ідеологія стає тотожною всьому, що є донаукового в наших власних підходах до соціальної реальності. Характерно, що поняття „утопія” також поглинається поняттям „ідеологія”. Всі утопії - і зокрема соціальні утопії ХІХ століття, тобто утопії Сен-Симона, Фур’є, Кабе, Прудона, - марксизм тлумачить як прояви ідеології. Відтак, за умови подібного підходу до ідеології, утопія має ідеологічний характер, оскільки вона протилежна науці. „Утопія є ідеологічною тією мірою, якою вона є ненауковою, донауковою і навіть позанауковою” [4, с.12]. Тобто утопія як частковий випадок ідеології є проявом раціональності.

К.Мангейм у своїй роботі „Ідеологія і утопія” розрізняв два значення поняття „ідеологія”: часткове і тотальне (від латинського totalis – „загальний, всеосяжний”). „Про поняття часткової ідеології, - пише він, - йдеться в тих випадках, коли ми не віримо певним визначеним ідеям супротивника, бо вважаємо їх більш або менш усвідомленим викривленням дійсних фактів, справжнє відтворення яких не відповідає його інтересам. Поняття тотальної ідеології ставить під сумнів весь світогляд супротивника (в тому числі і його категоріальний апарат), намагаючись зрозуміти і ці категорії, відштовхуючись від колективного суб’єкта” [5, с.56].

Поняття часткової ідеології функціонує на психологічному рівні, і виходить з того, що той чи інший інтерес слугує причиною брехні і покриття істини, поняття тотальної ідеології ґрунтується на думці, що певному соціальному положенню відповідають певні точки зору, методи споглядання, аспекти.

В тотальній ідеології також часто запобігають до аналізу інтересів, але не для вивчення каузальних детермінант, а для характеристики структури соціального буття. Отже, тут має місце тенденція замінити психологію інтересу структурно-аналітичною або морфологічною відповідністю між соціальним буттям і формою пізнання.

Взагалі, проблема ідеології полягає, за Мангеймом, у тому, як можливо знання плинного моменту. К.Мангейм сформулював наступний парадокс: „який може бути епістемологічний статус дискурсу про ідеологію, якщо всі дискурси є ідеологізованими?” [5, с.56]. Поняття ідеології неможливо застосувати до самого цього поняття. Іншими словами, якщо все є упередженням, якщо всі наші висловлювання зумовлені інтересами, про які ми не знаємо, то яким чином ми можемо побудувати теорію ідеології, яка сама по собі не є ідеологічною? Тобто Мангейм прагнув довести, що істина ідеології сама є релятивною.

Підходи К.Маркса і К.Мангейма наближуються один до одного усвідомленням того, що ідеологія с спотвореним (хибним) образом соціальної реальності. Натомість, позитивні функції ідеології висуває на перше місце Кліфорд Гірц у роботі „Ідеологія як культурна система”. Цей дослідник займається „розшифровкою тієї дивної алхімії, що дозволяє перетворювати інтереси на ідеї” [4, с.19] і доходить висновку, що на найглибшому символічному рівні в житті суспільства ідеологія відіграє конституюючу роль, глибинну роль інтегратора суспільства.

Як же поєднати дві сутності ідеології: ідеологію як спотворення та ідеологію як інтеграцію? Відповідь на це запитання надає Макс Вебер, вважаючи, що „поворотним моментом тут... є функціонування авторитету (влади) в конкретній спільноті” [4, с.21].

Легітимація лідерства ставить проблему авторитету, панування і влади, проблему ієрархізації суспільного життя. Ідеологія відіграє тут найвагомішу роль, оскільки ніяка система лідерства, навіть найбільш брутальна, не може панувати тільки за допомогою сили. Кожна система лідерства спирається не лише на фізичну покору, але і на нашу згоду на співпрацю. Роль ідеології як легітимуючої сили зберігається, оскільки не існує абсолютно раціональної системи легітимації. Ідеологія покликана перекинути місток між різними прагненнями, що властиві процесу легітимації – „між претензією авторитету на власну легітимність і віру в таку легітимність з боку громадян” [4, с.21].

Проблема, з якою ми зіткнулися, йде ще від Т.Гоббса. Що раціональне і що ірраціональне в суспільній угоді? Що ми даємо суспільству і що від нього отримуємо? В ході такого обміну система оцінки і легітимації постійно відіграє ідеологічну роль. Проблема легітимації авторитету привертає увагу до необхідності обирати між нейтральною концепцією інтеграції та політичною концепцією спотворення. Ідеологія рухається від інтеграції до спотворення і патології, оскільки вона намагається владнати суперечність між владою і пануванням. М.Вебер розкрив третю функцію ідеології – функцію посередництва.

Ідеологія та утопія стають паталогічними явищами в одному і тому самому моменті, в тому сенсі, що паталогічність ідеології полягає в приховуванні реальності, а патологія утопії – у втечі від неї. „Ніде” утопії може ставати передумовою втечі, відсторонення, способом уникнення протиріч та неоднозначностей, як застосування влади, так і присвоєння авторитету в кожній конкретній ситуації [4, с.26].

Протилежні за змістом тотальні ідеології як завершені форми раціоналізації у ХХ столітті корегували історичний процес. Кожна з них намагалась відтворити цілісну картину соціального світу, виходячи з фундаментальних принципів. І.Валлерстайн називає ідеології „політичними програмами для управління перемінами” і виокремлює три основні види ідеології ХІХ–ХХ століть: консерватизм, лібералізм і радикалізм. Вони охоплюють весь спектр можливих способів контролю над соціальною динамікою.

Так, зокрема, консерватори намагались загальмувати занадто швидкі темпи соціальних змін. Вони зверталися до цінностей старих, апробованих часом інституцій – до сім’ї, громади, церкви, монархії, як до джерел народної мудрості, що можуть регулювати політичні рішення і норми соціальної поведінки. Передбачалось, що будь-які нововведення, схвалені цими традиційними структурами, отримують вищу санкцію і тому повинні здійснюватись з великою розсудливістю.

Радикали, навпаки, стверджували, що політичні рішення повинні виконуватись на основі всезагальної волі, яка, за Ж.-Ж. Руссо, втілює в собі ідею народного суверенітету. Радикальні ідеології різняться між собою на „праві” і „ліві” - в залежності від вирішення питання про приватну власність.

Нарешті, ліберали – прибічники середнього класу – ставили під сумнів одвічну цінність політичних інститутів, рівно як і адекватність виразу „всезагальної волі”, залежної від примх більшості, яка переслідує короткострокові цілі. Ліберали пропонували передати сферу прийняття рішень до компетенції спеціалістів, які б детально досліджуючи ступінь раціональності існуючих інституцій, виробили б варіант поступових і збалансованих реформ, тобто обрали оптимальний варіант соціальної динаміки. До управління соціальною динамікою ліберали заохочували компетентних людей (експертів), оскільки вважали, що компетентність не передається у спадок і не приходить разом з бажаннями більшості. Це означало звернення до „класу інтелектуалів”, які готові були зайнятись практичними справами. Також управління перемінами повинно було ґрунтуватись не на забобонах, а на основі інформації про можливі наслідки пропонуємих заходів. Безумовно, це потребувало знання принципів функціонування суспільних механізмів; отже, виникла необхідність в дослідженнях і дослідниках. Соціологія як наука про суспільство стала життєво необхідною лібералізму.

Одним із важливих завдань ліберальної демократії був контроль над „одвічними цінностями” і адаптування їх до будь-яких змін, що відбуваються у суспільстві. До цих цінностей і святинь можна віднести: недоторканість особистості, приватну власність, виборну демократію, соціальну відповідальність, систему права тощо.

Реальна історія ХХ століття дещо скорегувала схему, згідно з якою три названих вище тотальних ідеології конкурують між собою у межах соціально-політичного організму. На практиці ж радикальні праві та ліві ідеології швидко позбавились своїх конкурентів, утворивши суцільну монополію на всі види влади у даному соціумі. Йдеться, насамперед, про тенденцію до подальшої внутрішньої і зовнішньої експансії раціональності. Якщо протягом ХІХ століття раціоналізація торкалась переважно оптимальної організації виробництва і управління, то у ХХ столітті відбувається наступний крок: предметом раціоналізації стають не тільки окремі соціальні інститути, а соціальні системи в цілому. Весь соціальний устрій раціоналізованих суспільств підпорядковується визначеним принципам, утворюючи так звані тоталітарні соціуми.

Протистояння тотальних ідеологій комунізму, фашизму, лібералізму призвело в середині століття до війни, яка закінчилася поразкою найрадикальнішої з „правих” ідеологій - фашизму. На цьому протистояння не закінчилось і перейшло в форму „холодної війни”, яка в 1991 році увінчалася успіхом ліберально-демократичної ідеології, що панувала і досі панує в західних країнах та США.

При цьому жодній з названих тотальних ідеологій не вдалося обійтись без звинувачень на свою адресу в злочинах проти людства. Вочевидь, рецидиви антигуманізму є не випадковістю, а закономірністю, що демонструють можливий варіант абсолютизації процесу раціоналізації. „За революцією Канта, що проголосив вічний мир як право будь-якої людини знаходитися де завгодно без страху за своє існування, дослідувала контрреволюція Гегеля і Маркса. Це контрреволюція великих європейських держав - і великих європейських війн, в яких особа, ледве народившись, була знову зведена до стану гарматного м'яса, наповнювача газових камер, покірного носія всіляких аусвайсів” [6].

Цікаво, що теза про раціоналізацію як гарант успіху у конкурентній ідеологічній боротьбі, все ж таки знайшла своє підтвердження, оскільки в кінцевому рахунку, переможцем залишилась та з ідеологій, яка змогла забезпечити найвищій рівень соціальної раціоналізації та мінімізувати ірраціональні тенденції. „Наш світ – визнає К.Мангейм, - характеризується тенденцією за можливістю все піддати раціоналізації, перетворити в об’єкт адміністративного управління і позбутися ірраціонального середовища” [5, с.99]. Водночас ми бачимо, що надмірна раціоналізація і дегуманізація – це дві сторони однієї медалі.

Можна, мабуть, погодитись з тими сучасними філософами, які стверджують, що соціальний світ тим більше протистоїть розуму, чим більше він раціоналізується. „Ця дивна і кидаюча виклик людині закономірність примушує визнати, що наше культурно-історичне буття дало загрожуючу пробоїну в самій серцевині” [7, с.47].

Вочевидь, що процес раціоналізації не безмежний, він повинен мати свою визначену міру. Порушення ж цієї міри з необхідністю призводить не лише до знеособлення і дегуманізації, а й до перетворення соціальної раціональності на свою протилежність – на ірраціональність. Хоча той же К.Мангейм наголошував на неможливості відокремлення раціонального від ірраціонального в суспільному розвиткові.

Ідеал раціональності, який протягом декількох століть живив філософську рефлексію, став проходити через серйозні випробування. Махатма Ганді – видатний індійський політичний діяч з цього приводу висловлював наступні міркування: „Раціоналісти – чудові люди, але раціоналізм, що претендує на всемогутність, - чудовисько. Приписувати розуму всемогутність – таке ж ганебне ідолопоклонство, як обожнення кам’яних та дерев’яних ідолів. Я не ратую за обмеження влади розуму, а закликаю віддати належне тому в нас, що його освячує” [8].

Підводячи підсумки вищесказаному, хотілося б сконцентруватися на тому, що і соціальна наука, і політичні ідеології є, з одного боку, наслідком суспільної раціоналізації, з іншого сприяють її поглибленню і появі спотворених форм соціальної реальності. Збігаючись у часових межах з епохою Модерну, некласична соціальна раціональність поклала на себе тягар відповідальності за ті колізії, які спіткало людство протягом минулого століття і підготувала підґрунтя для появи нового типу соціальної раціональності. Цей тип соціальної раціональності, який йде на зміну класичному і некласичному, настільки істотно відрізняється від своїх попередників, що Ентоні Гідденс навіть зробив висновок: ми живемо в новій соціальній реальності, коли епоха раціональності вже пройшла. Звичайно, такий висновок є абсолютизацією і стосується він контекстуально складнощів прогнозування перспективи розвитку людства. З іншого боку, нова соціальна реальність дійсно породжує такі умови, що обумовлюють принципову переорієнтацію соціальної раціональності і переосмислення соціальних перспектив людської історії.

Список літератури

1. Лекции по философии науки: учебное пособие. – М.: ИКЦ „МарТ”, Ростов н/Д.: Издательский центр „МарТ”, 2008. – 544 с.

2. Фарман И.П. Модель коммуникативной рациональности (на основе социально-культурной концепции Юргена Хабермаса). Рациональность на перепутье: в 2 кн. / И.П.Фарман. – М.: РОСПЭН, 1999. – Кн. 1. – С.264-292.

3. Валлерстайн И. Конец знакомого мира: социология ХХІ века / И. Валлерстайн; пер. с англ. В.И.Иноземцева. – М.: Логос, 2004. – 368 с.

4. Рікер П. Ідеологія та утопія / Поль Рікер; пер. з англ. - К.:ДУХ І ЛІТЕРА, 2005. - 386 с.

5. Манхейм К. Идеология и утопия. Диагноз нашего времени / Карл Манхейм; пер. с нем. и англ. – М.: Юрист, 1994. – С.7-276.

6. Кротов Я. Информационная революція / Яков Кротов // http://krotov.info/yakov/5_hist/terminy/informazionnaya_revolutia.htm

7. Лазарев Ф.В. Разум и мудрость в контексте XXI века / Ф.В. Лазарев // Ноосфера і цивілізація. – 2004. -Вип. 4. - С.47-48.

8. Ганди М. Моменти прозрения / Махатм Ганди // Литературная газета. – 1986. - №50.

Надійшла до редакції: 14.12.2010

В.И. Додонова Донецкий национальный университет о сущности и содержании социальной рациональности неклассического типа Очерчено содержание социальной рациональности неклассического типа. Доказано, что формами проявления социальной рациональности периода неклассики есть социология и идеология. Проанализированы современные политические идеологии. социальная рациональность неклассического типа, рационализация, социология, идеология, либерализм, консерватизм.

V.I. Dodonova Donetsk National University about THE essence and CONTENT of social rationality of nonclassic type The article outlines the content of social rationality of nonclassic type. It is proved that sociology and ideology are the forms of display of social rationality of nonclassic period. Modern political ideologies are analysed. social rationality of nonclassic type, rationalization, sociology, ideology, liberalism, conservatism.