Волков О. Г.

ДИСКУРС ПІДДАНСЬКОГО СУБ'ЄКТА

У статті докторанта Приватного класичного університету (м.Запоріжжя) О.Г.Волкова розглядається дискурс підданського суб'єкта. У цьому дискурсі виявляються такі властивості суб'єкта як готовність до підпорядкування, відвертість і орієнтація на іншого, а також наївність і довірливість. Своєрідністю рефлексії є акцентуація недосконалості, що приводить до відсутності консолідації, ворожнечі і протистояння.

Актуальність дослідження політичного дискурсу пов'язана з потребою з'ясування функціонування механізмів соціальної взаємодії. Основна проблема полягає у виявленні зумовленостей існування і дискурсу. Основний аспект філософського дослідження пов'язаний із розглядом дискурсу в аспекті етичної проблематики, яка характерна, наприклад, для берлінської школи дискурсу, зокрема, праць Д.Бьолера, В.Гьосле, В.Кульмана, П.Ульріха [3; 5; 7]. Інші напрями дослідження дискурсу пов'язані з розумінням дискурсу як інструмента владних відносин, і тут слід вказати на роботи представників французької школи дискурсу, в першу чергу, М.Фуко [1; 2; 6]. Відзначимо, що екзистенційний аспект дослідження дискурсу до теперішнього часу залишився ще недостатньо вивченим, а у витоках такого підходу можна побачити представників екзистенціалізму, зокрема М. Ґайдеггера. Отже, розглянемо дискурс в екзистенційному аспекті, тобто з`ясуємо, як у дискурсі оформлюються сенси існування залежно від своєрідності суті суб'єкта, у даному випадку підданського.

а) Готовність до підпорядкування, відвертість та орієнтація на іншого.

Суб'єкт існує за умови володіння самим собою, що можливо тільки за наявності панування, у тому числі й у такій формі як насильство, тому насильство входить у реалізацію влади як його невід`ємна складова. Підданський суб'єкт навпаки орієнтований на підкорення; він віддає владу над собою іншому, тому, хто в змозі змінити його на свій розсуд. Таке „володіння” допускає наявність відданості як готовності до підкорення. Отже, ми виділили першу екзистенцію підданського суб'єкта, яка полягає в готовності підкорятися. Готовність до підкорення характерна і для імперського суб'єкта, але вона реалізується у межах самого суб'єкта влади, маємо на увазі, що підкорення – це підкорення самому собі. Підкорення ж підданського суб'єкта має інший характер, оскільки до кола рефлексії входить інший як пануючий. Підкорення підданського суб'єкта допускає, що він відкритий для зовнішнього, у тому числі і для деструктивного, впливу. Ця відвертість зумовлює орієнтацію на іншого, а не на самого себе. Така позиція, на перший погляд, призводить до виникнення продуктивної здібності до запозичення, проте запозичення підданського суб'єкта має обмежений характер, оскільки воно пов'язане з готовністю виконати те, що наказують, при цьому старанність має не тільки примусове, а й добровільне спрямування. Як наслідок запозичення не призводить до вдосконалення, тому що ґрунтується на запозиченні випадкового, а продуктивність підданського суб'єкта неефективна.

Відзначимо, що дискурс суб`єкта-в-собі, суб’єкта, який переживає сам себе у глибині свідомості, не допускає присутності іншого, у той же час суб'єкт готовий підкорятися іншому, тому що хтось володітиме ним. Творення в підданському суб'єктові обмежене тільки сферою необхідного, а інший виступає мірою порівняння для підданського суб'єкта тільки частково; воно обмежене потребою в забезпеченні як способі відтворення, але не творенні як творчості, що передбачає посилення самого себе. Підданський суб'єкт замкнутий на самому собі, і ця замкнутість набуває гіпертрофованого характеру. Звернемо увагу на те, що підданський суб'єкт не допускає розширення самого себе за свої межі, тому підданський суб'єкт у жодному випадку не претендує на іншого. Наведемо вислів, що належить підданському дискурсу суб`єкта-в-собі: «Ми мирний народ і усвідомлюємо, що в змозі вирішити тільки свої проблеми, що для нас цілком достатньо». Цей вислів є ілюстрацією зосередженості суб'єкта на самому собі, а також нездатності орієнтації на іншого повною мірою.

b) Наївність і довірливість

Можна відзначити, що для підданського суб'єкта характерна така екзистенція як наївність. Наївність зумовлена тим, що суб'єкт не відокремлює себе від іншого. Іншими словами, ототожнення Я = не-Я має абсолютно інший характер у порівнянні з імперським суб'єктом. Тепер Я не розширюється на не-Я. Не-Я як інший приймається і визнається своїм, близьким, якому можна довіряти як самому собі. Інший розглядається як достовірно свій, невідокремлений від себе. Тому підданський суб'єкт не може претендувати на іншого, а інший може. Це відношення до іншого виявляється в упевненості, що інший може принести тільки добро, а всі його дії можна розглядати втіленням справедливості. Довірливість – це одна з основних екзистенцій підданського суб'єкта, яка не має меж, оскільки відсутнє уявлення про іншого як про чужого, який може принести шкоду, використовувати в своїх цілях. Отже, ми виділяємо довірливість як основну екзистенцію підданського суб'єкта. У яких же висловах вона виражається? Наведемо наступне: «Ми – хочемо миру, завжди прагнемо до співпраці й згоди. Ми підтримуємо тих, хто відстоює принципи демократії, справедливості і свободи». Ця установка на безумовну довіру, відсутність сумніву в наявності негативних намірів у іншого, – все це говорить про те, що підданський суб'єкт реалізує себе на основі принципів універсальної етики та етики ненасильства. Він готовий піти майже на будь-які поступки, погоджуватися, шукати компроміси; підданський суб'єкт готовий поступитися у сфері своїх інтересів. Звичайно, в останньому випадку порушуються принципи універсальної етики, оскільки вона призводить до домінування інтересів іншого. Іншими словами, на нього можна тиснути, і підданський суб'єкт завжди відступить від своїх вимог, навіть якщо це призводить до негативних наслідків для нього. Таким чином, обмеження раціональності в даному випадку зубумовлене не надлишком волі, як у імперського суб'єкта, а нездатністю постояти за себе. Підданський суб'єкт спочатку ставить себе нижче за іншого, навіть якщо він відсутній. Отже, відзначимо парадоксальність позиції підданського суб'єкта: до того, як визначилися відносини з іншим, він ставить себе нижче, відповідно, вважає себе менш досконалим.

c) Недосконалість і негативна рефлексія

Крайній реалізм підданського суб'єкта призводить до того, що він вважає себе втіленням недосконалості. Це свідчить про негативну рефлексію і комплекс неповноцінності, і це не дозволяє суб'єктові самоутверджуватися, поставити себе на таку висоту в просторі влади, де він був би недосяжний. Тому підданський суб'єкт стає залежним ще до того, як підпадає під вплив іншого. Що таке бути залежним без наявності іншого? Це означає, що залежність є як потенція, як готовність бути залежним. Це значить, що суб'єкт не заперечує самого себе через творення, не прагне вийти за межі самого себе, стати досконалішим. Суб'єкт випробовує повне задоволення своїм наявним станом, не оновлюється, не усуває застаріле і недосконале. Це є повне самозадоволення, при якому суб'єкта повністю влаштовує його стан. Тому мораль підданського суб'єкта містить у собі нерозв'язну суперечність: з одного боку ця мораль ґрунтується на універсальній етиці, оскільки підданський суб'єкт спочатку готовий на компроміс, що є умовою досягнення консенсусу; але, з іншого боку, деякі поступки суперечать вимогам розуму, тим більше що тврата для себе, тобто заперечення блага, не можна визнати раціональним. При цьому не слід забувати, що підданський суб'єкт-в-собі повністю зосереджується на самому собі й не бачить іншого, але навіть за відсутності іншого, сенси існування, які присутні в свідомості суб'єкта, допускають можливість підкорення, яке може бути не тільки упокорюванням, але і самоприниженням. Проте навіть самоприниження не оцінюється ним як щось негативне, оскільки його нейтральна оцінка викликана визнанням власної недосконалості. Наведемо приклад фрагмента дискурсу, в якому виправдовується власне приниження: «Наша історія – це історія обманів, розбратів, братовбивства, ненависті й безглуздості. Навіть зрада не вважається у нас гріхом. Серед вище перерахованих наших властивостей приниження вже не можна вважати чимось поганим, оскільки ми не можемо претендувати на пошану з боку інших». Самоприниження, таким чином, виступає одним з видів заперечень самого себе, заперечення, яке не допускає негацію недосконалості, оскільки воно розглядається як невід'ємний предикат. Приписування собі недосконалості не дозволяє від неї позбавитися, наприклад, визнання наявності ворожнечі не приводить до її викоріневання. Отже, підданський суб'єкт виявляється своєрідним антиподом імперського, який реалізує себе на основі імперативу досконалості, що дозволяє редукувати недоліки, консолідуватися і постійно удосконалюватися. При цьому імперський суб'єкт ставиться негативно до іншого, а до консенсусу готовий тільки в критичних ситуаціях, коли його існуванню загрожує небезпека; більш того, негативне ставлення до іншого іноді приймає характер агресії. Підданський суб'єкт навпаки внутрішньо суперечливий, переживає незадоволеність самим собою, але при цьому інший, одночасно, виступає для нього втіленням досконалості. Отже, якщо імперський суб'єкт випробовує ворожість по відношенню до іншого, то підданський суб'єкт – стосовно самого себе. Як можна випробовувати ворожість стосовно до себе? Це цілком можливо, оскільки суб'єкт є, одночасно, одиничністю і множинністю. Нагадаємо, що множинність говорить про те, що суб'єкт складається з сукупності локальних суб'єктів та індивідуальностей, які представляє суб'єкт як ціле, отже, одиничність.

d) Відсутність консолідації і готовність підкорятися іншому

Локальні суб'єкти та індивідуальності підданського суб'єкта ставляться один до одного з недовірою, підозрілістю і ворожістю, не хочуть визнавати рівність між собою, і, відповідно, владу над собою. Протистояння всередині суб'єкта може приймати тотальний характер, оскільки жоден з локальних суб'єктів не хоче підкорятися іншому. Тоді виникає питання, чому взагалі можливий підданський суб'єкт, якщо спочатку він не допускає в собі єдності? Відповідь одна: лише за умови підпорядкування іншому. Але ми розглядаємо суб'єкта-в-собі, який ще не припускає наявність іншого, проте ця наявність вже передбачається у свідомості. Отже, панування іншого стає можливим через невизнання локальних суб'єктів. Наведемо фрагмент дискурсу, в якому виражаються вище позначені відносини: «Наші внутрішні чвари припиняться, коли ми підкоримося не тому, хто серед нас, а іншому народу, який подасть нам руку допомоги. Тільки тоді ми зможемо подолати наші недоліки і побудувати сильну державу». Ще раз нагадаємо, що ми розглядаємо підданського суб'єкта-в-собі, тому відсутні відносини з іншим, проте інший присутній як потенційний. Наступний вислів ілюструє дану ситуацію: «Тільки хтось інший може навести порядок у нашому хаосі, самі ж ми будемо тільки сваритися». Цей вислів показує неготовність до внутрішньої консолідації, що і стає причиною очікування сильного іншого, на якого покладається обов'язок «навести порядок». Підкорення іншому не є приниженням, оскільки інший не підтримуватиме жодного з локальних суб'єктів; він інший, тому з ним неможливе порівняння, він може виступати тим, хто може розсудити, не приймаючи нічию сторону; тим самим інший розглядається таким, хто може зняти протистояння всередині суб'єкта. Усередині підданського суб'єкта панує нетерпимість, але при цьому терпимість розповсюджується на зовні. Як наслідок, вертикаль влади виявляється вкрай слабкою. Як це виявляється у дискурсі? Наприклад, можливе наступне висловлювання: «Чого це хтось із нас стане головним, і чому ми повинні йому підкорятися? У нас є відчуття гідності, і ми не дозволимо піднесення одного з нас». У цьому вислові в наявності заперечення єдиної вертикалі влади. Якщо підданський суб'єкт реалізує себе без сильного впливу з боку іншого, то виникають постійні конфлікти між локальними суб'єктами. Проте слід визнати, що факт існування локального суб'єкта може говорити про наявність у нього екзистенції, характерної для імперського суб'єкта, оскільки інакше він узагалі б не міг існувати, а розпався б на сукупність локальних суб'єктів.

e) Екзистенція переваги у локальних суб'єктів

Екзистенція, яка властива як імперському, так і підданському суб'єктові, дійсно присутня. Як стає зрозуміло з попереднього опису сенсів існування підданського суб'єкта – це екзистенція переваги. Тільки завдяки наявності її переваги, яка реалізується у ворожнечі локальних суб'єктів, стає взагалі можливим існування підданського суб'єкта. Вона визначає відносини локальних суб'єктів, які ворогують між собою, проте не припускає прагнення до досконалості. За відсутності імперативу досконалості влада приймає потворні форми, оскільки виключає вимогу бути кращою. Тому перевага втілюється тільки в запереченні формального підкорення. За ситуації, коли перевага не ґрунтується на імперативі вдосконалення, критерієм переваги може виступати випадкова ознака, наприклад, стан певної сфери виробництва. Тому, як не дивно, одночасно з миролюбністю і доброзичливістю, відносини в підданському суб'єкті побудовані на насильстві, яке зумовлене не бажанням бути кращим, а запереченням досконалості, яке виражається в гаслі «не висовуйся». Той, хто ризикнув створити щось досконале, виявляється під підозрою, проти нього починаються інтриги, висуваються звинувачення, чуються погрози і так далі. Наявність переваги, що не ґрунтується на досконалості, породжує насильство, оскільки за відсутності поклоніння перед владою, як втілення досконалості, влада може реалізуватися тільки через насильство як інструмент підкорення. Отже, ми дійшли до парадоксального висновку: у підданському суб'єктові відносини між індивідуальностями, як правило, добросусідські, миролюбні, пройняті відчуттям солідарності; проте, владні вертикальні відносини засновані на насильстві, більш того, здійснення влади стає можливим тільки завдяки насильству; але насильству, оберненому не зовні, як у імперського суб'єкта, а всередину самого себе, звідси знамените: «Бий своїх, щоб іншим не кортіло». Тому, коли з'являється сильний інший, підданський суб'єкт вже виражає готовність до підкорення.

Отже, перевага імперського суб'єкта розповсюджується на іншого, а перевага підданського суб'єкта – тільки на локального суб'єкта. Перевага імперського суб'єкта припускає його розширення і підкорення іншого, а перевага підданського – замкнутості на самому собі. Вертикаль влади імперського суб'єкта ґрунтується на максимумі вдосконалення, а підданського – недосконалості. Вище наведене порівняння імперського і підданського суб'єкта дозволяє зрозуміти, що в даному дослідженні суб'єкт розуміється як результат абстрагування, а, по аналогії з веберовським, як ідеальний тип [4]. Таким чином, реальний політичний суб'єкт може досліджуватися за допомогою виявлення властивостей суб'єктів як ідеальних типів, отже, він допускає поєднання ознак декількох суб'єктів як ідеальних типів, а приклад такого поєднання вже був наведений вище при аналізі екзистенції переваги, що є типовою як для імперського, так і підданського суб'єктів.

f) Рівність як вимога «бути як все» і майстерність звинувачення

Недоліком підданського суб'єкта є те, що відсутність імперських амбіцій та імперативу досконалості призводить до обмеження використання розуму. Розумність виявляється під підозрою, а уявлення про рівність і переживання цієї рівності є причиною домінування безликої індивідуальності. Рівність вимагає «бути як всі», а це може бути досягнуто тільки за допомогою відмови від своєї індивідуальності; це своєрідна зрада самого себе, яка спровокована тим, що виділятися серед інших дуже небезпечно. Мистецтво не виділятися, не випереджати в плані досконалості доповнюється умінням, використовуючи ситуацію, організувати навколо себе комунікативне співтовариство, і тим самим піднестися над останніми, отже, влада виявляється способом самозвеличення тих, хто здатний згуртувати навколо себе готових підкорятися, і таке комунікативне співтовариство засноване на підкоренні вождеві. Так виникають висловлювання, які призводять до формування ситуативного комунікативного співтовариства: «Ми не можемо погодитися зі схвалюваними рішеннями. Потрібні рішучіші дії, за допомогою яких можна виправити непросте положення. Ми повинні об'єднатися, стати монолітними». Звернемо увагу, що основним критерієм виступає не досягнення досконалості, а необхідність прояву рішучості. Проте рішучість поза консенсусом – це не що інше, як свавілля. Саме рішучість повинен виявити медіатор дискурсу, а для цього використовується звинувачення, за допомогою якого відбувається санкціонування широких владних повноважень і насильства. Слід зазначити, що звинувачення виступає універсальною дискурсивною формулою влади, адже саме за допомогою звинувачення відбувається піднесення медіатора дискурсу, який указує на недосконалість, яка переживається суб'єктом, і, одночасно, на винного. При цьому, оскільки політичний дискурс не має інституту істини, як, наприклад, інститут права, те звинувачення може мати довільний характер, більш того, може бути помилкою. За ситуації, коли дуже хворобливо переживаються невдачі, невлаштованість, які призводять до появи страху, звинувачення підтримуються без перевірки на істинність, і обвинувачуваний уже розглядається як винний. Ще раз підкреслимо, політичний дискурс не вимагає процедур обґрунтування звинувачення і детального аналізу ситуації, що склалася, причин її виникнення і т. д., у межах політичного дискурсу цілком достатньо фіксації наявності провини і вказівки на винного. Детальніше механізм звинувачення розглядатиметься при дослідженні протестного дискурсу, де звинувачення стає основною процедурою, способом реалізації суб'єкта. У межах підданського суб'єкта звинувачення як дискурсивна практика є тільки реалізацією владних відносин, але у жодному випадку не інверсією влади. Звинувачення не може інституціююватися, оскільки відносини будуються на довірі, проте саме звинувачення використовується для створення ситуативного комунікативного співтовариства. Майстерність звинувачення полягає у ставленні до винного, одночасно, як до свого і чужого, а обвинувач не зацікавлений у тому, щоб покарати обвинуваченого, оскільки відсутність покарання призводить до виникнення «вічно винного», того, хто необхідний у тому випадку, коли виникають причини для звинувачення. Наявність „вічно винного” цілком достатня для самозвеличення, а відсутність покарання винного зумовлена об'єктивними причинами, а саме слабкістю вертикалі влади. Таким чином звинувачення є інструментом досягнення панування; коли ми говоримо про панування, то маємо на увазі наявність реально існуючої вертикалі влади, яка структурує суб'єкт, тому підданський суб'єкт розпорошений, дуже нестійкий, і ця нестійкість виявляється в абсурдній єдності довірливості і пошуку винних.

g) Відданість і довіра вождеві

Довірливість відіграє велику роль у логіці існування підданського суб'єкта; відносини довірливості, навіть відданості, пронизують підданський суб'єкт, тому легітимність влади має інтимний характер. Наведемо приклад висловлювання з вираженням довіри: «Ми знаємо нашого лідера з дуже хорошого боку, як людину сильну і вольову, відповідальну, якій можна довіряти найвідповідальніші справи, і ми знаємо, що він не підведе і виправдає покладену довіру. Утім, цього наголошення може і не бути, оскільки у нас є не тільки довіра, але й відданість нашому вождеві». Отже, досить нестійкий консенсус виникає на основі відданості медіуму дискурсу, але довіра і відданість індивідуальностей підданському суб'єкту не може носити стійкий характер унаслідок відсутності сильної вертикалі влади на основі підкорення моральним нормам. За її відсутності саме відданість і довіра стають тим, що зв'язує індивідуальності в єдине ціле, відносини довірливості об'єднують індивідуальності локального суб'єкта і локальні суб'єкти в ситуативну спільність. Існування суб'єкта зубумовлене рівнем вдячності, особистої співучасті і опори на того, хто підтримує. Довіра або легітимність реалізується в тому вигляді, як його розумів М. Вебер [4, с.639-643]. Інституційна легітимність, яка домінує в імперському дискурсі, значною мірою відрізняється від такої форми легітимності, оскільки вона допускає наявність незалежних інститутів, зворотного зв'язку тощо, інституційна легітимність не терпить своєрідності індивідуальності та знімає їх відмінності. Легітимність підданського дискурсу має абсолютно інший характер, вона не усуває індивідуальність, а ґрунтується на ній, оскільки залежить від своєрідності прояву волі медіуму дискурсу.

Легітимність підданського суб'єкта реалізується у формі довіри і відданості вождям, кожен з яких розглядає себе рівним з іншими, – у цьому полягає причина нестабільності у підданському суб'єкті. Кожен з вождів локального суб'єкта володіє повнотою влади, тому, залежно від своєрідності волі, може бути деспотом, але їх влада не розповсюджується на суб'єкт в цілому, оскільки обмежена певними рамками, у той же час, по лютості ця влада може перевершувати владу імперського суб'єкта. Індивідуалізм влади призводить до того, що вона може реалізуватися як підлесливість, лестощі, самоприниження тощо, і їх виникнення неминуче за відсутності прагнення до вдосконалення. Влада розсівається, стає випадковою і невизначеною, на цей феномен розсіювання влади звернув увагу М.Фуко, який указав на помилковість трактування влади як відносин підпорядкування. На його думку, правильно говорити про піраміду влади, в якій кожен нижчий, у свою чергу виявляється вищим по відношенню до того, над ким він домінує, проте влада в його розумінні ґрунтується на знанні [6].

В імперському суб'єктові знання дійсно є цінними, тому актуальність індивідуальності відступає на другий план. Саме у цьому полягає причина самовдосконалення імперського суб'єкта, але при цьому відбувається процес деіндивідуалізації, стирання своєрідності особистості, її стерилізація, оскільки неважливо, що є індивідуальністю, а важливо те, що вона здатна породити необхідне для самореалізації знання. У загальному вигляді цей процес стерилізації індивідуальності здійснюється через інституційне примушення, наприклад, рівності перед законом. Безумовно, що у підкоренні закону позитивним буде підкорення принципу справедливості, проте рівність розповсюджується не лише на сферу інституційної відповідальності, як, наприклад, рівність перед законом, а й на решту вимог до індивідуальності. У підданському ж суб'єктові принцип справедливості не акцентується, тому слабкість владної вертикалі, відсутність домінування знання і розуму стають передумовами для розвитку індивідуальності, як наслідок, як це не парадоксально, у підданському суб'єктові завжди актуальна унікальність індивідуальності.

Висновки:

1. У дискурсі підданського суб'єкта-в-собі виявляється готовність підкорятися іншому, який приймається як той, хто панує, внаслідок чого він відкритий для впливу із зовні, у тому числі деструктивного.

2. Підданський суб'єкт замикається на самому собі не здатний до розширення за свої межі, тобто на сферу іншого, тому інший не може здійснитися не лише для самого себе, а і бути мірою для порівняння для самого себе.

3. Однією з основних екзистенцій виступає наївність, яка виражається в безмежній довірливості по відношенню до іншого, який розглядається як свій, який може принести тільки добро і благо, звідси готовність йти на компроміси і поступки.

4. Слід також виділити обмеження раціональності, пов'язане з нездатністю постояти за самого себе, з тим, що підданський суб'єкт ставить себе спочатку нижче за іншого у вертикалі владних відносин.

5. Підданський суб'єкт розглядає самого себе як втілення недосконалості, що не дозволяє поставити на такий рівень владні відносини, при яких він був би недосяжний для інших; він ніби готовий до визнання своєї друговартості в порівнянні з іншим.

6. Його поведінку можна пояснити нормами універсальної етики, що допускає готовність до компромісів і взаємних поступок, проте готовність іти на поступки може суперечити розуму, більше того, не усвідомлюється, що ця безрозсудність фактично є самоприниженням.

7. Визнання своєї недосконалості виявляється не у ворожості відношенню до іншого, а у ставленні до самого себе, яка також зубумовлена тим, що локальні суб'єкти ворогують між собою, не визнаючи домінування одного з них; усе це свідчить про відсутність консолідації і готовності підкорятися іншому; усередині підданського суб'єкта панує нетерпимість, що є причиною постійної напруженості, яка виражається у конфліктах, наслідком якого є досить слабка вертикаль влади, що стає причиною свавілля.

8. Нетерпимість, у свою чергу, є причиною наявності імперативу переваги по відношенню не до іншого, а до іншого локального суб'єкта, в результаті чого влада приймає потворні форми і включає застосування насильства.

9. Відсутність імперативу вдосконалення призводить до того, що розум виявляється під підозрою, тобто індивідуальність, що виявляє розум, повинна приховати його використання, не виділятися з маси, бути як усі, а влада виявляється способом панування маси.

10. Владні відношення у підданському суб’єкті передбачають використання цього мистецтва звинувачення, як здатності вказати на винного в недосконалості та згуртувати проти нього, а наслідком цього є свавілля.

11. Легітимність влади у підданському суб`єкті має не інституційний, а інтимний характер, оскільки ґрунтується на особистій довірі і відданості вождеві, внаслідок чого влада нівелюється.

Література

1. Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика / Р.Барт. [Пер. с фр. Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г.К.Косикова]. – М.: Прогресс, 1989. – 616 с.

2. Бодрийар Ж. Символический обмен и смерть / Ж.Бодрийяр. [Перевод и вступительная статья С.H. Зенкипа]. – М.: Добросвет, 2000. – 387 с.

3. Бьолер Д. Ідея та обов`язковість відповідальності за майбутнє / Бьолер Д. // Філософська думка. – 2007. – №1. – С. 117-134.

4. Вебер М. Избранные произведения / М.Вебер. [Пер. с нем. Сост., общ. ред. и послеслов. Ю.Н.Давыдова. Предисл. П.П.Гайденко]. – П.: Прогресс, 1990. – 808 с.

5. Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія: Підручник / А.М.Єрмоленко. – К.: Лібра, 1999. – 488 с.

6. Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет / Фуко М. [Пер. с фр. С.Табачниковой. Под ред. А.Пузырея]. – М.: Касталь, 1996. – 448 с.

7. Хесле В. Кризис индивидуальной и коллективной идентичности / В.Хесле // Вопросы философии. – 1994. – №10. – С.112-123.

Волков О. Г. ДИСКУРС ПОДДАНИЧЕСКОГО СУБЪЕКТА

В статье рассматривается дискурс подданического субъекта. В этом дискурсе находят выражение такие свойства субъекта как готовность к подчинению, открытость и ориентация на другого, а также наивность и доверчивость. Своеобразием рефлексии является акцентуация несовершенства, что становится причиной отсутствия консолидации, вражды и противостояния.

Volkov O.G. THE DISCOURSE OF PODDANSKIY SUBJECT

In the article examined the discourse of poddanskiy subject. In this discourse such properties of the subject like readiness to submission, openness and orientation on the other, and also naivety and trustfulness are revealed. The originality of reflection is accentuation of imperfection that results in the absence of consolidation, enmity and opposition.