Скворець В.О.

Стан життєустрою українського народу:
виклики і відгуки

У статті кандидата філософських наук, старшого викладача кафедри соціальної філософії та управління Запорізького національного університету Скворця В.О. представлено соціально-філософський аналіз стану життєустрою українського народу як відображення викликів та відгуків, пов’язаних зі зміною цивілізаційної моделі розвитку світу. Автор статті виділяє п’ять викликів (протиріч), що визначають стан життєустрою українського народу, і приходить до висновку про необхідність переходу України до нової моделі суспільного розвитку, яка здатна дати гідну відповідь на існуючі історичні виклики.

Основні тенденції розвитку сучасної України актуалізують проблему ролі життєустрою народу як соціокультурної основи розвитку суспільства. Пройшовши 17-річний шлях незалежного розвитку, український народ опинився у ситуації невизначеності свого майбутнього. За цей період суспільство пережило системну кризу, яка мала катастрофічні наслідки. Демографічні втрати України, населення якої з 1993 р. до середини 2008 р. зменшилося з 52,2 млн. осіб до 46,2 млн. осіб, склали 12 %. Україна перемістилася із розряду країн другого світу, якою була УРСР у складі СРСР, до розряду країн «третього світу». В умовах ринкової трансформації величезних руйнівних ударів зазнали різні сфери суспільного життя. На кінець 90-х років ХХ ст. спад виробництва в Україні склав 59,5% від рівня 1990 р. В результаті руйнування промислового й аграрного виробництва процес маргіналізації охопив мільйони громадян України, що означає не лише зміни життєустрою цих людей та їх родин, але й далекосяжні зміни життєустрою українського народу. Осмислення змін життєустрою народу необхідне для розробки нової моделі модернізації України, оскільки діюча модель суспільного розвитку давно вичерпала свій потенціал.

Мета статті – соціально-філософський аналіз стану життєустрою українського народу як відображення викликів і відгуків, пов’язаних зі зміною цивілізаційної моделі розвитку світу.

На нашу думку, введення до широкого наукового обігу поняття «життєустрій» є важливим методологічним засобом дослідження існуючих структур повсякденності, який дозволяє глибше осмислити соціокультурні засади розвитку певного соціуму та подолати обмеженість формаційного підходу в дослідженні суспільних процесів.

Наведена в словнику С.І.Ожегова дефініція, що тлумачить поняття «життєустрій» як «створення будь-кому нормальних умов життя, побуту» [11, с.167], недостатньо розкриває сутність цього поняття, бо не враховує активності тих, для кого ці умови створюються. Уточнення поняття «життєустрій» вимагає подолання обмеження його змісту, зумовленого пасивним «створення будь-кому», і розширення змісту поняття активним «створення будь-ким», а також з’ясування критеріїв, що характеризують життєустрій. Тому більш глибоким за сутністю і змістом уявляється наступне поняття. Життєустрій – це система забезпечення нормальних умов життя, яка є результатом життєдіяльності людей і відображена сукупністю критеріїв, серед яких визначальними є: 1) цілеспрямована суспільна діяльність особистостей; 2) взаємодія соціальних суб’єктів у процесі реалізації своїх потреб та інтересів; 3) нагромадження соціального досвіду і соціальних цінностей; 4) формування суспільних відносин і соціального капіталу; 5) забезпечення соціальної безпеки життєдіяльності з допомогою соціальних норм та інших засобів; 6) реалізація різноманітних проектів з використанням різних ресурсів; 7) забезпечення умов для реалізації процесу суспільного відтворення.

Поняття «виклик» та «відгук» поширені в науковій літературі, але їх сутність і зміст з’ясовано недостатньо, а тому у філософських словниках вони не відображені. А. Тойнбі писав: «Суспільство в своєму життєвому процесі зіштовхується з рядом проблем, і кожна з них є викликом. Інакше кажучи, можна сказати, що функція «зовнішнього фактору» полягає в тому, щоб перетворити «внутрішній творчий імпульс» в постійний стимул, що сприяє реалізації потенційно можливих творчих варіацій» [19, с.114]. Спробуємо сформулювати значення понять «історичний виклик» та «історичний відгук». У «Сучасному тлумачному словнику української мови» одне із значень поняття «виклик» розглядається як «заклик до змагання, до участі в чомусь; категорична, різка пропозиція вступити в боротьбу, поєдинок або дія, спрямована на те, щоб втягнути в поєдинок» [18, с.98]. Для використання поняття «виклик» в аналізі соціальних процесів його зміст треба уточнити, вказавши джерело виникнення протидії та боротьби суспільних сил, а також, означивши напрями його впливу. На нашу думку, історичний виклик – це природна або соціальна обставина, яка породжує нові протиріччя суспільного розвитку, що виступають джерелом нових тенденцій в організації засад життєдіяльності соціуму.

Відповідно, серед значень поняття «відгук» зазначені «відповідь на чийсь поклик, звертання» і «те, у чому виявляються сліди чийогось впливу; відбиття, наслідок чогось» [18, с.116]. Уявляється, що історичний відгук – це наслідок впливу на суспільне життя певних тенденцій, що зумовлені протиріччями суспільного розвитку, пов’язаними з історичним викликом.

Найістотнішим історичним викликом життєустрою українського народу стала глобалізація, яка породила протиріччя між глобалізованою економікою і діючою економічною системою України. За оцінкою О. Білоруса, «ми бачимо послідовну стратегію глобалізаторів, спрямовану на перетворення таких країн, як Україна, в товарно-сировинний придаток і штучне утримання її в «колі третьому» глобальної інтеграції» [1, с.12]. «У цій глобальній системі розподілу світового валового продукту Україна займає вкрай несприятливі позиції – вона знаходиться в безпосередній близькості до країн з низьким рівнем доходів. У нашій країні ВВП на душу населення становить менш як $650, ПІІ (прямі іноземні інвестиції – С.В.) на душу населення – близько $60, тобто майже в 7,5 разів менше, ніж у середньому у світі. Враховуючи, що душовий показник експорту в Україні в 14 разів менше, ніж середньосвітовий, ми можемо зробити безальтернативний висновок про вкрай низький рівень конкурентоспроможності та включення України в процеси глобальної інтеграції. …Виступаючи проти злоякісної системи корпоративного глобалізму, ми, разом із тим, не можемо не відзначити, що самоізоляція й невключення України в процеси глобальної інтеграції неминуче призведуть до економічної та соціальної деградації і консервування тотальної бідності» [1, с.14].

О.Шнипко зазначає, що на рубежі тисячоліть людство знову виявилося поділеним на якісно відмінні між собою цивілізаційні кластери. «Такими цивілізаційними кластерами є:

* країни «золотого мільярда» - приблизно 30 країн – технологічних лідерів, які генерують вищі технології, інтелектуально експлуатують весь світ і піднялися до рівня інформаційних суспільств. Вони досягли такого рівня та якості глобальної конкурентоспроможності, завдяки якому мають всі можливості не дати іншим країнам себе «наздогнати і перегнати»;

* країни «другого класу» - близько 20 країн, які до певної міри можуть використовувати високі технології та хоча б гіпотетично ставлять перед собою цілі розвитку, співзвучні з чільними орієнтирами чільної тридцятки;

* країни-аутсайдери (так званий «третій світ») – понад 150 країн, не здатних до конкурентного саморозвитку в глобалізованому середовищі і приречених на незворотну бідність, прогресуючий занепад, деградацію та, зрештою, політичну смерть.

Маємо нову систему світоустрою – систему глобалізму, яка, на думку відомих інтелектуальних авторитетів, уже стала домінантним чинником світового розвитку. В основі глобалізму – зрощування інтересів, стратегій і механізмів світового панування наймогутніших держав, глобальних транснаціональних корпорацій (ТНК) та міжнародних організацій» [22, с.8].

«Українські, і зарубіжні аналітики доходять однозначного висновку: низька конкурентоспроможність України загрожує консервацією її місця серед відсталих африканських, азіатських та латиноамериканських країн-невдах, приречених на сировинне, ресурсне, кадрове і тому подібне обслуговування перспективніших державних утворень» [22, с.12]. Розв’язання протиріччя між глобалізованою економікою і діючою економічною системою України залежить від вибору моделі суспільного розвитку України.

Другим історичним викликом Україні стала зміна суспільного устрою, яка породила протиріччя суспільного розвитку, пов’язані з переходом від планової соціалістичної економіки до ринкової економіки «дикого капіталізму».

Аналізуючи причини зміни суспільного устрою в СРСР, прихильники пострадянського марксизму прийшли до висновку, що «в СРСР сформувався устрій, який міг жити, рости і навіть боротися в умовах індустріально-аграрної Росії, що знаходилася в оточенні колоніальних імперій, фашистських держав (…) і т.п. Але в силу тих же самих причин (мутації «генеральних», стратегічних соціалістичних тенденцій) цей «вид» не був адекватним для нових умов генезису науково-технічної революції, постіндустріального, інформаційного суспільства, він не міг дати адекватну відповідь на виклик загострення глобальних проблем, нових процесів зростання добробуту, соціалізації та демократизації, що розгорталися в розвинутих капіталістичних країнах у другій половині ХХ століття» [2, с.23].

Економіст О.Гош зазначає: «Сучасний соціально-економічний лад України не виконує своєї історичної місії щодо відродження продуктивних сил країни. Хоча реформаторами і владою він аналізується критично, ця критика здебільшого не конструктивна. Вона спрямована, передусім, на традиційне віднесення причин руйнації продуктивних сил на адресу соціалізму, що будувався в країні» [5, с.51]. Вчений доводить, що в СРСР навіть у 80-х роках, коли темпи економічного зростання падали, «продуктивні сили суспільства зростали, що показувало збільшення виробництва: в 1986 р. вироблений національний доход зріс на 2,3 %, в 1987 р. – на 1,6 %, в 1988 р. – на 4,4 %, в 1989 р. – на 2,5 %. «Корені» «тривалої руйнівної економічної кризи» ніяк не виходять з «радянської системи». …Ефективнішої системи за радянську світ не знає. У багатьох галузях вона була «конкурентною». Що перехід міг йти без економічної кризи, доводять Китай і В’єтнам, які сформували найдинамічніші економіки сучасного світу. А в Україні реформи виявилися нищівно руйнівними. Чисельність зайнятих продуктивною працею зменшилася за 1990-2000 рр. з 24 млн. до 16,3 млн. чол., або на 32,1%. Зруйновано більшість трудових колективів із сформованим за багато років складом працівників, організацією, традиціями. Істотно знизився загальний культурно-технічний рівень працюючих через відплив багатьох професіоналів у комерцію, виїзд висококваліфікованих ІТП, техніків та робітників за кордон, через неясність перспективи. …Конкретніше характеризують руйнування продуктивних сил країни показники виробництва основних видів індустріальної продукції. У 2001 р. вироблено електроенергії 58% до рівня 1990 р., вугілля – 51%, сталі – 64%, цементу – 26%, міндобрив – 46%, металорізальних верстатів – 3 %, тракторів – 3%, автомобілів – 27%» [5, с.51-52].

Отже, той суспільний лад, що існував в СРСР, в умовах швидких технологічних змін у світі не міг далі зберігатися в незмінному вигляді, але й ліберальні економічні реформи лише нанесли нищівного удару продуктивним силам України.

Третім історичним викликом життєустрою народу стала системна криза українського соціуму, яка загострила протиріччя між державною владою і народом, що характеризується відчуженням більшості громадян від влади, власності та інших соціальних ресурсів. За оцінкою М.Михальченка, «наша політична теорія орієнтує на вивчення й формування влади й майже не переймається проблемами формування процедур і механізмів для управління такими складними соціальними організмами, як народ, нація, суспільство, культурна спільнота тощо. Та й проблема суверенітету України розглядається у вузькому значенні – як проблема створення політичних і економічних апаратів і боротьби за владу, а не як проблема представництва народу в колективних діях, спрямованих на створення, регулювання влади, зміцнення держави. А це породжує головний політичний ризик в сучасній Україні: відокремлення влади від народу, визрівання конфлікту між ними, а в результаті – послаблення держави в цілому, загроза розвалу її як соціального організму» [10, с.4]. Наслідком системної кризи став процес суспільної деградації.

Показники демографічних змін в Україні засвідчують, що на початку ХХІ ст. перед українським народом постала проблема виживання. ООН визнала український народ «вимираючою нацією». Академік НАН України С.І.Пирожков зазначає: «Сучасний демографічний розвиток України практично всі дослідники оцінюють як кризовий. Це зумовлено різким погіршенням усіх демографічних процесів: швидким зниженням народжуваності; скороченням шлюбності і збільшенням розлученості; зменшенням середньої тривалості життя; різким зростанням смертності, передовсім серед чоловіків працездатного віку; збереженням відносно високої смертності немовлят; посиленням еміграції, яка, з поміж іншого, приводить до «відпливу умів». І як апогей – абсолютне скорочення населення і погіршення його якісних характеристик» [6, с.59]. «Ще сумнішим передбачається прогноз демографічних показників на найближчі десятиліття: до 2050 року зменшення населення України на 40%; до 2015 року – до 41,3 млн., в тому числі молодших працездатного віку до 12,1%, працездатного віку – до 38,2% і збільшення частки осіб старших працездатного віку до 49,7%. Не хотілось би вірити прогнозові науковців НАНУ, що до 2040 року в Україні може не залишитися жодного українця. Земля не пустуватиме, її заселять азіати, африканці, яким, якщо й загрожує щось, то демографічна криза зворотного напрямку» [16, с.100-101].

Ліберальні реформи зруйнували соціальну структуру, що дісталася Україні в спадщину від УРСР і мала в основі людей середнього достатку, тобто тих, хто на Заході позначається як «середній клас». Із 1988 до 2001 р. чисельність нижчих прошарків зросла від 5,7% до 88,2%, середніх скоротилася з 75,0% до 9,8%, вищих – з 19,3% до 2% [7, с.25] і тепер «соціальна структура наближена радше до латиноамериканських або африканських, ніж до європейських взірців» [9, с.120].

У Спеціальній доповіді «Стан дотримання Україною міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини» від 10 грудня 2008 року зазначається: «за офіційними даними, близько 30 відсотків населення України досі перебуває у стані бідності. А якщо застосувати критерій бідності, встановлений Світовим банком, який дорівнює денному споживанню на 3 долари США, то до категорії бідних в Україні треба зарахувати майже 70 відсотків її населення. В основі проблеми бідності в Україні, де існують розвинуті промисловість і сільське господарство, де високий рівень освіченості населення, лежить насамперед брутальне порушення прав більшості членів українського суспільства на доступ до ресурсів, до національного багатства. До найбільш уразливих верств населення з високим рівнем бідності належать інваліди, пенсіонери, мешканці села. Особливо потерпають сім’ї з дітьми, де бідність зростає прямо пропорційно кількості дітей. Саме низький рівень доходів є одним із чинників сучасної демографічної кризи, внаслідок якої Україна втратила за останні 15 років понад 6 мільйонів населення» [3, с.10]. У доповіді визначено причину кризи життєустрою народу – «брутальне порушення прав більшості членів українського суспільства на доступ до ресурсів, до національного багатства».

Четвертий виклик – орієнтація керівництва України на однополюсний світ з домінуванням США породила протиріччя між потребами економічного розвитку України і можливостями її технологічного зростання. У сучасному світі місце держави визначається рівнем її технологічного розвитку, а керманичі України проігнорували наростаючі тенденції технологічної деградації виробництва. «В умовах стихійної лібералізації економіки, за відсутності сформованих важелів економічної рівноваги та керівних впливів з боку держави відбулося спонтанне руйнування більшості діючих технологічних укладів. …Падіння виробництва у високотехнологічних галузях виявилося набагато глибшим, ніж у середньому по промисловості. Продуктивність праці скоротилася на третину, на скільки ж зросла частка енергоємності виробництва. Вітчизняну наукомістку продукцію витіснила іноземна конкурентоспроможніша. Багато високотехнологічних підгалузей виявилися практично згорнутими. Високорозвинуті країни, які могли б надати демократичній Україні економічну підтримку, стали сприймати її як країну – експортера ресурсів та енергоносіїв для власних економік» [22, с.10].

Курсом ринкових реформ 90-х років ХХ ст. створено передумови перетворення на сировинні придатки Заходу України і Росії, які недавно відносилися до держав з високорозвиненою економікою. Як зазначає В. Черковець, «до початку 70-х рр. Радянський Союз був нетто-експортером машинно-технічної продукції, що уявляється як одна із основних якісних характеристик віднесення до категорії високорозвинутих в економічному відношенні держав. …Так, ще в 1970 р. доля машин та обладнання в експорті СРСР складала 21,5%, в той час як доля палива і енергоносіїв – лише 15,6%. При цьому доля машин та обладнання в радянському експорті не перевищувала 13,5%» [21, с.6]. І далі: «навіть у 1991 р. доля наукоємної продукції в експорті російської переробної промисловості все ще складала близько 10%. Через 10 років, у 2001 р., ця доля скоротилася до менш ніж 1%».

Правляча верхівка продовжує ігнорувати дію чинників, які «опустили» Україну до рівня країн «третього світу». Академік Ю.Пахомов зазначає: «Глобалізація не тільки піднесла до степеня конкурентні переваги високорозвинених країн по відношенню до країн слаборозвинених; вона також сформувала механізми (свого роду насоси) багатоканального перекачування ресурсів та капіталу відсталих країн в «засіки» надуспішного (в основному поки що – західного) світу» [13, с.10].

На відміну від України, Росія на початку ХХІ ст. зуміла забезпечити умови переходу до інноваційної моделі розвитку і перейти до розряду лідерів світового розвитку. Як зазначає Ю.Пахомов, «на роль світових лідерів претендує вже більша частина населення планети – приблизно 2/3 людства. Дійсно, саме така ситуація склалася, коли на додаток до «золотого мільярда» на арену в якості претендентів на світове лідерство вийшли Китай, Індія, Росія і Бразилія» [14, с.23].

Криза життєустрою громадян України зумовлена занепадом виробництва та його технологічною деградацією. Ю.Пахомов зауважує, що Україна, яка, «будучи не так давно (у складі СРСР) успішною, відстала навіть від недавно ще зубожілої Румунії і опинилася серед трьох країн Європи, які найбільш повільно розвиваються, залишивши позаду лише Албанію й Молдову. ВВП в перерахунку на одну годину роботи в Румунії складає $ 4,2, а в Україні – $ 1,9. Уявити собі це 15-16 років назад було неможливо» [14, с.23].

«Варто розрізняти глобалізацію як об’єктивний процес, основу якого складає уявлення про єдине (глобальне) людство як «світ світів», і глобалізацію як явочну гегемонію американської моделі світоустрою та світопорядку» [20, с.4-5]. «Україні при вирішенні проблем свого національного розвитку, потрібно визначитися, у якій глобалізації вона бере участь. …треба вдумливо, виважено і далекоглядно оцінити нині існуючий розклад світових сил і тенденцій, щоб вийти із стану залежного розвитку, посісти гідне місце у світі й відігравати свою роль у процесі глобалізації. …Але варто бачити і передбачити вплив інших фундаментальних факторів. Наприклад, те, що американському сценарію глобалізації найближчим часом об’єктивно зможуть протистояти інші центри сили, носії власних варіантів глобалізації – Європейський Союз, Китай… Може бути й безліч інших варіантів. Розвиток світової цивілізації може піти і зовсім несподіваним шляхом… Шляхи вирішення проблем, породжених глобалізацією, ще потрібно буде знайти, окреслити. Але вже сьогодні зрозуміло, що «глобалізація з людським обличчям», яку змогла б підтримати більшість народів і країн світового співтовариства, можлива лише за умови зміни загальної парадигми всесвітньо-історичного розвитку і створення нової моделі життєустрою та світопорядку. Глобалізація, яку зрозуміємо саме таким чином, мислиться як перспектива та шлях створення світового солідарного суспільства, справді вільного й справедливого, причому для всіх народів, націй і країн, а не тільки для «золотого мільярда» [20, с.8-9].

Ставка керівництва України на «європейські цінності» (модель розвитку) і допомогу Заходу не забезпечила технологічний розвиток України. «Практика багатовекторного зовнішньополітичного курсу однозначно довела, що питання «європейськості», приналежності держави до певного геополітичного виміру, вирішується відповідною внутрішньою політикою і визначається переважно соціально-економічним станом суспільства, його ціннісними орієнтаціями, а не зовнішньополітичною риторикою, заклинаннями щодо обраного курсу» [8, с.171].

П’ятим історичним викликом є відрив соціально-економічних реформ від цивілізаційного підґрунтя, що породив протиріччя між життєустроєм народу і життєустроєм правлячої верхівки в Україні. За оцінкою Ю.Пахомова, соціально-економічні виклики Майдану – це потреба згладити протистояння двох частин суспільства. Через величезний розрив у доходах багатих і бідних Україна стала країною, в якій «два народи» живуть різним життям [15, с.6-7].

Розглянемо особливості життєустрою українського народу на завершальному етапі радянського періоду і в сучасній Україні. М.А.Павловський порівняв рівень життя в Україні та передових країнах світу. У 1990 р. середньомісячна зарплата у народному господарстві України становила 248 карбованців, а сукупний доход на члена сім’ї – 182 крб. Якщо врахувати, що в 1990 р. офіційна вартість долара становила 0,66 крб., то середньомісячна зарплата складала 375 дол., а сукупний доход на члена сім’ї – 175. Це в 3-4 рази менше від існуючих середніх показників у розвинутих ринкових країнах світу. Але за цими показниками порівнювати життя не можна. В Україні у 1990 р. витрати на оплату квартир, комунальних послуг і утримання будинків складали 2,8% сукупного доходу, а в розвинутих ринкових країнах світу – близько третини доходу. Значною мірою з бюджетних ресурсів покривалися витрати на купівлю важливих продуктів харчування першої необхідності (на м’ясні продукти дотації складали до 60%). Створювалися суспільні фонди споживання і передбачалися бюджетні кошти на забезпечення всього населення відповідними послугами (освіта, медична допомога, санаторне лікування і т.д.). З урахуванням виплат із фондів суспільного споживання, виділення дотацій на м’ясо та інші продукти харчування, підтримки за рахунок бюджету низьких цін на житлово-комунальні послуги, енергоносії, дитячі предмети споживання й інші товари і послуги першої необхідності реальна оплата праці працівників України в 1990 р. при врахуванні порівняльних умов розвинутих країн була мінімум удвічі вищою за обумовлену в доларовому обчисленні (за офіційно встановленим курсом, тобто вона знаходилася в межах 700-800 доларів на місяць, а можливо й більше). Це всього в 1,5-2 рази менше від середньої оплати праці в розвинутих країнах, на які ми орієнтуємося: США, Японії, Західній Європі, Ізраїлі [12, с.195-197]. Далі вчений аналізує зміни в доходах найманих працівників України, що відбулися в результаті здійснення ліберальних реформ 90-х років ХХ ст.: «В останнє десятиліття реальна оплата праці в Україні знизилася у 8-12 разів і знаходиться на такому рівні, що не може забезпечувати навіть мінімальний прожитковий рівень» [12, с.197].

Не відбулося кардинальних змін у становищі більшості найманих працівників і на початку ХХІ ст. в умовах економічного піднесення 2000-2008 років. За оцінкою Е. Лібанової, в Україні «незважаючи на дуже значне підвищення заробітної плати, особливо у 2004-2007 рр., відставання від країн Центральної та Східної Європи не тільки не зменшилося, але в більшості випадків зросло: порівняно з Латвією та Румунією – на 146 Євро на місяць, з Естонією – на 125, з Росією – на 114» [9, с.130].

Правляча верхівка заявляє про безальтернативність шляху євроінтеграції, але за рівнем соціально-економічного розвитку Україна тепер ближче до африканського рівня, ніж до європейського, бо, як уже відзначалося, її соціальна структура наближена до латиноамериканських або африканських взірців, а технологічна відсталість «загрожує консервацією її місця серед відсталих африканських, азіатських та латиноамериканських країн-невдах». Наявні всі підстави для висновку про завершення формування олігархічно-бюрократичного політичного режиму в Україні, адже більше 80% промисловості перейшло у приватну власність, а за свідченням народного депутата Є. Царькова, «сьогодні маємо в парламенті 301 гривневого мільярдера» і парламент перетворюється на «клуб олігархів» [17, с.3].

Зміни життєустрою народу в сучасній Україні характеризуються відчуженням більшості громадян від влади, власності та інших соціальних ресурсів, необхідних для нормального існування і розвитку людини, а ця обставина є підтвердженням висновку В.Воловика про те, що «більшість народу України сьогодні не має вітчизни» [4, с.173].

На нашу думку, основним протиріччям суспільного розвитку України є утворення двох типів життєустрою: життєустрою правлячої верхівки і життєустрою основної маси населення. Саме цей чинник буде визначати не тільки зміст суспільно-політичної боротьби, а й напрями руху суспільства. Саме зміни життєустрою визначають діяльність людей, інших соціальних суб’єктів, їхні потреби та інтереси, формування системи цінностей та соціальних відносин, а головне – боротьбу за ресурси для реалізації своїх проектів. У кінцевому підсумку зміни життєустрою є визначальними щодо соціальної безпеки життєдіяльності людей та забезпечення процесу суспільного відтворення в соціумі. Погіршення життєустрою українського народу вимагає реалізації нової моделі суспільного розвитку України, яка здатна дати гідну відповідь на існуючі історичні виклики.

Аналіз історичних викликів і відгуків, що визначають зміни життєустрою українського народу в сучасному світі, дає підстави для наступних висновків:

1. Розв’язання протиріччя між глобалізованою економікою і діючою економічною системою України залежить від вибору моделі суспільного розвитку.

2. Зміна суспільного устрою не забезпечила успіху модернізації України. Суспільний лад, що існував в СРСР, в умовах швидких технологічних змін у світі не забезпечив модернізацію виробництва, а ліберальні економічні реформи завдали нищівного удару продуктивним силам України.

3. Системна криза українського соціуму, яка загострила протиріччя між державною владою і народом, посилила відчуження більшості громадян від влади, власності та інших соціальних ресурсів

4. Орієнтація керівництва України на однополюсний світ з домінуванням США негативно вплинула на технологічний розвиток України, яка, на відміну від Росії, не змогла використати міжнародну співпрацю для розвитку високих технологій.

5. Відрив соціально-економічних реформ від цивілізаційного підґрунтя породив протиріччя між життєустроєм народу і життєустроєм правлячої верхівки в Україні, яке відобразилось в погіршенні умов життя більшості громадян України, знеціненні самої людини та її праці.

6. Утворення двох типів життєустрою (правлячої верхівки і основної маси населення) є основним викликом суспільному розвитку України. Цей чинник буде визначати не тільки зміст суспільно-політичної боротьби, а й напрями руху соціуму.

7. Українське суспільство потребує нової моделі суспільного розвитку України, яка здатна дати гідну відповідь на існуючі історичні виклики.

Перспектива подальших досліджень означеної проблеми визначається необхідністю осмислення ролі основних факторів формування життєустрою народу.

Література

1. Білорус О.Г. Криза глобалізації та перспективи корпоративного глобалізму / О.Г.Білорус // Економічний часопис – ХХІ. – 2003. – № 1. – С. 12-18.

2. Бузгалин А.В., Колганов А.И. Социальная философия постсоветского марксизма в России: ответы на вызовы ХХІ века (тезисы к формированию научной школы) / А.В.Бузгалин, А.И.Колганов // Вопросы философии. – 2005. – № 9. – С. 3-23.

3. Виступ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової на представленні у Верховній Раді України Спеціальної доповіді «Стан дотримання Україною Міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини» 10 грудня 2008 року // Голос України, № 23 (4523), 10 лютого 2009 р. – С. 10-12.

4. Воловик В.И. Философия политического сознания. Монография / В.И.Воловик. – Запорожье: Просвіта, 2006. – 2004 с.

5. Гош О. Визначальний фактор відродження продуктивних сил України / О.Гош // Економіка України. – 2003. – № 6(499). – С. 49-56.

6. Демографічний розвиток України: сучасне та майбутнє: Доповідь директора Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України академіка НАН України С.І.Пирожкова // Вісник НАН України. – 2006. – № 1. – С. 59-64.

7. Дубровський М., Андрущенко А. Система і трансформації: Програмне забезпечення розвитку сучасного профспілкового руху в Україні / М.Дубровський, А.Андрущенко // Профспілки України. –2002. –№ 5. –С. 25-30.

8. Кудряченко А.І. Геополітичні виклики сучасної України / А.І.Кудряченко // Стратегічні пріоритети. – 2006. – № 1. – С. 167-174.

9. Лібанова Е. Ціннісні орієнтації та соціальні реалії українського суспільства / Е.Лібанова // Економіка України. – 2008. – № 10. – С. 120-136.

10. Михальченко М. Політичні ризики в сучасній Україні: виклики й відповіді / М.Михальченко // Політичний менеджмент. – 2007. – № 3. – С. 3-8.

11. Ожегов С.И. Словарь русского языка: Ок. 57 000 слов / С.И.Ожегов. Под ред. чл.-кор. АН СССР Н.Ю. Шведовой. –18-е изд., стереотип. – М.: Русский язык, 1986. –797 с.

12. Павловський М.А. Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ (економіка, політологія, соціологія) / М.А.Павловський. – К.: Техніка, 2001. – 312 с.

13. Пахомов Ю. Глобальные тектонические сдвиги: вызовы и отклики / Ю.М.Пахомов // Глобальні тектонічні зрушення: виклики та відгуки: Матеріали Міжвідомчої науково-теоретичної конференції / Відп. ред. Ю.М.Пахомов. – К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2005. – 151 с.

14. Пахомов Ю. Нет подъема страны вверх, так как легче идти вниз, или кое-что о планомерности / Ю.Пахомов // Регионал. – 2007. – № 3. – С. 22-27.

15. Пахомов Ю. Украина: испытание Майданом / Ю.Пахомов // Економічний часопис – ХХІ. – 2005. – № 7-8. – С. 3-7.

16. Пиріг Л. Людність України крізь призму демографії та охорони здоров’я / Л.Пиріг // Сучасність. – 2004. – №10. – С. 100-111.

17. Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради та українського народу та його ініціативи про кардинальні економічні та політичні зміни у державі – аж до радикального оновлення Конституції – викликало неоднозначну оцінку в народних обранців // Голос України, №58(4558), 1 квітня 2009 року. – С. 3.

18. Сучасний тлумачний словник української мови: 60 000 слів / За заг. ред. д-ра філол. наук, проф. В.В. Дубинського. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2008. – 832 с.

19. Тойнби А. Дж. Постижение истории: Сборник / А.Дж.Тойнби Пер. с англ. Е.Д. Жаркова. – М.: Айрис-пресс, 2003. – 640 с.

20. Толстоухов А. Україна і виклики постіндустріальної доби / А.Толсоухов // Політичний менеджмент. – 2003. – № 3. – С. 3-11.

21. Черковец В. Каким может быть ответ России на современный экономический вызов / В.Черковец // Экономист. – 2003. – № 4. – С. 3-8.

22. Шнипко О. Україна перед викликами глобального конкурентного простору / О.Шнипко // Вісник Національного банку України. – 2008. – № 10. – С. 8-14.

Скворец В.А. СОСТОЯНИЕ ЖИЗНЕУСТРОЙСТВА УКРАИНСКОГО НАРОДА: ВЫЗОВЫ И ОТВЕТЫ

В статье кандидата философских наук, старшего преподавателя кафедры социальной философии и управления Запорожского национального университета Скворца В.А. представлен социально-философский анализ состояния жизнеустройства украинского народа как отображение вызовов и отзывов, связанных с изменением цивилизационной модели развития мира. Автор статьи выделяет пять вызовов (противоречий), определяющих состояние жизнеустройства украинского народа, и приходит к выводу о необходимости перехода Украины к новой модели общественного развития, способной дать достойный ответ на существующие исторические вызовы.

Skvorets V.O. UKRAINIAN PEOPLE LIFE ORGANIZATION: CHALLENGES AND RESPONSE

In the research “UKRAINIAN PEOPLE LIFE ORGANIZATION: CHALLENGES AND RESPONSE” by Skvorets V.O. social philosophical analysis of life organization of Ukrainian people is represented as a reflection of challenges and response connected with the changing in the world civilization development model. The author of the article points out five challenges (contradictions), defining the state of life organization of Ukrainian people and comes to the conclusion about the necessity of Ukraine’s transition to a new model of social development, capable of giving a decent answer to existing historical challenges.