Творiна О

Наша здатність співвідносити себе зі світом через інтенціональний стан думки, знання, бажання більш фундаментальні, ніж наша вербальна здатність вживати мову. Такий підхід має дуже важливі наслідки для теоретичних і прикладних перспектив аналізу мови і проблематики значення в цілому. Маємо на увазі не стільки перспективи моделювання різноманітних нормоутворюючих процесів, скільки ті можливості, що виявляються при розгляді їхнього змісту як універсальної категорії людської діяльності, можливості, які розкриваються при співвідношенні змісту і цінності, істинності і інтересу в суттєвих характеристиках людської екзистенції.

Метою даної роботи є дослідження ідеї М.Фуко щодо кореляції відношення “норма” – “аномалія” з системою та структурами мови.

У роботі з текстами загальнометодологічну основу складали надбання герменевтичного, феноменологічного, генеалогічного, археологічного та системно-структурного методів.

Відповідно до мети дослідження було поставлено таке завдання: дослідити ідеї М.Фуко щодо кореляції відношення “норма” – “аномалія” з системою та структурами мови.

Наукова новизна розкриваються в положенні, що згідно з концепцією М. Фуко будь-який соціальний феномен є вкоріненим у мові через систему регламентації та регулювання соціальної діяльності індивіда, тобто через дискурс. Не є виключенням і відношення “норма” – “аномалія”, яке породжує певний дискурс (клінічний, пенітенціарний, педагогічний), який має на меті означити та розрізнити гетерогенну сферу соціального життя;

У мові, в зв’язку з багатозначністю, майже всі імена – і власні, і загальні – співвідносяться з класами предметів (об’єктів). У цьому значенні вказівка в мові невизначена. У мовленні як у діяльності, в процесі якої реалізується мовна система і її можливості, ім’я набуває певної вказівки. Ця визначеність створюється суб’єктом мовлення за допомогою контексту. У контексті, що дозволяє на основі практики ототожнювати і розрізняти речі, знання значення навіть такого слова, як “Я”, буває достатньо для виділення індивіда, який це слово промовляє. Про це свідчить уся наша практика спілкування.

Наша здатність співвідносити себе зі світом через інтенціональний стан думки, знання, бажання більш фундаментальні, ніж наша вербальна здатність вживати мову. Такий підхід має дуже важливі наслідки для теоретичних, прикладних і загальнометодологічних перспектив аналізу мови і проблематики значення в цілому. Тут маємо на увазі не стільки перспективи моделювання різноманітних нормоутворюючих процесів, скільки ті можливості, що виявляються при розгляді їхнього змісту як універсальної категорії людської діяльності, можливості, що розкриваються при співвідношенні змісту і цінності, істинності і інтересу в суттєвих характеристиках людської екзистенції.

“Роздуми відносно цікавих формальних якостей мови, – пише Р.Шенк, – розглядаються у відриві від їх комунікативної ролі, навряд чи зможуть аналізуватися серйозно на рівні науки, якщо тільки наукою вважати дещо, що має відношення до реального світу, в якому ми живемо” [1, с.59]. Добре відомо, що мова як система не ізоморфна дійсності. Це означає, що відбиток дійсності в мові проходить не поелементно, а швидше посистемно. Отож, об’єкти дійсності можуть відбиватися не тільки в конкретних одиницях мови, а й у самій структурі, хоча конкретні структури, в яких відбиваються ті чи інші об’єкти і закономірності дійсності мають принципово відмінний характер.

Тому важливо розрізняти два типи онтологічних припущень в мові: 1) яка інформація про світ міститься в об’єктах мови; 2) які уявлення про світ увійшли в саму структуру мови. У випадку розгляду штучних мов співвідношення між цими припущеннями може до відомого ступеня регулюватися нами.

Структура мовного відображення специфічна і з огляду на ті відношення, які встановлюються кожного разу між одиницями мови, елементами мислення і предметним світом. На відміну від мислення, з одного боку, і від реальності – з іншого, мова особливим чином поєднує у собі ідею предмета і сам предмет. При цьому ідея предмета втілюється у формах мови не у всій її повноті, а лише частково. По відношенню ж до означуваного предмета мова сама виступає як самостійне предметне утворення, яке наділене силою символічного вираження цього, іншого предмета. Як зазначав Фуко: “У тому аналізі, який я розпочинаю, слова так само умисне відсутні, як і самі речі .... Ніхто не намагається вийти за межі мови – туди, де ще нічого не сказано й де речі ледь вимальовуються в неясному світлі; ніхто не зазиратиме потойбіч неї, щоб віднайти форми, що ними вона скористалася й залишила їх позад себе; доведеться ... спробувати утриматися на рівні самої мови”. Далі він доповнює, що “кожна “мова”, така, яку можна чути, ... прочитати у формі текстів, не є ... чистим і простим перехрещенням речей і слів, ..., вона не є тонкою поверхнею контакту або доторком між реальною дійсністю і мовою, плетивом лексики і досвіду; ... при аналізі самих мов видно, як послаблюються, здавалося б, такі міцні зв¢язки між словами й речами й вивільняється сукупність правил, що характерні для мовної практики” [2, с.78].

Для розуміння функцій мови її слід розглядати крізь призму всього соціального досвіду, і з погляду на її можливості забезпечувати людині правильну орієнтацію в оточуючому світі. Як зазначав відомий український мислитель О.О.Потебня: “Слово, об’єктивуючи думку, тим самим ставить її перед нами” [3, с.26].

Замість спроби описати мовленнєву структуру на базі послідовного обстеження факту за фактом, Н.Хомський запропонував аксіоматичне формулювання теорії мови з наступною перевіркою відповідності її висновків більшості домінуючих, або нормоутворюючих фактів, що спостерігаються. Він вважає, що мова як притаманні людині знання складається із словника і домінуючої системи правил, які пояснюють можливість породження безкінечного числа речень кінечними засобами. Н.Хомський пише, що “говоріння в мовленні відіграє роль не тільки у повідомленні, але й у вираженні думки, і у взаємовідношеннях між індивідами…” [4, с.84]. Така сукупність організуючих начал, які направляють суспільну, мислительну і індивідуальну поведінку, безперечно, визначає поле відношення “норма” - “аномалія”.

На відміну від вчення М.Фуко, розроблена Н.Хомським теорія володіння мовою, робить цього вченого продовжувачем раціоналістичної філософської традиції, що в її межах також одержав розвиток ряд глибоких ідей, пов’язаних з поясненням творчої активності людини.

Практика вживання терміну “мова” підказує можливість подальшого розширення об’єму цього поняття і включення до нього того, що не випадково також називається мовою: мова сприйняття, емоцій, мова квітів, звуків, запахів тощо. В даному випадку до класу мов включається сукупність таких емоцій, які раніше були охарактеризовані як кореляційні інформанти. Їх роль для суб’єкта така ж, що і роль інших об’єктів, що функціонують як засоби відображення, подання якогось змісту. Завдяки включеній до них інформації, вони також повідомляють про свої кореляти, тобто виконують ту ж саму функцію, що і змістовні одиниці словесної мови.

Значна кількість подібних метафор знаходиться на визнанні метафізичної значущості звукової мови, живого мовлення у порівнянні з їх письмовим втіленням. Це правильно й у відношенні філософії Платона, який розглядав писемність як немотехніку, вигадану для звільнення пам’яті, і у відношенні Гегеля, який трактував письмо як забуття суб’єктивності та лінгвістичних поглядів Руссо і Соссюра, впритул до філософії Гуссерля і Гайдеггера. “Фонетичне письмо, – пише Дерріда, – це арена великих метафізичних, наукових, технічних і економічних дій Заходу” [5, с.21].

Граматологія Дерріда є спробою по-новому поставити питання про мову, виходячи з деконструкції її структури. На думку Дерріда, знак і божественність мають одне і те ж місце і час народження, а вся теологічна проблематика виявляється вихідною від проблеми співвідношення букви і звука. Він стверджує: “Письмо, буква, чуттєве накреслення завжди розцінювалися західною традицією як тіло і матерія, зовнішні у відношенні до духу, диханню, дієслову і логосу. І проблема душі та тіла, безсумнівно, вихідна від проблеми письма, яке і наділило першу своїми метафорами” [5, с.52].

Дерріда намагається показати, що навіть засновник структуралізму Ф.де Соссюр не виходить за межі “тину” європейського етноцентризму, коли він обговорює проблему співвідношення звука і букви. Соссюр трактує письмо як додаток до звукового мовлення, а будь-яка перевага письма звуку розцінюється ним як “тиранія буков”, бо зоровий образ може створювати неправильну вимову… як паталогічне явлення” [6, с.51].

Як і для Дерріда, історія мови як об¢єкту сприяння та інтересів метафізики, є для Фуко предметом його досліджень. Філософ звертає увагу на значні особливості співвідношення слів та речей в організації дисциплін “природньої історії”. В її межах слова і речі нерозривні, але належать один одному в єдиному змістовому колі осягнення світу. Об’єкти спостереження описуються і характеризуються за своїми головним параметрами за допомогою коректно просторової і адекватної мови.

Репрезентація, пізнавальні уявлення втрачають свою інтегруючу функцію в пізнавальному просторі: зміст осягається через аналіз граматичних систем, а специфічні характеристики живих організмів – через іманентну і акцентовано неявну їх внутрішню організацію. Здіснення розколювання цільного пізнавального простору дає результат в конституюванні нетрадиційних форм організації пізнання. По-перше, трансформація “життя”, “праці”, і “мови” в нові “транценденталії” буття створили нетрадиційні умови будь-якого людського досвіду. По-друге, була здійснена проблематизація меж процесу синтезу уявлень в контексті кантівського концепту трансцендентальної суб’єктивності. По-третє, з’явились, перспективи позитивного засвоєння буття об’єктів, укорінених в “житті”, “праці” і “мові”. Дана схема (“метафізика об’єкту – критика – позитивізм”), починаючи з ХІХ ст., започаткувала європейське природознавство, але принципово новою характеристикою сучасної епістеми є її людиноцентрованість. Причому питання полягає не стільки в тому, що на перший план виступає антропологічна проблема приреченого на постійну працю і біологічно кінцевого людського існування, пронизанного відданими йому й автономними від нього мовними структурами, скільки в тому, що був сформований важливий висновок: пізнання світу здійснюється не “чисто” пізнаваючою інстанцією, а завжди конкретною людиною з притаманними їй історично обумовленими формами потреб, тілесної організації і мови.

Саме долучення “життя”, “праці” і “мови” до пізнавального простору є результатом, за схемою вченого, формування уявлення про людину як про єдність трансцендентального і емпіричного – як про суб’єкт, і осягає емпіричний зміст й усвідомлює їх у культурному контексті історичного часу. При цьому усвідомлюючи, що входження людини в сучасну епістему було зумовлено розколом між буттям і уявленням, між нормальним та патологічним, а також роздрібленням цільного мовного масиву, Фуко неодноразово підкреслював, що постмодерністські тенденції перетворення мови в замкнуту самодостатню і “самоусвідомлюючу цільність” знову ставить під сумнів центральне місце людини як системи “буття–мислення”, так і у всій сучасній культурі.

Саме формулювання проблеми про взаємодію мови та мислення не зовсім точне. Терміни “мова” та “мислення” співвідносяться в ній так, що постає питання про ці категорії як про незалежні, і як такі, що розташовані поряд. Річ не в самій констатації такого “нерозривного зв’язку”, а в тім, як розуміється онтологія мови, як трактується мислення і найголовніше з’ясовується те ціле, всередині якого здійснюються взаємозв’язок мови та мислення.

Коли ми розглядаємо взаємозв’язок мови і мислення і з’ясовуємо їх роль у пізнавальному процесі, то тим самим обмежуємо їх багатогранність. Ми прагнемо дивитися на них під певним кутом зору, а саме з погляду на те, які з сторін даних величин беруть участь у цьому зв’язку і які форми цей зв’язок може приймати. Але не можна відмовитися від можливості більш багатогранно пізнати обидві ці величини, коли кожна з них припускає існування іншої та не може існувати без неї.

Звернемося до складника проблеми взаємовідношення мови і мислення, а саме, до мови. Будь-які інтелектуальні «устрої» оперують знаннями, а будь-яке знання виражається мовою: знання лише тоді є знаннями, коли вони формулюються мовою. А до того ми маємо справу з сприйняттями, відчуттями, уявленнями, досвідом, інтуїцією, але не із знанням. Тобто мова – це інструмент, за допомогою якої людина оволодіває знаннями, яку іноді розглядають як своєрідне вікно, через яке можна побачити, як працює мислення. Ця точка зору засновується на двох доведеннях: на взаємообумовленості мови і мислення; і на тому, що мові доступно неопосередковане спостереження на відміну від мислення, яке такому спостереженню не доступне.

Свідомість – це частина мови, її семантика, її зміст. Вона існує тільки у мові. Знакова сторона мови (звукова чи писемна) виступає як матеріальна форма буття свідомості. Тому мова є єдністю матеріальної форми і мисленнєвого змісту, у зв’язку з чим свідомість протиставляється не мові, а знаковій структурі мови. За Гадамером, свідомість індивіда не є міркою, якою може бути виміряне буття мови, а одна із форм суспільної свідомості, і в цій якості вона не складає чогось нового. Як вказував на це К.Маркс: “Мова є практичне, існуюче і для інших людей, і лише тим самим існує і для мене самого, дійсна свідомість” [7, с.29]. Кожний вид свідомості має свої об’єкти, своє призначення, свої канали відображення і свої критерії нормальності або аномальності цього відображення. Пізнавальні образи є відображенням речей. Вони призначені обслуговувати дії з речами. Каналом їх пізнання слугують органи почуттів і логічне мислення. Основною їх характеристикою є істинність, тобто повнота і чіткість відтворення рис об’єктів у відображенні. Їх критерієм слугує практична діяльність як узгодження фактичних результатів процесу з тим, що очікувалось згідно вихідним уявленням.

Одним із висновків Фуко є наступний: знання – це не наука і навіть не пізнання; його об’єкт складає раніше вже визначену множинність чи чітку множинність зі своїми одиничними точками, місцями і функціями, яке і описує саме знання. На думку філософа, “дискурсивна практика не співпадає з науковим розвитком, якому вона може дати місце; знання, які вона утворює, не є ні опрацьованим ескізом, ні побічним продуктом повсякденного життя, утвореного наукою” [2, с.183]. Як пише Дельоз, М.Фуко “вдалося подолати науково-поетичну подвійність, що обтяжувала праці Башляра” [8, с.44]. Цінність “Археології знання” полягає “у відкритті та розмежуванні тих нових сфер, де і літературна форма, і наукова теорема, і повсякдення фраза, і шизофренична нісенітниця, і багато іншого в рівній мірі є висловлюваннями, хоча і незрівняними, які не зводять один до одного і не володіючими дискурсивною еквівалентністю… І наука, і поезія є, в рівній мірі, знаннями” [8, с.44]. Мислитель ввів розмежування між двома типами “практичних формацій” – “дискурсивними”, чи висловлюваннями, і “не дискурсивними” або середовищем. На його думку, ці дві формації різні, хоча і пронизують один одного. Між ними немає ні відповідності, ні ізоморфізму, ні прямого причинно-наслідкового зв’язку, ні символізації.

Пiдводячи пiдсумки, можна вiдзначити, що на думку М.Фуко, будь-який соціальний феномен є вкоріненим у мові через систему регламентації та регулювання соціальної діяльності індивіда, тобто, через дискурс. Не є виключенням і відношення “норма” – “аномалія”, яка породжує певний дискурс (клінічний, пенітенціарний, педагогічний), який має на меті означити та розрізнити гетерогенну сферу соціального життя.