Скворець В

Проблема створення оптимальних умов реалізації процесу суспільного відтворення в Україні є визначальною щодо забезпечення суспільного поступу українського народу. Аналіз суспільних змін, що відбуваються в сучасній Україні, вимагає осмислення їх у контексті суспільного відтворення, що є важливим як для об’єктивної оцінки пройденого шляху, так і для визначення перспективних завдань на майбутнє. Аналізуючи наслідки ринкових реформ, не можна ігнорувати демографічну кризу в Україні, перехід України із розряду країн середнього рівня розвитку (в 1990 році) до розряду країн «третього світу», величезні соціальні втрати українського народу в період незалежного розвитку та інші проблеми, пов’язані з процесом суспільного відтворення. В суспільній свідомості визріває розуміння необхідності самоутвердження українського народу в сучасному світі як самодостатньої нації. Рух до цієї мети вимагає вирішення таких завдань як здійснення суспільної модернізації, забезпечення інноваційного розвитку всіх сфер суспільного життя, створення умов реалізації позитивного потенціалу громадянина, соціального суб’єкта і суспільства в цілому. Реалізації цих завдань, що пов’язані з процесом суспільного відтворення, на нашу думку, заважають пануючі в суспільствознавчій науці уявлення про громадянське суспільство, уявлення, які ігнорують суб’єктність громадянського суспільства і його зв’язок із процесом суспільного відтворення.

Мета статті – соціально-філософське дослідження зв’язку уявлень про громадянське суспільство з процесом суспільного відтворення.

Розвиваючи ідею гармонізації відносин між особою і державою, мислителі Аристотель, Ж. Боден, Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, А. Фергюсон, В. Гумбольдт, І. Кант, Г. Гегель, А. Токвіль, К. Маркс створили основу теорії громадянського суспільства.

Аристотель заснував підхід, що пов’язує громадянське суспільство виключно з демократичною державою. Цей підхід знайшов розвиток у роботах Т. Гоббса, Дж. Локка, Г. Гегеля, А. Токвіля. Інший підхід був заснований Ж. Боденом, який пов’язував існування громадянського суспільства з будь-якою державою, а його послідовниками стали Ж.-Ж. Руссо, А. Фергюссон, К. Маркс.

У сучасному українському суспільствознавстві в руслі аристотелівської традиції громадянське суспільство досліджують А.Ф. Карась, С.О. Кириченко, А.Ф. Колодій, Ф.М. Рудич, В. Степаненко та ін. Успадкувавши ідеї сучасних західних соціологів (Дж. Кін, Дж. Александер, Е. Геллнер, Е. Арато, Дж. Коген), які зводять громадянське суспільство до «ідеально-типової категорії», вітчизняні представники цієї традиції позбавляють громадянське суспільство суб’єктності або обмежують її. Вони розглядають громадянське суспільство як соціальний об’єкт (якісний стан суспільства), а не як самостійний соціальний суб’єкт. Моделі цієї традиції залишаються домінуючими.

Послідовниками боденівської традиції уявлень про громадянське суспільство стали українські вчені В.І. Воловик, Ф. Канак, В. Князєв, В. Моргун, В.І. Шинкарук, Г.В. Щокін, які доводять, що в соціально неоднорідному соціумі громадянське суспільство завжди було важливим суб’єктом, здатним впливати на державу і суспільну свідомість.

Із західних соціологів до проблеми суб’єктності громадянського суспільства найбільше наблизився Р. Патнам з колегами, дослідивши традиції громадянської активності в сучасній Італії. На основі логіки колективної дії та концепції “соціального капіталу” дослідники “відображають спроможність інституційних змін перетворювати політичне життя і майже нездоланні обмеження, які історія й соціальне середовище накладають на інституційний успіх”. Причини відмінності у громадянській свідомості різних регіонів знайдено в процесах майже тисячолітньої давності, коли в різних частинах Італії виникли два нові, цілком відмінні режими – могутня монархія на півдні і низка республіканських комун у центрі та на півночі. “Сформовані тоді традиції мали вирішальні наслідки для якості суспільного та особистого життя в регіонах сьогоднішньої Італії” [1, с. 29-30]. Визнаючи значення соціального капіталу для суспільних перетворень, Р. Патнам обходить увагою проблему суб’єктності громадянського суспільства – здатність формувати суспільну свідомість і «соціальний капітал».

В моделях боденівської традиції громадянське суспільство пов’язане з процесом суспільного відтворення. К. Маркс називає громадянське суспільство «царством економічних відносин», пов’язує його вплив на державу з класовою боротьбою, розвитком продуктивних сил і відносин обміну. Він писав: «доведено, що всяка політична боротьба є боротьба класова і що всяка боротьба класів за своє визволення, незважаючи на її неминуче політичну форму, – бо всяка класова боротьба є боротьба політична, – ведеться, кінець кінцем, заради визволення економічного. Отже, безперечно, що, принаймні у новітній історії, держава, політичний лад, є підпорядкованим, а громадянське суспільство, царство економічних відносин, – вирішальним елементом. За старим поглядом на державу, який також поділяв і Гегель, вона була, навпаки, визначальним, а громадянське суспільство – визначуваним елементом». Далі К.Маркс продовжує свій аналіз: «в новітній історії державна влада визначається загалом і в цілому мінливими потребами громадянського суспільства, пануванням того чи іншого класу, а кінець кінцем – розвитком продуктивних сил і відносин обміну. Але якщо навіть у наш найновіший час з його гігантськими засобами виробництва і сполучення держава не становить самостійної галузі і не розвивається самостійно, а і в існуванні своєму і в своєму розвитку залежить, кінець кінцем, від економічних умов життя суспільства, то тим більше це має силу щодо всіх старих часів, коли ще не було таких багатих засобів виробництва матеріального життя людей і коли, виходить, необхідність цього виробництва неминуче повинна була ще в більшій мірі панувати над людьми» [2, с. 296].

В концепції К. Маркса громадянське суспільство безпосередньо пов’язане з суспільним відтворенням. «Форма спілкування, яка на всіх дотеперішніх ступенях зумовлюється продуктивними силами і в свою чергу їх зумовлює, є громадянське суспільство, яке … має своєю передумовою і основою просту сім’ю і складну сім’ю, так званий племінний побут…». Мислитель тут же розкриває його значення: «громадянське суспільство – справжнє вогнище і арена всієї історії». Марксове «розуміння історії полягає в тому, щоб виходячи саме з матеріального виробництва безпосереднього життя, розглянути дійсний процес виробництва і породжену ним форму спілкування – тобто громадянське суспільство на його різних ступенях – як основу всієї історії; далі треба показати діяльність громадянського суспільства у сфері державного життя, а також пояснити з нього всі різні теоретичні породження і форми свідомості, релігію, філософію, мораль і т.д. і т.д., і простежити процес їх виникнення на цій основі, завдяки чому, звичайно, можна показати весь процес в цілому (а тому також і взаємодіяння між його різними сторонами)» [3, с. 33-35].

К.Маркс зазначає: «Мої дослідження привели мене до того результату, що правові відносини, так само як і форми держави, не можуть бути пояснені ні з самих себе, ні з так званого загального розвитку людського духу, що, навпаки, вони кореняться в матеріальних життєвих відносинах, сукупність яких Гегель, за прикладом англійських і французьких письменників ХVІІІ століття, називає «громадянським суспільством», і що анатомію громадянського суспільства слід шукати в політичній економії» [4, с. 6]. Ф. Енгельс засвідчує марксистське розуміння ролі громадянського суспільства: „Виходячи з гегелівської філософії права, Маркс переконався, що не держава, зображувана Гегелем „вінцем всієї будови”, а, навпаки, „громадянське суспільство”, до якого Гегель ставився з такою зневагою, є тією сферою, в якій слід шукати ключ до розуміння процесу історичного розвитку людства”. Для К.Маркса „наука про громадянське суспільство – це політична економія...”[5, с. 362-363].

Оскільки предметом політичної економії є виробництво, розподіл, обмін та споживання матеріальних і духовних благ – процес суспільного відтворення, то громадянське суспільство є його суб’єктом. За оцінкою вчених, концепція суспільного відтворення є неперевершеним досягненням. «Відтворювальна концепція К.Маркса створила методологічну підставу для розуміння суспільства, будь-якого співтовариства як постійного повсякчасного результату діяльності людей у якості суб’єктів культури, суспільних відносин, суб’єктів масової творчої діяльності, тобто як цілісного суперечливого відтворювального процесу, що співпадає в кінцевому підсумку з людською історією. Сьогодні, через багато років після виникнення цієї концепції, можна зробити висновок, що ця центральна методологічна ідея виявилася непорушною і навіть не стала предметом серйозної критики» [6, с. 57].

Економісти вказують на співвідношення понять «суспільне виробництво» і «суспільне відтворення». «Суспільне виробництво як виробництво на макрорівні (країна, міждержавні економічні об’єднання тощо) є виробництвом для задоволення людських потреб і знаходиться в постійному русі, проходячи такі стадії: власне виробництво, розподіл, обмін і споживання продуктів та послуг. Усі ці чотири стадії суспільного виробництва, по-перше, взаємозв’язані в єдиному процесі і взаємодіють між собою, по-друге, перебувають в постійному економічному кругообігу. …Процес суспільного виробництва, взятий не як одноразовий акт, а в постійному повторенні та відновленні, називається суспільним відтворенням». Умовою цього процесу є постійне відновлення всіх факторів виробництва: робочої сили, засобів виробництва та природних ресурсів і середовища існування. «Відтворення завжди має суспільний характер, виступає у певних суспільних формах. Тому в кожній економічній системі, поряд з відтворенням предметів споживання і засобів виробництва, середовища існування, здійснюється також і відтворення певних економічних виробничих відносин між людьми. Звідси обов’язковою складовою процесу відтворення є його суспільний бік як форма існування продуктивних сил» [7, с.266-267]. Отже, суспільною складовою суспільного відтворення є громадянське суспільство.

У сучасній Україні економічна наука відірвана від процесу суспільного відтворення. О.Гош зазначає: „Безпосередньо ігнорувати суспільствознавчу науку в ХХІ столітті ніхто не наважиться. Але й визнавати не з руки – заважала б здійсненню корисливих реформ. Аби цього не сталось, політичну економію як науку і навчальну дисципліну з духовного простору України викурено. Замість політичної економії запроваджено основи економічної теорії – абстрактний курс з теорії ринкових відносин” [8, с. 71]. Отже, політекономія як „наука про громадянське суспільство” і суспільне відтворення виявилася небезпечною для тих реформ, що проводилися в Україні.

В.Черковець засвідчує занепад і початок відродження політекономії як науки і в Російській Федерації. «В останні роки політична економія як наука і навчальна дисципліна завдяки старанням чиновників і, на жаль, частини науково-викладацького корпусу зникла із переліку спеціальностей, освітніх стандартів та вузівських навчальних планів. Але, як кажуть, „не можна закрити Америку”. „Гони природу в двері – вона летить у вікно”: нещодавно Вища атестаційна комісія (ВАК) затвердила паспорт спеціальності «Економічна теорія» (КОД 08.00.01), в якому «Політична економія» офіційно «реанімована» в якості особливої частини (1.1) більш широкої галузі досліджень під назвою «1. Загальна економічна теорія» (см.: «Паспорта специальностей ВАК» - экономические науки. М.,2001). Це рішення ВАК можна тільки вітати як відповідне історії, структурі та логіці науково-економічного знання, його соціальній затребуваності» [9, с. 14].

Отже, аналіз зв’язку теоретичних уявлень про громадянське суспільство із процесом суспільного відтворення ускладнюється як наслідками спроб викурити політекономію, яка є наукою про суспільне відтворення, з наукового і освітнього простору, так і домінуванням в соціальній філософії моделей аристотелівської традиції, що ігнорують суб’єктність громадянського суспільства і його зв’язок із процесом суспільного відтворення. Чим же завинила політекономія (наука про суспільне відтворення і громадянське суспільство) перед реформаторами?

Аналізуючи особливості переходу до ринкової економіки країн колишньої світової соціалістичної системи, В. Черковець виділяє два принципово різних напрями, які чітко визначилися за своїми цільовими орієнтирами і характером трансформацій, що здійснювалися в 90-х роках ХХ століття. Перший напрям – це революційний перехід до ринково-капіталістичної системи, в руслі якого рухаються країни Центральної та Східної Європи, Росія та інші колишні союзні республіки СРСР. Інший напрям характеризується еволюційним розвитком попереднього суспільно-економічного ладу з проведенням радикальних ринкових реформ. Це – Китай, В’єтнам, частково Куба. «Ринкові перетворення в Китаї (…) не руйнують ті корінні основи (елементи основ соціалізму), що в ньому були створені, а прагнуть об’єднати їх з ринковими механізмами та інститутами на ґрунті багатоукладної економічної структури і з допомогою такого об’єднання рухати соціалістичні відносини вперед на більш високий ступінь». У китайській офіційній доктрині проголошено формулу переходу до «соціалістичної ринкової економіки». Ліберальні публіцисти у тлумаченні цієї формули переставляють у ній акцент на «ринкову економіку» і, апелюючи до фактів пожвавлення в Китаї дрібного приватного і приватнокапіталістичного підприємництва із зростаючою участю іноземного капіталу, інтерпретують вказаний курс як фактичний перехід до капіталістичної системи. Деякі російські теоретики відносять Китай до «постсоціалістичних країн», хоча така позиція безпідставна в науковому відношенні. Багато що свідчить про те, «що сучасний Китай не відійшов ні від теорії наукового соціалізму, ні від його практики. Реформи в Китаї характеризуються формуванням багатоукладної, гетерогенної, перехідної економіки з різними формами власності і різними видами розподілу, в якій домінує суспільна (всенародна і колективна) власність. В структурі економіки зменшилася доля державної власності, але зросла доля колективної власності, яка не підводиться під рубрику приватної власності, розглядається як самодостатня форма соціалістичної суспільної власності. Китайська економіка є «перехідною», але не в бік капіталізму, а в напрямі соціалізму [10, с. 17-20].

Китай, де протягом трьох десятиліть проводяться успішні реформи, може бути зразком органічної суспільної модернізації. За оцінкою М.А. Павловського, «Китайська Народна Республіка, починаючи з 1978 року, впевнено прокладає свій шлях до капіталізованого соціалізму, який називає шляхом соціалістичної модернізації з китайською специфікою (шлях до змішаної економіки – С.В.). … Китай створив за роки реформ 15 промислових галузей, що дало 300 мільйонів робочих місць кваліфікованої праці. Китай вирішив два глобальних завдання: 1) розв’язав проблему самозабезпечення країни продуктами харчування; маючи 7 % орних земель світу, Китай не тільки забезпечує продуктами харчування 1 млрд. 211 млн. свого населення, але й експортує сільськогосподарську продукцію; 2) розвинувши легку промисловість, забезпечив себе повністю товарами цієї галузі. У Китаї за межею бідності живе лише 5 % населення…» [11, с. 138]. Соціально-економічний прорив Китаю вражає: за 30 років ВВП зріс у 12 разів і КНР вийшла за його обсягом на четверте місце у світі. Середньодушовий ВВП за цей же період зріс у 7 разів [12, с. 14]. «На думку видання «Guardian»подальше економічне зростання Китаю приведе до того, що до 2016 року країна за рівнем економічного розвитку досягне рівня США, а до 2041 року і перевищить його» [13, с. 77].

Для Російської Федерації, яка здійснює революційний перехід до ринково-капіталістичної системи, наслідки першого десятиліття реформ (коли ігнорували політичну економію) виявилися жалюгідними: перманентна економічна криза, скорочення більше, ніж вдвічі обсягів ВВП, зменшення в п’ять разів інвестицій, занепад АПК та довгий список інших негативних показників. А сумарний результат – звужене відтворення: нема заміни основних фондів, зростання безробіття і зниження рівня життя основної маси населення. Відповідно дії державної влади мали антисоціальний характер [14, с. 28].

Як бачимо, відношення політичної верхівки певної країни до політекономії визначається напрямом обраного політичного курсу. В Китаї політекономія не заважає, а допомагає здійснювати модернізацію, а в Російській Федерації та Україні політекономія потрапила в немилість до реформаторів, за свою здатність (за оцінкою О.Гоша) заважати здійсненню «корисливих реформ».

Розглянемо деякі аспекти процесу суспільного відтворення в Україні.

В умовах трансформації Україна переживає тяжку демографічну кризу. Протягом 17 років населення України скоротилося на 11%. За оцінкою вчених, з 1 січня 1993 р. (чисельність населення була найбільшою) до 1 січня 2005 р. загальна чисельність населення України скоротилася на 4963,4 тис. осіб, або на 9,5% (з 52 244 тис. до 47 280 тис.) [15, с. 22]. Вже в третьому кварталі 2007 р. населення України становило 46,5 млн. осіб [16, с. 17]. За деякими прогнозами, до 2015 р. населення України зменшиться до 41,3 млн. осіб, а до 2050 р. – на 40 % [17, с. 100]. В основі демографічної кризи вчені виділяють причини економічного (різке зниження рівня життя більшості громадян), психологічного (зміна відношення до сім’ї та дітей), соціокультурного (зміни в системі цінностей) і політичного характеру. В 90-х роках ХХ ст. в Україні державна влада виявляла байдужість і бездіяльність щодо наростаючої демографічної кризи, а з 2005 р. з’являється активна державна політика, спрямована на зростання народжуваності, але безрезультативна щодо скорочення смертності.

Демографи розробили чимало концепцій аналізу відтворення населення. Прихильники «широкого» тлумачення цього поняття (школа Д.І.Валентея) під відтворенням населення розуміють сукупність трьох форм руху населення – природного, просторового і соціального (таке трактування поняття «відтворення населення» ототожнює його з поняттям «суспільне відтворення»). Представники «вузького» трактування зводять відтворення населення до його природного руху. Пошук нової моделі «широкого» трактування предмету демографічних досліджень, зумовив розробку демографами категорії соціальний капітал, що дозволяє пов’язати кількісні характеристики людської поведінки і показники відтворення населення. Соціальний капітал розглядається як ресурси, якими розпоряджаються люди завдяки своїм соціальним зв’язкам і які можуть бути використані в різного роду людській діяльності, як економічній, соціальній, політичній, так і прокреативній. Соціальний капітал існує в трьох видах: сімейний (утворюється в результаті взаємодії членів сім’ї між собою), локалізований (утворюється в результаті щоденної взаємодії сімей, членів релігійних общин, місцевих об’єднань, професійних та інших груп), зв’язуючий (утворюється в результаті взаємодії з індивідами, які не входять в систему локальних зв’язків, і сприяє набуттю нової інформації та нових можливостей) Сім’я виступає ключовим джерелом соціального капіталу, а сімейний капітал є ядром формування соціального капіталу в цілому. Це обумовлено тим, що саме сім’ї утворюють основну соціальну одиницю спільної діяльності [18, с. 15-21].

А.А.Саградов виділяє два демографічних переходи, що відображають особливості режиму відтворення населення, зумовлені зміною структури соціального капіталу і збільшенням радіуса соціальних взаємодій. Перший демографічний перехід пов’язаний з процесами модернізації (переходом від сімейної економіки до індустріального виробництва), зумовив послаблення значимості внутрішньосімейних і внутрішньообщинних зв’язків, заснованих на родинних відносинах (сімейного капіталу). Послаблення взаємної підтримки та взаємозалежності індивідів привело до підвищення особистої відповідальності за своє здоров’я, сім’ю, кар’єру та реалізацію життєвих планів, що супроводжувалося посиленням внутрішньогрупових зв’язків членів порівняно однорідних соціальних груп (локалізованого соціального капіталу). Другий демографічний перехід (перехід від індустріального до інформаційного виробництва), супроводжується послабленням внутрішньогрупових зв’язків і посиленням зв’язків між індивідами, які об’єднані лише інформаційними потоками та договірними зобов’язаннями (зв’язуючого соціального капіталу) Дослідник робить висновок про те, що перспективи зниження смертності в Росії пов’язані з формуванням зв’язуючого соціального капіталу – з розширенням можливостей самореалізації економічно активного населення та проведенням політики, спрямованої на соціалізацію дезадаптованих шарів населення [19, с. 24, 25, 31]. Зазначені процеси повною мірою стосуються і населення України.

Отже, вирішення проблеми відтворення населення залежить не лише від державної влади, яка відіграє важливу роль у розвитку демографічної ситуації, але й від громадянського суспільства, яке є творцем соціального капіталу.

В роботах з політекономії процес суспільного відтворення відображається як цілісність економічної, політичної, соціальної і культурної сфери. В 2001 р. М.А.Павловський, аналізуючи ліберальні реформи режиму Л.Кучми, дав таку оцінку їх наслідків: «Якщо за роки реформ Китай створив 15 нових галузей народного господарства, то в Україні не лише не створено жодної нової, а на межі зникнення близько 8 галузей (за межу прийнято вважати стан падіння виробництва більше ніж у 3-4 рази). … У цілому по сільському господарству 94% господарств збанкрутіло. … Витрати зведеного бюджету з 1990 по 1998 рік зменшились із 78,2 млрд. дол. США до 12,4 млрд. дол. США, тобто у 6,3 раза, втому числі на освіту – з 12 млрд. дол. США до 1,8 млрд. дол. (у 6,7 раза); на охорону здоров’я – з 7,9 млрд. дол. до 1,5 млрд. дол. (у 5,3 раза); на культуру – з 1,3 млрд. дол. до 0,1 млрд. дол. (у 13 разів)» [20, с.16,17]. В ході реформ 90-х рр. ХХ століття український народ поніс величезні економічні та соціальні втрати.

В Україні за 10 років незалежності сформувалася економіка, яка складається з трьох секторів: перший – натуральний, другий – капіталістичний, третій – державно-монополістичний. Функціонування цих секторів у цілому забезпечує процес відтворення в економіці України, який є запорукою існування країни і її розвитку. В натуральному секторі процес відтворення здійснюється на простій або навіть звуженій основі. У капіталістичному секторі процес відтворення йде на розширеній основі. Державно-монополістичний сектор сформований штучно, в інтересах отримання прибутку владно-фінансовою верхівкою, а тому процес утворення і відтворення монопольного доходу в цьому секторі відбувається штучно, неприродно, за рахунок виснаження натурального та капіталістичного секторів і перерозподілу створеного тут прибутку [21, с.5-6].

Складна ситуація склалася на ринку праці України. У березні 2004 р. на Всеукраїнському форумі «Збереження та розвиток трудового потенціалу» було висловлено занепокоєння тим, що дефіцит трудових ресурсів основних галузей промисловості на 2004-2005 рр. уже складав 6,2 млн. працівників. Зміна структури ринку праці ускладнила становище, бо повернення самозайнятих до сфери найманої праці проблематичне, навіть за умов створення необхідної кількості робочих місць, бо їх доходи у 1,5-1,8 рази перевищують доходи інших категорій зайнятих [22, с.29-30]. Аналізуючи становище на ринку праці, М. Папієв зазначає, що на кінець 2006 р. в Україні зареєстровано 1,5 млн. безробітних і наявність 860 тис. вакансій [23, с.1].

За роки трансформації української економіки процес відтворення основного капіталу було зруйновано настільки, що не відбувалося не тільки розширене, а навіть просте відтворення. «Процеси оновлення основного капіталу в Україні в період ринкової трансформації економічної системи відбувалися на фоні спаду темпів розвитку країни. За 1991-2000 рр. обсяг ВВП скоротився на 57 %, обсяг промислового виробництва – на 43 %, випуск продукції машинобудування – на 65 %, сільського господарства – на 51 %. … Ситуація в оновленні основних фондів також складна; ступінь їх спрацювання у 2000 р. сягав 42,8 %, в 1990 р. – 37,1 %; у промисловості цей показник становить 51,1 і 43,6 %, відповідно, і наближається до критичної межі» [24, с.30, 32].

Економічні реформи 90-х років в Україні, як і в Росії, мали тяжкі наслідки для народу, бо ігнорували соціокультурну специфіку соціального середовища. «Економісти, суспільствознавці, аналізуючи причини, з яких не спрацювали реформи 1990-х рр., все більше утверджуються в думці, що економічне буття народу реформували у відриві від самого народу, поза врахуванням менталітету, історичної пам’яті, мотиваційної сторони діяльності. В реформах було зроблено опір не на соціокультурну традицію більшої частини населення, а на примітивні біологічні фактори – особисту наживу та добробут, неувагу до інтересів інших, обіцянки прийти до стандартів західного життя через простий спосіб зміни власника засобів виробництва. Моделі перетворення економіки, які показали непогані результати в інших соціокультурних середовищах, не дали бажаного результату. В цьому зв’язку не випадково найвищі результати в економічному розвитку на пострадянському просторі в перше десятиліття перетворень належать Білорусії (Бєларусі), яка здійснила трансформацію, а не кардинальну зміну принципів господарсько-економічної діяльності. Ця держава мала найвищі темпи економічного зростання не тільки серед країн СНД, але на 1997 р. у неї були найвищі в світі темпи зростання ВВП в порівнянні з 1990 р.» [25, с. 105].

Народ України на своєму досвіді спробував принади «дикого капіталізму» американського зразка і зрозумів, чому «в сучасних умовах теорія американської моделі ринку та відповідних засад організації суспільства вважається у найбільш цивілізованій Європі просто некультурною, такою, яку в жодному разі не можна використовувати на практиці» [26, с.7]. Суспільно-політичні події початку ХХ ст. в Україні підтвердили позицію В. Воловика про те, що класова боротьба залишається вагомим чинником суспільного розвитку [27].

На рубежі ХХ і ХХІ ст. державна влада України під тиском громадянського суспільства (критика вченими та громадським діячами курсу реформ, масові виступи трудящих проти цього курсу, загострення боротьби за владу) змушена була відмовитися від безоглядної лібералізації. Наслідком зміни політичного курсу став перехід від суспільної деградації до економічного зростання. Ці зміни визнаються представниками влади, хоча і не вказуються їх причини. «Розвиток національної економіки за роки незалежності можна розділити на два періоди: перший – період руйнівної трансформаційної кризи, коли з 1990 року по 1999 рік реальне падіння ВВП становило 59,2 відсотка; другий – стабілізації та початку економічного піднесення, протягом якого (за 2000-2004 роки) реальний ВВП у цілому збільшився майже у 1,5 раза. Проте, враховуючи, що Україна за час тривалої економічної кризи втратила більше половини свого економічного потенціалу, за цей період вдалось компенсувати лише його третину та дещо перевищити рівень 1994 року» [28, с. 18-19]. «Протягом 2000-2005 рр. валове нагромадження основного капіталу становило 19,2-22,6 % ВВП, що відповідає рівню розвинутих країн. Проте у державах, які обрали стратегію прискореної технологічної модернізації (Китаї, Кореї), цей показник є значно вищим (24-30 %). Отже, темпи валового нагромадження основного капіталу в економіці України не забезпечують потреб її прискореного розвитку» [29, с. 44].

Соціально-філософське дослідження зв’язку уявлень про громадянське суспільство з процесом суспільного відтворення дає підстави для висновків:

1) Аналіз проблеми ускладнюється як спробою викурити політекономію, яка є наукою про суспільне відтворення і громадянське суспільство, з наукового і освітнього простору, так і домінуванням моделей аристотелівської традиції, що ігнорують суб’єктність громадянського суспільства і його зв’язок із процесом суспільного відтворення.

2) Для аналізу процесу суспільного відтворення продуктивними є моделі боденівської традиції, в яких, подібно до моделі К. Маркса, громадянське суспільство є творцем суспільних відносин, соціальних цінностей і соціального капіталу, суб’єктом, що формує суспільну свідомість.

3) В демографічних дослідженнях вплив громадянського суспільства на відтворення населення пов’язаний із зміною соціального капіталу.

4) Криза процесу суспільного відтворення в сучасній Україні відображена демографічною кризою, кризою відтворення трудового потенціалу і оновлення засобів виробництва, а в її основі – ігнорування громадянського суспільства.

5) Практичний досвід здійснення економічних реформ засвідчує залежність їх результатів від соціокультурного середовища (менталітету, історичної пам’яті, мотиваційної сторони діяльності). Реформи, що спиралися на соціокультурну традицію народу, виявилися успішними (Китай, Бєларусь та інші), забезпечили розширений характер суспільного відтворення, суспільну модернізацію та соціальний прогрес. Реформи, що ігнорували соціокультурну традицію народу (Україна, Російська Федерація), породили системну кризу, відкинули соціально-економічний розвиток країни на десятки років назад, завдали жахливого удару процесу суспільного відтворення.

Аналіз означеної проблеми дає підстави для визнання громадянського суспільства основним суб’єктом процесу суспільного відтворення. Перспектива подальших досліджень визначається необхідністю дослідження суспільно-політичної діяльності соціальних суб’єктів у процесі суспільного відтворення.