Завіруха Г

Вивчаючи феномен тероризму, його небувалий розмах в кінці ХХ – на початку ХХІ століття, необхідним виявляється розглянути взаємозв’язок і взаємовплив таких, на перший погляд несумісних за своєю сутністю явищ, як тероризм і культура. У вирлі подій, що відбуваються в сучасному світі, виявляється, що культура є тим фактором, на фоні якого відбувається поширення збройних конфліктів терористичного характеру.

Вважалося, що початок ХХІ століття ознаменується виникненням єдиної планетарної цивілізації, здатної стати свого роду загальним знаменником різних культур і цивілізацій, які збережуть своєрідність у майбутньому. В основі такого підходу лежить принцип культурного плюралізму з ідеєю збереження етнокультурної різниці та визнанням рівності кожної культури, а також принцип інтеграції з ідеєю приведення різних соціальних форм у відповідність одне до одного, що є ефективним з точки зору їхньої взаємодії. Але виникнення такого роду мегацивілізації супроводжується виникненням таких побічних явищ як тероризм.

В сучасному світі, поряд із глобалізацією, відбуваються нові процеси, які полягають в тому, що відбувається затвердження взаємотиску цивілізацій. Існують численні гіпотези різних дослідників, серед яких можна згадати В.Ф.Антипенко, О.П.Богданова, О.М.Морозова, В.В.Крутова, В.В.Ляха, В.П.Ємельянова, В.А.Ліпкан, Ю.М.Антонян та інш. До останнього часу права людини були представлені європейською моделлю, що покладена в основу найважливіших міжнародно-правових стандартів. Однак сьогодні стало ясно, що низка положень Загальної Декларації дуже важко включається в соціокультурну систему інших цивілізацій, зокрема, тих, в основі яких лежать непорушні релігійні доктрини або філолофсько-моральні цінності.

Метою даної статті є спроба науково обґрунтованого визначення тероризму як системної сили світової дезінтеграції. Засобами реалізації мети є аналіз суспільно-політичних, економічних та інших процесів, що відбуваються в світі.

Цивілізації створюють різноманітну картину світу. У них діють власні, вироблені історичним досвідом народів, соціокультурні системи регуляції. Ці історично сформовані стандарти часом відкидають „цінності іншого світу”, коли їх намагаються насаджувати на непідготовленому ґрунті. Концепція прав Заходу виходить з індивідуалізму, Китаю та Середньої Азії – з колективного плану „великої родини”. Ієрархія прав у різних цивілізаціях різна. Процес глобалізації заснований на тому, що ідея західної культури проголошується як найвища цінність.

Сучасні західні суспільства характеризуються високою орієнтацією на соціальну мобільність, на досягнення; розвинутою системою професій; стратифікацією, заснованою на досягнутих статусах; традиційні – стабільною структурою, ієрархією, заснованою не на досягненнях, а на становій або кастовій приналежності, приписуваннях, в результаті чого у партнерських відносинах на перший план виступають члени сім’ї, роду, громади.

Традиції та сучасність не виключають одне одного, в будь-якому суспільстві існують і ті, і інші елементи. Крім того, сучасними суспільствами можуть бути і незахідні країни. Кінець кінцем, особливо в останній час, все більше усвідомлюється, що не все є благом, що пов’язане з модернізацією: екологічні проблеми, надмірна індивідуалізація тощо.

Основною, фундаментальною тенденцією розвитку сучасної західної цивілізації є глобалізація й економічна інтеграція розвинутих країн як природний процес еволюції західної цивілізації. Сьогодні вже існує глобальна економіка, у якій всі розвинуті країни нерозривно пов'язані системою світового поділу праці й економічного обміну. На економіку й політику все більше впливають транснаціональні компанії. Звичайно, у цій глобальній системі існують часом гострі протиріччя й розбіжність інтересів, але вони не є принциповими з погляду корпоративних інтересів розвинутих країн. “На перший погляд, – вважає О. Штоквиш, – такі інтеграційні тенденції мають призводити до об’єднання, а не до зіткнення… Тенденції глобалізації не нівелюють етнонаціональної специфіки, а навпаки акцентують і загострюють суперечності, які завжди мали місце на терені співіснування різних культур…” [1, 44].

Неминучим наслідком глобалізації є поширення тенденції до зростання уніфікації духовної та матеріальної культури (транснаціоналізація), що на думку О. Штовкиша, призводить до пожвавлення національних тенденцій, утворюючи, таким чином, чинник конфліктогенності [1, 44]. Бездумне прагнення найпотужнішого за економічними, військовими можливостям представника „західної цивілізації” експортувати свою економічну і культурну модель в інші країни може розглядатися як продукт історичного розвитку, політичній культурі якого властива традиція, де зовнішня політика часто розглядається як засіб боротьби зі злом, як інструмент затвердження демократії та прав людини. Ця держава експортує з застосуванням або загрозою застосування сили, міжнародних і економічних санкцій свою економічну і культурну модель у країни з мусульманським населенням і при цьому аж ніяк не зважає на історичний досвід цих країн, ні на співвідношення внутрішніх сил, ні на устояні традиції. Результатом такої “вестернізації” (експансії) став розгул тероризму, міжусобні зіткнення на етнонаціональному та релігійному ґрунті. Насадження в ісламських країнах світських концепцій, що у корені суперечать ісламу породжує безліч проблем і конфліктів, адже в світі не існує єдиної цивілізації. Цивілізацій – безліч, і жодна з них не може нав'язуватися іншим силоміць. Будь-яка уніфікація стає джерелом конфліктів і не завжди включається в контекст соціокультурної інтеграції.

Етнонаціональні конфлікти належать до найбільш заплутаних і складно розв’язуваних. Як показує історія і свідчить сучасність міжнаціональні (міжетнічні) конфлікти виступають тим конфліктогенним фактором, що призводить до терористичної активності. Виникнувши на економічній, соціально-політичній та іншій неетнічній основі, на якомусь певному етапі він набуває національного забарвлення, а об’єктивним змістом стає прагнення до відбудови порушених прав рівноправності і справедливості.

Відповідно до соціально-економічного підходу, що пояснює причини соціальних конфліктів, етнонаціональні конфлікти провокуються погіршенням соціально-економічної ситуації. Сьогодні в світі відбувається нерівномірний розвиток регіонів, а усвідомлення економічної нерівності як колективного пригнічення стає причиною формування та прояву етнонаціональної солідарності в боротьбі за рівноправність. Таке становище викликає відповідну реакцію-збентеження за своє існування, свою долю, культуру, традиції; викликає тривогу, аж до проявів екстремізму, а як наслідок і тероризму.

На думку Г.І. Мирського, окремим випадком антиглобалістського руху, що розповсюджується по всьому світові, є антизахідні настрої в країнах „третього світу”. „Мова йде про протест проти монополізації влади та впливу могутніми … транснаціональними силами, що підривають традиційні самобутні основи культури націй, що нав’язують народам однакові західні духовні цінності та стандарти поведінки….” [2, 43].

Очевидним є те, що з усіх визначених С. Хантінгтоном цивілізацій найбільша напруженість існує між атлантичною та ісламською, а всі інші, так чи інакше схильні асоціювати себе з західною цивілізацією або ж відрізняються фаталізмом і пасивністю. На думку Ю. Абаджиєва, велика різниця між образом життя в розвинутих країнах Заходу та арабському світі, що все більше і більше відстає, і не тільки в ньому, створює на нашій планеті дві цивілізації, що мають жити на Землі разом і в мирі. Але через те, що вони сповідують різні цінності, протиставлення цих двох ціннісних систем призводить до конфліктів [3, 37].

Східні культури, особливо ті, що базуються на мусульманстві, заперечують рівність для тих, хто не сповідує ту саму релігію і не бажає беззаперечно коритися, вони відкидають і заперечують найсвятіші ідеї представників західної культури і вважають їх руйнівними та порочними.

Таким чином, в східних культурах переживає видимий підйом традиціоналізм з його цінностями, особливо в тих країнах, де економіка або слабко розвинута, або заснована винятково на продажу нафти. В традиціоналізмі народи східних культур вбачають можливість зберегти свою цивілізаційну ідентичність, а також відгородитися від культурної експансії західної культури, в основі якої лежить перш за все раціональне начало – перевага матеріального над духовним. В той час як традиціоналісти вбачають головний смисл буття в гармонії з оточуючим світом.

В.В. Лях зазначає: «Вчені розрізняють культури витончені й інструментальні. Для інструментальних систем характерна більш висока лабільність по відношенню до нововведень, які органічно включаються в традиційну систему цінностей. Витончені культури, навпаки, характеризуються високим ступенем єдності, просякнуті релігією як визначальним принципом пізнання. Такі системи вороже ставляться до нововведень. Тому китайське і японське суспільства (як інструментальні культури) швидше пішли по шляху модернізації, ніж ісламське…» [4, 69].

Крім того “кожна культура має свій характерний для неї темп, – зазначає відомий футуролог А. Тоффлер, – це рішуче необхідна психологічна змінна величина, що до сих пір ігнорувалась… Більша частина людських вчинків мотивована симпатією або антипатією до того темпу життя, до якого людину змушує суспільство і навколишнє оточення” [5, 36]. У жителів Сходу ставлення до часу набагато спокійніше, ніж у народів Заходу, що іноді призводить до активного протесту проти чужої часової свідомості, небажано швидкого темпу. Це можна пояснити патологічною антипатією до культурної експансії західної культури, яку дуже часто називають “вестернізацією” або “американізацією”.

Для американської культури характерним є органічний процес згасання західної цивілізації, що проявляється в зростанні кількості самогубств, падінні народжуваності, соціальній апатії, відчуженості між людьми, надмірної індивідуалізації, патологічній пристрасті до комфорту та безпеки, аморальності, нанесення шкоди іншим людям і природі заради власного збагачення. Орієнтована на час цивілізація або розвивається, тобто росте вглиб і вшир, здійснює експансію у фізичному й значеннєвому шарі, або ж – деградує. Захід загине в той момент, коли він „зупиниться”.

Процеси демократизації, що нав’язуються США, зустрічають озлоблений супротив з боку східної та латиноамериканської культур, представників інших культур, а також різного роду антиглобалістів. „Антиглобалізм сьогодні сильніший за будь-які теперішні та минулі політичні та ідеологічні розбіжності. На порядку денному – питання про виживання людського виду: якщо ми продовжимо руйнувати планету тими ж темпами, як робимо це зараз на потребу імперіалістському Молоху, то дуже скоро повернемося у первісні часи і остаточно здичавіємо. Боротися проти імперіалізму – значить боротися за людину і цивілізацію, а не за одну, окремо взяту релігію” [6, 210].

В межах традиційного дихотомічного підходу Захід є такою цивілізацією, основними принципами якої є орієнтація на особистість, раціональне та матеріальне. Схід відрізняється від Заходу у всьому: це цивілізація, що орієнтована на колектив, трансцендентне та духовне. Таким чином, тероризм можна вважати наслідком конфлікту між духовною цивілізацією та прагматичною.

Сьогодні іслам відкрито протистоїть сучасному немусульманскому світу. Але не можна вважати тероризм неодмінною приналежністю ісламу, що дав людству велику та своєрідну культуру, хоча доводиться визнати, що в цій сфері терористичної діяльності переважає те, що зазвичай – і невірно – називають „ісламським тероризмом”. „Використовувати це формулювання – майже те саме, що називати колонізацію Африки в ХІХ столітті „християнською колонізацією” на тій підставі, що держави-колонізатори були християнськими...

Інтерес до цієї релігії в останні часи швидко зростає, і все ширше розповсюджується міф про особливу войовничість, ледве навіть не кровожерливості ісламу, що ніби вимагає від своїх послідовників нещадної боротьби з „невірними”, тобто з іновірцями. Все це, звичайно, зовсім не так. В ісламі, як і в будь-якій великій релігії, сполучаються різні, не завжди сумісні ціннісні установки, є немало суперечливого. І в Корані можна знайти висловлювання, що можуть бути витлумачені як войовничі. Наприклад, багато хто розмірковують про джихад, інтерпретуючи цей термін як „священна війна проти невірних”, що ніби дає мусульманам право і навіть зобов’язує вести боротьбу проти не мусульманського світу всіма засобами аж до терору, який також можна виправдати концепцією джихада. Це однобоке і невірне тлумачення. Буквально слово „джихад” означає „найвище зусилля” та осмислюється ісламськими ідеологами як боротьба в ім’я розповсюдження та захисту ісламу, що може включати в себе , а може і не включати, збройну боротьбу з невірними” [2, 41].

Ще століття тому іслам переживав такий же занепад, як і сьогодні православ’я, яке багато в чому секуляризувалося. В сучасному ісламі закладені принципи подолання кризи сучасного світу, духовності, моральності, закладена ідея модернізації без вестернізації. „І все ж таки ісламський світ розколений не по лінії цивілізаційного протистояння з Заходом, а по лінії протиборства помірної та екстремістської тенденцій: адже багато мусульманських і арабських держав давно стали жертвами тероризму, в тому числі і в релігійному обличчі, і боротьба з тероризмом – це і їхня боротьба. Аналогічна картина спостерігається і на пострадянському просторі, де мусульмани неодноразово випробовували на собі жахаючі наслідки терористичних акцій, дій різних терористичних груп і організацій, схильних до політичного і релігійного екстремізму.”[ 7, 56].

Дійсно, сьогодні людство опинилося перед лицем зростаючих розбіжностей відносно ролі релігії між Заходом і більшої частини іншого світу. Ці розбіжності відображають те, як релігія визначає роль індивідуума в суспільстві. В той час як релігія відіграє важливішу роль в інших країнах, європейці, більшою частиною забули власне релігійне минуле, їм важко зрозуміти роль, яку релігія може відігравати в повсякденному житті інших людей.

Ще не так давно світ було поділено за ідеологічним принципом. Сьогодні людство зіштовхнулося з проявами ісламського екстремізму. Термін «екстремізм» походить від латинського і означає прихильність до крайніх поглядів, дій, заходів. О. Богданов зазначає, що в сучасну епоху, поряд з політичним екстремізмом, котрий може бути як правим, так і лівим, розрізняють релігійний, націоналістичний та інші форми цього явища. В останні роки заговорили про ісламський екстремізм зважаючи на те, що ряд організацій радикального ґатунку оголосили про базування своєї ідеологічної платформи на ісламському віровченні [8, 28].

Варто пам’ятати, що існує велика різниця між такими поняттями як фундаменталізм і радикалізм, екстремізм і навіть тероризм. „Між тим фундаменталізм, що проповідує необхідність повернення до витоків віри, до первісної чистоти релігії, незамутненої пізнішими нашаруваннями, в тому числі тими, що накопичилися протягом століть традиціями та інтерпретаціями, може бути властивим будь-якій релігії. Народився він у Сполучених Штатах, в лоні протестантизму: в 1919 році група баптистських і методистських пасторів створили Всесвітню християнську фундаменталістську асоціацію з метою захисту того, що називали фундаментальними положеннями віри” [2, 41]. Ісламський фундаменталізм, як і фундаменталізм будь-якої іншої держави, є безпечним для суспільства. Ісламський фундаменталізм це перш за все повернення до витоків своєї релігії, будівництво мечетей, відправлення ісламських обрядів, взаємодопомога віруючих тощо. Мусульманський екстремізм має місце тоді, коли ісламський фундаменталізм набуває агресивного характеру, що проявляється у нав’язуванні силою ісламської моделі управління державою та суспільством. Не можна вважати, що причиною виникнення ісламського екстремізму є те, що мусульманство як релігія чревате екстремізмом. В історії людства були такі періоди, коли християнський фундаменталізм переростав у християнсько-католицький екстремізм: це і хрестові походи, і протистояння католиків з протестантами тощо. О. Богданов зазначає, що релігійний екстремізм може виникнути на базі будь-якого віровчення, адже за ним стоять інтереси реакційних політичних угруповань, лідери яких використовують релігійні почуття рядових віруючих для досягнення своїх політичних цілей [8, 30].

У періоди кризових соціальних змін, що відбуваються в більшості країн, що розвиваються, саме релігія стає однією з таких організаційних форм, яка, на думку М. Вебера, має важливу властивість задовольнити людську „потребу в безпеці”, повернути відчуття зв’язку з іншими, позбутися від почуття нікчемності та незахищеності перед оточуючим світом в умовах дефіциту необхідних орієнтирів. Адже релігія створює первинні засади громадськості, наприклад, солідарність, тобто почуття спільної причетності людини до якогось цілого, „ми”, що породжується єдиним зв’язком між усіма людьми та Богом; у релігії люди вперше почувають себе родиною, спільнотою, народом, не втрачаючи при цьому в цій причетності своєї людської особистості.

Такі специфічні релігійні „витрати”, до числа яких належить в першу чергу релігійна нетерпимість стають індикаторами кризових процесів, що є першою причиною виникнення та подальшої ескалації терористичної діяльності. Сьогодні релігійні нетерпимість за своєю силою поступається лише міжнаціональній нетерпимості. Сьогодні людство стає свідком багатьох конфліктів, які мають етнічно-релігійні підстави. Вся історія сучасних національних рухів є доказом тому, що національна самосвідомість містить у собі релігію, яку сповідує етнос.

Взагалі всі релігійні конфлікти, що виникають в світі, мають і політичний аспект через те, що більшість цивілізованих націй формувалась у межах політичних організацій, політичних держав на підставі загальної релігії. Більшість сучасних конфліктів як в європейських так і в азіатських державах виникли з прагнень національно-релігійних меншин цих країн до політичної та релігійної незалежності від титульних націй – носіїв і домінуючих релігій в цих країнах. Сьогодні в світі не відбуваються виключно релігійні конфлікти, за своїм змістом вони частіше є національно-релігійними чи політико-релігійними.

Конфлікти, пов’язані з релігійним фанатизмом, з нетерпимим, ворожим ставленням до інших віросповідань, будь-яких думок чи дій, є особливо небезпечними. Насправді фанатизм сам є найбільшою загрозою релігії, бо намагається утвердити віру насильницьким шляхом і тим самим спотворює її духовну сутність як внутрішнього переконання. Підґрунтям фанатизму можуть бути жорстока внутрішня організація, аскетизм і сувора дисципліна релігійної общини, члени якої повинні лише підкорятися наказам керівників, що можна спостерігати в терористичних організаціях.

Головними причинами релігійних конфліктів є ті, що виросли на протистоянні інтересів віруючих різних релігій, взаємовиключних формах організації релігійного життя тощо. Будь-які конфлікти завжди виникають в умовах зіткнення інтересів, нерівності сторін і пов’язаного з цим панування, що і викликає протиборство. Джерелами його можуть виступати, наприклад, захоплення територій – життєвого простору нації, об’єднаної єдиною релігією; руйнування своїх культурних цінностей і нав’язування чужих тощо.

Іслам на шість-сім століть „молодший” за християнство і перебуває приблизно на тій історичній стадії розвитку, на якій перебувало християнство в XII-XV століттях, коли воно було агресивним, наступальним і відігравало головну роль у суспільстві та в особистому житті людини. Зараз те саме відбувається і з ісламом, але становище погіршується тим, що в XXI столітті, на відміну від середніх віків, держави сильно розшаровані за рівнем життя їхніх громадян та за рівнем багатства. При цьому більшість мусульманських країн виявилися саме в бідній частині людства, а більшість бідних людей у наше століття демократії не схильні миритися з бідністю, а вважають її наслідком глобальної несправедливості. Звідси виникають почуття заздрості та ненависті, замішані на релігійній нетерпимості. Ці почуття дуже сильні та їх дуже легко підігрівають і використають крайні сили.

Отже, поширення екстремізму та тероризму тісно пов’язане з співвідношенням між різними культурами та цивілізаціями. Світова цивілізація складається з різних культурних, релігійних і політичних потоків, вона складається з різних культур і цивілізацій, що зближуються, але в той же час зберігають власну самобутність. Особливого значення в сучасному світі, коли діють процеси глобалізації, що охопили все світове співтовариство, набуває діалог цивілізацій, який сьогодні перебуває у кризовому стані.