Творіна О

Філософія не може не реагувати на зміни сучасної соціокультурної ситуації, численні прояви патології в суспільному житті. Вона не може обмежуватися аналізом тільки форм їх прояву, оскільки вони є лише наслідком певних кризових явищ, які потребують філософського осмислення. Тому, дослідження понять “аномалія” та “норма” є одним з актуальних завдань вітчизняної сучасної філософії, оскільки від його вирішення в якійсь мірі залежать перспективи формування та розвитку громадянського суспільства в Україні.

ХХ століття з феноменальною ясністю висвітлило кризу людськості, яка вразила сучасну цивілізацію. Зростання насильства в масовому масштабі, розповсюдження аномальних саморуйнівних тенденцій (наркоманія, тероризм) ставлять під сумнів саме існування суспільства. По-друге, світоглядний вакуум внаслідок розхитаності основ філософського знання, особливо в пострадянську епоху, призвів до необхідності переосмислення теоретичних та світоглядних положень, пов¢язаних з дещо іншими, ніж це визнавалося до цього часу, уявленнями про норми та патології.

Мета статті полягає в тому, щоб дослідити злочинність та проблему аномії крізь призму понять “норма” і “аномалія” в філософії Еміля Дюркгейма та Роберта Мертона. Важливе місце в філософії Е.Дюркгейма посідають поняття «норма» і «патологія», що відображають нормальні та патологічні соціальні факти. Розрізняти нормальне і патологічне вчений рекомендує з точки зору структурно-функціонального стану суспільства. Дюркгеймівська концепція соціального нормативізму власне є формулюванням основних засад теорії інститутів і соціального контролю.

Специфічний підхід щодо розгляду понять аномалії та норми висловив Е.Дюркгейм, аналізуючи злочинність як соціальне явище, яке існує не тільки в деяких суспільствах певного типу, а в усіх типах суспільства. Не існує суспільства, яке не стикалося б зі злочинністю. Її форми змінні, вчинки, охарактеризовані як злочинні, не скрізь однакові, але завжди і скрізь існують люди, які поводяться таким чином, що накликають на себе карну репресію. Якщо рівень криміналістики мав тенденцію до спаду, то треба вірити, що злочинність (поки вона нормальна) рухається до втрати свого нормального характеру.

Що таке нормальний стан? – просто існування кримінальності, при умові, що вона не буде перевищувати свого рівня для кожного соціального типу, рівня, який неможливо зафіксувати у відповідності з існуючими правилами.

Класифікувати злочинність серед явищ нормальної соціології – це не просто сказати, що вона неминуча, це підтвердження того, що злочинність, як це здається не парадоксальним, є фактором суспільного здоров’я, додатковою частиною всіх здорових суспільств.

По-перше, злочинність в якійсь мірі може розглядатись як нормальне явище тому, що суспільство, звільнене від неї, неможливе. Злочинність складається з дій, які ображають якісь дуже сильні колективні почуття. У суспільстві, в якому більше не відбуваються кримінальні дії, почуття, які вони принижують, напевне знайдуться у свідомості всіх особистостей без винятку, і вони існують нарівні з почуттями, протилежними першим. Якщо припустити, що ця умова здійсниться, то злочинність все одно не зникне, вона тільки змінить свою форму, оскільки кожна причина, яка викорінить джерела кримінальності, відразу ж знайде нові.

Для того, щоб зникли вбивці, жах кровопролиття має зрости у тих прошарках суспільства, з яких вийшли ці вбивці, але спочатку цей жах має пройти по всьому суспільству. Більше того, відсутність злочину прямо сприяє виникненню цього жаху, тому, що будь-яке почуття здається більш поважним тільки тоді, коли його насправді поважають.

Раніше акти насильства проти людей були частішим явищем аніж сьогодні тому, що повага до людської гідності була менш сильною. Оскільки це почуття збільшилося, такі злочини стали рідкішими, а також більшість актів насильства над цим почуттям було внесено до карного кодексу, який не включав їх раніше.

Отож не може бути суспільства, в якому люди більш чи менш не відрізняються від суспільного типу, також неминуче те, що серед цих відхилень існує декілька з кримінальним характером. Але не внутрішня якість даної дії розвиває цей характер, а різниця, яку суспільна свідомість надає їм. Якщо суспільна свідомість сильніша, якщо у неї достатньо влади, щоб стримувати ці відхилення, то вона буде також більш чуттєвою, більш вимогливою; і реагувати проти найменших відхилень з умовою, яка в іншому випадку проявляється проти більш важливих порушень, вона припише їм такий же тягар, як і злочинам. Іншими словами, вона характеризуватиме їх, як кримінальні.

На думку видатного французького філософа і соціолога Еміля Дюркгейма, як це звучить не парадоксально, злочини важливі тому, що вони пов’язані з фундаментальними умовами суспільного життя і корисні тим, що умови, частиною яких вони є, необхідні для нормальної еволюції, моральності та закону.

Насамперед більше неможливо заперечувати той факт, що закон і моральність відходять від одного суспільного типу до іншого, що вони змінюються всередині кожного типу, якщо умови життя видозмінюються. Але для того, щоб ці зміни стали можливими, суспільні почуття не повинні бути ворожими до змін. Чим міцніше ця структура з’єднана, тим більше вона чинить здоровий опір всім видозмінам. Якби не існувало злочинів, то ця умова не реалізувалася б, оскільки така гіпотеза припускає, що всі суспільні почуття досягнуть такого ступеня напруженості, аналогів якої немає в історії. Влада, якою володіє моральна свідомість, не повинна бути надмірною. Для того, щоб здійснити прогрес, людська істинність повинна зуміти виразити себе. Для того, щоб істинність ідеаліста, чиї мрії перевищують його століття, могла знайти вираження, необхідно, щоб існувала істинність злочинця, який живе нижче рівня свого часу. Одне не виникає без іншого.

Е.Дюркгейм вважав, що крім непрямої користі, трапляється, що сам злочин відіграє корисну роль в цій еволюції. Злочин припускає не тільки те, що шлях залишається відкритим для обов’язкових змін, але і те, що в деяких випадках він підготовлює ці зміни. Там, де існує злочин, суспільні почуття достатньо піддатливі для прийняття нової форми, а іноді злочин допомагає визначити форму, яку вони приймуть. Насправді, це тільки очікування майбутньої моральності – крок в майбутнє. Згідно афінського закону, Сократ був злочинцем і його засудження було заслуженим, тобто нормальним (справедливим). Як би там не було, його злочин, так звана незалежність думки, став у пригоді не тільки для людства, але й для країни. Він послужив підготовкою нової моральності, яку афіняни так потребували, оскільки традиції, якими вони жили, більше не відповідали умовам життя. Але не тільки випадок Сократа унікальний, він періодично виникав в історії. Неможливо буде створити свободу думки, якщо інструкція, що її забороняє, не буде порушуватися перед його офіційною відміною. У цей час, як відомо, жорстокість була злочином, оскільки це ураження почуттів. І до цих пір злочин був корисним як прелюдія для реформ, які сьогодні стають такими необхідними. Ліберальна філософія знала єретиків різних видів, які були справедливо покарані громадянською владою в середні віки і до сучасності.

З цієї точки зору фундаментальні факти криміналістики предстають перед нами в цілком іншому вигляді. На противагу поширеним ідеям, злочинець більше не здається глобально поза суспільною істотою, видом паразитичного елемента, дивним і не уподібненим тілом, що постає серед суспільства. Навпаки, він відіграє певну роль в суспільному житті. Зі зниженням рівня злочинності і як відповідна реакція на це, виникає перевірка або потреба в перевірці теорії про покарання. Якщо, насправді, злочин – це хвороба, то покарання – це його ліки і воно не може сприйматися по-іншому; тому, всі обговорення, викликані цим, направлені на визначення того, чим покарання має бути, щоб виконувати роль ліків.

Дюркгейма звинувачували у виправданні злочинності як нормального факту суспільного життя. Але насправді його позиція не має нічого спільного з виправданням злочинів; йдеться про пояснення об’єктивного явища девіантної поведінки за допомогою соціальних понять. «…немає такого суспільства, де в тих чи інших формах не існувало б більшою чи меншою мірою розвиненої злочинності. Немає такого народу, моральні приписи якого не порушувалися б щоденно. Отож, ми повинні заявити, що злочин становить безумовне явище, що він не може не існувати, що глибинні умови суспільної організації, наскільки ми їх знаємо, логічно передбачають таке явище, як злочин. А значить, він є нормою» і тому він пише: «Вроджена недосконалість не може бути хворобою, інакше хвороба була б скрізь і всюди, оскільки всюди існує недосконалість. Немає таких функцій організму чи таких анатомічних форм, які теоретично не потребували б удосконалення. Інколи можна почути, що для оптика було б ганьбою виготовити такий грубий інструмент, як людське око. Однак з цього аж ніяк не робиться й не повинен робитися висновок, що структура цього органа має аномальний характер. Більш того, неможливо, щоб якась безумовна ознака не мала в собі якоїсь досконалості. Все, що виступає необхідною умовою життя, не може не бути корисним, інакше слід визнати, що життя теж не може бути корисним» [1, 463 – 464]. Злочинність та інші соціальні хвороби, які шкодять суспільству і викликають відразу – «нормальні», в тому значенні, що мають корені в певних суспільних умовах і підтримують корисні та необхідні суспільні відносини. Навпаки, зростання числа самогубців наприкінці ХІХ століття та деякі типи економічної кризи кваліфікувалися ним як аномальні. При цьому Е.Дюркгейм виходив із необхідності спиратися на певну теорію суспільства та історичного розвитку, маючи на увазі деяку ідеальну, оптимальну форму суспільства, по відношенню до якої слід розглядати випадки, які мають відхилення. Е.Дюркгейм доводить, що злочин може бути корисним. «От тільки він корисний лише тоді, коли його переслідують і піддають осуду. Хибно вважати, що зарахування його до явищ нормальної соціології може послужити його виправданням. Якщо злочин є нормою, то нормою має бути й покарання за злочин. Кара та злочин становлять ознаки одного і того ж нерозривного явища. Одне з них не може набувати меншого ступеня потуги, аніж інше. Всяке аномальне послаблення репресивної системи стимулює злочинність і надає їй аномальної інтенсивності» [1, 464].

Норма і патологія, за Е.Дюркгеймом, не абсолютні, раз і назавжди закріплені за тими чи іншими соціальними явищами, а перебувають у співвідношенні одна з одною. Конкретний соціальний факт може бути нормальним в одній соціальній структурі й ненормальним – в іншій; функціональним в одному випадку й дисфункціональним – в іншому. Так, самогубства і злочини не завжди патологічні. У певних соціальних структурах або середовищах ці явища можуть розглядатися як нормальні, вважає Е.Дюркгейм.

Об’єктивний показник нормальності соціального факту міститься в його поширеності в даному суспільстві. Широке розповсюдження певного соціального факту вказує на те, що він є корисним чи необхідним суспільному організмові. Критерієм зарахування одних соціальних фактів до нормальних, а інших – до патологічних або аномальних, керує певне статистичне «середнє число», яке збігається з взірцем здоров’я конкретного соціального цілого. Будь-яке відхилення від цього взірця є показником хвороби соціального цілого, і є підставою для зарахування відповідного соціального факту до патології. «Ми будемо, - зазначає Е.Дюркгейм, - називати нормальними факти, які мають найбільш поширені форми; інші ж ми назвемо хворобливими або патологічними…. Можна сказати, що нормальний тип збігається з типом середнім і що будь-яке відхилення від цього еталону здоров’я є хворобливим явищем» [2, 308]. Звичайно, загальні умови «здоров’я» та «хвороби», норми та аномалії не можуть бути абсолютними. Так само як у біології нормальне для молюска не є таким для хребетного, так і нормальне для дикої людини не завжди є нормальним для людини цивілізованої і навпаки. Зробити злочинність формою суспільної захворюваності, значить визнати, що захворюваність не випадкова, а навпаки вона виникає з основного складу якогось існуючого організму; і буде результатом знищення різниці між фізіологічним і патологічним. Без сумніву, можливо, що злочинність буде мати аномальні форми, коли, наприклад, її рівень надзвичайно високий. Це перебільшення без сумніву патологічне за своєю природою.

В цілому правило Е.Дюркгейма для розмежування соціальних фактів на нормальні та аномальні має раціональне зерно. Проте застосування цього правила є далеко не простою справою. Статистичний критерій, взятий сам по собі, недостатній, бо він усе нове з самого початку зображує не як правило, а як виняток, патологію, тобто крайню ступінь аномалії. Така методологічна позиція, безперечно, здатна породити формалізм. Вона не тільки абсолютизує кількісний підхід до соціальних явищ, пошкоджує їхній якісний аналіз, а й веде до парадоксів. Так, оскільки злочинність є в усіх або в більшості суспільств, вона розглядається філософом як нормальне явище, як елемент соціального здоров’я. Однак, зауважує філософ, існування злочинності є нормальним доти, доки воно не сягає певного для кожного суспільства рівня, котрий, на його думку, може бути встановлений емпіричним шляхом. Воднораз деякі соціальні явища, характерні для суспільства ХІХ століття (зростання кількості вбивств, послаблення морального осуду самогубств, різні типи економічних криз, аномія) кваліфікувалися Е.Дюркгеймом як патологічні. Тому «нормальність» злочинності як соціального явища не пов’язана прямо з питанням про біопсихічну нормальність індивідів, які скоюють злочини. Це – дві різні проблеми. Свою концепцію співвідношення соціальної норми і патології Е.Дюркгейм підтверджує таким експериментом: «Уявіть собі суспільство святих, ідеальний, зразковий кляштор. Злочини у власному смислі слова будуть там невідомі, однак вчинки, які здаються цілком простими з погляду натовпу, викличуть там таку ж образу, яку викликає звичайний злочин у звичайних людей. Якщо ж у цього суспільства буде влада судити і карати, то воно знайде такі дії злочинними і буде обходитися з ними належним чином» [2, 309].

На думку філософа, соціальний факт є нормальним, якщо його можна знайти всередині всіх або більшості суспільств одинакового типу, що знаходяться на подібній стадії розвитку, поки більш детальне дослідження не покаже, що критерій універсальності є помилковим. Соціальний факт є нормальним, коли його спільність заснована на умовах функціонування даного типу суспільства. У логіці автора ніби випадково виникає ідея про те, що поки суспільство справляється з хворобою, вона є нормою. Але, коли хвороба порушує функціонування суспільства, призводить до його деградації, у нього немає ні сил, ні засобів боротьби з хворобою, яка стає патологією.

Семантика злочинної дії визначається, таким чином, не стільки внутрішньою її мотивацією, скільки оцінкою такої дії колективною свідомістю, яка у свою чергу, залежить від змінного «порога чутливості» останньої. У цьому відношенні злочинне і нормальне так само неможливо абсолютно розмежувати, як неможливо відділити північний полюс магніту від південного. Отже, злочин, резюмує філософ, є «необхідним, оскільки пов’язаний з основними умовами будь-якого соціального життя і вже завдяки цьому є корисним – оскільки умови, з якими він пов’язаний, є необхідними для нормальної еволюції моралі і права» [2, 309].

Під впливом критики, французький філософ намагався уточнити свою концепцію норми й патології, але це йому не вдалося здійснити повністю. Проте вимога відповідності соціального явища суспільним умовам, що його породили, залишається значною.

Суперечності, різні економічні та моральні кризи у суспільстві, мислитель розглядає як відхилення від норм, нездоровий елемент у житті суспільства, що в цілому уявляється йому як солідарне, єдине, спаяне. Саме поділ праці, вважає вчений, складає в суспільстві, яке значною мірою втратило силу релігійної свідомості, той механізм, що утворює бажаний суспільний зв’язок, солідарність між людьми.

У соціальному житті саме право слугує організації соціальної солідарності. Воно найбільш стале і детально розроблене. Але головна його особливість полягає в тому, що воно виявляє загальну, колективну свідомість.

У нормах кримінального права знаходить своє матеріальне втілення «спільність станів свідомості», точніше – реакція колективної свідомості на ту чи іншу протидію. Показником її питомої ваги в суспільстві може виступати міра тих суспільних функцій, які регулюються законодавством. У суспільствах, де колективна солідарність сильно розвинена, індивід не належить собі самому, він в буквальному розумінні є річчю, якою розпоряджається суспільство.

За Е.Дюркгеймом, існують два види правових розпоряджень, що принципово відрізняються. Одним з них є репресивне (карне) право, яке використовує репресивні санкції. Інший вид права – реститутивне (поновлювальне) право – пов’язується з вживанням винятково реститутивних санкцій, метою яких є не стільки покарання винуватих за порушення закону, скільки повернення речей до початкового, нормального стану.

На думку вченого, значення репресивного права постійно зменшується: чим далі від нормальної організації перебуває суспільство, тим більше місця у ньому для репресивного права. І навпаки, чим ближче суспільство до нормальної організації, тим більше значення в ньому має реститутивне право.

Посилення соціальних конфліктів і глибокої кризи цінностей призвели до моральної дезорганізації, яка на думку філософа є не менш небезпечною в соціальному відношенні, аніж дезорганізація економічна. «Історія не знала кризи більшої, ніж та, яку переживають сучасні європейські суспільства. Соціальна дисципліна у її традиційній формі повністю втратила свій авторитет; у суспільстві наростають тенденції розладу морального духу і тотальної тривоги» [2, 318].

Одним із свідчень моральної дезорганізації суспільства, його переходу до стану невпорядкованості (відходу від нормального стану соціальності) виступає зростання кількості самогубств у провідних західноєвропейських країнах. Самогубство, як крайнє аномальне явище, уявлялось Е.Дюркгейму однією з тих форм, в якій передається колективна хвороба суспільства. Філософ відкидає пояснення самогубства в термінах індивідуальних психологічних мотивів. Навіть такий фактор, як індивідуальна психічна схильність, не говорячи вже про інше, розглядається крізь призму соціальних умов. Самогубство розглядається Е.Дюркгеймом як соціальне явище: як об’єктивно існуючий, незалежний від індивідуальних психологічних мотивів процес зміни станів колективної свідомості. Самогубство – це соціальне явище, тобто форма прояву влади вищої колективної реальності над індивідом. Про це свідчить стабільність відсотку самогубств у різних народів (це число стабільніше, аніж відсоток загальної смертності), постійність сезонних ритмів коливання кількості самогубств, наявність певних закономірностей зв’язку між самогубством і шлюбами, розлученнями, релігійністю, перебуванням в армії тощо. Вчений надає великої ваги дефініції самогубства як вкрай аномального соціального явища, відносячи до цієї категорії всякий випадок смерті, який виступає безпосереднім або опосередкованим результатом позитивної або негативної дії, вчиненої самою жертвою.

Велике значення Е.Дюркгейм надавав класифікації і розкриттю сутності самогубства як явища, яке породжується станом кризи суспільства.

Пояснення аномалій Е.Дюркгейм рекомендує шукати у не розробленості економічних, правових і моральних правил, які мають регулювати відносини соціальних функцій, не пристосованих одна до одної. В цьому плані особливе значення, на його думку, мають моральні правила, які визнаються всіма членами суспільства. Покора їм вважається не тільки обов’язковою, а й бажаною. Звідси моральні норми виступають головною силою розвиненого суспільства, яка здатна забезпечувати високий ступень інтеграції різноманітних соціальних структур – чи то батьківщина, церква, політична партія, держава тощо.

Розвиваючи підходи класичного суспільствознавства, запропоновані Е.Дюркгеймом, Р.Мертон з самого початку пояснює, що його підхід до виявлення аномалій і норм зосереджується на групах, організаціях, суспільствах і культурах. Він стояв на тому, що будь-який об’єкт, який може бути підпорядкованим структурно-функціональному аналізу, має подавати стандартизований, тобто зроблений за зразком, і без кінця повторюваний предмет, будь-то соціальні процеси, культурно-зумовлені емоції, соціальні норми тощо.

Важливо відзначити, що одна суспільна подія може стати негативним, аномальним наслідком для іншої суспільної події, тому Р.Мертон розробив ідею про дисфункцію, де структури могли сприяти ствердженню інших частин соціальної системи, або мати негативні наслідки для них.

Р.Мертон вияснив, що структура може бути функціональною для системи в цілому і може продовжувати існувати, навіть тоді, коли не всі частини структури є необхідними для діяльності соціальної системи. Деякі частини соціальної системи можуть бути проігнорованими.

Наприклад, в сучасному західному суспільстві культура більш акцентується на матеріальних цінностях. Тому, більшість людей упереджені, що досягнення успіху є можливим тільки завдяки своїй позиції в межах соціальної структури. Якщо хтось народився в більш низьких соціально-економічних класах, тоді його можливості в досягненні економічного успіху загальноприйнятим способом слабкі або нездійсненні. При таких обставинах порушення закону (аномії) може існувати, і в результаті з’являється тенденція до ненормальної поведінки. У цьому контексті відхилення набувають форми альтернативних, неприпустимих, а іноді і незаконних засобів досягнення успіху. Таким чином, стати продавцем наркотиків або повією для досягнення економічного успіху є прикладом відхилення, яке виникає через розподіл між культурними цінностями і соціально-структурними засобами досягнення цих цінностей. Це спосіб, яким можна пояснити злочинність і відхилення.

У цьому прикладі Р.Мертон дивиться на соціальні структури, але він не стосується функцій цих структур. Скоріше, сумісний з його функціональним зразком, він головним чином стосується дисфункцій, в даному випадку беззаконня (аномії), які Р.Мертон пов’язує з відхиленнями і, таким чином, спростовує, що розподіл між культурою і структурою має дисфункційний результат введення відхилень у суспільство.

Згідно твердженню Р.Мертона, соціальна аномія – це особливий морально-психологічний стан індивідуальної і суспільної свідомості, яка характеризується розладом системи моральних цінностей і вакуумом ідеалів. Причина аномії – протиріччя між пануючими в суспільстві індивідуалістськими «нормами-цілями» культури (прагнення до багатства, влади, успіху) та існуючими інститутами, санкціонованими засобами досягнення цих цілей. Вони як раз практично позбавляють більшість американців будь-якої можливості реалізувати поставлені цілі законним шляхом. Це протиріччя лежить в основі злочинності, апатії і розпачу в житті.

На завершення можна відмітити, що більшість проблем, які розглядаються в філософії Е.Дюркгейма і Р. Мертона, виходять із погіршення суспільної моралі. Через поняття «аномія» (падіння нравів), він ясно показав своє ставлення до проблеми послаблення суспільної моралі. Люди мають протистояти аномії, коли вони не стикаються з достатнім моральним напруженням, тобто, коли в них немає чіткого уявлення про те, що це і яка поведінка є поганою сама по собі.