Творін Є

Ідея справедливості, інтегруючи в собі моральний, політичний та правовий аспекти суспільної свідомості, виражає в новітній соціальній історії та філософії не стільки прагнення до досягнення соціальної рівності (побудови ідеального суспільства), й тим самим, радикальної зміни соціальних відносин, скільки відбиває необхідність ліквідації нерівності й, відтак, є соціально стабілізуючим фактором, тому метою дослідження є виявлення соціально-стабілізуючого потенціалу ідеї справедливості в процесі історичного розвитку суспільства та дослідження можливостей його використання в соціальній політиці сучасної України.

Провідною тенденцією еволюції ідеї справедливості в умовах сучасного світу, його глобалізації є перехід до консенсуально-дискурсивної (постконвенціональної) її інтерпретації, що передбачає можливість обговорення умов справедливого розподілу соціальних благ на основі рівноправних відносин. Актуальність історіко-філософського та правового аналізу ідеї справедливості пов’язана з проблемою розбудови правової держави та громадського суспільства в Україні, шляхом вживання конкретних заходів для встановлення демократичного, стабільного й безпечного ладу. Саме в цьому контексті слід розглядати спроби примирення ліберальних цінностей індивідуалізму і принципу рівності, “автономності” особистості та питання про перерозподіл прибутків, ліквідацію бідності і вивільнення творчого потенціалу найбільш активної частини населення, що в однаковій мірі є актуальним як на Сході, так і на Заході.

Питання соціальної та моральної справедливості особливо загострюються в перехідні періоди розвитку українського суспільства, коли руйнуються одні традиції і тенденції та виникають інші. Категорія наповнюється новим змістом і потребує осмислення.

Саму справедливість можна визначити, як одну із форм загальної моральної оцінки, специфіка якої пов’язана з дотриманням міри об’єктивності імперативної і оціночної функції свідомості, а також застосованих по відношенню до людини суспільних санкцій. Водночас справедливість розкриває характер взаємовідносин людини і держави, людини і людини [4, 175].

Однією з основних несприятливих тенденцій у соціальних відносинах сучасності є нереалізованість у досить повному обсязі принципів, що регулюють збалансованість інтересів членів суспільства та неефективність соціальних механізмів реалізації вимог ідеї справедливості. Теперішній етап розвитку громадського суспільства і цивілізації має загальну потребу в удосконаленні принципів регулювання соціальних відносин як усередині конкретного суспільства, так і в глобальній системі, де справедливість як одна з найважливіших цінностей соціального і правового напрямків суспільного розвитку, відіграє засадничу роль. У цьому ракурсі доцільність науково-теоретичного та практико-методологічного пошуку місця, ролі, значущості і практичних моделей реалізації ідеї справедливості в життєдіяльності громадського суспільства повинна бути одним із головних напрямків. Сучасні суспільні зв'язки в Україні, їхня кооперація здійснюються з урахуванням життєвих інтересів різних культур, де ідея соціальної справедливості історично розвивалася по-різному, внаслідок чого стає необхідним звертання уваги на еволюцію загальної концепції справедливості в соціально-філософському вимірі, щоб виробити критерії її загальнолюдської орієнтації.

Проблема справедливості постала не тількі перед сучасним суспільством. Ідею справедливого суспільства та справедливості взагалі розглядали такі античні філософи як Геракліт, Сократ, Платон, Демокріт, Арістотель, Эпікур, які вказали на її відносний характер, об'єктивну природу і суспільно-договірне походження. В епоху Просвітництва ідея справедливості пов'язана з іменами Дідро, Гельвеція, Руссо, а пізніше Канта, Гегеля, Фейєрбаха. З того часу вперше розглядається соціальна сфера як специфічне середовище людської життєдіяльності, де тільки можливо осягти способи прояву і функціонування соціальної справедливості. Теорія суспільного договору Руссо склала теоретичну базу розробки соціальної справедливості як діяльності громадян у суспільстві з погляду підпорядкування і порушення ними чинного законодавства та інших цивільних угод. У своїх роботах Кант робив аналіз того, що соціальна спаведливість виникає і приходить громадянам на допомогу тоді, коли виявляється недосконалість існуючих у суспільстві законів і законодавства, а життя жадає від них робити відповідні вчинки. У такому випадку, вважав Кант, соціальна справедливість стає судом їх совісті і головним критерієм оцінки поведінки в суспільстві. Гегель, в свою чергу, вважав наявність у суспільстві конституції втіленням світового розуму і розумної волі людини, в якій вона дійшла до свідомості і розуміння самої себе. Якщо такої не було, то не могло бути й мови про соціальну справедливість, про її об'єктивне існування.

Представники традиційної німецької класики зосереджувалися на теоретичних визначеннях, при цьому не обтяжуючи себе питаннями практики, тобто, наскільки можливе було втілення в реальне життя їх розробок і, як наслідок, більшість із них виявляли з часом свою утопічність [6,33].

Окремо потрібно виділити час, коли дослідження вибудовувалися з позиції марксистко–ленінської філософії, яка робила наголос на тому, що втіленням ідей справедливості стала соціалістична дійсність як історично вища форма вияву справедливості.

Моральної проблематики ідеї справедливості, так чи інакше, торкалися майже всі науковці, в той час як робіт, де б проблема справедливості була б центральною, дуже мало.

Категорію справедливості треба розглядати поряд із категорією суспільної несправедливості. Суспільна несправедливість - це результат, діалектична єдність свавілля індивіда, держави, а також нечистої совісті одних та приспаної совісті інших. До суспільної несправедливості веде, з одного боку, держава як не гуманна до конкретної людини, тобто така, що не дотримується принципів захисту людини з її різноманітними інтересами, а з іншого - недіюча совість як прояв самооцінки людини своєї реальної цінності і гідності.

Рішення багатьох загально-соціальних проблем залежить від величі морального духу людей та суспільства в цілому. Гуманність і справедливість законів полягає у тому, щоб створити рівні умови найбільш повного самоствердження для всіх членів суспільства та адекватної оцінки якості їх соціальної діяльності.

Однією із сторін ідеї справедливості є суспільні відносини, тому що індивид, який все життя знаходився в ізоляціїї від суспільства не має жодної уяви про справедливе–несправедливе, гуманне–негуманне, добро–зло. Але якщо дати йому можливість спілкуватися, то він зрозуміє що саме він робить або робив справедливо, а що ні. [7, 53]

То ж проблема полягає в тому, як сформулювати ідею справедливості як суспільного ладу такою аби ті, кого можна залучити до підтримки цього ладу, могли б також схвалити цю концепцію, за умови, що вона не надто різко суперечить їхнім поглядам. А це веде до політичної концепції справедливості як засадничого принципу становлення демократичного суспільства.

На нашу думку, для того, щоб суспільство було справедливим, із стабільною системою співпраці між вільними і рівноправними громадянами, які до цих пір є розколоті, розділені принциповою не співмірністю, необхідна наявність трьох умов:

1) основна структура суспільства регулюється політичною концепцією справедливості;

2) ця політична концепція є фокусом об’єднувальної згоди;

3) громадська дискусія, коли на карту ставляться конституційні основи і питання базового правосуддя, законодавчо проводиться в термінах політичної концепції справедливості.

Як переконує світовий досвід, саме справедливість та демократія як соціальні цінності є переконливим доказом реальності нової моделі “суспільного договору”, можливості забезпечення “угоди незгодних”, об’єднання заради спільної мети різних за соціальним статусом та переконаннями соціальних груп, тобто виконує винятково важливу функцію суспільного інтегратора [2, 23]. Цінність ідеї справедливості й полягає в тому, що вона не лише припускає, але й вважає необхідною постійну дискусію щодо мети загального блага, вільного обміну думками щодо стратегії і тактики найдоцільнішої політичної діяльності, як обов’язкову передумову інтелектуальної мобілізації всіх соціально відповідальних сил.

Ще можна розглянути справедливість як моральну норму суспільства. В цьому ракурсі вона не утворюється “офіційно”, вона формується в глибинах та “закутках” суспільного життя і громадської культури, зростає знизу, тобто справедливість – це чесність. Мета справедливості, як чесності, є практичним імперативом: вона виступає як концепція справедливого суспільства, де його індивиди можуть поділяти, прислуховуватися та поважати моральні норми та соціальні потреби кожного. Вона виражає їхнє спільне громадсько-політичне ставлення. Відсутність справедливості не дозволяє затвердитися принципу верховенства права – наріжного каменю демократії.

Ідея соціальної справедливісті має своїм предметом соціум, будь-який різновид якого — за наявності розподілу праці, соціальної диференціації — визначається як «суспільство». Отже, застосування ідеї соціальної справедливості можливе тількі в тому випадку, якщо даний соціум може бути визначений поняттям «суспільство».

Тобто для використання цієї концепції необхідно пересвідчитися, що даний соціум належить до категорії «суспільство». Не кожний соціум можна адекватно охарактеризувати поняттям «суспільство» (скажімо, навряд чи можна застосувати поняття «суспільство» до радянського тоталітарного режиму), воно може бути застосованим тільки до певного типу соціуму і тільки в цих межах може бути застосованою і концепція справедливого суспільства [1].

Особливістю розвитку українського суспільства є те, що воно зосереджує в собі як елементи сучасного суспільства, так і елементи суспільства посттоталітарного, тому виникає непроста ситуація, коли в межах одного суспільства співіснують дві типології людської свідомості.

У цивілізованому, демократичному та правовому суспільстві, на яке претендує українське суспільство, водночас з ідеєю справедливісті необхідно розглянути ідею пріорітету права.

Ідея пріоритету права є суттєвим елементом ідеї справедливості тому, що вона відіграє центральну роль у розумінні справедливості як чесності. Ідея справедливості та ідея пріоритету права є взаємодоповнювальними: жодна концепція справедливості не може побудуватися цілковито на одному чи іншому, а мусить певним чином те й інше поєднати. Пріоритет права не заперечує цього [6, 24].

Натомність, філіація деонтологічної концепції справедливості, іншими словами, правило справедливості, - починаючи з відчуття справедливості, похідного від етичного наміру, вимагає належної аргументації, щоб ми змогли в майбутньому зрозуміти, якого сенсу набуває поняття справедливості при вживанні, коли деонтологія зустрічається з ускладненнями в конфліктах, які вона викликає.

Етичному наміру відповідають ідеї справедливого розподілу та справедливої частки згідно з ідеєю рівності. Але, якщо ідея справедливої частки є спадщиною, яку етика передає моралі, то ця спадщина виявляється навантаженою неоднозначностями. Перша неоднозначність стосується самої ідеї справедливої частки, відповідно до чого наголос ставиться на розподілі того, що належить одному, при виключенні іншого, або на зв’язку кооперації, який встановлюється чи посилюється в процесі розподілу. Інша неоднозначність є такою: якщо рівність є пружиною етики справедливості, як виправдати подвоєння сенсу справедливості. [3, 270]

Але головна спадщина, прийнята мораллю від етики, полягає в самій ідеї справедливого, яка, відтепер, розглядається з двох боків:

- З боку “доброго”, - як поширення турботи про кожного “безликого” індивіда суспільства;

- З боку “законного” – тією мірою, якою престиж справедливості ніби розчиняється в престижі позитивного закону.

Сучасна Україна ще не досягла рівня справедливої, правової та демократичної держави, в тому сенсі, в якому її розуміють. Але в процесі розвітку є необхідним формування суспільства на засадничих принципах справедливості тому що, по-справжньому справедливим можна вважати тільки те суспільство, де кожний індивід не ставить свої власні інтереси вище за справедливість в соціальній або політичній сферах. У тому суспільстві, де бракує цієї загальної, державної, громадської справедливості, закони починають слугувати інтересам більшості й починається те, про що справедливо говорив ще Арістотель (“Політика”, IV, 1290в.) – «тиранія більшості».

Отже, можна зазначити, що “справедливість” як найвищий принцип людского життя виступає в якості основи здійснення людської спільної сутності. Вона має природу морального обов’язку, який визнається добровільно і стоіть вище за простий примус; ії міра полягає в дистрибутивній користі - справедливим є те, що є корисним для кожного індивіда суспільства.