Нестеренко Г

Актуальність дослідження української політичної нації та механізмів її становлення на сучасному етапі обумовлюється комплексною потребою пошуку шляхів і механізмів консолідації та демократизації поліетнічного суспільства, зміцнення держави та оптимізації державного управління, а також необхідністю становлення України як визнаного рівноправного учасника самоорганізації світової спільноти – які в сукупності на даному етапі виступають стратегічними і тактичними пріоритетами нашої країни. У зв’язку з цим дослідження різних аспектів цієї проблематики є вельми популярними, і серед найбільш постійних її розробників слід назвати таких науковців, як М.Вівчарик, В.Євтух, О.Картунов, В.Котигоренко, В.Крисаченко, О.Ляшенко, О.Майборода, Л.Нагорна, С.Римаренко, Ю.Римаренко, М.Степико, О.Хорошилов, С.Цикуренко, Ю.Шаповал, Л.Шкляр та інші.

Однак подальше становлення української політичної нації ускладнюється певними перешкодами, серед яких чи не найперше місце посідає високий рівень невпорядкованості самого українського соціуму. Причому цей аспект викликає науковий інтерес саме з тих позицій, що фактори ентропії сучасної української спільноти сформовані історично. Оскільки в наявних розвідках це питання не здобуло належного опрацювання, визначенню факторів детермінації рівня соціальної ентропії української політичної нації присвячена дана стаття.

У найбільш широкому масштабі, одним із основних факторів соціальної ентропії української політичної нації є історично тривала тенденція перебування українців на межі між Західною і Східною цивілізаціями – ніби під впливом двох світів. Через це Україна протягом п’яти століть була включена одночасно у дві геокультурні спільності, які формувалися природним шляхом і характеризувалися наявністю спільного культурного простору, який підтримувався і певною мірою продовжує підтримуватися адміністративними, освітніми, інформаційними засобами. Тому в культурі “західного” та “східного” українця сформувалися різні моделі виживання: для заходу – це здебільшого приватна справа на власній землі і опір колективізації, для сходу – позитивні відчуття від радянських образів колгоспу, сталінізму, соціалістичних змагань. І подолати ці відмінності в історичній пам’яті, витіснити цю культурну розірваність, напевно, зможе тільки органічне сполучення полярностей в єдиному консолідованому національному організмі, або – іншими словами – українська нація зможе зменшити надмірний рівень ентропії тільки тоді, коли перестане бути “заходом Сходу чи сходом Заходу” [1, 6].

Ця межовість частково обумовила і двоїстість української ментальності з парадоксальним поєднанням у ній властивого західній орієнтації непогамованого індивідуалізму зі східною чуттєвістю, емоційністю й толерантністю. В іншій площині двоїстість української ментальності визначило поєднання двох різних шарів побутової культури – землеробської (з властивою їй працьовитістю, почуттям справедливості, миролюбністю тощо) і козацької, з формуванням якої в українському характері почали фіксуватися активно виражена волелюбність і демократизм.

Окреслена межовість посилюється ще й тим, що українці одвічно не мали чіткої національної мрії, а як наслідок, і національної ідеї – йдеться про таку чітко усвідомлену ідею, яка, наприклад, є в американців (так звана американська мрія), в євреїв (необхідність взаємовиручки через тривалі історичні гноблення), в італійців (визначальна роль родинного буття в усіх сферах) і в росіян (їх месіанізм і так званий імперський синдром). Для українства нам і досі важко сформулювати таке чітке консолідуюче начало – чи то формування і зміцнення власної держави, чи уособлення стихійного, навіть інстинктивного процесу боротьби українства за збереження своєї етнічної самобутності, чи просто створення сприятливих умов для продуктивної праці на власній земельній ділянці. Тому сьогодні національна ідея виступає сильним фактором збільшення рівня ентропії сучасної української політичної нації – і очевидно залишатиметься ним доти, доки ми не подолаємо її розмитість, невизначеність і домінування етнічного змісту. Відомо, що за умови її чіткого формулювання і націленості на спільне політичне майбутнє національна ідея постає стрижнем процесів націє- та державотворення, але у зворотному випадку слугує скоріше дезінтеграційним чинником.

Хоча, з іншого боку, перебування в такому специфічному “міжкультурному” середовищі дає українству перевагу в іншому – робить українську націю більш здатною до транскультурності, яка в умовах глобалізації виходить на передній план.

Також однією зі специфічних рис української політичної нації та одним із визначальних факторів її соціальної ентропії є її нерівноважність, причому ця нерівноважність була іманентно властива українству протягом різних історичних періодів, і іноді призводила до абсолютної непередбачуваності подальшої поведінки. Так, за свідченням деяких істориків, двоїстість українців має психологічну природу і свого часу виражалася в хитанні між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом, між федеративними відносинами з Росією і самостійністю [див.: 2, 51]. Яскравий приклад цієї нерівноважності, постійної готовності до радикальної зміни зовнішнього курсу, є войовниче життя і стратегічні вибори козацької республіки. Її члени з легкістю об’єднувалися з поляками на вигідних матеріальних умовах, коли ж ці умови не виконувалися, вони з такою ж легкістю порушували коаліцію з поляками на користь об’єднання з Московією. Але й це не означало навіть відносно стабільного напряму подальшого руху – бо, коли і росіяни не виправдовували їхніх сподівань, вони зверталися до Османської імперії… Неможливо було передбачити вподобання козаків наступного моменту.

Зі споконвічно властивою нерівноважністю пов’язаний і такий фактор посилення ентропії української політичної нації, як постійне сподівання на зовнішню підтримку – тобто пошук допомоги й захисту в зовнішньому середовищі. Цим постійним пошуком з невірою у власні сили може бути частково пояснена і історична бездержавність українства. Як наводить приклади В.Медведчук, починаючи із запрошення варягів за часів Київської Русі, пошуку Б.Хмельницьким союзників і закінчуючи намаганнями в 1917-1921 рр. почергово спертися то на німецьку армію, то на демократичну Росію, то на сили Антанти – всі спроби створити власну державу завдяки допомозі ззовні не мали успіху [3].

Одним із наслідків цих пошуків зовнішньої підтримки, який відчувається й досі, є складність українсько-російських відносин, що на даному етапі виступають фактором ентропії для української нації (а одразу після розпаду СРСР загрожували створенням вибухонебезпечних ситуацій). Це обумовлено, з одного боку, позитивними чи негативними міжособистісними стосунками представників різних етносів всередині однієї країни, і міжлюдськими взаєминами, що сформувались в межах єдиного Радянського Союзу – між якими тепер пролягає державний кордон, і з іншого, – відношеннями між двома державами, одна з яких багато років прагнула незалежності від іншої, друга ж, навпаки, – нерозривного споконвічного союзу.

Складності, нерівноважності та нелінійності українській нації додає ще й релігійно-конфесійна та етнічна різноманітність. Виділення саме цих аспектів різноманітності як визначальних пов’язане з ідеєю про те, що двома основам духовності і самоусвідомлення людства є етнічність і релігія: “Наскільки глибоко ми не заглянемо в сивину століть, ми не знайдемо там безетнічних чи безрелігійних спільностей людей. Саме цілісних спільностей, здатних забезпечити життєдіяльність і повноцінне самовідтворення людини, а не окремих індивідів нехай і в значних кількостях” [4, 107].

Релігійно-конфесійна різноманітність виступає потенційним фактором посилення ентропії як через історичне протистояння православ’я та католицизму, так і функціонуванням на території країни церков Київського та Московського патріархатів, Української автокефальної церкви тощо.

На етнічній різноманітності та її ролі в самоорганізації української політичної нації ми вже мали нагоду зупинитися [див.: 5], наразі лише підкреслимо, що ця поліетнічність є історичною: ще Київська Русь була етнічно неоднорідною державою.

Пов’язаним із етнічною різноманітністю ентропійним чинником виступає ксенофобія, яка є тим більше небезпечною, що існує на рівні інстинктів, як і етнічні стереотипи. А тому її характеризує надзвичайна стійкість, яку на підсвідомому рівні неможливо до кінця подолати – для цього потрібно залучення свідомих механізмів: освіти, культури, науки – тільки за їх допомогою можливе максимальне обмеження впливу ксенофобських настроїв на суспільну поведінку і свідомість.

Розробка принципів і методів подолання ксенофобії (особливо в етнічному розумінні цього явища) є сьогодні одним із найнагальніших складових завдань на шляху консолідації українського суспільства. Разом із цим, зниження рівня етнічної нетерпимості виступає запорукою можливого входження України як до європейського, так і до світового культурного просторів. Тому проблема теоретичної розробки та практичної реалізації заходів із подолання етнічної ксенофобії є актуальною для вітчизняної науки принаймні з двох позицій – не тільки через необхідність внутрішньої консолідації, але й у контексті глобалізаційних процесів, що природним чином розгортаються в усьому світі.

Найнебезпечнішим наслідком розгортання процесів діалогу культур сусідніх етносів сьогодні стає парадоксальна ситуація суперечливості між східними та західними регіонами України. Можна сказати, що існує тенденція до формування в українському соціальному просторі двох різних за змістом підсистем (або й навіть “двох Україн” [див.: 6, 96]) на основі історично зумовленої “знаціоналізованості” Заходу та “зінтернаціоналізованості”, або “зденаціоналізованості”, Сходу. Однак, як свідчать чисельні соціологічні дослідження, ця суперечливість є здебільшого штучно ініційованою в ході передвиборчої боротьби і не відбиває реальних тенденцій самоорганізації українського соціуму.

Досить часто головним недоліком минулих спроб здобуття власної державності в історії України науковці називають низький рівень самоорганізованості. По-перше, ця назва не досить коректна – вірніше називати окреслений недолік слабкістю державної організації, адже якраз схильність до вільної самоорганізації споконвічно була властивою українському етносу. Слабкість же державної організації в різні часи обумовлювалася різними обставинами. Наприклад, в Київській Русі відсутність міцної провідної верстви землевласників і лицарської аристократії, а також недостатня підтримка населенням ідеї коронації унеможливили встановлення міцної королівської влади, яка за феодальних часів здатна була об’єднати державу і зробити її по справжньому незалежною.

По-друге, слід зважати на те, що однією з визначальних причин виділеного недоліку в різні періоди історії були умови життя на грані виживання – це вимагало колосальних енергетичних витрат і часу на регенерацію після військових дій. Так, свого часу спустошливі монголо-татарські набіги ослабили могутність Галицько-Волинського князівства, чим скористалися польські й литовські феодали, захопивши його землі.

Внаслідок несприятливості геополітичних факторів історіотворча діяльність української етнонаціональної спільноти зосереджувалась або на рівні родини, сільської громадки та в інших низових соціальних клітинах або в специфічних утвореннях на кшталт братств та козацтва. Це повсякчас було однією з особливостей етнонаціонального поступу України, яке гальмувало становлення української нації як рівноправного суб’єкта світової політики [7, 19].

Однак на тлі несприятливості геополітичних умов і постійних загроз з боку сусідів населення українських земель завжди мало досить сприятливі природно-географічні умови. На думку Г.Мусієнко, саме з ними пов’язані здебільшого позитивні риси української ментальності і відсутність у ній соціально негативних рис – саме з тим, що пересічний українець виріс у сприятливому для життя природному середовищі, він наділений чуттєвістю, індивідуалізмом, щирістю, альтруїзмом; йому чужі агресивність і підступність [8, 89].

Здавалося б, сприятливі природні умови мали компенсувати й несприятливість взаємин із сусідніми державами і дещо послаблювати ентропійні показники, але цього не відбувалося. Навпаки, сприятливі природні умови слід розглядати як ще один фактор підвищення рівня соціальної ентропії: через те, що на українських землях завжди були такі природні укріплення, як річки, лісові смуги, гори, через багату на корисні копалини землю, якісні ґрунти, відносно легку обробку землі та інші сприятливі обставини, які Дж.Тойнбі назвав “ворогами цивілізації” не було потреби створювати ані державні, ані інші політичні об’єднання для самозахисту та більш ефективної життєдіяльності.

Хоча були і винятки стосовно сприятливості природно-географічних умов. Так, надзвичайно велика територія Давньоруської держави (найбільша того часу серед усіх європейських країн) створювала значні труднощі в управлінні нею, що обумовило формування федералістських тенденцій.

В окремі періоди специфічні геополітичні обставини зводили нанівець сприятливість природно-географічних умов, часом навіть перетворюючи їх на несприятливі. Наприклад, у Княжу добу береги Чорного й Азовського морів, здавалося б, могли виконувати оборонні функції, однак через те, що південна частина Київської Русі була зайнята кочовими ордами, узбережжя морів стало чинником постійної небезпеки.

Несприятливі геополітичні і політичні умови обумовили прояви також і такого фактора соціальної ентропії української нації, як незахищеність її культури, зокрема мови та інформаційного середовища. Адже важко не погодитись із твердженням, що “феномен невмирущості нації завжди містився і міститься в інформаційному збереженні, незнищенності слова у найширшому його значенні для суспільного розвитку”, – і саме розуміння цього значення зумовлювало періодичний цілеспрямований імперський наступ на українську мову, звичаї, традиції [9, 419]. Практично неможливо реалізувати державотворчий потенціал нації, “не будучи господарем власного інформаційного середовища” і, напевно, не охороняючи унікальність своєї культури за допомогою соціально-історичної пам’яті, національної школи, інтелектуальної еліти тощо.

До речі, не можна абсолютизувати негативний вплив несприятливих геополітичних умов на історичний розвиток української етнонаціональної спільноти. Так, вони дійсно виступали сильним фактором збільшення соціальної ентропії – але саме завдяки їм українська нація має своє сучасне обличчя. Іншими словами, вони значною мірою обумовили унікальність української спільноти, яка дозволяє претендувати на власне місце у світі. Вони викликали до життя і відродження XVI століття, і великі народні повстання XVIІ ст., і розвій українського народовладдя й козацького демократизму.

Загалом, виділені фактори ентропії української політичної нації, які діяли протягом її історичного розвитку, є впливовими і на сучасному етапі. Причому саме зараз вони особливо яскраво проявляються, тому що сучасна українська політична нація перебуває тільки на початковій стадії свого становлення, а діючі фактори ентропії обумовлюють такі стани її сутнісних рис:

– основні атрибути державності вже сформовані, хоча й потребують подальшого вдосконалення;

– формування демократичного режиму триває як процес;

– національна самосвідомість знаходиться на початковому етапі становлення, і її сформованість постає скоріше метою, аніж реальністю.

Поки що кожна з цих складових характеризується суперечностями.

Так, стосовно останньої риси не важко помітити певний парадокс, хоча на нього далеко не завжди звертають увагу. Логічно припустити, що національна самосвідомість мала б формуватися поступово – від нульового рівня на початку формування політичної нації, зростаючи пропорційно її віку та крокам наближення до зрілості і розуміння всієї глибини національних інтересів. Але в дійсності, зокрема стосовно сучасної української нації, цього не відбулося. Високий рівень національної самосвідомості виявився в період боротьби за здобуття державного суверенітету та політико-правового оформлення нації, після чого опустився майже до нульової відмітки, періодично підскакуючи вгору в часу дезінтеграційних внутрішніх чи зовнішніх загроз.

Процес подальшого зміцнення української державності також характеризується високою ентропійністю, що пов’язане з розгортанням процесів державотворення на тлі, з одного боку, таких процесів, як внутрішня консолідація і культурне відродження українського етносу та міжетнічна інтеграція, а з іншого боку, – на тлі глобалізаційного вектора.

І стосовно процесу формування демократичного режиму: головним джерелом суперечностей в ньому є те, що насправді відбувається не демократизація суспільства, а, скоріше, імітація демократизації. Парламентська форма демократії більше схожа на замасковану олігархію (а коли заходить мова про відповідальність, – то часто і на анархію), передвиборчі обіцянки не реалізуються, ЗМІ не доводять своєї об’єктивності і так далі.

Зміцнення названих сутнісних рис української нації як політичної сьогодні гальмується також й економічними негараздами. Адже в багатій країні зі стабільно зростаючою економікою, забезпеченням основних прав і свобод, соціально благополучним населенням легше формується спільна національна самоідентифікація більшості громадян – в такій країні краще живеться і окрема особистість має змогу не концентруватися на задоволенні вітальних потреб, а повніше реалізовувати себе.

Зрештою, підвищенню ентропії на загальнонаціональному рівні сприяють і хибні (неадекватні сучасності) наукові погляди, зокрема панування уявлення про протиставлення громадянського суспільства та державного управління, що підкріплюється їх тлумаченням в контексті кібернетичних ідей позитивного та негативного зворотного зв’язку. Мається на увазі, що громадянське суспільство розуміється однобічно як сфера вільної самоорганізації, що забезпечує позитивний зворотний зв’язок; негативний же формується стримуванням соціальної активності засобами державного управління. Збереження і в реальних відносинах протиставлення соціальної самоорганізації та державного управління гальмує процес становлення національної спільноти, надаючи їй риси системи фінального типу.

Отже, відтворення української політичної нації в сучасних умовах супроводжує вплив чисельних факторів ентропії. Ускладнює ситуацію те, що на ентропійні фактори історичної дії накладаються і сучасні – а ними виступають ознаки самої політичної нації, які ще тільки формуються. Звісно, відносно високий рівень соціальної ентропії в усіх підсистемах є закономірним для країн на етапі трансформації, але подальший процес гармонізації суспільного життя з необхідністю потребує його зниження. Для цього корисним є врахування як виділених ентропійних факторів на індивідуальному рівні, так і основних закономірностей зростання рівня соціальної ентропії, зокрема таких:

– ентропія системи пропорційна ентропії кожного її елемента і підсистеми;

– ентропія соціальної системи обернено пропорційна зв’язаності її компонентів між собою;

– високий рівень ентропії національного буття значною мірою обумовлюється фрагментарністю і слабкістю національної самосвідомості.

Загалом, проведений аналіз дозволяє сформувати цілий перелік факторів, які найбільш стало в історії розвитку української політичної нації сприяли збільшенню рівня її ентропії. Більшість із них залишаються значущими і сьогодні. Основними з цих факторів є:

– тривале існування на межі Західної та Східної цивілізацій;

– пов’язана з цим двоїстість української ментальності;

– нечіткість, розмитість змісту національної ідеї;

– надмірна нерівноважність;

– сподівання на підтримку від суб’єктів зовнішнього оточення;

– релігійно-конфесійна, регіональна та етнічна різноманітність і пов’язані з нею прояви ксенофобії;

– слабкість державної організації;

– несприятливість геополітичних умов на тлі сприятливості природних (перші заважали, а другі не стимулювали до державотворення).

Крім виділених у статті факторів, сильний вплив на самоорганізацію політичної нації і на рівень соціальної ентропії чинить національна еліта. Її дії теоретично мають бути спрямовані на виконання сильної негентропійної функції. Разом із тим, стосовно української спільноти еліта неодноразово виступала фактором не впорядкування, а збільшення соціальної ентропії, аналіз чого є наразі перспективним.