Мартинов Р

У XX столітті проблема технократизму практично цілком зміщається в соціально-філософське русло, стаючи одним з центральних предметів обговорення. Це відображало потребу дня, реалії соціального розвитку, які М.Вебер справедливо характеризував як бюрократичну раціоналізацію суспільства на основі науково-технічного прогресу й експансії цілераціонального вчинку. У новітній час технократична духовна орієнтація прагне стати домінантною. Технократизм як особлива орієнтація суспільної свідомості розвивається і на теоретичному рівні, і як практично функціонуюча, тому що зворотньо впливає на теоретиків, змушує орієнтуватися на масовий рівень сприйняття соціальної реальності: процеси прискореної індустріалізації й урбанізації, зростання освіченості, широке побутове використання досягнень науково-технічного прогресу, усвідомлення проблем і перспектив раціоналізації і т.д. Саме на початку ХХ століття технократизм оформляється як доктрина, теоретико-методологічна настанова, що претендує на загально-соціальне значення.

Традиційно засновником сучасного технократизму прийнято вважати американського економіста і соціолога Т.Веблена, який прагнув обґрунтувати проект суспільства, яке керується інженерами і технічними фахівцями. В умовах високих темпів індустріалізації, цей шар складає, на його думку, стрижень виробництва і реальний фактор суспільного руху. Як носії технічної раціональності і природного «інстинкту майстерності», вони автоматично зацікавлені у функціонуванні машинного виробництва і матеріальному добробуті суспільства. Принцип ефективності, новаторства, раціональної організації є основою їх поведінки на відміну від паразитичного “бездіяльного класу” промислових власників, які дбають про особисту вигоду. Виходячи з цього, відбувається (під загрозою індустріального саботажу) перехід влади до інженерів, яка володіє достатньою компетенцією для політичного керівництва суспільством. Утопія Веблена ігнорує роль політичних інститутів, ототожнюючи інтереси всіх соціальних шарів з технократичними, а роль учених розглядає як консервативну. Так затверджується класичний зміст “технократії“ як специфічної форми самосвідомості техніків. Веблен зауважує на тому, що “головна лінія революційної стратегії є лінія технічної організації й індустріального менеджменту, особливо - лінія індустріальної інженерії, що пристосовує організацію до піклування про високотехнічну індустріальну систему, яка складає необхідний матеріальний фундамент будь-якого сучасного цивілізованого суспільства” [1, 99].

Однак, останнім часом, початком розповсюдження технократичної ідеї деякі дослідники вважають російський космізм кінця XIX - початку XX. У якості технократичної утопії розглядається “космічна філософія” К.Е.Ціолковського, який обґрунтовує необхідність розумного освоєння Всесвіту і технічний спосіб підвищення суспільного добробуту. Вчення В.І.Вернадського, яке визначає сукупне наукове знання як могутню геологічну силу, що перетворить світ, теж оцінюється як сцієнтистська утопія й ідеологія техногенного середовища. Нарешті, ідеї технічної органопроекції, яка має реалізовувати людину універсально як вільного творця Космосу (П.О.Флоренський, М.О.Розумів) також зв'язуються з ілюзорними формами техніцизму.

На наш погляд, навряд чи справедливо виводити ідеологію технократизму від російського космізму. Це унікальний і складний феномен російської культури, що синтезує і раціоналістичні, природничонаукові погляди і специфічну релігійну традицію; у ньому органічно пов’язані цінності технічного раціоналізму і цінності етико-естетичні, які розуміються як основні. Так М.Ф.Федоров у “Філософії загальної справи” відстоює ідею морально-розумної регуляції природи, перетворення Хаосу в Космос, перемоги науки над смертю і утвердження життєтворчості. В.І.Вернадський розробляє ідею ноосфери, виходячи з морального критерію відповідальності вчених за створення космічної гармонії і т.ін. [2, 17]. Через відносно невисокий рівень індустріалізації і невиявлення її протиріч, російська філософія відобразила і утворила, крім іншого, масу фантазій і абстрактних схем.

Систематично загальні риси російського космізму полягають в наступному: розуміння висхідного характеру еволюції, збільшення в ній розуму і визнання необхідності нового свідомо-активного її етапу (ноосфери); недосконалість нинішньої природи людини і її висока гідність, творче, космічне покликання; соборність, а не одиничність суб'єкта;наука - головна творча сила з чітким моральним критерієм – цільне духовне життя в космічній гармонії.

Ці тези докорінно відрізняються від твердих і однозначних настанов класичної технократичної ідеї. Осмислення російською філософією проблеми планетарної свідомості і діалектичного зв’язку в ній гуманістичних і технократичних настанов було лише евристичним передбаченням, тому що об'єктивний цивілізаційний процес підійшов до усвідомлення цієї проблеми тільки наприкінці XX століття, переборовши багато крайностей і ілюзій технократизму.

На початку століття в найбільш радикальному варіанті технократична ідеологія виражалася відповідним соціально-політичним рухом у США і його теоретиками (Г.Скотт, С.Рейч тощо). Неефективності демократії протиставлялася технічна раціональність і функціональність рішень. Майбутнє супільство зображалось у вигляді “техната” - гігантської корпорації на чолі з Директором і ієрархією експертів. Однак, цей елітарний і екстремістський рух вироджується в 40-х роках.

Таким чином, на початку століття технократична доктрина затверджується як соціально-політична, фіксуючи власний зміст поняття “технократії” - влади технічних фахівців, але в його найбільш радикальному й ілюзорному варіанті, що вимушено трансформується логікою соціального розвитку. На новому витку індустріалізму в 60-і роки ідею технократії як соціальної реальності, що відбулася, розвив Дж. Гелбрейт у рамках концепції «нового індустріального суспільства». Відзначаючи владу „техноструктури” (великої ієрархічної організації людей, які володіють спеціальними знаннями - від менеджерів до інженерів) як даність, вбачаючи у виробництві головну мету суспільства, що йде до конвергенції індустріальних систем, він констатує зрощування виробничої технократії і державної бюрократії і стійкість цього синтезу при будь-якому політичному режимі, тому що політики “здійснюють лише обмежену владу, оскільки мова йде про сутність прийнятих рішень“ [3, 101].Таким чином, техноструктура як “носій колективного розуму”, на думку, цього дослідника, по необхідності стає пануючою елітою, тому що процес прийняття соціальних рішень підлеглий науковій експертизі. Ідейними витоками ідей Гелбрейта стали теорії відокремлення функції керування від функції володіння в умовах зрілого індустріального суспільства Т.Веблена, який спрогнозував “бунти інженерів”, також Дж.Бернхейма, П.Сорокіна, які говорили про “революцію менеджерів”, протягом якої влада переходить від власників до технократів. Техноструктура, за Гелбрейтом – це об’єднання вищих осіб, яка приймає управлінське рішення; нова управлінська еліта (технократія) бере гору понад традиційною фінансовою олігархією. Вона контролює вищі посади в адміністрації, а також керівні щаблі в найкрупніших корпораціях і поступово стає правлячим колом західного суспільства.

Гелбрейт не є класичним прибічником технократії. Він захищає гуманітарну культуру, попереджає про небезпеку для неї зростаючого впливу техноструктури та пропонує певні шляхи безболісної конвергенції культур. Саме в цьому і полягає велич Гелбрейта, який за межами власних гуманітарних стереотипів ще до інформаційної революції побачив реалії сьогодення. За Гелбрейтом, сучасна корпорація є певною групою осіб, які професійно займаються виробленням та прийняттям управлінських рішень, яка володіє в цієй якості самосвідомістю і послідовно вживає розвинені сучасні технології прийняття рішень (сучасні уявлення про корпорацію базуються на ідеях Е.Дюркгейма, згідно якому, корпорація це з’єднання людей за фаховою ознакою, яке має стати основою побудови майбутнього суспільства ХХ – ХХ1 ст., основою корпоративної держави. Корпорація - соціальний інститут, який має бути штучно реконструйованим, окресленим законодавчо, вписаним в існуючі структури держави, йому потрібно надати самосвідомість, технологію дії тощо). Питання влади в суспільних інститутах пов’язані не тільки з причинами переходу влади від однієї соціальної групи до іншої, але й з проблемою сталості влади.

Необхідними умовами збереження влади корпораціями технократів є монопольне володіння таким заповітним знанням, яке іншим соціальним групам з різних причин є недосяжним, а також сувора фільтрація претендентів на керівні посади у відповідності з принципом посвячення в це знання. В сучасних умовах спостерігається посилення технократичних стереотипів у свідомості людей, яке сприяє формалізації та стандартизації виробничіх відносин. Так, стрімке та глибоке проникнення нових інформаційних технологій у бізнес- середовище формує нове співтовариство людей з новою груповою свідомістю. Це відбувається не тільки через певну залежність свідомості від властивостей середовища. Протягом підвищення кваліфікації виконавець робітничих завдань все більше занурюється у світ технологій. Із зростанням складності технологій світогляд виконавця при навчанні гіпертрофується. Згідно із концепцією нейрологічних рівней навчання індивіда (за Г.Бейтсоном), кожна зміна на верхньому поверсі призводить до змін на нижчих рівнях. Тому відчуття себе елементом інформаційного суспільства призводить до критичних змін на індивідуальних рівнях ідентифікації, переконань та цінностей, здібностей та поведінки. Навіть повсякденна свідомість свідчить, що світогляд персоналу, який проводить більшість робітничого часу в корпоративній інформаційній мережі, кардинально відрізняється від світогляду персоналу 70-х років. Працюючий в інформаційній мережі персонал, як правило, являє собою особливий соціально-економічний тип. Наприклад, програмісти характеризуються високою дисціплиною, відповідальністю, прагненням до нового, неприйняттям споживацького відношення до життя, спеціальними навичками роботи та керівництва. Не менш специфічний психологічний тип у системних аналітиків, прикладних математиків, когнітологів та ін., яким притаманно накопичення знань, прагнення до кожноденних інтеллектуальних відкриттів, задоволення від насильства понад своїм мозоком. Сьогодні професійне володіння сучасними приладами та технологіями потребує таких витрат часу й інтелектуальних зусиль від індивіда, що на світогляд останнього технології чинять вплив, співрозмірний із впливом середовища. Саме тому, в нову інформаційну добу, освітній фактор соціальних конфліктів, перетворюється в критичний, якщо пов’язані в єдиному процесі виконавці робочих завдань не можуть ефективно взаємодіяти через розрив культур, до яких вони належать.

Д.Томпсон дещо інакше теоретично обгрунтовував наявність об’єктивних причин формування влади технократів. Він вважав, що влада технократів виникає як прагнення позбавитися від невизначенності, яка посилюється як результат взаємозалежності між людьми. Індивіди, підрозділи та організації в цілому рухаються в бік залежності заради отримання важливих ресурсів і з метою зниження невизначеності. Перший вектор руху обумовлює виникнення залежності від технократів, другий характеризує силове поле, яке поєднує технократів. Відсутність інтелектуальних розривів в певному соціумі є умовою інтелектуального спадкоємництва, а близкість інтелектуальних ознак - умовою формування культур. Саме тому різнобарвна соціальна група, поєднана за ознакою фахового володіння складними технологіями керування, є носієм нової організаційної культури.

Сучасні футурологічні концепції не настільки утопічні, як класичні, тому що змогли обґрунтувати нині загальновизнану і методологічно значиму цивілізаційну парадигму, що пояснює історичний розвиток технологічним удосконалюванням. У середині ХХ століття технократична ідеологія як ядро технократичної свідомості багато в чому втрачає свій радикалізм, оскільки частині науково-технічної інтелігенції дійсно приділяється авангардна роль, але в межах існуючої системи влади. Науково-технічний розвиток усе більш затверджується в якості вирішальної соціокультурної складової. Питома вага фахівців технічного профілю постійно зростає і технократизм відкрито прагне стати самосвідомістю всієї інтелігенції, значно розширюючи свою соціальну базу, здобуваючи масові форми.

Класичний образ світу як годинникового механізму витісняється образом електронно-обчислювальної машини. Його експансія спостерігається через систему освіти і побутового застосування інформаційних технологій. В значній мірі комп’ютер перестає бути нейтральним засобом, лімітує засоби свого застосування, вимагає певних спільнот (корпоративні інститути) і певних морально-етичних норм. На рівні сучасних концепцій інформаційно-комп’ютерного суспільства зазначається його генетичний і органічний зв’язок з базовими технократичними інтенціями. Це видно вже з нових термінів, які використвують автори для позначення нового витка соціального розвитку: постіндустріальне (Д.Белл, Р.Хейльбронер); постмодерністське (А.Етціоні); посткапіталістичне (Р.Дарендорф, П.Дракер); постекономічне (Г.Кан); суперіндустріальне (О.Тоффлер); технотронне (З.Бжезинський).

Більшість цих епітетів відходять до Белла, який вважає, що це не відмова від індустріалізації, це нові форми індустріалізації. Префікс “пост” первісно відображає смисл перехідності, вказуючи на відсутність якісного розриву, що прямо фіксується останніми визначеннями. Поняття “інформаційне” відображає лише новий рівень технологій, а не іншу вісь виміру. Всі ці концепції не виходять за межі цивілізаційної парадигми. Крім того, багато авторів прямо засновують соціотехнічну логіку розвитку. Так, у сучасній філософській думці йдеться про “холотехнодемократії”, яка сприймається як інтегральна демократія, що пронизана, хоча й не поглинута, соціотехнологією, заснованою на науці” . Х. Ленк вважає, що „системна технократія” все більш явно реалізує себе в “інформаційній системно-технологічній епосі з її загрозами, але і шансами на гуманізацію”[4, 32].

Однак, на теоретичному рівні в другій половині ХХ сторіччя сформувалися літературно-критичні настрої, які багатьма дослідниками розглядаються як протиставлення технократизму і всьому позитивістському світогляду і реально претендують на вибудову альтернативи. Йдеться про “постмодернізм”, який виникнув в 60-і роки в Франції як естетична течія, став філософсько-світоглядницьким (Ж.Бодрійяр, Ж.Дерріда, Ж.Ліотар та ін.). Акцентуючи найбільш радикальні моменти цієї течії, прийнято вважати, що все вона втілює декілька наступних постулатів: віра в вищий сенс і надособистісну мету людського існування – ілюзія; дійсність ірраціональна і непізнаванна, її буття і сенс мають цінність, що співставляється з фантазіями кожного; абсолютної істини немає і правда кожного важлива.

Постмодернізм ставить під питання сучасну науку в її подвійній функції: і як особливого – “привілійованного” – способу пізнання, і як ядра сучасної або модерністської соціально-культурної матриці.

Занурившись в інформаційну добу, добу масового споживання інформації і такої ж масової реалізації табуйованих й, відповідно, витіснених та прихованих від себе самого бажань, оглядність яких стала можливою тільки в сприятливій, утвореній електронними медіа, людина з особливою гостротою відчуває зникнення того, що зміцнювало зникнення того, що скріплювало повсякденність в доінформаційному суспільстві та зберігало вкоріненість самої людини.

Одною із найважливіших властивостей інформації, на відміну, наприклад, від знання, - її принципова фрагментарність та перевершеність. Наслідок її фрагментарності – самозбереження шляхом включення мобільних інформаційних ланок в різні системи знань. Інформація як убудовування в готову структуру не несе в собі ефектів того тривалого і інколи болісного процесу, який супроводжує формування системи знань, переконань, віри. В ідеалі інформація прагне бути байдужою до долі та переживанням її носіїв. Саме емоційна байдужість дозволяє викидати її у сховища пам’яті. Для свідомості, яка дозволяє скрізь себе інформувати, все стає проблематичним або байдужим [5, 11]. Н.Луман звертає увагу на гіпертрофію нового та цікавого в мас-медійній реальності, але залучення уваги постійно потребує все більше новин, тобто розвиваючись за логікою сенсацій, новини утворюють те, що відсутнє в реальності. Б.Стросс характеризує самопрограмування мас-медіа як початок насильницького панування режиму телекратичної публічності, а Ж.Дельоз, оцінюючи можливості комп’ютера, говорить про електронний нашийник, яким непомітно пов’язуються дифузні західні спільноти. Комп’ютерні технології та їх чіп–архітектура (для цього Ж.Дерріда використовує термін Вірільо “телетехнології”) по–новому інструментують правову реальність. Дехто говорить про наступ нової ідеології “технофундаменталізму” (Р.Вірільо); виділяється нова форма насильства – віртуальне насильство. Якщо б цей “високий вид буття” (К.Шміт) - дигіталізація світу – реалізувався, тоді б настало нове літочислення: все стало б міфічним, прозорим та миттєвим, усе відбувалося б симулятивно в теперешньому часі, таким чином насильство “технофашизму” не можна було б ні критикувати, ні переборювати.

Інформація живе симуляцією знання. Тут не важливо, справжня вона, чи ні, важлива лише швидкість її висування та безперервність трансляції. Модус актуальності змушує максимально наближати те, що відбувається, з інформацією про те, що відбувається. Проте тоді реальність розчиняється в гіперреальності. Інформаційна доба базується не на механічній техніці, а на інтелектуальній технології, що дозволяє говорити про новий принцип суспільної організації та соціальних змінах. Захоплення влади засобами інформації мас – характерна риса сучасності. Постійно говорячи з місця події, засоби масової інформації девальвують самий факт події та особистістий план участі в ньому; людина дистанцюється. Подія конститується засобами масової інформації, позбавляючись глибини екзістенціальної зануреності людини, відчужуючись від неї.

Однак, альтернативні варіанти постмодерністської науки включають не тільки повну відмову від класичної на основі невідділимості від ментальних і комунікаційних процесів; в більш “м’яких” варіантах передбачається розуміння суб’єкта і реальності як складових загального контексту, нове відкриття об’єкту з урахування ролі суб’єкту, додатковість методів науки творчій уяві, принцип глобальності співвіднесення, а не повне заперечення універсальних законів. Багато “постмодерністів” не схильні підтримувати “міф про кінець науки”, але звертають увагу на механізми наступності: зберігають ядро науки, поширюючи її (І.Валлерстайна, І.Стенгерс), або поєднують з постпозитивістською моделлю (Б.Сантос, С.Тулмін), отримуючи багаторівневу взаємодію методів і галузей.

Окрім іншого, виникає питання про різницю “сучасного” і “постсучасного”. П.Козловський справедливо відмічає динамізм і пластичність поняття “модерн”, яке достатньо для будь-яких інновацій і тонко замічає, що новий авангард, постмодерн, не вбачаючи протиріч між собою і існуючим старим, тобто модерном, описує себе не як “антимодерн”, а як “постмодерн”. Постмодерн побудовано не проти сучасності, а на подолання протиріч між модернізмом і класичністю. Ясно, що є ознаки нового і сьогодні (розвиток науки і техніки до нематеріальності, відкриття кінцевості і проблема екології, релігійний розвиток після утопізму); ясно, що постмодерн прагне відновити в правах багатовимірне бачення, ідею історичності і т. ін. Але чи стане він новою соціокультурною ерою, або буде асимільований без якісної зміни базових цінностей – вікрите питання. Може йдеться, наприклад, не про “постмодернізм”, а про “супермодернізм”. Це цілком слушно, бо нігілізм, тотальний плюралізм, деконструктивістська довільність соціально нестерпні і лише посилюють позитивістські орієнтації на надскладну, але соціотехнічну систему, що свідомо регулюється.

На наш погляд, соціальне замовлення життєзабезпечення людства робить найбільш вірогідною саме логіку неотехнократичного розвитку і відповідної орієнтації суспільної свідомості. Нові суспільства будуть визначатися їх власним процесом зміни, суперечним і конфліктним. Світ збереже послідовність і звісну плюралістичність духовних і соціальних форм. Якщо ми прийдемо до нового планетарного мислення, свідомого і відповідального, то і воно необхідно розвине вищу ступінь онаученості і технократичності, без чого неможливо рішення глобальних проблем. Враховуючи деяку принципову різницю між екологічною і гуманістичною орієнтаціями, слід визнати й те, що саме загострення протиріч в системі „людина–оточуюче середовище”, змусили людство відмовитися від абстрактної гуманістичної критики і в технораціональній формі осмислити кризову ситуацію та необхідність особливої екогуманістичної системи ціностей.