Дрожжина С

Сучасні події в Україні поставили перед державою, крім політичних, економічних та соціальних проблем, ще одну проблему, якій довгий час не приділялось належної уваги. Одним із головних аспектів розбудови незалежної України стала проблема пошуку її нової ідентичності. В полікультурній Україні склалась унікальна ситуація розмаїття в усіх його різновидах – етнічне, соціально-економічне, політичне, мовне, релігійне, що стало підґрунтям формування нової ідентичності сучасного громадянина України.

Мета роботи: виявлення специфіки формування нової ідентичності сучасної України. Визначена мета дослідження зумовила постановку й розв’язання таких завдань: аналіз поглядів вітчизняних та зарубіжних вчених на проблему ідентичності; визначення причин кризи ідентичності; виявлення нового важелю формування ідентичності в сучасному українському соціумі; прогнозування моделі майбутньої ідентичності в Україні та її основи.

У вітчизняній культурній традиції поняття „ідентичність”, як правило, розглядалось як тотожність. На цьому ж побудував свою філософію „всеєдності” В.Соловйов [1]. Французькі філософи Дельоз і Дерріда (кінець 60-х років ХХ ст.) [2] протестують проти всезагальності буття та реабілітують „відмінність”. На захист прав „неідентичного” виступив німецький філософ Хоркхаймер [4]. Вперше проблематика ідентичності у філософському плані опрацьована Джорджем Мідом [5] та Чарльзом Кулі (20-30-і роки ХХ ст.) [6].

Сучасні українські філософи, політологи, політичні і громадські діячі приділяють великої уваги вивченню проблем ідентичності, толерантності (Н.Беліцер, А.Березін, Т.Гнало, О.Гудима, Р.Додонов, В.Євтух, Г.Кисла, О.Корнієнко, І.Котигоренко, О.Кресін, О.Майборода, В.Матвєєв, О.Надибська, Т.Пилипенко, Л.Пилипович, С.Римаренко, С.Рудик, Ю.Тищенко, М.Товт, Г.Удовенко та ін.).

Німецький філософ Юрген Хабермас, який не без підстав вважається на Заході “великим”, визначає ідентичність наступним чином: “...Ідентичність Я означає ту своєрідну здатність дієздатних суб’єктів, що користуються мовою, залишатися тотожними самим до себе навіть при глибоких змінах структури особистості, якими вони відповідають на суперечливі ситуації” [7, 10].

Як відзначає З.Бауман, проблема ідентичності є проблема вибору й уміння вчасно зробити інший вибір, якщо попередня ідентифікація втратила цінність [8, 176-192].

Вдосконалення поняття “ідентичність” триває [9-12]. Майкл Уолцер вважає, що в сучасних умовах глобалізації спрацьовує механізм самозбереження етнокультурних спільнот, що поряд з ідеєю захисту прав і свобод особистості стає визначальним в плані формування самоідентифікації сучасної людини їх [13], тобто автор робить наголос на етнокультурному і правовому аспектах сучасної самоідентичності.

Піскун В. головним напрямком пошуку сучасної ідентичності вважає національну ідею: серед головних завдань, які сьогодні стоять перед українським суспільством, авторка визнає формування у громадян України колективної національної ідентичності та інтеграцію національних меншин в український простір [14, 58]. Нажаль в роботі не визначається основа формування в полікультурній Україні єдиної національної ідентичності, так само, як і не пояснюється, що означає “інтеграція національних меншин” (чи не суперечить це поняттям “різноманіття”, “толерантність”?).

Позиція Федотової Н.Н. є прямим протиставленням поглядам Піскун В. Авторка зазначає: “Кінцевою формою орієнтації на єдність є культурна уніфікація, що здійснюється при тоталітарних режимах, з властивою їм політикою придушення різноманіття” [15, 6]. Під ідентичністю Федотова Н.Н. розуміє інтегрованість людини і суспільства, їх здатність до усвідомлення своєї самототожності у відповіді на питання: “хто я такий є?” [15, 14].

Позицію нацменшин в процесі формування сучасної ідентичності висловлює Мартен Феллер, який підтримує рецепт запобігання напруженості в міжетнічних відносинах, запропонований Майбородою О.: “...Відвертість етногруп у вираженні свої інтересів, взаємна відкритість, реалізація спільного загальнонаціонального проекту, спрямованого на докорінне оновлення України, в якому раціоналізм був би органічно поєднаний із соціальною етикою” [16, 41].

Названі вище автори, як і всі ті, хто займається опрацюванням проблеми ідентифікації, підводять під формування сучасної ідентичності певне підґрунтя: етнічну єдність, національну ідею, релігію, мову, політичні орієнтири тощо. Юрген Хабермас пропонує іншу основу нової ідентичності: “Нова ідентичність суспільства, яке подолало кордони окремих держав, не може ані співвідноситись з певною територією, ані спиратись на певну організацію” [17, 49]. У зв’язку з цим підґрунтям нової ідентичності такого суспільства є, за Хабермасом, ідея універсальності демократії та прав людини – той “твердий матеріал, в якому сьогодні відбиваються промені національних традицій – мови, літератури і історії ...” [17, 78].

Всі наведені погляди на ідентичність можна підсумувати: ідентичність – це самосвідомість індивіда або групи. Вона є продуктом самоідентифікації, розуміння того, що Я маю особливі якості, що відрізняють мене від Вас і Нас від Них.

Політичні події кінця 2004-початку 2005 року висвітлили в Україні проблему кризи ідентичності. Криза ідентичності в різних країнах має різні форми, по-різному виявляється, приводить до різних наслідків, але С.Хантінгтон [18, 37] називає наступні причини кризи: глобальна економіка, стрибок у розвитку транспорту і сфери комунікаційних технологій, міграція населення земної кулі, розповсюдження демократичних цінностей, закінчення „холодної війни”, падіння комуністичного режиму в СРСР. До цих загальновідомих причин кризи ідентичності можна додати причини, характерні для України та для інших країн, що входили до складу Радянського Союзу: розпад СРСР на окремі держави після десятиріч формування нової суспільної генерації – „радянського народу”, входження України до Євросоюзу, чітке розмежування України на окремі регіони. Остання причина стала новим важелем формування сучасної ідентичності в полікультурній Україні, а саме: у формуванні ідентичності сьогодні, як ніколи раніше, проявляється регіональний вимір.

Унікальність ситуації проявилась в наступному:

- в новій та новітній історії розмежування держав на географічно окреслені регіони не є новиною (США, Корея, Югославія, ін.). Причиною різкого розмежування регіонів однієї держави ставала орієнтація населення регіонів на різний суспільний лад (капіталізм та рабовласництво, соціалізм та капіталізм), на різні релігійні конфесії (християнство та іслам), на різні мови (англомовне та франкомовне населення регіонів). В деяких державах процес формування регіонів йшов за чисто територіальним принципом (Австралія, Бразилія, Мексика, США). В деяких державах розмежування проходило з урахуванням національного, мовного складу населення (наприклад, в Канаді 9 провінцій – англомовні, 1 – франкомовна);

- розмежування ж України на чітко окреслені Захід та Центр, з одного боку, Південь та Схід, з іншого боку, найбільш влучно охарактеризував один із політичних лідерів Росії. Він визначив протистояння південно-східних та центрально-західних регіонів України як цивілізаційне. З цим висловлюванням важко не погодитись. Серед населення як Сходу, так і Заходу є україномовні та російськомовні громадяни, православні і католики; розподіл на прибічників різних суспільно-економічних формацій відсутній (обидві сторони ставлять за мету розвиток демократії та прав людини). В чому ж тоді причини протистояння регіонів? В цивілізаційній орієнтації: з одного боку – Європейський Союз, НАТО, США, з другого боку – Єдиний економічний простір, союз з Росією, Білорусією, Казахстаном.

Орієнтація регіонів на певних лідерів є формою вираження регіональної культурної ідентифікації, бо лідери уособлюють два цивілізаційні напрямки. Якщо визнати, що цивілізація – це історичний ступінь розвитку міжетнічної сукупності людей з певним типом та рівнем культури, яка відіграє роль специфічного механізму регулювання в суспільстві, то по суті, сучасна регіональна орієнтація в Україні спрямована на різні типи культури. Всі ж орієнтири пов’язані з тим, як особа самоідентифікує себе. Проблема культурної ідентичності особи складається з усвідомленого прийняття особою тих культурних норм, зразків поведінки, системи цінностей, мови, усвідомлення свого “Я” з позицій тих культурних характеристик, які прийняті в даному суспільстві, самоототожнювання себе з цими культурними зразками. По суті, культурна ідентичність – це приналежність індивіда до будь-якої культури, культурної групи, яка формує ціннісне відношення людини до себе, до інших людей, до суспільства та світу в цілому.

Таким чином, в Україні, як і в інших країнах, національна ідентичність уступила місце іншій ідентичності. Якщо в інших суспільствах це стали ідентичності субнаціональні, групові, релігійні, то в Україні – регіональні. В багатьох державах фрагментація набула крайні форми субнаціональних рухів за політичне визнання, автономізацію і незалежність від держави: згадаймо рухи, що виступають від імені франко-канадців, шотландців, фламандців, каталонців, басків, ломбардів, корсиканців, курдів, косоварів, берберів, чеченців, палестинців, абхазів, тамилів, ін. [18, 37].

С.Хантінгтон виділяє чотири моделі майбутньої ідентичності: ідеологічна, „подвійна”, націоналістична, культурна [18, 46]. Автор вважає, що Америка буде поєднувати всі ці чотири й інші ідентичності. Скоріше за все, в Україні також продовжують формуватись саме ці ідентичності. Але кожна з них буде мати свої специфічні особливості:

- ідеологічна ідентичність буде мати або націоналістичний формат (збігаються ідеологічна та націоналістична ідентичності), або космополітичний (в умовах демократії створюється нове розуміння категорії “космополіт” і “громадянин світу”. Сьогодні – це люди, що стоять не “поза нацією”, а висококваліфіковані професіонали “інтернаціонального використання” [19, 20, 21]). Якщо вважати на те, що існують дві концепції національної ідентичності (етнічно-расова і культурна), то для України буде характерною націоналістична ідентичність культурного толку. Це пояснюється тим, що сучасна державна ідеологія спрямована на формування політичної нації з націоналістичним забарвленням;

- „подвійна” ідентичність проявляється і ще довгий час буде проявлятись на Сході і Півдні України у двомовності (рідна мова – російська, державна – українська); у „звуженні” ідентичності до регіону, з одного боку, та у „розширенні” до європейських масштабів, з другого боку; у необхідності сприймати офіційну орієнтацію держави на Захід-США-НАТО і власну орієнтацію на Росію-ЄЕП; у реальному правлінні прибічників і ідеологів „помаранчевої революції” і у внутрішній підтримці опозиційних сил. До речі, „подвійна” ідентичність не є новиною: Америка, Канада, Швейцарія, Бельгія, ін. держави вважають це не тільки нормою життя, а й проявом демократизації суспільства;

- культурна ідентичність буде мати в Україні регіональний вимір (основні відмінності Сходу і Заходу набувають культурних відмінностей: мова, ціннісні орієнтації, історія, релігія, політичні пристрасті та прагнення, соціально-економічний фон).

Головною функцією ідентичності є визначення поведінки людини. Однією з найголовніших потреб людини є потреба спілкування, потреба в колективній життєдіяльності. Сферу та зміст спілкування учасників комунікації визначає ідентичність. Різноманітність етнічних, релігійних, мовних ідентичностей, що є одним з головних факторів міжкультурної комунікації, може бути одночасно і перепоною для неї. Російський вчений Садохін О.П. наводить результати спостереження етнологів, які показують, що під час офіційних прийомів, інших подібних заходів міжособистісні відносини учасників складуються за етнічними та мовними ознаками. Свідомі зусилля змішати представників різних мовних, етнічних, релігійних груп не давали ефекту, оскільки через короткий час знов стихійно виникали етнічно, мовно, релігійно однорідні групи спілкування [22, 60]. Таким чином, в міжкультурній комунікації культурна ідентифікація має подвійну функцію. По-перше, вона полегшує комунікацію. Але, по-друге, вона має обмежувальний характер (в процесі вимушеного спілкування виникають конфронтації та конфлікти). Обмежувальний характер культурної ідентичності спрямований на раціоналізацію процесу комунікації, тобто на обмеження комунікативного процесу рамками можливого взаємопорозуміння та виключення з нього тих аспектів комунікації, які ведуть до конфліктів (мова, зрозуміло, не йдеться про осіб, які свідомо входять в чужу для себе середу існування). Своєрідним “обмежувачем” міжкультурних комунікаційних зв’язків, які можуть привести до серйозних міжрегіональних конфліктів є надання можливості будувати культурну, мовну, освітню політику, яка не буде суперечити загальнодержавній стратегії, в рамках певного регіону.

Згадаймо соціологічне дослідження донецьких вчених Рагозіна М.П. та Навки І.П., зроблені всього шість років тому [23]. Ці дослідження показували, що респонденти на питання “Ким Ви відчуваєте себе перш за все?” дали відповіді, які можна розташувати в такому порядку:

1) чоловіком/жінкою;

2) членом сім’ї;

3) громадянином України;

4) представником конкретної національності;

5) мешканцем конкретного регіону;

6) представником конкретної професії;

7) громадянином СРСР;

8) європейцем;

9) представником конкретної конфесії.

В цілому, для України 1998 року був характерним тип особи, що орієнтована на себе та на своє найближче оточення. Це – також особа, для якої громадянсько-політична ідентичність стояла вище за етнічну. Сьогодні без спеціальних соціологічних досліджень ми бачимо, як змінилась ідентифікація громадян різних регіонів. На першому місці, мабуть, буде стояти визначення себе як представника західного або південно-східного регіону. Довгі роки тепер політика держави (якщо вона вважатиме себе правовою, демократичною) буде спрямована на згладжування цього протистояння. Яка саме політика зможе врятувати населення держави від подальшого розколу за регіональним виміром?

Якщо сьогодні постало питання про формування нової ідентичності, то ми повинні визначити її основу. Наприклад, основою американської ідентичності, як відомо, є “унікальний продукт” – етнічне різноманіття плюс ліберально-демократичне кредо [18, 72]; єдина мова і етнічна єдність являються підґрунтям зміцнення ідентичності у Німеччині, Греції, Данії, Ісландії, Литві, ін.; ідентичність в Словенії, Словакіъ, Фінляндії, Хорватії, Ірані, Іраку, Йорданії та ін. цементується єдиною релігією. В сучасній Україні ні єдина мова, ні почуття єдиного етносу, ні єдина релігія не можуть бути основою єдиної ідентичності. Тим більш, не можуть поєднувати соціум політичні сподівання і орієнтації.

На даному етапі розвитку цементуючим фактором можуть стати тільки загальнолюдські цінності, дотримання прав людини в усіх сферах життя (в тому числі, захист прав національних, мовних, політичних, релігійних меншин), а значить – процес неухильної демократизації суспільства.

Неможливо не висвітлити ще одну сторону проблеми формування нової культурної ідентичності в сучасній Україні: вплив на ідентифікацію процесів глобалізації (а євроінтеграція, безумовно, її складова). Фактичне розмивання державних границь в Європі в значній мірі нівелює національні особливості жителів Старого Світу. Європа сьогодні стоїть на шляху формування нової – єдиної – нації з ареалом розселення від Атлантичного океану до Балтійського та Чорного морів. При цьому існуючі нації повинні будуть знову пройти етапи формування єдиної національної самосвідомості, але вже на новому – загально континентальному – рівні. Якщо взяти до уваги тезу деяких політиків, філософів, правознавців про те, що саме в грудні 2004 року завершився процес створення української нації, то, по-перше, слід визнати, що консолідація нації пройшла навколо двох різних центрів (процес консолідації в східно-південному регіоні активно продовжується), а по-друге, процес євроінтеграції завтра поставить вищеназваних політиків, філософів, правознавців перед проблемою пояснення необхідності “втрати самобутності”.

Структурні розколи політичного простору України, обставини сучасних трансформаційних процесів привели до високого ступеню фрагментації українського суспільства. Фрагментацію пострадянського українського простору можна розглядати і як “зіткнення цивілізацій” (конфлікт Сходу та Заходу), і як зіткнення центру і периферії. Дійсно, причину протистояння регіонів можна розглядати як цивілізаційно-орієнтаційну: з одного боку – Європейський Союз, НАТО, США, з другого боку – Єдиний економічний простір, союз з Росією, Білорусією, Казахстаном. Соціологи [24, 42] надають нам наступну картину ціннісного розколу суспільної свідомості (див. табл.1, табл. 2):

Таблиця 1 – Вибір пріоритетного стратегічного партнера України (у %)

В якому союзі держав було б найкращим життя для народу України?	В цілому по Україні	Регіон України
	В цілому по Україні	Західний	Західно- Центральний	Східно- Центральний	Східний	Півден-ний
В Європейському Союзі	33	68	30	20	22	28
У союзі з Росією та Білорусією	53	17	58	70	69	51
Важко відповісти	14	16	12	9	8	21

Таблиця 2 – Зовнішньополітичні переваги українського суспільства у 2004 році (у %)

Керівництво України повинно орієнтуватись на зближення з
Виключно з Росією	14
Скоріше з Росією, ніж із Заходом	16
І з Росією, і з Заходом рівною мірою	52
Скоріше із Заходом, ніж із Росією	7
Виключно із Заходом	3
Ні з Росією, ні із Заходом	3
Важко відповісти	5

На рівні етнічних і мовних відносин свідченням фрагментації є позиція населення України щодо російської мови [24, 42] (див. табл.3):

Таблиця 3 – Позиції щодо питання про статус російської мови в Україні (у %)

Якою повинна бути державна політика по відношенню до російської мови?	В цілому по Україні	Регіон України
	В цілому по Україні	Західний	Західно- Центральний	Східно- Центральний	Східний	Південний
Необхідно усунути російську мову із офіційного спілкування	15	55	6	4	2	10
Необхідно надати статус другої офіційної мови російській мові в тих областях, більшість населення яких цього бажає	40	30	44	23	47	52
Необхідно надати статус другої офіційної мови російській мові	40	8	45	69	49	29
Інше	1	1	1	1	0	0
Важко відповісти	14	16	12	9	8	21

Як бачимо, фрагментоване суспільство створило умови для фундаментального ціннісного розколу масової свідомості в Україні. Цей розкол пов’язаний, перш за все, з соціокультурною кризою, втратою стратегічних ціннісних орієнтацій в суспільстві. Під цінностями розуміється значимість явищ і предметів реальної дійсності з точки зору їх відповідності або невідповідності потребам конкретного суспільства, соціальної групи, особистості [25, 163]. З визначення поняття зрозуміло, що значимість явищ і предметів реальної дійсності може бути різною для соціальної групи і для суспільства в цілому, як це ми спостерігаємо в фрагментованому суспільстві. Розглянемо інше визначення поняття “цінності”: “Цінності – усе те, що дозволяє людям задовольняти їхні бажання, потреби, інтереси і змушує докладати зусиль щодо їх досягнення, творення, збереження і збільшення” [26, 385]. Це визначення вказує на дійовий характер досягання мети: за цінності своєї соціальної групи слід боротися. У фрагментованому суспільстві таке досягнення панування своїх цінностей неминуче приведе до конфліктів між представниками протилежних груп цінностей, адже “цінності – це те, що почуття людей диктують визнати стоячими над усім і чого слід прагнути, відноситися з повагою, визнавати, шанувати” [27, 507]. Таким чином, фрагментоване суспільство може прийти до стадії конфліктів, якщо не буде визначена система цінностей, яка б задовольнила всі верстви населення, всі регіонально несхожі групи. На стадії трансформації суспільства вирішальну роль у формуванні такої системи цінностей, здається, може зіграти держава, стратегічно вірно визначивши напрямки культурної політики в державі. Проаналізувавши ж ряд національних нормативно-правових актів, які регулюють сферу культурної політики України [28, 29, 30, 31] бачимо, що законодавство прагне поєднати напрямки національного розвитку культури з розвитком загальнолюдських цінностей, з визнанням пріоритету міжнародно-правових норм регулювання культури. Але серед принципів культурної політики України явно переважають ті, що спрямовані на формування, збереження та збагачення національних цінностей, а не загальнолюдських. Основною функцією центральної влади в сфері культурної політики є координація суспільних інтересів усіх рівнів. Саме тому доцільно було б визначити такі принципи культурної політики в Україні, які змогли б сформувати універсальні цінності в сучасних умовах фрагментованого суспільства: мультикультуралізм; визнання прав меншин як на суспільному, так і на державному рівні; толерантність; принцип культурної демократії; заохочення культурної самосвідомості при відмовленні від нав’язування самосвідомості; збереження й розвиток мовного різноманіття; орієнтація в першу чергу на загальнолюдські, а потім на національні цінності; визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури.

Виходячи із викладеного вище, можна запропонувати наступні висновки:

1. Ідентичність – це самосвідомість індивіда або групи. Вона є продуктом самоідентифікації, розуміння того, що Я маю особливі якості, що відрізняють мене від Вас і Нас від Них.

2. Структурні розколи політичного простору України, обставини сучасних трансформаційних процесів привели до високого ступеню фрагментації українського суспільства. У формуванні сучасної української ідентичності сьогодні, як ніколи раніше, проявляється регіональний вимір. Своєрідним “обмежувачем” міжкультурних комунікаційних зв’язків, які можуть привести до серйозних міжрегіональних конфліктів є офіційне невизнання можливості будувати культурну, мовну, освітню політику, яка не буде суперечити загальнодержавній стратегії, в рамках певного регіону.

3. Під формування сучасної ідентичності підводиться певне підґрунтя: етнічна єдність, національна ідея, релігія, мова, політичні орієнтири тощо. Найбільш доцільним підґрунтям формування нової ідентичності в Україні є сьогодні ідея універсальності демократії та прав людини, запропонована Юргеном Хабермасом. На даному етапі розвитку цементуючим фактором можуть стати тільки загальнолюдські цінності, дотримання прав людини в усіх сферах життя (в тому числі, захист прав національних, мовних, політичних, релігійних меншин), а значить – процес неухильної демократизації суспільства. На стадії трансформації суспільства вирішальну роль у формуванні системи цінностей, здається, може зіграти держава, стратегічно вірно визначивши напрямки культурної політики в державі. Саме тому доцільно було б визначити такі принципи культурної політики в Україні, які змогли б сформувати універсальні цінності в сучасних умовах фрагментованого суспільства.

4. Якщо за С.Хантінгтоном виділяти чотири моделі майбутньої ідентичності (ідеологічну, „подвійну”, націоналістичну, культурну), то, скоріше за все, в Україні продовжують формуватись всі ці ідентичності, але кожна з них має свої специфічні особливості.

Перспективами подальших досліджень у даному напрямі є детальне опрацювання співвідношення субкультур зі стрижневою культурою, роль субкультур у формуванні нової ідентичності в Україні.

Література

1. http:www.vehi.net/soloviev

2.http:www.antropology.ru

3. http:www.lib.thesearch.ru/catalogue/authors

4.http:www.ecsocman.edu

5. http:www.webstarstudio.com

6. http:www.club.from.ru

7. Юрген Хабермас. В поисках национальной идентичности. Философские и политические статьи. Перевод с немецкого. – Донецк: Издательство «Донбасс», 1999. – 123 с.

8. Бауман З. Индивидуализированное общество / Пер. с англ. Под ред. В.Л. Иноземцева; Центр иссллед. индустр. о-ва, Журнал «Свободная мысль». – М.: Логос, 2002. – 325 c.

9. Sidorkin A. M. Alas, poor Hamlet – or identity crisis for dummies //http:// x.ed.unius.edu/EPS/PES/Yearbook/1998/sidorkin.html.

10. Eldridge W. D. Some thoughts on social responsibility. – Zanham(Md) etc.: Univ. press of America, 1995. – 161 p.

11. Saverland S. R. Wholeness and selfidentity // Social theory a. practice. – Tallahasse, 1994. – Vol. 20, № 2. – P. 210-234.

12. Evan W. M. Identification with the human species: A challenge for the twenty-first century // Human relations. – N. Y.; L., 1997. – Vol. 50, № 8 – P. 987-1003.

13. Майкл Уолцер. О терпимости. – М.: «Идея-Пресс», 2000. – 160 с.

14. Піскун В. У пошуках ідентичності. Українська перспектива як усвідомлений вибір // Віче. – 2004. – № 12 (153). – С. 53-58.

15. Федотова Н.Н. Толерантность как мировоззренческая и инструментальная ценность // Философские науки. – 2004. – № 4. – С. 5-27.

16. Мартен Феллер. Міжнаціональні взаємини – це передусім взаємна повага // Віче. – 2002. – № 9 (126). – С. 41-45.

17. Юрген Хабермас. Способны ли сложносоставные общества к формированию разумной идентичности? // В поисках национальной идентичности. Философские и политические статьи. – Донецьк: “Донбас”, 1999. – 123 с.

18.Хантингтон С. Кто мы?: Вызовы американской национальной идентичности. – М. ООО «Издательство АСТ»: ООО «Транзиткнига», 2004. – 635.

19. Abrams J. J. Aesthetics of self-fashioning and cosmopolitanism: Foucault and Rorty on the art of living // Philosophy today. – Chicago, 2002. – Vol.46, № 2/5. – P. 185-192. 20.Dower N. Does global citizenship require modern technology? // http://www.abdn.ac.uk/philosophy/cpts/dower.hti. – (Ends a. means. – Aberdeen, 2001. – Vol. 5, № 1).

21. Donagan A. Common morality and Kant`s enlightment project // Prospects for common morality . – Princeton, 1995. – P.53-72.

22. Садохин А.П. Межкультурная коммуникация: Учебное пособие. - М.: Альфа-М; ИНФРА-М, 2004. – 288 с.

23. Навка И.П., Рагозин Н.П. Аномия или переоценка ценностей? Демократические трансформации украинского общества в зеркале общественного сознания. – Донецк, 1998. – 73с.

24. Украина. Поле мнений. – Социологические сообщения Фонда «Общественное мнение», 2004. - № 1.

25. Кулагін Ю.І. Ідеологічна компонента соціально-економічної кризи в Україні // Гуманітарні науки і сучасність: Зб.наук.праць. – К.: Київ.держ.торг.-економ.ун-т, 1999. – С.161-172.

26. Бачинін В.А., Журавський В.С., Панов М.І. Філософія права: Словник. К.: Концерн “Видавничій Дім ”Ін Юре”, 2003. – 408 с.

27. Философский энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА-М, 2005. – 576 с.

28. Основи законодавства України про культуру // Відомості Верховної Ради України, 1992, № 21, ст. 294. 11. Державна національна програма “Освіта” (“Україна ХХІ століття”) – К.: Райдуга, 1994.- 63с.

29. Основні напрями розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян України / CD-Издательство «ИНФОДИСК», www.infodisk.com.ua, sales@infodisk.com.ua

30. Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. / Основы государства и права: Правовые памятники и нормативные акты. Пособие / Сост. В.В.Комаров, В.А.Бигун, П.И.Радченко. – Харьков: Основа, 1994. – 256 с. – С.6-8.

31. Культурна спадщина України. Правові засади збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища: Зб. офіц. док. / Упоряд. В.І.Фрич; Відп. ред. М.В.Гарник. – К.: Істина, 2002. – 336 с.

Регіон України

Західний

Східно-

Східний