Додонов Р

Зміст сучасного етапу світової історії може бути охарактеризований як поступовий перехід від національно-державної стадії саморозгортання планетарного людства до стадії наднаціональної (або локально-цивілізаційної) і далі – до загальнолюдської. При цьому у філософії історії існують досить великі розбіжності щодо визначення функціональних особливостей та, відповідно, хронологічних меж цієї другої (цивілізаційної) стадії. Спектр думок простирається від тверджень про негайний та безпосередній транзит існуючих держав в глобальне людство до декларації принципової неможливості останнього. Першу позицію захищає, зокрема, російський професор Я.А.Слінін. „Я вважаю, - пише він, - що в історичній перспективі про Росію можна говорити лише як про щось згасаюче, що йде в минуле, про щось таке, чому вже порівняно недовго залишилося існувати на землі. Але в такому ж положенні знаходяться і Англія, і Німеччина, і Франція, і Італія, і Китай, і Індія, і Бразилія - і взагалі всі національні держави. Бо невідворотно настає епоха глобального суспільства, глобальної культури, глобальної економіки” [1, 5].

Другу позицію підтримує Ф.Х.Кессіді, який називає дуже проблематичними сподівання деяких інтелектуалів на тотальну інтеграцію культур, утворення єдиної (світової) культури і навіть злиття етносів у планетарний суперетнос або “мегасуспільство”. На його погляд, “глобалізація, Інтернет та інші новітні засоби інформації можуть сприяти прояву кращих чи гірших, піднесених чи нижчих сторін природи людини. Але вони не в змозі породити нову людину, тобто людину поза певного етносу і провідної цивілізації, а також поза великих етносів, історія і культура яких нараховують тисячоліття” [2, 76]. Причини неможливості потенційної гомогенізації культур Заходу та Сходу Ф.Х.Кессіді вбачає у “функціональній асиметрії мозку і особливостях етнічних культур”. Посилаючись на дослідження В.С.Ротенберга та В.В.Аршавського [3, 78-86], грецький академік наполягає на принциповій відмінності світобачення представників західних і східних цивілізацій: перші базуються на логіці та раціоналізмі, другі – на акцентованій духовності та чуттєвому началі.

На наш погляд, процес усвідомлення людством власної єдності є суперечливим і складним. Про це свідчать дискусії між прихильниками глобалізму та антиглобалістами на сторінках філософської публіцистики і традиційні акції протесту під час самітів лідерів провідних країн.

Разом з тим, сьогодні зрозуміло, що глобалізація є феноменом об'єктивним, тобто незалежним від волі окремих людей. В останні роки глобалізаційні процеси демонструють динамічне прискорення і розповсюдження на все нові і нові сфери людського буття. Поглиблення глобалізаційних процесів вбачається у підсиленні взаємозалежності країн і народів світу майже у всіх сферах людської життєдіяльності; у формуванні єдиного ринку фінансів, товарів і послуг, у створенні загальнопланетарного інформаційного простору, що забезпечує здійснення будь-яких видів діяльності в реальному її масштабі; у виході бізнесу поза національні кордони за допомогою формування транснаціональних корпорацій, що зводять нанівець економічні амбіції держав в світовому політичному процесі; у впровадженні в повсякденній практиці міжнародних відносин і у внутрішньо-політичній діяльності принципово нових, універсальних ліберально-демократичних цінностей, пов'язаних, перш за все, із забезпеченням прав людини тощо. Жодна країна, жодна економіка, жодне суспільство не може залишатися в стороні від цих процесів.

Як бачимо, поняттями „глобалізм”, „глобалізація”, „глобалістика” описуються надзвичайно різноманітні, а часом і протилежні явища. У самому загальному вигляді глобалізація може бути визначена як сукупність сучасних явищ, процесів і структур, які можна виразити у взаємозалежності, взаємопроникненні і взаємообумовленості самих різних компонентів сучасного світу і світової спільноти. Інакше кажучи, на Земній кулі створюється таке єдине ціле, де будь-яка локальна подія визначається подіями в інших вимірюваннях і масштабах, і навпаки [4, 501].

„Глобалізм” означає тотальний масштаб вивчення нових умов еволюції життя на планеті, пов'язаних із новими тенденціями розвитку земної цивілізації, з тими колізіями, суб'єктом яких виступає людство і природа, а також дослідження глобальних проблем і сукупність політичних стратегій, пов'язаних з організацією і координацією зусиль всього людства щодо запобігання самознищенню. Проблематика, що об'єднується поняттям „глобалізм”, розглядається в межах глобалістики, яка вже давно претендує на статус окремої наукової дисципліни.

Під „глобалістикою” розуміється сукупність наукових досліджень, спрямованих на виявлення сутності глобальних проблем, або проблем, що зачіпають інтереси людства в цілому, а також пошук шляхів їх подолання. В широкому значенні слова глобалістика означає міждисциплінарне коло філософських, політологічних, соціологічних і культурологічних досліджень різних аспектів глобальних проблем. При цьому дане коло включає і отримані результати, і практичну діяльність по їх досягненню як на рівні окремих держав, так і в міжнародному масштабі. Слід зазначити, що процес глобалізації - і глобалістика чітко усвідомлює даний факт - містить в собі глибокі протиріччя, що значно загострюють політичні, економічні, соціальні проблеми сучасного світу.

Тому в основі проблемної ситуації, що актуалізується в даній статті, лежить суперечність між існуючими концепціями глобалізації і практикою їх втілення в життя. Ця суперечність диктує необхідність соціально-філософської рефлексії означеного процесу з погляду його доцільності для людства як магістрального шляху подальшої еволюції.

Сьогодні загальнорийнятим стає твердження про те, що реальна політична практика глобальних перетворень і методи її здійснення демонструють не стільки добровільне злиття різних цивілізацій, скільки диктаторське „сколочування” майбутнього єдиного людства навколо однієї з них, а саме Західної цивілізації та її наймогутнішого ядра в особі США. Сучасному світу нав'язується американський варіант не тільки як єдино правильний, але і єдино існуючий. Але виникаэ питання: чи це дийсно так? К.М.Кантор, зокрема, у своїй статті “Глобалізація? – Так! Але яка?” називає декілька глобалізаційних проектів: “глобалізацію Леніна-Троцького”, “глобалізацію Гітлера”, “глобалізацію Сталіна”, “глобалізацію Сахарова” і, навіть, “глобалізацію Ейнштейна” [5].

Тут доцільно буде звернути увагу на ноосферологію, як різновид глобалістики, що сформувався навколо „ноосферного проекту” академіка В.І.Вернадського. В цілому ряді робіт [Див.: 6] він писав про прихід нової епохи в історії людства – епохи ноосфери, епохи панування людського розуму.

Таким чином, метою даної статті є спроба співставити ноосферний проект В.І.Вернадського із глобалістикою через призму сучасних цивілізаційних процесів.

Бібліографічною базою дослідження є, в першу чергу, роботи самого В.І.Вернадського. Говорячи про подальший розвиток його ноосферних ідей, слід, насамперед, звернути увагу на роботи таких сучасних дослідників як Г.Аксьонов, В.Багнюк, Л.Гумілевський, Ю.Жданов, А.Лапо, М.Моїсєєв, А.Сахаров, К.Ситник, А.Урсул, А.Яншин та інших.

Незважаючи на свою молодість, ноосферологія як наукова теорія вже має свою власну історію. Сам термін „ноосфера” (сфера розуму) був запропонований французьким математиком і філософом-інтуїтивістом Е.Леруа. Його співвітчизник, палеонтолог і антрополог П.Тейяр де Шарден, відчуваючи еврістичність поняття „ноосфера”, активно використовув його для опису тієї стадії людства, яка характеризується ним як „наджиття”. Майже у ті самі роки термін „ноосфера” з’являється у працях В.І.Вернадського. Але питання про авторський пріоритет тут взагалі відсувається на другий план, оскільки, в одне й теж поняття вміщувалися принципово інші змісти і сенси.

Академік Вернадський вважав, що подібно тому, як еволюція біосфери призвела до виникнення людини, так і поява ноосфери є наслідком подальшої еволюції біосфери. Для нього важливо було продемонструвати, як у межах біосфери жива речовина аккумулює сонячну енергію і перетворює її на самовідтворення та саморозвиток. Тим самим, говорячи мовою сучасної синергетики, долається ентропія. У своїх дослідженнях Вернадський спирався на висновки американських природознавців ХІХ століття Д.Дана і Д.Леконта, які доводили, що еволюція живої речовини рухається у певному напрямку, а саме – у напрямку вдосконалення нервової системи, починаючи від молюсків і закінчуючи людиною. Одного разу досягнутий рівень мозку (центральної нервової системи) залишається в еволюційному вимірі незворотнім, він рухається лише вперед і ніколи назад. Це явище було названо Дана „цефалізацією”, а Леконтом – „психозойською ерою”. На стадії людини цей процес робить величезний стрибок, результатом якого є поява свідомості. Перманентний, наростаючий прогрес розуму в наші дні перетворюється у феномен, що за наслідками його дії успішно конкурує з силами природи.

Такою була логіка міркувань В.І.Вернадського. „А далі „висіло на язиці” щось на зразок „людиносфери”: людина також стала найвеличезною геологічною, перетворюючою обличчя планети силою. Стали вигадувати: „техносфера”, „гомосфера”. У 1925 році французький ієзуїт Тейяр де Шарден вигадав слово „ноосфера” – сфера „носа” – розуму, духовна шуба Землі. Але цей дещо спірітуалістичний нематеріальний термін був дистанційований від науки. Вернадський же визначив ноосферу як біосферу, що контролюється розумом людини” [7, 2].

На відміну від своїх попередників, Володимир Іванович створив концепцію ноосфери, яка повністю відповідала критеріям науковості. Як зазначає академік Моїсєєв, „він побачив у живій речовині дивовижний біогеохімічний регулятор, який підтримував на протязі всієї геологічної історії планети стан параметрів біосфери у визначених і досить вузьких межах, необхідних для існування життя та його розвитку. І виявлені Вернадським факти стають відправною позицією для перетворення його вчення про ноосферу в теорію, що є пригодною для практичних досліджень, необхідних для реалізації ноосферогенеза” [8, 8-9].

Розглядаючи подальший розвиток ноосферології, проф. В.Г.Табачковський запропонував виокремлювати “три етапи уявлень про ноосферу та про людську сутність: 1) оптимістичний (Володимир Вернадський, П’єр Тейяр де Шарден, Вадим Іванов); 2) реалістичний (академік М.Моїсеєв); 3) реалістично-песимістичний (Михайло Булатов). Останнє з названих уявлень пов’язане з ідеєю минущості й кінечності людини в універсумі” [9, 194].

Важливо підкреслити, що Вернадський свідомо відводив на другий план специфічні відмінності між конкретними цивілізаціями, віддаючи перевагу загальнолюдській спільноті та її взаємовідносинам з природою. В своїй останній роботі – „Декілька слів про ноосферу” (1944) – він писав, що „геологічний еволюційний процес відповідає біологічній єдності й рівності всіх людей - Homo sapiens і його геологічних предків Sinanthropus тощо, потомство яких для білих, червоних, жовтих і чорних рас – будь-яким чином серед них усіх – розвивається неспинно в незлічених поколіннях. Це – закон природи. Всі раси між собою схрещуються і дають плідне потомство. В історичному змаганні, наприклад у війні такого масштаба, як нинішня, зрештою перемагає той, хто цього закону додержується” [10, 491-492].

Як бачимо, при міжцивілізаційному конфлікті планетарного рівня, яким безперечно була Друга Світова війна, перевага знаходилася на боці тих цивілізацій, які визнавали рівні права представників різноманітних націй, рас, конфесій, що не замкнулися на абсолютизації власної виключеності, „історичності” або „обраності”. „Не можна безкарно йти проти принципу єдності всіх людей як закону природи... - продовжує В.І.Вернадський, - Історичний процес на наших очах змінюється. Вперше в історії людства інтереси народних мас – всіх і кожного – й вільної думки особистості визначають життя людства, є мірилом його уявлень про справедливість. Людство, взяте в цілому, стає могутньою геологічною силою. І перед ним, перед його думкою й працею, постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого. Це новий стан біосфери, до якого ми, не помічаючи цього, наближаємося, і є «ноосфера»” [10, 492].

Дійсно, В.І.Вернадський з превеликим оптимізмом прогнозує світле післявоєнне майбутнє, особливо підкреслюючи, що Радянський Союз “у великій історичній трагедії” пішов “правильним шляхом, який відповідає ноосфері”. “Але важливий є для нас факт, - пише він, - що ідеали нашої демократії йдуть в унісон зі стихійним геологічним процесом, із законами природи, відповідають ноосфері. Тому можна дивитися на наше майбутнє впевнено. Воно у наших руках. Ми його не випустимо” [10, 494]. Помітний пафос цього висловлювання частково можна пояснити тим духовним піднесенням, яке відчували напередодні Перемоги всі наші співвітчизники. Тоді, у середині 40-х років минулого століття Радянський Союз разом із Великою Британією і Сполученими Штатами Америки виступали єдиним фронтом проти спільного ворога. Не випадково, саме у той час глобалізаційні процеси отримали значний імпульс для свого розвитку – достатньо вказати на створення ООН.

Здавалося, людство має всі підстави задля оптимізму: ми дійсно входимо у ноосферу. Але останні 60 років розвіяли цей оптимізм. Складання біполярної системи з протистоянням соціалістичної і капіталістичної систем, „Холодна війна”, яка закінчилася розпадом Радянського Союзу, практично – однієї із цивілізацій планети, активізація „ісламського світу”, що висуває власний глобалізаційний проект, - ось лише деякі події, які підтверджують висновки В.Г.Табачковського щодо критичної зміни відношення науковців до ноосферології і не дозволяють нам констатувати наявність значних успіхів ноосферогенезу.

На наш погляд, локально-цивілізаційний (а інколи – ще й національний) егоїзм не сприяє виникненню ані глобального людства, ані ноосфери. Партикулярні інтереси все ще переважають над тотальними. Щоб переконатися у цьому, поглянемо на сучасне становище лише трьох, але трьох найвпливовіших на теперішній час цивілізацій планети – західної, ісламської, східно-слов’янської.

По-перше, Захід. Одразу після Другої Світової війни США як наймогутніша із країн-переможців почала послідовно, навіть агресивно нав’язувати ліберальні цінності народам Європи і планети, свідомо притиставляючи власні інтереси всім іншим. Багатоманіття глобалізаційних проектів, що існували у першій половині ХХ століття, поступово звелися до єдиного – американського. В умовах „Холодної війни” це було певною мірою виправдано. Але після її закінчення ми ясно бачимо, що реалізація цього американізованого варіанту глобалізації не дозволяє усунути, а, навпаки, посилює сутнісні протиріччя - як міжцивілізаційні, так і внутрішні щодо самого Заходу. Створення Євросоюзу, певною мірою, було відповіддю європейців на гегемонію США у межах Західної цивілізації. „Якщо раніше, - пише В.Кременюк, - на передньому плані зовнішньої політики США знаходилися поняття „вільний світ”, „Захід” як система цінностей, як дружня і однорідна група країн, в якій США були першими серед рівних, а решта світу була сферою „неприйнятних режимів” і можливих друзів, то тепер все представляється інакше: з одного боку, США як лідер, як супердержава, а з іншою – всі інші: друзі, союзники, партнери, колишні вороги і тому подібне. Насправді, США вчинили своєрідну революцію у сфері зовнішньої політики, різко підсиливши пріоритет власних національних інтересів, інтересів своєї країни, а не очолюваної ними системи” [Цит. по: 4, 514]. Подібні трансформації не лише примушують скорегувати зміст понять „Захід”, “атлантизм”, „Західна цивілізація” (фактичний розкол якої ми зараз спостерігаємо), але й значною мірою підсилюють ті негативні явища глобалізаційного процесу, які й без того давали про себе знати.

Чи можна поставити знак рівності між глобалізацією і американізацією? Чи відповідає ноосферному ідеалу той глобальний світ, до якого рухається сучасне людство під проводом Вашингтону? Наскільки може бути виправдано з етичної точки зору нав'язування цінностей масової американської свідомості всій планеті та ще й при застосуванні силових санкцій за їх неприйняття? Сучасна політика США надає чимало підстав відповісти на дані питання негативно. “Якщо в 90-ті роки Сполучені Штати проводили політику, яку можна було б охарактеризувати як “продуктивну гегемонію”, розповсюджуючи насамперед ліберальні цінності і торговельні вигоди, то в новому столітті змінилося якщо не все, то багато чого... Сучасна Америка перестала бути смолоскипом в ночі для знедолених. Тепер це бастіон мілітаризму і ксенофобії” [11]. Після терористичного мегаакта 11 вересня 2001 року Президент, Конгрес і федеральний уряд США взяли на себе відповідальність одноосібно визначати, які країни відповідають цивілізованим параметрам, а які ні. До складу держав, оголошених „віссю зла” вже були віднесені Афганістан, Ірак, КНДР, Іран, і цей список далеко не закрито для потенційних кандидатів.

Месіанськи-ізоляційна політика США сприяла подальшому поглибленню соціальної нерівності на різних рівнях. На початку XXI століття на 20% населення планети, яке проживає в індустріально розвинутих країнах, доводиться 86% ВВП всього світу, а на 20% населення, проживаючого в бідних країнах, - лише 1% світового ВВП [4, 502]. Природною реакцією на надмірну американізацію з боку незахідних народів стало падіння престижу США, радикалізація міжнародних відносин, а отже - поява “нових ризиків” і „нових загроз” колективної та індивідуальної безпеки людей. Породжена Західною цивілізацією концепція „золотого мільярду”, яка є певним продовженням протестантської ідеї про богообраність тих, хто досяг успіху, відповідає закону „біологічній єдності та рівності всіх людей”, про який писав В.І.Вернадський, не більше, чим расистські концепти Третього Рейху. Щодо планів Пентагону про ядерну атаку на Іран з метою примушення його відмовитися від розвитку ядерної енергетики, то тут американці сперечаються не лише з ноосферними ідеалами, але й з елементарною логікою і здоровим глуздом.

По-друге, ісламська цивілізація. На ноосферні процеси, зокрема – розвиток науки, секуляризацію культури і суспільного життя – іслам (при збереженні м’яких, неагресивних форм взаємодії з оточуючим світом) відповідає активізацією фундаменталізму, який набуває все більшого впливу. „Сутність фундаменталістської ідеї зводиться до твердження, що іслам – це всеохопна світова доктрина, єдиний шлях порятунку для всього людства. Сутність фундаменталізму полягає в тому, що для розуму основи віри є недосяжні” [12, 170]. Теза про недостатність розуму для ефективного перетворення соціального життя взагалі притаманна традиціоналістським доктринам, але у випадку з ісламом ми маємо справу із запереченням значення науки як інституту західної цивілізації. „В цілому фундаменталісти стоять на антизахідних позиціях, несприйнятті будь-яких західних суспільних моделей, західної культури... Усі проблеми, які існують в сучасному мусульманському світі, зручно пояснювати негативним впливом привнесення західних моделей розвитку в традиційні суспільства Сходу” [12, 170].

Інструментом впровадження своєї політики радикально налаштовані фундаменталісти обрали тероризм. Існуючи в мусульманській цивілізації соціальні та демографічні проблеми, суперечності „наздогоняючої модернізації”, деформуюча роль „залежного розвитку”, вміле використання мобілізуючого потенціалу релігії формують соціальну базу та обумовлюють розповсюдженість терористичних методик. Сучасна глобалістика все більше визначає останні як нову глобальну проблему, звертає увагу на загрозу суспільній і особистій безпеці, на зрощення фундаменталізму та націоналізму, інтернаціоналізацію радикальних політичних угрупувань, зростання нелегальної торгівлі зброєю і наркотиками, на застосування силових методів в міжцивілізаційних стосунках в цілому.

Отже, ісламський світ начебто „випадає” із загального глобалізаційного процесу, він формує власні глобалізаційні моделі і опрацьовує технології їх впровадження.

По-третє, східно-слов’янська, російська чи православна цивілізація. В.І.Вернадський, який називав Росію „державою-континентом”, розглядав її територію як прототип “того майбутнього, якого ми всі прагнемо, - мирного світового співіснування народів” без кордонів і обмежень. Після розпаду СРСР простір цієї цивілізації значно звузився за рахунок переходу частки колишніх радянських республік до європейської, а частки – до ісламської цивілізацій. Проте, Росія сьогодні не виявляє особливого бажання до відродження колишньої цивілізаційної єдності. Навіть ті регіони, які демонструють прихильність до російського патронату (Придністров’я, Крим, Абхазія), потребують на значно більшу підтримку з боку Москви. Як мітко підмитив один з журналістів, „скільки преданих серед преданих!” Від крайнощів національного альтруїзму радянських часів сучасна Росія впала у крайнощі національного егоїзму та прагматизму.

Особливо слід відмитити, що у теоретичній площині політичний гомеоклаз “російського світу” супроводжується відродженням месіанських планів і проектів, серед яких ноосферологія займає не останнє місце. “Росія, а не США, перша висунула ідею глобалізації, - зазначає К.М.Кантор, - Росія, а не США, перша свідомо (!) здійснила прорив до соціалізму. Біда лише, що з досягнутої висоти вона зірвалася у прірву... Сьогодні Росії соромно відмовлятися від свого первородства в ідеях глобалізації світу...” [5, 37].

Схоже, що „цивілізаційне приниження” росіян компенсується за рахунок умоглядних побудов сучасних „ноосферологів”. При цьому від первоначального наукового задуму В.І.Вернадського майже нічого не залишається. Ноосфера знов розуміється не як стадія біосферного розвитку, а як виключно духовний простір, що до того ж описується переважно у релігійно-містичних тонах.

Одним із аргументів при цьому традиційно є стара теза про неможливість охоплення істини виключно розумом. Зокрема, ще у вересні 1929 року П.О.Флоренський у своєму листі до В.І.Вернадського звертав увагу останнього на можливість доповнення “ноосфери” “пневматосферою”. Він висловлював думку “про існування в біосфері, або, можливо, на біосфері того, що можна було б назвати пневматосферою, тобто про існування особливої частини речовини, залученої до колообігу культури або, точніше, колообігу духа. Незвідність цього колообігу до загального колообігу життя навряд чи може підлягати сумніву. Але є багато даних, щоправда, ще недостатньо оформлених, які натякають на особливу стійкість речовинних утворень, пророблених духом, наприклад, предметів мистецтва. Це змушує підозрювати існуванння й відповідної особливої сфери речовини в космосі” [13, 661]. Враховуючи цілісність духовного життя, яке не може бути охоплено лише розумом, а також наявність у православній теології вчення про Святий Дух (пневматології), Флоренський вніс пропозицію замість поняття „ноосфера” вживати термін „пневматосфера” як більш коректний.

Ця тенденція до повернення ноосферології в “аксіологічно-космічну” царину з яскраво вираженим теологічним контекстом поступово нарощувалася. Якщо за радянських часів „епоху ноосфери” ототожнювали з комунізмом, про що свідчить відповідна стаття Р.Гальцевої у 5-ті томній філософський енциклопедії [14, 624-625], то у пострадянській Росії з поняттям “ноосфера” пов’язані сподівання відродити нову суспільну ідеологію замість втраченої. Наведемо лише одну цитату: “Ноосферизм – теорія формування ноосферних республік – містить науково обгрунтовані технології організації суспільства благоденствія на підставі ноосферної демократії і ноосферної суспільно-економічної формації. Теорія ноосферизма, ноосферологія, окрім нових положень, включає все краще з різних ідеологій. Це не ліва і не права ідеологія, це теорія. Аналогів цій теорії у світі не має. Ноосферна теорія, ноосферизм... є науковою основою для забезпечення благоденствія народів Росії” [15, 109].

Геолог П.В.Флоренський, онук відомого філософа, в інтерв’ю „Літературній газеті” розповів, як на конференції, „присвяченій проблемам ноосфери, „новому мышлению”, космічному світогляду”, „російському космізму” (всі ці квіточки, вибачте, з одного помійного відра)”, один з доповідачів, німецький культуролог Михаель Хагермайстер, сказав, що „ідея ноосферизму і російського космізму – черговий російський месіанський міф. Слова його визвали обурення, всі шипіли... Але він же молодець!”[7, 2].

Чому ж інтелігентна, висококультурна, освічена людина дозволила собі такі різкі слова на адресу того, що, здавалося б, повинно було б знайти у неї, як мінімум, підтримку і розуміння? На наш погляд, деякі міркування сучасних російських ноосферологів дійсно зайшли так далеко, що не лише проголосили про необхідність розбудови „ноосферної республіки Росія” на підставах „ноосферної демократії”, але й повернули терміну „ноосфера” теологічний сенс, який вкладали в нього Леруа і Тейяр де Шарден. Від поглядів натураліста-Вернадського залишився виключно його авторитет. І за допомогою цього світоглядно-методологічного фундаменту, ідеалістич-ного, навіть містичного за змістом, російські ноосферологи намагаються вирішувати конкретні практичні, навіть прикладні проблеми світової економіки і політики.

Отже, як бачимо, провідні цивілізації світу напрацювали своє специфічне бачення того, яким саме чином буде утворюватися глобальне людство. Точок дотику у цих доктринах небагато. Національні інтереси і цивілізаційні амбіції все ще переважають те спільне, що повинно об’єднати землян. І все це відбувається на фоні різкого загострення екологічної ситуації на планеті. Практичні політики і урядовці, занурені у повсякденні проблеми, майже не звертають увагу на той факт, що перехід до ноосфери зовсім не означає перемогу одного глобалізаційного сценарію над іншими. На думку академіка Моїсєєва, „такий перехід буде означати кардинальну перебудову не тільки самої суспільної структури людства, але й всього характера його еволюції. На нас чекає не просто створення і використання нових технологій. І навіть не формування нової екологічної ніші. Людству треба навчитися узгоджувати свої потреби з можливостями планети, що згасають. Людям доведеться підпорядкувати своє життя новим і досить жорстким обмеженням. По суті, створити нову моральність і слідувати їй у своєму повсякденному житті. Складнощі перехіду полягають ще і в тому, що духовний світ людини із „надбудови”, що слідує за розвитком продуктивних сил, повинен перетворитися у визначаючий фактор розвитку людства як виду. Це буде зовсім новий етап еволюційної історії виду Homo sapiens, оскільки основою пристосування людини стає його „душа”, якщо користуватися термінологією Ухтомського” [8, 9].

Підводячи підсумки сказаному, можна зробити наступні висновки.

1. Об'єктивний за своєю природою процес глобалізації має під собою не одну єдину, а декілька теоретичних підстав, декілька „проектів”, серед яких особлива роль належить ноосферології академіка В.І.Вернадського. В основі даної концепції лежить погляд на розум як на космічне явище, як природну і закономірну частку природи. Природа створила розумну істоту, долаючи ентропію та осягаючи таким чином себе саму. Розум грає тут роль організатора, керівника, провидця, є головною відмінною рисою людини, нескінченно збільшує його можливості і, тим самим, значно збільшує відповідальність людства за свої дії, за життя на Землі і за всю планету. Вернадський вірив, що розум пануватиме на планеті і перетворюватиме її розумно, передбачливо, без збитку природі і людям, вірив в людину, в його добру волю.

2. Багато названих Вернадським умов, які необхідні для переходу від біосфери до ноосфери, сьогодні вже реалізовано. Разом з тим, логіка саморозгортання світового людства, що діє за схемою „національні держави” – „наднаціональні цивілізації” – „глобальне людство”, ще не вичерпала змісту свого другого етапу. Попереду нас чекає більш-менш довгий історичний період складання наднаціональних, континентальних і міжконтинентальних соціально-політичних утворень, період їх мирної співпраці, а можливо – й конфліктного протистояння. При цьому жодна з провідних цивілізацій світу не погоджується з нехтуванням власної системи цінностей задля спільної - глобальної мети.

3. Однак глобальна екологічна криза не дає людству розкоші затягувати цей етап на століття, погрожуючи вивести параметри біосфери за межі діапозону, придатного для існування людини. Резерва часу вже не має. Цей факт, в першу чергу, примушує нас дійти висновку, що конфліктний сценарій розвитку цивілізаційного етапу не лише протидіє ноосферному ідеалу, але й є згубним для всього людства.