РЕЦЕНЗИЯ
Лазарев Ф.В. Антропологический манифест (Проект) – (Симферополь: б.и., 2005. – 22с.)
Современная ситуация человека, о чем свидетельствуют данные мониторинга многих сторон вида жизни homo, близка к катастрофической. И дело вовсе не в том, что прогноз антропологической катастрофы (русские религиозные философы, западные литераторы, например, О.Хаксли, Р.Музиль, А.Камю, философы: Х.Ортега-и-Гассет, М. Де Унамуно, М.Хайдеггер, М.Фуко, Э.Фромм и др., ученые – К.Лоренц, Н.Моисеев, И.В.Бестужев-Лада и др.) сбывается на наших глазах, а в том, что его осмысление и преодоление только начинается. Нужно заметить - с большим и неоправданным опозданием. Тем не менее, отечественная философия, что является показателем её ценностной неотстраненности от жизненных реалий (в противовес западным дискурсам постмодерна), уже сделала первый шаг в этом направлении. Речь идет об “Антропологическом манифесте”, автором которого является известный философ, писатель и общественный деятель – Феликс Васильевич Лазарев.
Его антропологические и культурологические идеи уже получили резонанс в широких кругах гуманитарной интеллигенции (см., например, работы: Лазарев Ф.В., Брюс А. Литтл. Многомерный человек. Введение в интервальную антропологию. – Симферополь: Сонат; 2001.; Лазарев Ф.В., Брюс А. Литтл. Вселенная культуры: Стратегемы и ценности. – Симферополь: Сонат, 2005). Издание проекта “Антропологического манифеста”, приуроченного к работе IV Российского философского конгресса, призвано было реализовать идею создания Международного антропологического движения с целью комплексного изучения ситуации современного человека. Необходимо отметить, что в ходе заседаний секции “Философская антропология” был избран организационный комитет Международного антропологического движения, куда вошли такие известные ученые в области философской антропологии как Б.Г.Юдин, В.Д.Губин, С.А.Лебедев, Ф.И.Гиренок, Б.В.Марков и др. Сама идея создания Манифеста имеет объективные предпосылки. Профессор Лазарев Ф. В. причастен к эмпирическому изучению динамики жизни современного человека в Международном Центре Мониторинга качества жизни. В свою очередь, эмпирический базис изучения человеческой ситуации дает возможность концептуализировать актуальные проблемы человековедения.
Композиционно «Манифест» распадается на три части - две аналитические: (“Человек в эпоху техноратической цивилизации: новые уроки”; “Деформация ценностного сознания: от человека как «вещи природы» – к человеку как “машине желаний”) и организационно-практическую (“Какая организационно-прогностическая модель сегодня предпочтительна?”)
Говоря об антропологическом кризисе в общемировом масштабе, Ф.В.Лазарев выделяет три его основания:
1) факт реализации в социальной практике “уродливых социально-антропологических доктрин”;
2) факт разрушения базисных сущностных определений homo sapiens;
3) негативное воздействие геополитических процессов, в том числе глобализации (с. 19 - 20).
Однако эти основания носят предпосылочный характер. Предпосылочный характер бытия человека в мире (природном, социальном и культурном измерениях) выявляется на материале проективной сущности homo в цивилизации Запада, как цивилизации модерна и постмодерна.
Онтологизация сущностных сил человека в культуре и социуме Запада, презентация т.н. антропологических констант, выстраивалась в горизонте стратегемы рациональности (разум – единственный источник достоверного знания), открытой и обоснованной Просвещением. Трансэпохальная диалектика сущностных сил человека Запада, по Лазареву, такова:
- век ХVII – “ век Разума” (“Разум как родовое свойство делает всех людей равными не только антропологически, но и гносеологически как имеющих равные права на истину, на свободомыслие” ) (с.11);
- ХIХ век – “век Воли”. И в теории (А.Шопенгауэр, К.Маркс, Ф.Ницше, Н.Федоров), и в реальной жизни объективировалось такое универсальное свойство человека как воля. Волевое начало, по мнению автора, вступив в союз с “Разумом” (наукой) не могло не привести к раскручиванию спирали научно-технического прогресса.
- ХХ век, в свою очередь, - стал ”веком Желания”. Историческая экзистенция человека на этот раз разыграла драму вещизма и гедонизма, вылепив существо с новым сущностным признаком – homo consumes. “Спаянные воедино Знания, Воля и Желание, как бы замкнув круг, породили новый тип европейской культурной парадигмы” (с. 12). К сожалению, ценности потребления, культивируемые на уровне социальной системы как первоценности, породили лавинообразный процесс деградации внешней природы и внутреннего мира человека. Сейчас стало очевидным, что и население стран т.н. “золотого миллиарда” не застраховано от экологических катастроф, депопуляции, дегуманизации…
Наступивший ХХI век артикулируется профессором Лазаревым Ф.В. как эпоха фундаментальной коллизии: “бессмертие тела” или “величие мудрости”. Парадигма тела, тем паче “бессмертного тела ”, на сегодняшний день обслуживается наукой, медициной, промышленностью, поддерживается СМИ и модой. Гипертрофированный интерес к телесности, - замечает автор «Манифеста», - результат сужения духовного горизонта (горизонтов) существования человека. Такова, в частности, модель «человека экономического», активно насаждающаяся на Западе и в остальном мире благодаря победному шествию либерализма (неолиберализма). Думается, тупиковость этой модели, объектировавшейся в политическом, социокультурном и социоэкономическом измерениях, можно считать доказанной (см. напр.: Мартин Г.-П., Шуман Х. Западня глобализации. Атака на процветание и демократию. – М.: Альпина, 2001; Делягин М.Г. Мировой Кризис: Общая теория глобализации – М.: Инфра-М, 2003; Панарин А.С. Стратегическая нестабильность ХХI век. – М.: Алгоритм, 2003).
Поэтому остается открытым вопрос, который заботит Ф. В. Лазарева как неравнодушного к судьбе человека и культуры исследователя, вопрос о том, как (в каком направлении) переформировать аксиосферу культуры и общества, чтобы “свойство быть человеком” было воссоздано на планете Земля.
Будучи автором интервальной концепции, профессор Лазарев Ф. В. (См.: Кураев В.И., Лазарев Ф.В. Точность, истина и рост знания. – М. Наука, 1988; Лазарев Ф.В., Брюс А. Литтл. Современная эпистомология: дух и проблемы: - Симферополь: Сонат, 1999) ввел понятие “системы референций ” для фиксации точности и смысловой однозначности терминов и соотносимых с ними величин. Интервальная же точка зрения предполагает различать два способа бытия человека - “изнутри” и ”извне”(см. Лазарев Ф. В., Брюс А. Литтл. Многомерный человек. Введение в интервальную антропологию. – Симферополь: Сонат, 2001 – С.38). Это различие ведет к различению вариантов присутствия человека на фоне бытийной основы (изменяющихся и часто противоположных интервалов). Выход из этой ситуации ученый видит один – в прорыве в трансинтервальную сферу – к космическому, ноосферному сознанию, к разуму нового качества, соединенного с духовностью и морально ориентированного (подробнее автор высказывается на эту тему в работе: Ф.В.Лазарев, В.И.Тарасов. Разум в новом столетии: Глобальная переориентация. – Симферополь: Сонат, 2000. – С.31-56). На этом пути разум поджидают духовные опасности: историческая самонадеянность, эгоистическое своеволие, медитация примитивных желаний и профанных наслаждений. Представляется, где сам факт обнаружения современной антропологической теорией свидетельствует о желании сохранить за видом homo его сапиентальность, помноженную на мудрость горьких уроков бытия. Эти уроки, нужно надеяться, станут предметом полноценной научной дискуссии о человеке.
Однако, подлинный антропологический поворот возможен, как нам кажется, при учете позитивных «откровений» о человеке, кристаллизовавшихся в рамках незападных социокультурных традиций (Китай, Индия, Россия, исламская цивилизация). В этом плане формула человека может приобрести подлинную интервальность, многомерность [к примеру, homo spiritus morales sapiens], которую пытается обнаружить профессор В.Ф.Лазарев.
Муза Д.Е., кандидат філософських наук, доцент,
доцент кафедри філософії ДонНТУ
Рецензія
на монографію проф. В.І.Воловика
„Філософія політичної свідомості”
(Запоріжжя: Просвіта,
2006.-204с.)
Публікацією „Філософії політичної свідомості” доктор філософських наук, професор Віталій Іванович Воловик продовжує серію монографій, присвячених аналізу сутності і змісту основних і неосновних форм суспільної свідомості (див.: Воловик В.І. Філософія педагогіки. - Запоріжжя: Просвіта, 2003; Воловик В.І. Філософія історії. – Запоріжжя: Просвіта, 2004.).
Одразу ж звертає на себе увагу дещо нетрадиційна назва роботи: замість звичної „Філософії політики” автор наполягає саме на „Філософії політичної свідомості”. Чому так?
Знайомство з першим розділом – „Методологічний аспект філософського дослідження політичної свідомості” – надає відповідь на це питання. Наскрізною авторською думкою, що поєднує означену серію книг, є ідея такого розмежування науки і відповідної царини філософського знання, при якому об’єктом науки є реальна дійсність, в той час як об’єктом філософії виступає умоглядне віддзеркалення цієї дійсності у теоретичнх побудовах, тобто у суспільній свідомості. „Якщо об’єктом політичної науки, - стверджує В.І.Воловик, - ...є політична реальність, усі реально існуючі феномени, що входять до її структури, то об’єктом філософії політичної свідомості слугують їх мисленнєві моделі. Інакше кажучи, аналіз, що здійснюється у межах філософії політичної свідомості, починається з того, чим завершується аналіз політичної науки, тобто з результатів її аналізу, яким є політичні теорії, окремі положення, висновки, ідеї”.
Відрізняє один від одного автор і предмети наукового й філософського досліджень. Предметом політичної науки є закономірності формування і розвитку політичної влади, об’єктивні передумови і результат політичної діяльності. Предмет філософії політичної свідомості - це детермінанти оптимізації подальшого розвитку політичної культури, політичного знання, а з ними - і політичної діяльності. „Філософію називають матір’ю всіх наук. І це не випадково, оскільки жодна наука не може зародитися і сформуватися інакше, як у лоні філософії. Саме філософська рефлексія фіксує її передумови, її становлення, її готовність виокремитися в якості самостійної галузі наукового знання. Та, відповідно, жодна із значущих політичних теорій не може з’явитися інакше, як в результаті філософського аналізу. А філософія політичної свідомості, що дала світу своє дитя, не може і далі залишити його без уваги. Вона призвана за допомогою рефлексії, аналізу, співвіднесення з практикою виявляти істинність теоретичних положень, що продукуються політичною наукою, обгрунтовувати детермінанти оптимізації її розвитку, спрямованість продуктивного наукового пошуку”.
Отже, як бачимо, незвична назва монографії не є бажанням бути оригінальним, а цілком відповідає авторській логіці: сама по собі філософія не може мати справу безпосередньо з феноменами об’єктивного світу, вона повинна „переломити” їх у формах суспільної свідомості. І тут проф. В.І.Воловик полемізує з проф. К.С.Гаджиєвим, доводячи, що вести розмову про прямий філософський аналіз політики, політичної діяльності, „світу політичного” не зовсім коректно. На думку автора, такий аналіз довершує наукові міркування, свівставляючи їх між собою та з реальністю. Саме тому „галузі філософського знання, що призначена здійснювати рефлексію мисленнєвих, у тому числі теоретичних моделей вказаних політичних феноменів... більш відповідала б назва філософії політичної свідомості”.
За своєю структурою монографія складається з шести розділів: методологічного, історико-філософського, трьох власне теоретичних і останнього – „практичного” („Стан політичної культури сучасного українського суспільства і детермінанти оптимізації розвитку політичної свідомості”). Особливої уваги заслуговують параграфи, присвячені аналізу основних категорій філософії політичної свідомості: „політичне буття”, „політична свідомість”, „політичний простір”, „політичний час”, „політична влада”, „політичний процес”, „політична культура”. Філософська рефлексія стану політичної науки в сучасній Україні дозволяє автору поставити такі актуальні проблеми як перехід від юридичного проголошення незалежності до її фактичного забезпечення, пошук привабливого суспільно-політичного ідеалу України, розробка розгорнутої теорії поступового розвитку українського суспільства, що, в свою чергу, потребує на виявлення закономірностей функціонування нашого суспільства.
Таким чином, монографія проф. В.І.Воловика торкається фундаментальних теоретико-методологічних підстав політичної науки. З урахуванням сказаного можна порадити ознайомитися зі змістом „Філософії політичної свідомості” викладачам, студентам, аспірантам філософського напрямку підготовки, а також професійним політологам і політикам-практикам, для яких ця книга буде, безумовно, корисною.
Додонов Р.О., доктор філософських наук, професор,
завідувач кафедри філософії ДонНТУ
Рецензія
на навчальний посібник А.М.Хримлі
“Нариси з історії російської та української естетики”
(Донецьк: ООО “Юго-Восток, Лтд”, 2006.
– 416с.)
Поява навчального посібника кандидата філософських наук, доцента кафедри філософії Донецького національного університету Агіти Миколаївни Хримлі “Нариси з історії російської та української естетики” без сумніву є подією у науково-освітньому житті нашого міста. Ми звикли до того, що автори публікують посібники з викладенням систематичного курсу естетики, в той час як видань з розглядом генези, витоків, традицій естетичної думки явно бракує. У цьому плані видання А.М.Хримлі є приємним вийнятком.
Посібник, що рецензується, разрахований на студентів вищих навчальних закладів, що вивчають курс естетики. Ознайомлення з ним дає можливість пізнати процес виникнення та розвитку естетичної думки, починаючи від часів Київської Русі і закінчуючи ХХ століттям. Автор розглядає формування естетично-світоглядної складової духовного життя наших пращурів, естетичні смаки, естетичні ідеали минулого, особливості розвитку літератури, поезії, інші видів художньої творчості.
У посібнику ретельно розглянуті естетичні концепції “західників” і “слов’янофілів”, декабристів, Л.М.Толстого, Ф.М.Достоєвського, В.С.Соловйова. Поряд з теоріями таких видатних мислителів як О.Радіщев, В.Белинський, М.Чернишевський, автор аналізує естетичні доробки маловідомих в нашій навчальній літературі дослідників: Т.Теплова, П.Чекалевського, І.Урванова, Д.Голіцина, В.Баженова, М.Львова.
Слід зазначити, що в умовах національного відродження особливої актуальності набуває звернення автора до української естетичної традиції. В цьому напрямку в посібнику репрезентовані естетичні погляди Феофана Прокоповича, Григорія Сковороди, Івана Франко, Лесі Українки та інших, ще не залучених до навчального процесу. У творах українських митців, особливо тих, хто жив на зламі ХІХ-ХХ століть, виразно звучать громадянські мотиви. Їм притаманне прагнення віддзеркалити “правду життя”, не приховуючи недоліків і не прикрашаючи дійсність, зрозуміти роль інтелігенції та окремої особистості в естетичному процесі. Мистецтво повинно слугувати суспільству, бути активним фактором соціальних змін.
Окремої уваги заслуговує розділ 10 “Естетика російського іконопису”, де наведені основні результати досліджень Є.М.Трубецького – одного з визнаних авторитетів у цій галузі.
Безперечною перевагою посібника, що вигідно відрізняє його від інших підручників, є прагнення автора не лише викласти погляди теоретиків, але й роз’яснити - чому і за яких умов ці погляди могли виникнути, яке суспільне значення вони мали, яку роль зіграли в історії культури. У кожній главі прослідковується зв’язок естетичних теорій з конкретно-історичними умовами життя суспільства, з характером суспільних відносин.
Посібник написаний доступною мовою. Отже, є всі підстави рекомедувати ознайомитися з виданням не лише студентам, що вивчають естетику, а й всім, кого проблема прекрасного не залишає байдужим.
Алексєєва Л.О., кандидат філософських наук, доцент,
професор кафедри філософії ДонНТУ