Козакова В

В сучасних умовах особливої гостроти набуває аспект діяльнісної сутності людини, адже її активність має не тільки позитивно-творчий, але й негативно-деструктивний бік і нерідко становить загрозу існуванню і людської особистості, і людської цивілізації, і навіть самого життя на планеті. Це обумовлює актуальнiсть теми нашого дослідження.

Творчість Є.Гуцала - видатного письменника, прозаїка і новеліста ХХ століття - визначне явище в історії української літератури і філософії. Своїми творами він посідає почесне місце серед видатних письменників світу. Є.Гуцало невимушено, розкуто живописує красу природи й людей, охоче фіксує улюблений ним стан осяяння, здивування перед світом, те медитативне почуття радості й любові, яке великою мірою визначає загальний настрій його прози.

Говорити про Є.Гуцала - це значить вести розмову про складність та багатство його творчості, про притаманну йому витонченість сприйняття навколишнього середовища, про його вимогливе ставлення до світу.

Митець звернувся до тяжких роздумів і страждань, він зрозуміло говорив про проблеми свого часу, а у своєму мистецтві він всупереч всьому залишався Божим обранцем, володіючи чарівним ключем, яким відкрив для нас не тільки збентеження та трагічні видіння, але і красу природи, красу внутрішнього світу людини, розраду.

Ступінь розробленості проблеми полягає в тому, що дослідники творчості Є. Гуцала (В.Г.Дончик, М.Жулинський, I.Бойцун, Г.Гримич, В.Плющ) звертають увагу на тематику творчості письменника, розглядають своєрідність його творчого методу. Але проблема діяльнісної сутності людини її місце і філософське ставлення до світу у творчості Євгена Гуцала висвітлюється недостатньо.

В.Дончик в статті “Подвижництво” зазначає, що Є.Гуцало є письменник надзвичайно багатогранного й самобутнього таланту, дивовижної працездатності, він перебував у розквіті своїх творчих сил і ще зробив би дуже багато, якби доля виявилася щедрішою до нього. Він мав би подолати ще не один “виток спіралі”, знову і знову подивувавши нас якоюсь несподівано відкритою художньою гранню, оригінальним поворотом у своєму естетичному світосприйнятті, жанрово-стильовому самовиявленні [1, 7].

Iрина Бойцун в своїй статті “Роль посередника в розкритті внутрішнього світу дітей у творчості Євгена Гуцала” зазначає, що Є.Гуцало майстерно створює колоритні, художньо й психологічно переконливі образи людей, філософськи підходить в ставленні до світу. Постає перед нами як письменник-філософ, в творчості якого посідає особливе місце духовний розвиток особистості.

Поняття духовне, духовність завжди мали у філософії фундаментальне значення, відігравали визначну роль у ключових проблемах: людина, її місце та призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя, тощо. Без розкриття змісту цих понять неможливо осягнути зміст духовного життя людини та суспільства, тому що духовне життя і людина є формами прояву та реалізації духовності, людського духу.

В арсеналі людського менталітету є питання, на які в загальній формі відповісти не можна; вони потребують індивідуального життєвого досвіду суб‘єкта, все прожите життя конкретної людини є, наприклад, індивідуальною відповіддю на питання типу: що таке щастя, любов, дружба. Такими питаннями займаються філософія, література і мистецтво: вони вічні й невичерпні. Для людини характерні питання про смисл буття, про можливість находження в самому феномені життя людини, не заперечуючи смерть, про граничні межі душі, про мотиви, в силу яких обов’язково для фізичних процесів закони збереження виявляються нездійсненними у сфері індивідуальної долі. Відповіді на них такі ж буттєво напружені, як відповіді на загадки Cфінкса в міфі про Едіпа. Рішення цих загадок пропонує повернення до тих істин, без яких життя перетворюється у стан, просту фазу існування. В цьому аспекті проблема духовності пов’язана з укорененістю людини в самоцінностях, благодатних і творчих першоздатних сферах осмислення буття.

Проблема духовності починає в сучасній літературі витісняти ідеологічні претензії світоглядної проблематики.

Духовність не тотожна духовному життю суспільства. Вона виступає як засіб самобудови особистості і конституюється у вигляді покликання, якщо світогляд припускає вибір образу життя, то духовність пов’язана з вибором свого особистого образу, своєї долі та ролі, із зустріччю з самим собою. А це завжди напружена і повна несподіванок подія, яка вимагає естетичної рефлексії. Ось чому часто і в щоденному житті, і в дослідницькому середовищі наявна спроба відгородитись від проблеми духовності та її наслідків.

Саме зустрічі із самим собою є цінною проблемою духовності у наш час. Отже, духовність - це завжди поклик “з вище” до індивідуальної розшифровки. Це перехід універсума зовнішнього світу у внутрішньому всесвіті особистості на естетичній основі, людина залишається подібною до себе. I вся повнота людського життя націлена духом.

На проблему духовності звертали увагу багато письменників, один з яких - Є.Гуцало. Так, в одному з творів “Феномен” Є.Гуцало за допомогою емотивного рівня інтерпретації дав можливість розглянути і визначити якими почуттями, емоціями керувався автор, пишучи твір, які емоції викликають написані рядки в душі інтерпретуючого. Головним героєм твору "Феномен" виступає Яків Ничиталюк, який живе в подільському селі Телепеньки. Слава про нього рознеслася по всьому селу, бо вмів ловити рибу без вудочок і ятерів. Вже на початку твору, користуючись стилістичною інтерпретацією, автор гіперболізує дійсність. Люди, які не бачили на власні очі вчинки Якова, вважали, що розповіді про нього є лише вигадкою, легендою: “А попросити, щоб зловив баночку червоної ікри? Або кілько кілограмів баличка? Чи консервованих далекосхідних крабів?” [ 3, 150].

Отже, розголос про Якова Ничиталюка з часом набрав всесоюзного масштабу, і, безумовно, у легендах його постать обросла такими неправдоподібними подробицями, що сам себе він навряд чи упізнав би. Сам чоловік про свою славу знав мало. Вона жила своїм життям - яскравим, незвичайним, а він - своїм скромним і тихим. Автор показує свого героя як людину - майстра на всі руки: ”...у Телепеньках не було такого житла, де б він не доклав своїх рук, любив свою роботу майстра” [4, 151].

Автор у цьому творі розкриває проблему розуміння родинних відносин, розуміння світоглядних проблем, і тим самим рівень духовності.

Яків Ничиталюк “інкубаторський”, тобто приютський, з дитбудинку. Де його батько і мати - ніколи не відав. Може вмерли, а може і досі живі, та не подають голосу: “Палко прикладав долоню до грудей, - хочеться мені знати, хто вони такі? Хочеться знати: хто мати? хто батько? Де той корінь? Я ж людина, хочу знати” [4, 152].

Діалог відбувається на підставі суперечок завдяки різного рівня світогляду, різного світосприйняття.

Першим, з ким у суперечку вступив Яків, був Василь Гонтар. У Телепеньках померла самотня мати й Гонтар, викликаний листом, прискочив у село, щоб продати хату, але чомусь не продав і залишився у селі. Дуже гостра суперечка відбулася між Василем та Яковом. Яків відстоював думку, що живі повинні пам`ятати свій рід. Треба знати про своїх діда та бабу, можливо, прадіда. Ким він був, з якого роду, звідки починається те коріння? На його думку, якщо біля могили матері або батька розмовляти, то вони обов`язково почують.

Автор за допомогою свого героя доводить, що світ існує, він такий, який є, навіть під знаком небуття він існує. Потойбічний світ теж приймається людиною як світ, але за умови, якщо людина вірить в його існування. Але він існує тоді, коли людина вірить в нього, тому для невіруючої потойбічного світу не існує. Отже, світ є лише там, де є людина, де наявна її присутність, навіть лише у вигляді фантазій, мрій. Василь обстоював іншу думку: “Живим за живе думати треба” [4, 154].

За в’їдливість люди побоювались Якова. То він присікався до бригадира, виказав йому за глухоту та забудькуватість до бабиної могили, то причепився до бухгалтера, який знає тільки “рахівницю, дебіт-кредіт, сальдо-бульдо”, а прийти в школу та розказати дітям про свого діда - котовця ніяк не збере часу; то зігнав злість на молодій доярці, яка, вийшовши заміж і побудувавшись, не захотіла перенести зі старої хати у нову фотопортретну галерею усіх своїх родичів до сьомого коліна, мовляв, ”і старорежимні вони і старосвітські” [4, 155].

В останньому епізоді, коли Яків зустрічається з Борисом, сином померлої вчительки Ганни Федорівни, автор підводить підсумки, звертаючи увагу на те, що діти не згадують своїх батьків, не відвідують могили родичів і у такому дусі виховують своїх дітей. Саме у цьому епізоді відчувається психологічне навантаження, біль, людська байдужість до свого роду. А є людина, яка може б і хотіла сходити на могилу своїх батьків, вклонитися їм, розповісти про себе, про свої радощі та невдачі, та нікуди піти, нікому вклонитися.

Таким чином, щоб зрозуміти Якова, треба пізнати його світ, зрозуміти його почуття, ставлення до світу. А Якову у свою чергу дуже важко переконати людину, що не розуміє його.

Духовність завжди виступала як принцип самобудови людини, як вихід до вищих цінностних інстанцій конкретизування особистості та її менталітету, як заклик до здійснення того, що не здійснюється природним шляхом. Духовність - це вміння переводити універсум зовнішнього буття у внутрішній всесвіт особистості на естетичній основі, здатність творити той внутрішній світ, завдяки якому реалізується себеототожність людини, її волі від жорстокої залежності перед змінними ситуаціями. Духовність призводить до смислової космотомії, поєднання образу світу з моральними законами особистості. Духовність протилежна не плоті, а хаосу збудження інстинктів, перетворюючи людину “на раба у темряві стихій” (Гете), не тілу, але ілюзіям, “містиці тіла” (Бердяєв).

У ситуаціях, коли людина зіштовхується з нелюдською силою жорстокості і свавілля (наприклад, в умовах фашистського застінка) вона може виступати перед катом представником людяності як такої. В силу цього представництва вона може знову вирішувати, що значить залишатися порядною і моральною.

У повісті “Мертва зона” Гуцала відбилося нове формування шістдесятих років - бачення війни як тотального спустошення світу людей. У зоні люди залишаються людьми, вони здатні на благородство, героїчний вчинок, але вони - приречені. Це суперечило “возвеличенню героїчного подвигу народу”, ламало схеми, в яких закостеніла воєнна тематика.

Повість “Мертва зона” - надзвичайно талановита, чесно написана книга. Незважаючи на те, що події в ній відбуваються упродовж лише одного дня, маємо перед собою цілісну картину життя українського люду в роки окупації, відчуваємо нескореність народного духу, віримо в його незнищенність. Вражає глибина соціально-психологічних характеристик персонажів, хоч образи більшості з них подано не через розлогі описи, а лише увиразнено кількома точними штрихами, часто-густо у стилі народних традицій.

Ось Олекса - півпарубка, котрий рішуче замахнувся сокирою й опустив її на голову поліцая Юрка, ніби сконцентрувавши в тому змахові всю ненависть людську до ворогів і їхніх посіпак. Ні тобі прізвища, ні детального портрета - тільки оте “півпарубка” (бо з однією рукою), а вже бачиш його виразно і запам’ятовуєш назавжди. Чи дід Катеринка “навіть без кутніх зубів, з його дрібним старечим хихотінням та чисто народними дотепами - такі є чи не в кожному селі... А дядько Чернега на дерев’янці замість ноги з його численним “виводком” дітей-крихіток... Або Мотря з Торбою - також без прізвища, без роду-племені. О, то цілий соціальний прошарок у нашому суспільстві часів окупації! Скільки їх, отаких прохачів милостині блукали від села до села, заробляли собі кусень хліба, тонко вловлюючи людські тривоги: то віщували кінець світу, вдаючись до слова Божого, то розвіювали розпач у зневірених, то пророкували ще страшніші випробування, то вселяли надію в серця невтішних удів... Але й вони, оті “блаженні”, породжені всенародним горем, не залишалися осторонь того горя: згадаймо лишень, як рішуче шматує Мотря свою незмінну торбу, аби обмотати нею босі ніжки Чернежиних дітей, що дивом порятувалися від пожежі та куль паліїв...

Своєрідною сюжетною пружиною повісті можна назвати протистояння двох родин: Меланки з дочкою Галею та поліцая Юрка з батьком Іваном Вільготою. Меланка упродовж чорних років окупації переховує дочку від фашистської неволі у погребі, а Юрко, який виріс разом з Галею, очевидячки, мав до неї парубоцькі претензії будь-що прагне дошукатися тієї схованки. “Хай би я тебе... ще маленьким... була задушила...”, кров’ю хрипіла Меланка, коли Юрко, запопадливо догоджаючи німцеві в окулярах, звалив її на сніг та й бив “носочками”. “Знав, що добре допік чи не кожному в своєму селі, знав, що не буде йому пощади, - й від того не тямився. А коли йому кінець, то хай і всім”. У цьому - вся суть Юркова, все його чорне єство, здається, вже й рисочки до його характеристики не додаси.

Однак Гуцало не був би Гуцалом, якби суто художніми засобами не показав, звідки беруться такі виродки. Здавалося б, Юрків батько - відлюдькуватий Іван Вільгота - нічого такого й не робив, нікого не вбивав, у поліції не служив, хіба що все життя дбав , аби добро приростало. Та не випадково письменник малює детальний психологічний портрет Вільготи: саме страшні у своїй жадобі збагачення люди, задумали перехитрувати власну долю( мовляв, син у поліції - окупанти не зачеплять, прийдуть наші - він за сина не відповідає, той уже дорослий), породжували таких, як озвірілий Юрко, то з їхньої мовчазної згоди творили фашисти на нашій землі “мертві зони”.

Такий погляд на війну стверджує письменник згодом і у низці оповідань та повісті “З вогню воскресли” (1978), в основу яких покладено розповіді мешканців спалених сіл. Не вписувалась у жорстокі ідеологічні схеми й концепція повісті “Родинне вогнище”, розповідь про повоєнну відбудову, і на перший погляд малопомітну в житті соціалістичного села, постать Ганни Волох - просто жінки, просто матері. Бережене нею родинне вогнище вкотре вже зігріло та згуртувало людей після щойно пережитої біди. Вічні цінності народної моралі та життєустрою в повісті безпосередньо протиставлені генеральним цінностям “найпередовішої ідеології”.

Пожертвування своїм життям в ім’я ідеї перестає бути особистою справою героя. Людина, здатна на такий вчинок, стає взірцем, а це робить можливим перенесення образу дій героя на інших людей, перетворюючи їх на потенційні жертви.

Духовне життя суспільства - це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов’язані з духовною сферою життєдіяльності людей; сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини. Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями - соціальними суб’єктами - індивідами, народами, етносами. В цьому зв’язку доречно говорити про особисте духовне життя окремої людини, її індивідуальний духовний світ, духовне життя того чи іншого соціального суб’єкта.

“Двоє на святі кохання” - перша осяжна спроба міської прози письменника. Герой повісті Iван Поляруш - характер самозаглиблений, рефлектуючий, зовні бездіяльний, що розходилося з трафаретною вимогою активної життєвої позиції. Але рефлексії Поляруша - молодшого - це спосіб самопізнання й самозбереження в новому для нього, ще не обжитому, враженому більше, ніж село, синдромом бездуховності міському світі. Зовнішній подієвий ряд ледве окреслений у повісті. Це й зрозуміло: основне у творі - Полярушеві роздуми, перебіг тонких почувань, внутрішні, глибоко особистісні радощі й смутки. Саме в таких душах і зберігалися зерна народної моральності, практичної житейської етики, національної духовної культури українців.

Уважний погляд на цей літературний характер дає підстави думати, що маємо справу з іще одним проявом духовної опозиції.

У творі тонко й скрупульозно зафіксовано копітку роботу душі, спрямовану на подолання довколишньої житейської скверни. Збережено любов до людей, співпереживання, досягнено просвітленої ясності думок і почуттів, а отже духовного суверенітету. Головна тема повісті - екологія душі. Перо письменника фіксує дію механізмів духовного самозахисту народу. Повість об’єктивно стимулювала становлення цілого напряму в українській літературі 70-х років, відомого під назвою “міська проза”, яка переймалася важливою проблемою прискореної урбанізації хліборобського народу.

Є.Гуцало продовжує розкривати цю актуальну тему через свої оповідання, поєднуючи людину і природу. У зв’язку людини і природи автор бачить не тільки естетичний бік, але і могутній засіб морального і духовного виховання, розвиток таких почуттів, як патріотизм, людяність, співпереживання; утвердження людини відвертої, думаючої, доброї.

Образи тварин допомагають витлумачувати сутність людських вчинків, людської поведінки. Через ставлення до Альбатроса у творі “Полювання з гончим псом” постають образи людей. Ненав’язливо проходить через весь твір лейтмотив: “завжди в біді треба допомогти іншому” (а в даному випадку друг - собака, яка не раз рятувала людину з лиха). Пораненого собаку знайшли полівники. Він лежав у розкуйовдженому гіллі шелюгового куща, вирваного з корінням із землі. Поза його свідчила про повну безпорадність: ноги безвільно відкинуто в бік, морда - на зів’ялому шелюговому листі... Автор, детально передаючи образ собаки, наділяє його людськими рисами. “В очах його світився біль - це був ясний, майже прозорий, відкритий біль тварини, який видавався мало не людським...” Образ собаки постає як індивідуалізований, якому притаманні такі риси як благородство, відданість, вірність. Незважаючи на майже повну безпорадність, на безпомічність, що викликала живе співчуття, собака, однак, зберігав те характерне благородство, яке виказувало в ньому породу.

Обриси духовності виступають як здатність та потреба орієнтуватися на вищі універсальні цінності Істини, Добра, Краси у їх єдності. У такому розумінні духовність виявляється як ідеал, до якого прагне людина та людство у духовному самовдосконаленні. Система вищих універсальних цінностей - всеохоплююча, викреслює життя в усій його повноті, насиченості, глибині, відкриває щось нескороминуче, одвічне. Духовність пов’язана з глибинним усвідомленням власного буття, його змісту, вищого блага, тому і виступає основним принципом самопобудування особи та суспільства, необхідною умовою подолання хаосу у внутрішньому та зовнішньому світі, підставою вільного, творчого, відповідального ставлення до особистого та суспільного життя.