Бондаренко О

Народжуючись, людина через специфічний культурний код отримує від суспільства систему понять, значень, сенсів, символічних форм, певні зразки поведінки й "звички" свідомості, на формування яких у далекому минулому йшли тисячоліття. Кожний індивід відтворює й певним чином трансформує їх у собі, принципово виступаючи носієм ментальності свого народу, зокрема економічної.

Проблема української ментальності посеред науковців різних галузей знання стала популярною за останні роки. Але разом з тим тут залишається багато нез’ясованого, недослідженого. Важливо визначити, якою слід розуміти сутність національної ментальності України, зокрема економічної ментальності, як вона змінювалася протягом історичного розвитку української нації, яких властивостей набувала, яких трансформацій зазнала в останні періоди вітчизняної історії, які її риси заважають чи сприяють демократичному політичному й економічному розвитку країни, масовому становленню вільної особистості тощо, – тобто є тим, що наближає українську націю до сучасних високорозвинених європейських народів. Зокрема, цікавим є з’ясування головних рис національної економічної ментальності України, особливо, у вимірі й контексті їх співставлення із загальновизнаними європейськими поглядами на сутність ментального феномену в сфері економіки.

Що забезпечує генерацію, відтворення й стикання необхідних суспільству видів діяльності (зокрема і в господарській сфері)? Як довго зберігається картина світу, що на цей час складається? Якою “ментальністю” вона обслуговується? Що змушує її видозмінюватися? Яким чином це відбувається? Як відбувається переоцінка культурних смислових універсалій (у сфері економіки) як таких що раніше здавалися очевидними і непохитними? Якою є при цьому перспектива генезису економічної ментальності як суспільного феномена? Що ховається за складністю й неоднозначністю розвитку соціально-економічних процесів у нашій країні? Які особливості економічної ментальності українця тут задіяні, як вони проявляються? Спробуємо відповісти на ці запитання.

Метою статті є показати загальне та особливе в сутності й рисах національної економічної ментальності України при порівнянні її із західноєвропейськими “класичними” уявленнями.

Категорія ментальності є фундаментальною категорією дослідження суспільних реалій, а також історико-культурних процесів, які їм сприяли, певним спільним знаменником для всіх форм проявлення людини в світі й суспільстві; і відповідно категорія економічної ментальності – є такою, якщо йдеться про соціально-економічну, господарську сферу суспільної реальності. Знання сучасною людиною себе як суб’єкта економічної системи суспільства є усвідомленням та тлумаченням нею закономірностей свого перебування в соціумі як економічної істоти, як суб’єкта економічної активності.

Українська національна ментальність – це самодостатнє, цікаве явище національного суспільного життя України, таке що має певні закономірності й особливості та потребує серйозного теоретичного вивчення. Питання ментального феномену та феномену економічної ментальності, або близькі до них, сьогодні активно досліджуються провідними вітчизняними філософами й соціологами, зокрема О.Забужко, В.Пилипенком, О.Донченко, І.Старовойтом, Р.Додоновим, Б.Марковим, І.Бичком, О.Злобіною, Н.Соболєвою, В.Кремнем, Є.Суїменком, Л.Шкляром й іншими. У центрі їх уваги перебувають феномен етнічної ментальності України (Р.Додонов), питання співставлення української та європейської ментальності різних змістовних аспектів (про ментальну співзвучність української та європейської філософських традицій - І.Бичко, І.Старовойт), проблеми ментальності як такої та її певні складові (про сталі мислення в структурі соціальної ментальності, А.Решетниченко; про ризики у слов’янській ментальності, А.Ручка) й інші. Проте потреби теорії й практики побудови цивілізованого суспільства в Україні ставлять на порядок денний вивчення економічної національної ментальності саме як самостійної та самодостатньої сфери суспільної реальності України. Монографічних робіт, які б достеменно стосувались вивчення природи та особливостей національної економічної ментальності України, майже немає.

Наразі все більше стає зрозумілим, що осмислення соціально-економічних перетворень, що відбуваються в нашій країні, є неможливим поза дослідженням ментального феномену. Дослідників цікавлять запитання: що таке ментальність (як соціально-філософське, соціологічне, психологічне поняття)?, що становить її сутність?, яка реальність стоїть за цим поняттям?, які функції виконує явище, що описується даним поняттям?, якою є її природа?, яким чином за допомогою поняття ментальності можна осмислити суспільну історію країни? Ментальний феномен постає складним, таким що охоплює доволі широку предметну сферу, який вимагає системного підходу при його вивченні. І посеред спектру основних та опосередкованих ним проблем щодо ментальності та ментального феномену особливе місце посідає проблематика економічної ментальності – як такої, що “відповідає” за перебіг процесів в Україні, пов’язаних із розумінням внутрішніх форм і механізмів розвитку та саморозвитку соціально-економічної сфери суспільного життя, її сутнісних характеристик, закономірних тенденцій й подальших перспектив.

Перебування людини в світі й суспільстві пов’язане із феноменом ментальності, перш за все, економічної ментальності. Соціально-економічна (господарська) діяльність є свідомою реакцією людини на певний стан світу. Категорії людського мислення і діяльності не є довільними продуктами людського розуму. Вони не лежать поза світом. Вони – явища, що виконують певну функцію у житті, в реальній дійсності. Вони є знаряддям у боротьбі людини за існування та в її прагненні пристосуватися, наскільки це можливо, до реального стану світу. Вони відповідають структурі зовнішнього світу і відбивають властивості світу, віддзеркалюють структуру реальної дійсності, відкривають цю структуру людському розуму, налаштовують розум людини на боротьбу за існування. Феномен економічної ментальності допомагає у спробі розшифровувати деякі об’єктивні, але приховані від погляду пересічної людини, проявлення закономірностей “зв’язку” людини й суспільства, людини й соціуму, що, з одного боку, спричинені цим зв’язком, з іншого – є його фундаментальними глибинними характеристиками і, як такі, мають безпосереднє відношення як до сутності оточуючого людей соціуму так і до індивідуальної долі самої людини.

Економічна ментальність – це ментальність у пристосуванні до економіки (господарства) як сфери життєдіяльності суспільства, яка реалізується в певних формах та механізмах економічної (господарської) активності людини, де під економікою (і більш ширше господарством) слід розуміти сферу життєдіяльності суспільства (й людини), яка підпорядкована системі певних принципів. Такими принципами є (вони вважаються основними принципами “класичної” європейської моделі економічної свідомості): 1) принцип економії; 2) принцип максимізації; 3) принцип оптимізації; 4) прагматична мотивація діяльності; 5) принцип методологічного індивідуалізму; 6) заповзятливість (підприємництво) як внутрішній механізм (принцип) існування економіки як цілісної системи господарювання [1].

У чому полягає суть цих принципів? Принцип економії – це принцип ощадливості, бережливої витрати будь-чого. Англійське economy означає і господарство (поряд з economics), і ощадливість. Цей принцип інтерпретує економність як економічну раціональність.

Принцип максимізації є підґрунтям специфіки економічної поведінки. Максимізаційна парадигма становить підґрунтя переважної частини визначень сутності економічної активності. Сутність його: максимум ефекту (досягнення, успіху, користі, зиску тощо) за мінімумом витрат внутрішніх і зовнішніх ресурсів індивіда (суспільства); прагматична мотивація, яка полягає в установці на максимум досягнень, максимум одержуваних благ як певної моделі економічної (господарської) життєдіяльності. У певних випадках принцип економії можна розглядати як імператив максимізації (за акценту на кінцево-результаційному боці дії), а в інших – як імператив мінімізації, коли акцент переносять на внутрішні, особистісні засади й детермінанти, тоді йдеться про мінімум витрат за максимум досягнень.

Принцип оптимізації є перетворенням принципу максимізації з урахуванням критеріїв максимізаційного вибору в реальній економічній поведінці. Оптимізаційна модель економічної поведінки це обмеження максимізаційної моделі її реалістичним різновидом, пов’язаним із обранням кращого за конкретних умов варіанта дій.

Принцип методологічного індивідуалізму загострює увагу на тому, що йдеться не стільки про конкретного індивіда, скільки про “загальну людину” як суб’єкта-носія соціально-економічної активності. У цьому вимірі людина постає не тільки як ізольований індивід, а як і соціальна істота, як осередок чи перетин нескінченої множини соціальних зв’язків у сфері економіки, як її принциповий суб’єкт, носій економічної (господарської) активності. Принцип “методологічного індивідуалізму” описує людину як певну “ідеальну модель” економічної (господарської) життєдіяльності людства, що претендує на загально історичне значення; принцип “методологічного індивідуалізму” виводить на більш широкий принцип економічного індивідуалізму як принципово важливого критерію в структурі економічної ментальності.

Заповзятливість як внутрішній механізм (принцип) існування економіки як цілісної системи господарювання складає й відтворює підприємницький феномен людської історії. Підприємництво “відповідає” за існування, розвиток й саморозвиток економіки в історії людства. Економіка як суспільний феномен має чітку "філософію" свого існування, і у цій "філософії" підприємливість (підприємництво) посідає центральне місце.

На принципі заповзятливості, підприємливості слід зупинитися докладніше. Завдяки йому в європейській ментальності сформувалися власне “економічні” складові. Паралельно зародженню й розвитку в економічній (господарській) історії людства підприємництва йшов процес формування його економічної ментальності. Промислова епоха, що розпочалась добою Нового часу, стала епохою економіки в буквальному розумінні цього слова. Підприємництво стало її своєрідною економічною (господарською) "філософією".

Якими є природа і фундаментальні змістовні характеристики підприємництва як феномена в плані економічної історії людства? Через які "змінні" підприємливість можна побачити або відшукати в людині? Якими є її особливості в сучасному світі? Яким чином ситуація підприємництва формує певні ментальні виміри людської економічної свідомості, напрацьовує характеристики економічної ментальності людини й людства? Якою саме є така ментальність?

Чому феномен підприємства безпосередньо пов’язаний із економічною ментальністю? Бо поведінка людини в суспільстві визначається не тільки й не стільки у відповідності до зовнішніх обставин, скільки в залежності від картини світу, що закладена у свідомість людей їх культурою як об’єктивним чинником. Саме вона обумовлює мотиви дій людини, формує глибинні моделі поведінки, взагалі детермінує ті аспекти життя будь-якого суспільства, які лежать в “плані змісту” об’єктивної реальності. Усе це проявляється у певних формах у сфері економічної поведінки людей, тобто у вимірі економічної ментальності. Тому про ситуацію існування в людській культурі феномену підприємництва (як однієї із фундаментальних форм та механізмів економічної життєдіяльності людства) обов’язково слід говорити, коли мова заходить про "об’єктивний" зміст світосприйняття й поведінки людей.

Феномен підприємництва має й індивідуально-психологічний аспект [2], згідно з яким підприємництво (як форма економічної, господарської активності людини) обов’язково має вихід на певну систему параметрів й характеристик індивідуальної свідомості людини-носія підприємницької функції у світі, які (параметри й характеристики) "супроводжують" підприємницьку активність. Вони є, з одного боку, формою заломлення в індивідуальній свідомості підприємця як соціальної фігури об’єктивних рис суспільної реальності, з іншого – вони мають безпосереднє відношення до дослідження економічної ментальності.

Підприємництво, як явище надзвичайно багате за змістом, понад усе, постає як сукупність, економічної функції та психологічного типу.

Існує декілька принципових розумінь підприємницької функції. Це: 1) бачення підприємця як власника капіталу, який вкладає свій капітал в умовах загального дефіциту ресурсів для економічного зростання (Ж.Тюрго, В.Рошер, Б.Гильдебранд); 2) бачення підприємця як організатора виробництва, який зовсім не обов’язково має права власності (Ж.Б.Сей, Дж.С.Мілль, А.Маршалл, Л.Вальрас, К.Менгер, Й.Шумпетер, А.Коул, П.Дракер), і який пристосовує виробництво до умов ринку, і в "організації" бачать "четвертий фактор виробництва"; 3) бачення підприємця як того, хто несе тягар ризику й невизначеності в процесі функціонування економіки (Р.Кантільон, Й.Тюнен, Х.Мангольт, Ф.Найт); 4) підприємець – як суб’єкт, що здійснює вибір між контрактними відношеннями вільного ринку та організацією фірми з метою економії трансакційних витрат (Р.Коуз, О.Уільямсон), тобто підприємництво як особливий регулюючий механізм в економіці, а підприємець як специфічний її суб’єкт. Крім того, пояснюючи джерела економічного розвитку суспільства із процесу кругообігу капіталу, виводиться принципова необхідність особливої підприємницької функції, яка полягає у здійсненні організаційно-господарської інновації, або «нових комбінацій факторів виробництва», тобто підприємець є не носієм особливої професії, а йдеться саме про його функцію в економіці (господарській сфері суспільства у цілому) [3].

Підприємництво як психологічний тип (що також має безпосереднє відношення до формування певних характеристик економічної ментальності) – це розуміння підприємництва як соціально-психологічного феномену, оскільки воно пов’язано із формуванням особливої, специфічно конкретної системи індивідуальної соціально-психологічної мотивації [4, 34]. Основні “психологічні” риси типу особи підприємця такі: готовність до ризику (Р.Кантільон), уявлення про особливі “підприємницькі здібності” (Ф.Кене), наявність певної “психологічної” атмосфери підприємницької діяльності (А.Тюрго), егоїстичний інтерес як основний мотив та стимул економічної діяльності підприємця (А.Сміт), уявлення про відмінність підприємця від інших людей певними “психологічними” характеристиками (Ж.-Б.Сей), розвинутість рис менеджера (А.Маршалл) тощо. Особистісні якості підприємця проявляються такими саме у контексті його соціально-ролевої й соціально-статусної спрямованості, обслуговують особливий “підприємницький” механізм знаходження людини-підприємця у світі. Це сприяє становленню та розвитку “ментальних” рис підприємницької діяльності. Психологічні риси підприємця можна виявити у кожній людині, але вони у неї не носять характеру усвідомленої програми дій та життєвих принципів. Справа не в індивідуальних особливостях, не у звичках чи випадкових бажаннях, а у програмі, визначеній базисом особи (підприємця), яка забезпечує існування особи у даній її модифікації. Зрозуміло, що все це знаходить своє віддзеркалення на рівні економічної ментальності, яка цікавить нас у першу чергу. Принципи “суб’єктивної реальності”, в якій здійснюється життєдіяльність підприємця – прямий вихід на феномен економічної ментальності суспільства.

Як результат, основними характеристиками економічної ментальності будуть:

1) позиція "сам на сам" зі світом; на рівні параметрів свідомості та самосвідомості людини така позиція має певні принципові особливості; соціально-психологічний комфорт автономної людської діяльності має певний і цілком чіткий й однозначний принцип внутрішньої цілісності;

2) потреба у досягненні та схильність до ризику (які розуміються у широкому сенсі), прихованою пружиною яких виступає мотивація й особистісні якості; не відкидаючи об’єктивну логіку обставин, людина творить власну логіку життєдіяльності та поведінки;

3) раціональність ставлення до світу (раціональність цінностей і норм), високий рівень домагань, готовність до ризику, повна відповідальність за свою долю (відмова від соціальної захищеності);

4) прагнення до створення нових "ніш" для здійснення свого економічного задуму, на рівні ментальності це віддзеркалюється у таких якостях як вміння працювати у неструктурованому оточенні зі швидкими змінами ситуації, реалізація можливості самостійного цілепокладання, здібність самостійно встановлювати свій варіант “контакту” із оточуючим світом, забезпечуючи та підсилюючи його психологічним й економічним “самофінансуванням”, вміння всю енергію своєї життєдіяльності діставати “із себе”, знаходити себе у власній справі тощо;

5) взаємодія людини-носія економічної активності (підприємця, як максимального проявлення такої активності) з оточуючим її світом (соціумом) є особливою "грою", в якій вона реалізує свої інтереси, нав'язує соціуму свою поведінку, може задавати власні правила гри, встановлюючи межі свого життєвого простору, досягаючи власних цілей; «у кого воля, у того i доля» – стверджує відоме українське народне прислів’я; феномени “гри”, “соціальних ролей”, “сценарію” тощо, названі в соціодраматичній соціологічній концепції Дж.Морено, безпосередньо або опосередковано стикаються з феноменом економічної ментальності – підприємець "грає" лише у свої ігри, підприємницький стан усвідомлюється через відчуття своєї гри, людина живе власним життям за своїми “правилами” як соціально-економічний суб’єкт; успіх (життєвий і підприємницький) при цьому залежить від рівня її “ігрової” досконалості;

6) відсутність у людини благоговіння перед соціумом – оскільки соціум потребує її (генератора економічних форм активності) так само, як і він її; така людина “вбудовується” в соціальні процеси соціуму, задає свої умови гри суспільству (конкуренцію, культуру ділових стосунків, систему цінностей); через ці умови вона взаємодіє із соціумом, своєю роллю у своїй грі й своїм інтересом змінює соціальну реальність навкруги себе;

7) психологічна інтерпретація ситуації суб’єкта й “агента” соціально-економічного світу у вигляді забезпечення своєї діяльності так, щоб усе здійснене визнавалося “своїм”; предметна діяльність має мати певний суб’єктивний, особистісний сенс, переживатися як певний аспект «Я», мотивація до праці має бути складовою мотивації до життя.

Вищеназвана характеристика економічної ментальності – це віддзеркалення традиції, яка йде з часів М.Вебера, коли науковий підхід вимагав відмовитися від поглядів, які пояснюють вчинки людини як такі що розуміються самі собою [5]. Виходити треба із сенсу й значення здійснюваних людиною дій. Предметом дослідження може бути тільки дія, пов’язана із смислом, що суб’єктивно переживається при її здійсненні. Розробка різноманітних теорій самосприйняття людини, концепція про так звані внутрішній і зовнішній контроль підкріплення Роттера, концепція «особистої причетності» де Чармса, теорія самосприйняття Бема, концепція саморегуляції Кенфера, теорія “об’єктної самосвідомості” групи Р.Віклунда й інше – в них йдеться, що через здійснення власної діяльності людина здійснює спостереження, оцінювання, розуміння свого “Я”. Аналізуючи та пояснюючи собі свої дії, людина спрямовує свою увагу "усередину", на себе саму; «Я» стає об’єктом власної уваги, – на відміну від "суб’єктної самосвідомості", коли «Я» виступає суб’єктом спрямованої назовні уваги. Це – зворотній бік тлумачення ментального феномену. Особливо важливим він постає при вивченні економічної ментальності людини. «Первинна мотивація у тому, щоб відчувати свою ефективність, почувати себе джерелом змін у світі» [6, 238].

Таке прагнення бути причиною власних дій є не просто мотивом, але і деяким керівним принципом, що пронизує різні мотиви. Чим краще людині це у конкретному випадку вдається, тим більше вона отримує задоволення від своєї діяльності, і тим значніше її мотивація. Власний вплив на безпосередні події своєї діяльності стає мотивуючим фактором.

Процес "самооживлення" свідомістю власної діяльності у людини як носія соціально-економічної активності пов’язаний з тим, що така людина принципово є носієм (у соціально-економічному та психологічному сенсі) властивостей суб’єкта. Вона має так звану «діяльну самосвідомість», тобто свою власну ініціативу розуміє як суб’єктивно можливу та суспільно значиму основу власного існування. Суб’єктність – це суверенність, тобто можливість та бажання самій визначати свій спосіб життя. Водночас суб’єкт – носій та автор внеску в будь-яку спільну діяльність, повноважний партнер у міжсуб’єктних відносинах, де він сприймається з точки зору його суспільної корисності. Зрозуміло, такі правила реалізації своєї суспільної активності для таких людей спричиняли формування відповідної структури їх економічної ментальності, бо, живучи й працюючи у певній економічній та суспільній реальності, вони самі утворюють особливу реальність з притаманною їй системою орієнтацій, "поведінковим репертуаром" (соціально-економічною поведінкою) та "життєвим світом" (соціально-психологічним портретом).

Усі названі соціально-психологічні та індивідуально-психологічні аспекти розуміння людського «Я» людини як суб’єкта соціально-економічної активності в суспільстві, – які, здавалося би, безпосередньо не називають та не розкривають сутність економічної ментальності, – тим не менше, показують суттєві форми її реалізації; через поведінку такої людини та механізми роботи її свідомості можна вийти на особливості економічної ментальності, певних її проявів.

Ще один принцип економічної сфери життєдіяльності суспільства (крім уже названих – максимізації, економії, оптимізації тощо), ще одна вихідна підстава соціально-економічної поведінки людини (і людства) – а, отже, і формування принципових рис економічної ментальності, – це прагматична мотивація діяльності.

Люди у своєму повсякденному житті керуються лише тим, що врешті-решт відповідає їх матеріальним і духовним інтересам. Прагматичний характер мотивації економічної поведінки може виявлятися як у безпосередній, так і у опосередкованій її формах. Прагматична мотивація є невід’ємною ознакою соціально-економічної поведінки. Але слід зауважити, що прагматизм може бути різний. Наприклад, є прагматична мотивація, що побудована за відомим принципом “бути, щоб мати” (одержання прибутку, відсотка, виграшу, це – мотив володіння), і є навпаки, за принципом “мати, щоб бути” (це – мотив забезпечення себе належними умовами для самовиявлення, самоздійснення, коли матеріальні цінності відіграють здебільшого інструментальну роль). І та, і інша мотивація є атрибутами економічної поведінки. При цьому важливим аспектом є відносини взаємної винагороди, що виявляються в соціально-економічному обміні, яких, як правило, називають чотири основні види: гроші, соціальне схвалення, повага та поступки (І.Бентам, Д.-С.Мілль, Д.Романс, Б.Маліновські, М.Мосс, К.Леві-Строс, П.Блау). Власне економічна поведінка доповнюється осмисленням її в соціальних аспектах, поєднується з соціальними ознаками, що свідчить про апелювання до сфери соціально-духовної, тобто ментальної. Дієздатність людини в ситуації постійної динаміки соціально-економічного життя має підтримуватись на рівні якихось культурних механізмів існування даного суспільства й конкретної людини, що стоять за цим існуванням. Ці механізми є реалізацією ментальності, зокрема, економічної ментальності.

Важливим для розуміння сутності власне економічної складової ментальності людини є принцип методологічного індивідуалізму.

Соціально-економічна поведінка має ту особливість, що вона так чи інакше спирається на принцип локальної дії особи у певних соціально-економічних ситуаціях – тобто на феномен економічного індивідуалізму. Однією із найфундаментальніших характеристик та найсуттєвіших принципів конституювання економічної ментальності є економічний індивідуалізм.

Індивідуалізм (від французького individualisme, від латинського individuum - неподільне) – це принцип, згідно з яким стверджується первинність та пріоритетність індивідуума. Це – тип світогляду, в основі якого лежить протиставлення окремого індивідуума суспільству; світоглядна орієнтація, ядром якої є принцип свободи індивіда, що реалізується в усіх сферах життя (наприклад, у політиці – формою демократії, що представляє собою індивідуалізм політичної свободи й права; в економіці – вільним приватним підприємництвом тощо). Індивідуалізм (як і “колективізм”) – це модель взаємодії людини та суспільства.

Принцип індивідуалізму як принцип організації суспільної реальності – це основний зміст історико-філософської проблеми "вільної людини" у "вільному суспільстві". Ідея “вільної людини” (і “вільного суспільства”) є присутньою в різних філософських, історичних, соціально-політичних й інших суспільних теоріях. І всюди саме “вільна людина” у “вільному суспільстві” є носієм цивілізованих форм соціально-економічної активності (і, значить, має “класичні” характеристики економічної ментальності).

Отже, визначальним моментом розуміння економічної ментальності (у її сутнісному взаємозв’язку із соціально-економічною поведінкою) є з’ясування засад її визначення, посеред яких можна назвати такі основні (крім них, можливі й інші): цілераціональність людської діяльності, її прагматична мотивація, підпорядкування принципові економії, принципові підприємливості (заповзятливості) з приводу розв’язання господарських проблем. Названі ознаки дають змогу тлумачити економічну ментальність як родову властивість господарської діяльності як складової сутності людського універсаму, а також виходити на конкретні специфічні риси та прояви економічної ментальності (через форми та механізми економічної поведінки людини, через соціально-психологічний та індивідуально-психологічний “портрет” суб’єкта господарської діяльності тощо). У широкому сенсі економічна ментальність є принциповою властивістю діяльності людини як соціально-економічного суспільного суб’єкта; це – внутрішня логіка системи дій, вчинків, реакцій людини-суб’єкта господарської активності.

Кожна розглянута вище характеристика економічної поведінки (і, отже, економічної ментальності) передбачає безліч різнорівневих і розгалужених сукупностей реальних дій, конкретних проявів, відповідних особливостей свідомості людини в сфері економіки, що за ними стоять. Упорядкування, типологізація, описування ієрархічно розгорнутих типів, підтипів, видів, різновидів економічної поведінки і надання їм логічної впорядкованості – заняття не з легких, бо специфікою їх є поєднання родових (соціальних) та видових (економічних) аспектів й властивостей. Має йтися про такі типи або види соціально-економічної поведінки, які не стільки характеризують поведінку окремої особи, скільки відбивають ментальні особливості економічної поведінки як такої.

При аналізі національних вимірів економічної ментальності, зокрема України, перш за все, слід зауважити, що феномен ментального розкривається через систему таких понять, явищ, процесів як національна свідомість, національний характер, національна вдача, національний ідеал національна (етнічна) психологія й інші [7]. Наукою та суспільною практикою доведено існування відносно стійких рис психології (або психічного складу) у різних націй. Психічний склад нації стає зрозумілим, коли нація вивчається через порівняння конкретних явищ культури, соціально-економічного життя, побуту, традицій тощо, внаслідок чого національна самобутність виявляється як визначення специфічних комбінацій тих чи інших, властивих всім націям загальнолюдських рис, принципів, якостей. М.Гоголь – у статті з історії України – описуючи національний характер українського народу, пише: в ньому «дивовижно зіштовхнулись дві протилежні частини світу, дві різнохарактерні стихії: європейська обережність та азійська безтурботність, простодушність та хитрість, сильне діяльне начало та превеликі лінощі й млість, потяг до розвитку й вдосконалення – і між тим намагання здаватися таким, що зневажає досконалість» [8, 67].

Належачи до різних націй, люди по-різному мислять, по-різному почувають, по-різному реагують на певні явища, по-різному діють (тобто проявляють себе як активну істоту в світі й суспільстві). Феномен національного характеру належить до суспільно-культурної сфери, він тотожній із своєрідним способом життя, комплексом культурних вартостей, правилами поведінки та системою інституцій, які притаманні даному народу. Після того, як національний характер встиг скристалізуватися, він звичайно виявляє чималу стабільність. Зокрема, виходячи із уявлень про стабільні риси українського національного характеру, існує точка зору, що в українців сильний індивідуальний й соціальний інстинкт до самопіднесення і малий – до підпорядкування. І звідси походить наш індивідуалізм [9].

Для української культури характерним називають висування на передній план не формалізму розуму, а того, що становить коріння морального життя, “серця” як метафори інтимних глибин душі. Цей архетип “філософії серця” розкривається як принцип індивідуальності та джерело людяності (П.Юркевич), як мікросвіт, вираження внутрішньої людини, що втілює Бога (Г.Сковорода), як шлях до ідеалу і гармонії з природою, світом (Т.Шевченко), як орган надії, передчуття, провидіння (П.Куліш), як ключ до “господарства душі”, її мандрівок у вічність, сферу добра, краси, пуття (М.Гоголь) тощо [10]. При цьому відбувається визнання особливого символічного статусу у світі архетипу “Слова”: слово – то не просто мовний засіб, а принцип мовної свідомості нації (Логос – Ілларіон, П.Могила; модель світу – Г.Сковорода; “меч духовний” – І.Вишенський, Л.Баранович; навіть як міф), в якому закладене наочне, абстрактне, міфологічне й інші бачення світу. Слово є початком вільної думки та вільної людини; а воля, що реалізується у вчинках, діях розкріпаченої особи, є найвищою цінністю в українському менталітеті.

Іншими словами, засвоївши на початку своєї історії візантійську культуру, Київська Русь, проте, не сприйняла основний принцип візантизму: панування загального над індивідуальним. Навпаки, в духовній історії України люди завжди були носіями вільного духу (“вогневої душі” козаків, степових лицарів тощо), з яких ніхто не бажав бути глядачем світової драми, а тільки її діючим актором. Це – індивідуалізм як лейтмотив, принцип ментальності. Ця стихія вільної самодіяльності особистості, без якої не можна було вижити в умовах кордонної цивілізації, що протистояла варварству степових набігів, живила і республіку козаків, і вольницю бурсаків, і вдачу “мандрових дяків”, та ініціативу городян у містах, яким було надано Магдебурзьке право (на такий же розвиток вільної індивідуальності спиралась, наприклад, і кордонна цивілізація піонерів американських прерій, з якої починається історія США).

Відомий англійський мислитель ХХ ст. А.Уайтхед вважав, що розвиток певних цивілізацій визначається не тільки трійцею “Істина – Добро – Краса”, але й енергією історичної пригоди, яка долає метафізичну відстань між світом мрій та реальністю. До таких держав можна віднести і Україну. Як Античність репрезентують не тільки Платон і Аристотель, а й мандрівки Одіссея, новоєвропейську цивілізацію – люди, що здійснювали великі географічні відкриття, так українську цивілізацію – козаки, персонажі високої авантюри (якщо під нею розуміти здатність долати лінійну одноманітність подій буденності, спрагу дії). В українському козацтві знаходять віртуозний вираз і національна вдача, і буяння вільної індивідуальності, особистісного завоювання світу, що було архетипічним для менталітету України. Певні елементи усвідомлення цінності особи були з юридичного боку присутні вже в Ярославовій Правді (яка встановлювала штраф за образу жінки і не застосовувала в правовому розумінні смертної кари чи тілесних покарань). У руслі розвитку ідей представницької влади знаходилась і конституція П.Орлика, і демократичний федералізм кирило-мефодіївців (“Книга буття українського народу” та дисертація М.Гулака “Юридичний побут поморських слов’ян”). До цього слід додати традиційну для України ХVІ-ХVII ст. практику самоврядування міст та виборного призначення на церковні посади.

Архетип вільної індивідуальності посідає вагоме місце не тільки у національної ментальності України як цілісному утворення, але й у структурі національної економічної ментальності, будучи її базисним елементом.

Посеред чинників, що лежать у підвалинах формування національної ментальності особливе місце посідають географічні умови становлення, розвитку та існування певної нації. Вони формують певні засади у тому числі й національної економічної ментальності.

Українському народу притаманні риси, які є характерними для землеробських народів, а також вплив степу на формування світогляду українця. «Сила, що тримає у своїх руках колиску кожного народу, це природа його землі», - казав О.Ключевський, а автор “Нарису історії України” Д.Дорошенко, поєднував «землеробський» і «кочовий» фактори, і у їх взаємовпливі вбачав специфіку механізмів життєдіяльності українського народу. В.Липинський називав таку ситуацію ситуацією “пограниччя” між “осілим” та “кочовим” елементами, між “цивілізацією плуга” та “цивілізацією степу”, ситуацією співіснування “осілої і кочової державності” (О.Пріцак). «Боротьба українського плуга і меча за оволодіння степом та за встановлення на ньому хліборобської культури» закінчилася наприкінці ХУШ ст. тим, що «український плуг міг спокійно приступити до орання розкішних просторів» [11, 32-33]. В Україні при формуванні менталітету та визначенні його змісту значну роль відігравали суспільно-політичні умови, які визначали характер й масштаби взаємодії суспільства та навколишньої природно-ландшафтної зони. На думку українських науковців, на відміну від менталітетів народів багатьох інших країн, які у певному розумінні можна назвати класичними, менталітет, як і само буття українського народу, має некласичний характер [12]. Його особливість: існуючи як визначена цілісність із відповідними ознаками, нація весь час знаходиться у динамічному, неусталеному стані, постійно маневруючи; це своєрідна “маргінальність”, некласичність українського суспільства та української ментальності. Україна ніколи не була зразком класичної країни. Її Середньовіччя не можна вважати еталоном феодалізму, вона не була класичним зразком капіталізму, вона не репрезентує класичний індустріалізм. Вона не була і не є класичною щодо певних форм державності, державного управління, освіти, матеріального виробництва тощо. Порубіжний характер України віднайшов відображення в її територіальних змінах, етнічних процесах, у політиці й державних інституціях, у філософії й психології людей.

Якщо виходити з концепції історії А.Тойнбі, що будується за схемою “Заклик – Відгук”, то освоєння степу і було відповіддю української цивілізації на заклик Універсуму. Степ з простору кочовища перетворився на переоране поле, річки з зони перешкоди набігам – у транспортні артерії, околиці міст і сіл – у хутори на зразок західних ферм чи ранчо. З поширенням феномена “українського поля”, що став свідченням рідкісної в історії перемоги осідлої цивілізації над тиском степу, відбувається трансформація національної свідомості. На передній край тепер висувається не опозиція “місто – степ” (як альтернатива порядку та хаосу), а зіставлення “місто – хутір”; де останній символізує перетворення степової стихії на ферму, тобто обжитий куток особисто відвойованої природи (для порівняння, ментальність США: свій шматок землі – особисто завойована територія).

Так на рівні української національної ментальності вироблявся певний психоповедінковий стереотип, який полягав в «активізації протидії політичному, духовному, культурному й фізичному насильству, для збереження власної усвідомленої ідентичності, свого уже освоєного соціокультурного простору» [13, 111]. Психовідчуття “незалежності від” набуло в Україні певної універсальності й загальності, отримало у свідомості людей характер не тільки національної, а і соціальної ідеї. Урахування цієї обставини дає можливість багато чого зрозуміти у національній ментальності України. Своєрідним втіленням поєднання устремління українського народу як до національного, так і до соціального розкріпачення, здійсненням української ідеї “незалежності від” в українській національній історії (та українській національній ментальності) став специфічно український феномен козацтва. Тікаючи у ХУ ст. від панщини у Дикий степ, перші козаки національну і соціальну незалежність поєднували в одне, і це ставало на певний час сутністю їх життя. Козак – як ідеал вільної людини, борця за суспільне благо та за власну кращу долю.

Якими, за таких умов, могли сформуватися психологія українського народу, його національний характер, ширше – українська національна ментальність, у тому числі, і перш за усе, економічна ментальність? Як відомо, відмінною рисою “людей прикордонних націй” науковці називають виразне анархістсько-бунтарське начало у ставленні до громадських інституцій і державницьких структур, “буйна воля”, яка “не може терпіти законів та влади”. Наскільки це відповідає дійсності стосовно українського народу?

Динамічність, плинність, розбіжність політичних орієнтацій суб'єктів влади і різних соціальних сил, багатозначність і незрозумілість подій, у вихорі яких постійно знаходилася (і перебуває, до речі, зараз) проста людина, виробляла у неї позицію пошуку сталості та істини (сенсу) не стільки у цих подіях, скільки щодо самої себе, у своєму внутрішньому житті. Погляд на себе як на «внутрішню людину», яка породжує та визначає собою “поверхню” своєї психіки, своє соціальне й природне буття як «зовнішньої людини», індивідуалізм та прагнення до “свободи” у різних тлумаченнях цих слів, що випливають звідси, – стали рисами українського національного характеру, світовідчування, української національної ментальності. Є й інші риси.

До одного із основних складників генетичного коду українського народу можна віднести так звані самоврядні потенції української ментальності [14, 134], які є внутрішніми потужними творчими рушійними силами. Вони в українській ментальності стверджуються як реакція, як своєрідна компенсація особливостей геополітичного положення України, суспільно-політичного розвитку її народу в умовах кордонної цивілізації. Самоврядні потенції української ментальності – невід'ємна частка історичного “образу” українського народу. Вони належать до базових рис українського народу. І, певна річ, вони знаходять своє віддзеркалення в суспільно-господарській сфері, у принципах та механізмах господарювання, тобто на рівні національної економічної ментальності. Яким чином вони співвідносяться з особливостями української економічної ментальності?

По-перше, вони формували психологію працьовитого господаря, хлібороба з його одвічним потягом до землі (що, наприклад, знайшло відображення в яскравих художніх образах одного з національних шедеврів – кінофільму О.Довженка «Земля»), здатність навіть за найнесприятливіших умов знаходити різноманітні індивідуальні й громадські форми раціонального господарювання. Цей сплав виникає в ментальності українців внаслідок обставин, за яких чекати допомоги було нівідкіль, і відтак доводилось самим собі давати раду, боротися за виживання. Життєздатність цієї потенції властива не лише жителям корінних українських земель, а й українцям, яких доля розкидала в різні кінці колишньої Російської імперії, на європейські простори та далекі заокеанські землі. До того ж, і нинішні надії на справжнє відродження України політики пов'язують саме з землею та її традиційним господарем – селянином-хліборобом.

По-друге, унікальною рисою, якою доля наділила українців, є бажання свободи, стихія вільної самодіяльності особистості. Її виникнення пов'язане з тим, що Україна з давніх-давен «знати не хотіла ні царя ні пана» (М.Костомаров). Геополітичне положення краю, на думку філософа С.Кримського, спричинило незасвоєння українським етносом однієї з основних засад візантизму – панування загального над індивідуальним. І як наслідок: «На авансцені історії України завжди були люди вільного ратного духу, з яких ніхто не бажав бути глядачем світової драми – кожен конче прагнув стати її актором» [15, 69]. Незалежна особистість – а саме вона є однією з умов створення дієвої системи місцевого регіонального самоврядування – в Україні ніколи не розчинялась у масі, не була сліпою виконавицею чужої волі (навіть у сталінські часи, що й спричинило виключну жорстокість репресій проти українців). Про це свідчить високий ступінь громадсько-політичної самоорганізації українського народу, починаючи з вічових часів, особливо така важлива її ознака, як вибірність. У ХУШ ст., скажімо, навіть козацький ватажок І.Сірко, який користувався небувалим авторитетом і обіймав за присудом громади посаду кошового отамана до самої смерті, змушений був щорічно звітуватися перед нею і ставати до виконання обов'язків лише після нових виборів. Означене вище є аргументом “за” індивідуалістичні принципи побудови суспільної реальності в Україні (на шкалі індивідуалізм – колективізм).

По-треттє, за умов відсутності власної державності і нерозвиненості державно-правової традиції, в Україні натомість витворюється народом унікальна і самодостатня система звичаєвого права, народна правосвідомість – яка усі (особливо сприятливі) часи стверджувала право конкретної людини на свободу, землю, власність, працю, вільне господарювання. Стійкість цієї системи засвідчують вічова законотворчість, копні суди, братське судочинство, трансформація магістратських судів у бік звичаєвого права, національно-своєрідний характер земства і таке інше.

І, ще одне. Українська ментальність увібрала в себе здатність до громадсько-політичної творчості «знизу», про що свідчить не лише аналіз різноманітних форм місцевого самоврядування, таких як братства, самоврядування міст з Магдебурзьким правом, козацька автономія (яка є першою у Європі демократичною державністю), земства, а й конституційна історія місцевого самоврядування. Починаючи з проекту першої в Європі демократичної конституції П.Орлика, усі конституційні проекти базувались на місцевому самоврядуванні. Це також свідчення потенційної творчої енергії українського народу в цілому, яка є результатом та формою проявлення індивідуалізму його окремих представників.

Крім самоврядних потенцій української ментальності, вітчизняні вчені називають також соціопсихічні складники українського національного характеру [16], що виводять із соціопсихічної структури української нації, у якій називають чотири типи: нордійський, понтійський, динарський і остійський. Певний тип звичок, виховання, поведінки, а отже, своя психологія, свій характер, тобто відповідні соціальні типи описані в працях Ю.Липи, О.Кульчицького, В.Липинського, І.Раковського, Р.Ецдика та інших.

Для нордійського типу характерним є: витривалість, правдолюбство, сила волі, пильність, любов до порядку, впевненість у собі, розсудливість, заперечення розхлябаності в собі та інших, вибагливість до товариства, при відсутності гідного оточення віддавання переваги самотності, цінування понад усе власної свободи. Понтійський тип (термін Ю.Липи) – це творчі натури, закохані в життя, в мистецтво, романтики, революціонери, змовники, ідеалісти, винахідники, талановиті й обдаровані, з нематеріальною духовною енергією на формування суспільства, непересічні особистості. Динарський тип – це люди сильні фізично, веселі, що люблять свій край, свою садибу, свою хату. Остійський тип – це типовий дрібний міщанин, який в усьому намагається слідувати загальновизнаній нормі, не вміє переборювати свої примхи, розслаблений і нерішучий у вчинках, працює лише задля грошей і ніколи заради ідеї, самотність його лякає, зате в колективі почуває себе комфортно. Співвідношення усіх чотирьох типів в українській ментальності нині: 44% українців – це динарський тип, 27% – остійський, решта 29% – мішанина цих двох рас і лише незначна кількість понтійського та ще менше нордійського типу, вважають деякі науковці [17, 138]. Характеристика домінуючого психологічного соціотипу, безперечно, дає певні уявлення про національний характер українців та про українську національну ментальність. І вона свідчать про пріоритетність саме індивідуалізму, як суттєвої ознаки психіки українця.

Крім поданої вище системи соціопсихічних складників українського національного характеру існує ще одна класифікація складових українського національного характеру (за Ю.Липою) [18, 57]. У відповідності до неї, на формування українського національного характеру чинили вплив різні етноси, які протягом тисячоліть жили в Україні. Серед них є так звані «первені» (термін Ю.Липи), як основні етнічні компоненти будь-якої нації, та доміси, тобто незначна кількість іноетнічних генів; і за законом Менделя, доміси є менш вартісними, ніж первені, тому вони дуже швидко елімінуються (виганяються, виключаються). Ю.Липа називає чотири складові пракультури, які сформували характер українського народу – трипільський, понтійський, готський та київсько-руський.

Трипільська пракультура залишила у спадок українцям терплячість, мовчазну відвагу, скромність, обережність, наполегливість у досягненні мети та уміння стійко сприймати невдачі; від трипільської цивілізації українцями успадкована психологія хлібороба і повага до жінки, до батьків, родинні звичаї і демократичний суспільний устрій. Від носіїв понтійської пракультури українці успадкували відважність, заповзятливість, творчий дух, тягу до краси; завдяки ній індивідуалізм українця протистоїть стадності (хоча відданість улюбленій справі спонукає його знаходити партнерів і однодумців, звідки тяга українця до різних спілок, коаліцій, єдностей тощо). Готські впливи на українців сучасними вітчизняними дослідниками вважаються дуже незначними. Від Київсько-руського первеня у українців усвідомлення своїх політичних традицій, дух волелюбності й національної гордості. Отже, знову можна бачити свідчення за пріоритетність індивідуалізму, як суттєвого покажчика національного характеру українця.

Посеред характерних рис, притаманних українській національній ментальності, часто-густо називається така риса як емоційність, чуттєвість, сентиментальність тощо. Йдеться про високу українську емоційність, «кордоцентричність», чутливість та ліризм, що виявляються, зокрема, в естетизмі народного життя й обрядовості, в артистизмі вдачі, у прославленні пісенності, у своєрідному м'якому гуморі. Що слід розуміти під цим, який зміст сюди вкладати? І яким чином вона стикається, співвідноситься, впливає на особливості національної економічної ментальності України? Що означає українська чутливість та українське мрійництво? Яким чином це позначається на культурі господарювання в Україні, на специфічних рисах економічної ментальності? Чи сила емоційного мрійництва зменшує роль раціонально-вольової компоненти психіки? Чи не стає українець часто-густо сповненим спокоєм неминучості та покірності долі замість дійовості, активної боротьби за розв'язання громадських і особистих проблем?

«Мрячність, туманність, неясність і різнозначність понять й ідеалів – ось найбільший гріх, яким може грішити політична думка (України)», - стверджує М.Гоца [19, 43]. В.Липинський, який, мабуть, найбільш близько підійшов до визначення згубності українського емоціоналізму для політичної ідеології, та й взагалі для суспільного життя, пише: «Надмірною чутливістю пояснюється наша легка запальність і скоре охолодження, посилюється також дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важливих речей, які розрізняти від дрібниць не вміємо. Всі наші одушевлення проходять так скоро і несподівано, як й з'являються. Виявити наше хотіння і в ясній і тривалій ідеї та закріпити його правильною, довгою, організованою, послідовною і розумною працею нам трудно, тому що увага наша весь час розпорошується під впливом нових емоційних подразнень, які нищать напередодні» [20, 61].

Як це стикається зі сферою господарського життя? Згідно з тим же В.Липинським, – «наша емоціональність й занадто чутливий темперамент можуть стати національно-творчою силою, коли ми їх шкідливі наслідки надолужимо організованим і сталим вихованням у людей розуму та волі. Бо ця наша емоціональність, якої не можна набути в жодній школі, при розумі, логіці, пам'яті й волі, які відповідною школою збільшити можна, дозволить нам нашою запальністю, буйною, творчою імагінацією і великою пристрастю зробити в короткий час те, що інші нації з холодним почутливим темпераментом, потребували б багато більше зусиль і багато більше часу» [21, 29]. Що то є – українська душа?

Найкраще людина пізнає себе шляхом порівнянь із іншими і шляхом протиставлень. Як й інші народи Європи, український народ мав свої саги, свою міфологію. Європейський (давньогрецький, наприклад) епос кружляє навколо уявного світу богів; уява створює матерію. Пізніше в таких європейських сагах місце богів і героїв займуть абстрактні поняття, такі як субстанція, буття, небуття, ніщо, воля, дух, і з’являться нові саги в формі філософічних систем Фіхте, Гегеля, Шеллінга, Шопенгауера. Український епос поводиться інакше [22]. Передовсім він обертається не в уявному, а в реальному світі (навіть, коли давньогрецький епос торкається історичних подій, скажімо, облоги Трої чи мандрів Одіссея, і тоді він ці історичні обставини описує тільки як трамплін для подальших уявних сюжетів у світі богів). Уява в національному епосі “мандрує” фактами, вона не створює їх з власного почину. І Ігор, і Буй Тур Всеволод, і Ярославна, і потім козацькі походи, неволя – все це історичні особи та факти. Український епос не намагається пластично їх зобразити; він занурює їх в українську культуру, психологічну “праматерію”, щоб потім вийняти їх звідти “обробленими” українською ментальністю.

Іншими словами, можна стверджувати, що в Україні людина чітко розуміє себе такою, що знаходиться й живе в реальному конкретному світі, який можна розуміти й пояснювати безпосередньо, без додаткових посилань і “ходів” через абстрактні сюжетні або логічні системи змістів, – тобто «мрійливість», про яку йшла мова як про національну психологічну рису, характеризує нас не як мрійників уяви; це є “дійове” мрійництво, або емоційне мрійництво, що супроводжує мислення, діяльність людини (про як їх свого роду специфічний “коефіцієнт”).

Отже, особливістю української економічної ментальності можна назвати обов’язкову присутність у структурі дії людини (звісно, в економічній дії також) додатку (або “коефіцієнту”) емоційного переживання цієї дії. Крім інших аспектів, такий стан речей вказує на принцип індивідуалізму в механізмах орієнтації людини у світі, – бо прагнення психологічно комфортно оформити свою діяльність для людини є наслідком її індивідуального бачення, комфорту, вибору.

Що можна стверджувати, виходячи з цього, щодо особливостей національної ментальності, і що було би цікавим з точки зору виходу на специфіку економічної національної ментальності? Наприклад, все говорить за те, що людина в Україні підпорядковує своє “Я” більше не абстрактним, уявним, начебто значущим формам задля смислової організації світу навколо себе (де музика, зокрема, грає роль мелодійного супроводу, фону для такого смислу), а – індивідуально живе у світі (одним із проявів чого є музика як самостійна реальність). Будуючи низку міркувань далі, можна вийти на самодостатність людського “Я” та індивідуалізм як принципи організації господарської (соціально-економічної) сфери українського суспільного життя, механізм самореалізації української економічної ментальності.

Але тут входимо в зону небезпеки. Українська пісенність, задивлена в прекрасні настрої власної душі, побоюється твердої, ясної форми. Форма вбиває настрій. Настрій – у неокресленності переливів, у плинності й мерехтливості мозаїки; настрій слідує за тим, “куди пливе ця річка” часу і подій. Більше час формує чергування подій, ніж воля людини. Що це, як не вияв начебто пасивності, схильності до не втручання у перебіг подій життя? Як же тут можна перейти на індивідуалізм? Є думка вітчизняних науковців щодо цього феномену – як про «індивідуалізм без індивідуальностей» [23, 26]. Згідно з нею, індивідуальність – це ясна окрема форма, це своєрідність, оригінальність форми; український індивідуалізм – протиставлення пересічній, прийнятній формальності, це ще перед-формальна свобода, “степ перед переоранням його плугом” (степ широкий – воля), це втеча від твердих форм, від загальноважливого і остаточного. Тобто вище означену рису української національної ментальності не можна назвати такою, що входить у суттєве протиріччя із переважною орієнтацією людини на індивідуалізм у суспільному житті. Більш того, вона підкреслює наше основне культурне завдання: зрівноважити емоційне мрійництво вольовим зусиллям, пафосові “степу” протиставити співмірний пафос інтелекту й волі.

Названі вище особливості української національної ментальності з давніх-давен зберігаються в духовній пам’яті українського народу.

Як висновок, можна стверджувати, що універсальними за значенням життєвими принципами відтворення соціально-смислової матриці національної культури України на рівні її ментальних змістів є такі, що в цілому збігаються з основними „класичними” варіаціями західноєвропейських підходів до розуміння й тлумачення економічної складової ментального феномену. І ці культурні гени української нації, при першій потребі, обов’язково включаться до роботи.