Скворець В

Політична криза, що стрімко розгорнулася в Україні в грудні 2004 року, не тільки привернула до себе увагу світової громадськості, але й загострила проблему ролі громадянського суспільства в розвитку соціуму. Якщо до цього часу поширеними були уявлення про відсутність громадянського суспільства в Україні, зокрема в середовищі юристів [13, 36], то вже після “помаранчевої революції” мало хто наважується висловити сумнів щодо його існування.

Проаналізувавши соціально-економічні та політичні процеси, що привели до “суспільного землетрусу”, названого “помаранчевою революцією”, В.М.Литвин зробив висновок про вагому роль громадянського суспільства в суспільному житті сучасної України: “у родових муках та болях переходу від посттоталітарного буття до демократичного в Україні вперше так переконливо продемонструвало свій потенціал громадянське суспільство. “Помаранчева революція” стала одночасно і його породженням, і могутнім імпульсом для його подальшого розвитку та утвердження” [17, 1; 18, 3].

Протилежну оцінку президентським виборам 2004 року в Україні дав В.Сіренко, який вказує, що саме той факт, що вимоги-гасла юрби не мали загальнонародного характеру, а були вимогами інтересів вождів, що жадають влади, і той факт, що юрба втручалася в діяльність усіх державних структур під час і після виборів, дає змогу дійти висновку, що до влади в Україні прийшла охлократія, як форма псевдодемократії, як перекручена демократія, що вироджується [28, 10].

Незалежно від того, наскільки оцінки кожного з цих авторів близькі до істини, перед суспільствознавцями України стоїть завдання осмислення і дослідження тієї складної реальності соціального світу, яка названа громадянським суспільством. Як показали події листопада – грудня 2004 року, оптимізація розвитку громадянського суспільства є однією з найважливіших проблем національної безпеки України, оскільки розкол соціуму небезпечний як для окремих громадян, так і для держави. Важко не погодитися з наступною оцінкою тих подій: бурхливі соціально-політичні та соціопсихологічні процеси породили глибоку політичну кризу, конфлікт, закамуфльований у процедуру президентських виборів, і змістили українське суспільство в небезпечну ситуацію - “за крок від громадянської війни” [18, 2-3]. На нашу думку, ситуація розколу соціуму, що сотні разів повторювалася у світовій історії, завжди є наслідком взаємодії громадянського суспільства і держави. Ця гіпотеза потребує серйозного філософського, історичного і соціологічного дослідження.

Мета цієї статті – показати детермінуючий вплив взаємозв’язку громадянського суспільства і держави на єдність та розкол соціуму на різних етапах розвитку людства.

Основною перепоною на шляху наукового дослідження феномену громадянського суспільства є методологічна невизначеність цього поняття. Авторитетні соціологи вказують на відсутність належного філософського осмислення явища громадянського суспільства. А.Селігмен зазначає, що до цих пір відсутній “онтологічний статус громадянського суспільства” [9, 23]. А.Г.Володін акцентує увагу на цьому ж аспекті, відзначаючи, що громадянське суспільство “відноситься до категорій явищ, в осмисленні яких поки що не досягнута необхідна теоретична ясність” [4, 104]. Б.Н.Топорнін наголошує, що “саме поняття громадянське суспільство ще не відпрацьоване в науці”, хоча перші ідеї, що стосуються громадянського суспільства були висунуті ще у ХVІІІ столітті, певні умовності поняття зберігаються до нашого часу, а “хід історії вносить корективи в, здавалося б, усталене положення” [10, 3].

В соціальній філософії склалися дві традиції уявлень про громадянське суспільство – арістотелівська і боденівська. Представники арістотелівської традиції пов’язують існування громадянського суспільства із демократією, вважають, що громадянське суспільство з’являється в період Нового часу, а демократична держава є творцем громадянського суспільства. В моделях сучасних представників цієї традиції громадянське суспільство, як правило, розглядається як ідеально-типова категорія. Ідеалізація громадянського суспільства закриває шлях до дослідження цього явища як реальності соціального світу, бо навіть не дозволяє виявити зв’язок між його генезою і сутністю. До арістотелівської традиції уявлень про громадянське суспільство відносяться концепції, що їх створили Джеффері Александер [1], Ендрю Арато і Джін Коген [2], К.С.Гаджієв [5], Г.Гегель [6], Ернест Геллнер [7], І.К.Калінін [11], А.Карась [12], Джон Кін [14], А.Колодій [15], І.І.Кравченко [16], Ю.М.Рєзник [26], В.Степаненко [30], В.Г.Хорос [31] та інші.

Представники боденівської традиції уявлень про громадянське суспільство пов’язують це явище з існуванням будь-якої держави, а тому громадянське суспільство постає разом із появою держави і виступає творцем держави. До боденівської традиції відносяться концепції та моделі Ж.-Ж.Руссо [27], К.Маркса і Ф.Енгельса [20], Л.С.Мамута [19], В.А.Моргуна [21; 22], А.В.Одинцової [23], Ю.В.Павленка [24], В.І.Шинкарука [32].

Перспективною методологічною основою подальшого дослідження громадянського суспільства видаються досягнення моделей боденівської традиції, що можуть бути далі розвинуті в руслі матеріалістичної діалектики і синергетики. На нашу думку, громадянське суспільство – це форма суспільної самоорганізації, що відображає сферу недержавних приватних відносин, обумовлених взаємодією індивідуальних і колективних потреб та інтересів, які детермінуються реалізацією свободи особистості та здійснюють вирішальний вплив на формування суспільних відносин і соціальних цінностей [29].

Це поняття сформульовано на підставі того, що основними ознаками і проявами громадянського суспільства є:

1) Форма самоорганізації суспільних відносин.

2) Сфера недержавних приватних відносин.

3) Джерелом розвитку цієї сфери виступає взаємодія індивідуальних і колективних потреб та інтересів.

4) Сфера реалізації свободи особистості.

5) Сфера формування суспільних відносин.

6) Сфера формування соціальних цінностей.

7) Сфера формування особистості людини.

Ці ознаки характеризують ту реальність, що органічно поєднує в цілісність такі чинники як особистість, свобода, інтереси, потреби, суспільні відносини, соціальні цінності. Ця цілісність не є тотожною соціуму або суспільству, бо на кожному етапі розвитку людства, в кожній країні або місцевості в певний час вона має свою специфіку, свій конкретно-історичний колорит. Тому вказані чинники виступають лише як об’єктивні чинники детермінації громадянського суспільства, але є ще суб’єктивні чинники детермінації – конкретні особистості з їхніми потребами та інтересами, особистості, які прагнуть реалізувати свою власну свободу, особистості, які вступають між собою у відносини, а значить, і формують суспільні відносини і соціальні цінності.

Відмінність громадянського суспільства і соціуму полягає в тому, що громадянське суспільство уособлює лише “модус недержавного буття” (вислів Л.С.Мамута), тобто сферу недержавних приватних відносин, а соціум поєднує в собі як “модус державного буття”, так і “модус недержавного буття”. Тобто соціум є соціальною реальністю, що складається з двох взаємопов’язаних, взаємодіючих і взаємодетермінуючих реальностей – громадянського суспільства і держави.

Запропонована модель громадянського суспільства може бути одним із варіантів відповіді на питання про єдність і багатоманітність світової історії. Як зазначають філософи, питання про єдність і багатоманітність світової історії має характер основоположного для філософського осягнення історії. Відповідь на нього передбачає вирішення цілого ряду проблем пов’язаних з діалектикою загального та особливого в історичному процесі, співвідношенням у ньому конкретно-історичного та загальнолюдського [33, 329].

Ця модель громадянського суспільства не суперечить ні формаційному, ні цивілізаційному, ні монадному підходу. Розглядаючи громадянське суспільство як форму суспільної самоорганізації, що виражає сферу недержавних приватних відносин, ця модель спирається на такі досягнення філософської думки як уявлення про громадянське суспільство як “форму спілкування”, “матеріалістичний зв’язок індивідів” [20], “недержавний модус буття” [19]. Ці уявлення утворилися в руслі матеріалістичної діалектики і органічно вписуються в формаційний підхід.

Запропонована модель громадянського суспільства визначає внутрішнім джерелом розвитку цього явища взаємодію індивідуальних і колективних потреб та інтересів, що детермінуються реалізацією свободи особистості, а тому ця модель близька не тільки до формаційного, але й до цивілізаційного підходу. Аналізуючи історичний процес в руслі цивілізаційного підходу, К.Ясперс вбачав у взаємодії індивідуального і загального стрижень історичного розвитку, або, як він сам любив часто повторювати, “єдність історії” [8, 257].

Ця модель громадянського суспільства органічно вписується в концепцію монадного розуміння історії. Як зазначає В.Воловик, монадне розумінні історії, враховуючи і реалізуючи можливості узагальнюючого (формаційного) і індивідуалізуючого (цивілізаційного) підходів до вивчення історичного процесу, одночасно дозволяє уникнути однобічності кожного з них, оскільки не розглядає їх у протиставленні, а виходить з їх глибинної єдності, взаємодоповнюваності [3, 124]. В цій моделі розвиток громадянського суспільства розглядається як утворення певних колективностей, соціальних спільностей, що виступають елементами громадянського суспільства і соціальними суб’єктами.

В основі суспільного розвитку лежить проблема єдності соціуму. Громадянське суспільство детермінує єдність або розкол соціуму. Не випадково Тойнбі дійшов висновку, що суспільство, а не держава є тим соціальним “атомом”, на якому слід фокусувати свою увагу історикові [33, 339].

Вихідною тезою нашого аналізу візьмемо положення про те, що в будь-якому соціально стратифікованому соціумі в будь-який період часу суспільний розвиток завжди визначається системою відносин “особа – держава”, а посередниками між ними виступають колективності. Саме розвиток цих колективностей детермінує порушення балансу суспільних сил, розкол суспільства, їх подальшу взаємодію, що сприяє вдосконаленню державної влади і досягненню нового балансу суспільних сил, або знищенню держави і створенню нової. Вся світова історія підтверджує визначальну роль впливу елементів громадянського суспільства на розвиток держави і соціуму, бо саме вплив колективностей та соціальних спільностей детермінує стани єдності та розколу соціуму.

В Стародавній Греції обумовлені боротьбою між демосом і аристократією реформи Солона, Пісістрата, Клісфена привели до утвердження в Афінах рабовласницької демократичної республіки і забезпечили єдність соціуму.

Боротьба між плебеями і патриціями в Стародавньому Римі тривала близько двох століть і завершилася прийняттям закону ХІІ таблиць, що встановив рівність всіх громадян перед законом. Цей акт забезпечив єдність римського соціуму і створив умови для його подальшого розвитку. Розвиток господарства і рабовласницьких відносин обумовили істотне погіршення умов існування селян, ремісників, торговців, що в свою чергу привело до нового розколу римського соціуму. Спробою подолати цей розкол були реформи братів Гракхів, що закінчилися поразкою. Далі боротьба продовжилася між оптиматами і популярами, криза республіканського ладу посилювалася і привела до встановлення диктатури і утворення імперії. Після цього єдність соціуму забезпечувалася переважно насильницькими засобами на відміну від республіканського періоду, коли вона забезпечувалася в основному правовими засобами.

В Стародавньому Китаї розбалансованість інтересів різних класів і соціальних груп обумовила повстання “червонобрових” (на початку І століття нашої ери) та повстання “жовтих пов’язок” (ІІ століття), які були жорстоко придушені, але розкол соціуму залишався і в 220 році імперія Хань загинула, а на її уламках виникли три самостійні держави.

Отже, громадянське суспільство періоду Стародавнього світу характеризується формуванням таких елементів, які стихійно впливали на розвиток держави та утвердження законів, проведення реформ, що вдосконалювали державну владу і забезпечували єдність соціуму. Такий вплив сприяв оптимізації суспільних відносин, формуванню соціальних цінностей, відображав процеси суспільної диференціації та інтеграції. Процеси політичного роздроблення і формування народностей детермінувалися взаємодією колективностей. Трансформація індивідуальних потреб людей у загальносоціальні потреби та інтереси здійснювалася через утворення колективностей і вела до єдності або розколу соціуму.

Політична роздробленість, що була доволі поширеним явищем Стародавнього світу та Середньовіччя, в кожному конкретному випадку визначалася як наслідок складної взаємодії суспільно-політичних груп панівного класу, які обирали державні або регіональні політичні орієнтири.

Громадянське суспільство періоду Середньовіччя яскраво заявляє про себе такими елементами суспільної самоорганізації як ремісничі цехи, купецькі гільдії, торгівельні кампанії, університети, міське самоврядування.

Іншим вагомим аспектом розвитку громадянського суспільства цього періоду виступає вплив певних колективностей на утворення централізованих держав. Становлення станових монархій пов’язане з досягненням балансу інтересів різних суспільних сил, що знайшло відображення в створенні таких станово-представницьких органів як парламент в Англії (1265), Генеральні Штати у Франції (1302), Земський собор в Росії (1549).

Гострою реакцією на дисбаланс між потребами та інтересами різних суспільних сил в католицьких країнах Європи стала Реформація, яка була спрямована не тільки на перебудову суспільних відносин, але й на становлення нових соціальних цінностей. В тих країнах, де відбувалася Реформація, суспільство виявилося розколотим за ознакою духовних цінностей, політичних уподобань та соціально-економічних інтересів. Реформація розколола соціум: в Німеччині на прихильників лютеранської та католицької церкви, у Франції на католиків і гугенотів, в Швейцарії на католиків і кальвіністів, в Англії на прихильників англіканської та католицької церкви. Тільки досягнення компромісу різних суспільно-політичних сил забезпечило припинення релігійних і громадянських війн, встановлення релігійного і громадянського миру, відновлення цілісності та єдності соціуму.

Наслідком процесу суспільної самоорганізації, який породив елементи громадянського суспільства, було утворення українського козацтва, яке стало творцем козацької держави Запорозької Січі. Пізніше в розвитку громадянського суспільства на українських землях домінуючі позиції зайняв національно-визвольний рух. В ході Визвольної війни українського народу проти польської шляхти громадянське суспільство стало творцем Української козацької держави Б.Хмельницького, що була визнана польською владою в серпні 1649 р. за умовами Зборівського договору. Створені громадянським суспільством соціальні цінності стали основою, на якій в ХХ століття відродилася Українська держава. Завдяки розвитку елементів громадянського суспільства український народ подолав багатовіковий розкол незрілого і пригніченого українського соціуму. Громадянське суспільство відіграло вирішальну роль у розвитку національної самосвідомості українців, забезпечило відродження нації і української державності.

В період Нового часу розвиток капіталістичної конкуренції та загострення суперництва між провідними державами світу ще більше активізувало проблему збереження єдності соціуму. Розвиток нових елементів громадянського суспільства обумовив загострення суперечностей між інтересами різних суспільних сил. В період Англійської революції середини ХVІІ століття, Великої французської революції кінця XVIII століття, Американської революції (1775-1783) становище соціуму характеризувалося розколом. Наслідком гострої суспільно-політичної боротьби в період цих розколів стала заміна феодальної держави буржуазною в Англії та Франції, а також перехід північноамериканських штатів від колоніального статусу до статусу США як незалежної держави. Отже, громадянське суспільство, що представляло собою сукупність різних колективностей, стало в цих країнах творцем нових держав.

Визначну роль громадянське суспільство відіграло в процесі об’єднання Італії та Німеччини. Особливо виразно елементи громадянського суспільства були виражені в революційно-демократичній течії, представники якої прагнули провести об’єднання Італії “знизу” – шляхом народної революції в італійських державах і внесли значний вклад в об’єднавчий процес. Об’єднання Німеччини здійснювалося канцлером Прусії О. Бісмарком “зверху”, але цей процес спирався на могутню підтримку елементів громадянського суспільства, бо в створенні єдиної німецької держави були зацікавлені промисловці, торговці, буржуазія, ремісники, робітники та інші верстви населення. Це був той випадок, коли політика держави відповідала потребам громадянського суспільства і забезпечувала утвердження єдності соціуму.

Розкол соціуму на Північ і Південь в США в період громадянської війни 1861-1865 років відобразив суперечності між різними типами господарських систем, між домінуванням різних типів суспільних відносин та соціальних цінностей. Ключовим питанням розколу соціуму стало відношення до рабства: рабовласники Півдня відстоювали його збереження, а буржуазія, фермери, робітники, інтелігенція Півночі виступали за відміну рабства. Перемога Півночі сприяла утвердженню буржуазних відносин і цінностей на Півдні США, відновленню єдності соціуму, створила умови для прискорення соціально-економічного розвитку країни.

Розкол соціуму у Франції в останній чверті ХІХ століття був обумовлений протистоянням республіканців і монархістів. В середині 90-х років цей конфлікт вилився в політичну кризу, що виникла в зв’язку зі “справою Дрейфуса”. Французьке суспільство поступово розділилося на “дрейфусарів” і “антидрейфусарів”. Зіткнення двох політичних таборів сконцентрувалося навколо питання про долю Третьої республіки і поставило Францію на межу громадянської війни, до якої, на щастя, справа не дійшла.

В період Нового часу утвердження демократичних механізмів впливу особи на державу (виборні органи влади, політичні права громадян, недоторканість особи, власності, свобода особи, слова, друку та ін.) стало ефективним засобом оптимізації відносин “особа – держава”. Ці механізми створювали можливості для особи довести свою позицію до носіїв державної влади, а державну владу змушували реагувати на потреби суспільства.

Важливим аспектом розвитку громадянського суспільства в передових країнах на межі ХІХ-ХХ століть стала поява таких колективностей як монополії та кооперативи, яка відображає реакцію певних суспільних груп на нові умови капіталістичної конкуренції. Монополізація виробництва обумовила утворення фінансової олігархії, яка прагне контролювати суспільне життя і здійснювати вирішальний вплив на формування політики держави.

Саме завдяки розвитку елементів громадянського суспільства зародився і виріс до рівня явища світового масштабу національно-визвольний рух поневолених народів. На початку ХХ століття майже всі народи Африки, Азії та Латинської Америки мали колоніальний або напівколоніальний статус. Ці країни стали складовими світової колоніальної системи, яка почала розпадатися після Другої світової війни, а в 60-70-х роках ХХ століття майже повністю розпалася. Основна причина розпаду колоніальної системи полягає у внутрішньому соціально-економічному і політичному розвитку колоніальних народів. Культурні та громадські діячі цих народів своєю діяльністю та громадянською позицією впливали на формування національної самосвідомості своїх народів. Цей вплив здійснювався через громадські організації, політичні партії, інші колективності, що є елементами громадянського суспільства. Кожен колоніальний соціум проходив один і той же шлях: від появи ідеї національного визволення до визнання провідників цієї ідеї національними лідерами, від появи окремих національно-визвольних організацій до утворення могутнього антиколоніального руху, від покірного визнання народними масами своєї безправності і безпорадності до національно-визвольних війн, революцій, переворотів, реформ, що завершалися звільненням від колоніального поневолення і утворенням національних держав. Отже, розвиток елементів громадянського суспільства поневолених соціумів став визначальним чинником переходу народів від колоніального статусу до утвердження незалежної держави.

Яскравим прикладом неподільності зв’язку національного руху і громадянського суспільства може бути Індія. В кінці ХІХ століття національно-визвольний рух в Індії очолила партія Індійський національний конгрес (ІНК). Після 1918 року позиції британської колоніальної влади в Індії були послаблені утворенням масових громадсько-політичних організацій, кампаніями громадської непокори (“соляні походи”, бойкот англійських товарів та інші), що здійснювалися під проводом лідера ІНК Махатми Ганді. В 1950 році ця боротьба завершилася проголошенням незалежної держави - Республіки Індія.

Дослідження громадянського суспільства як форми самоорганізації суспільного життя спонукає переосмислити розкол соціуму в Російській імперії в 1917 році. За тих суспільних суперечностей, що склалися в ньому, можна лише дивуватися байдужості, самовпевненості та безвідповідальності носіїв державної влади, від діяльності яких складається враження, що вони сприймали суспільство в незмінюваному стані (виключно метафізично). В 1917 році серед великих держав світу Росія була єдиною державою, що не мала конституції. Не говорячи про європейські держави, зазначимо, що в Японії конституцію прийнято в 1889 році. Навіть в напівколоніальному Китаї в ході сіньхайської революції в 1912 році було прийнято конституцію. Наведений приклад не просто свідчить про політичну, правову та культурну відсталість Росії, але і вказує на причини назріваючого розколу. В соціумі відбувалася швидка зміна соціальної структури, настроїв різних верств населення (соціальної психології), духовних цінностей (ідеології), а державна влада замкнулася в собі і не реагувала на потреби суспільства. Цей факт ще раз засвідчує, що розкол соціуму треба аналізувати в системі відносин “особа - держава”, що опосередковуються різними колективностями (елементами громадянського суспільства).

Ще в 1905 році царська влада переконалася наскільки небезпечною може бути непокора безправного народу. 17 жовтня 1905 року цар Микола ІІ під революційним натиском народу видав Маніфест “Про громадянські права”, що проголосив демократичні права і свободи громадян та обіцянку заснувати виборний орган влади Державну думу. Маніфест означав згоду на реформування державної влади і тому розколов революційний табір. В тому ж 1905 році в промислових центрах Росії та України виникли Ради робітничих депутатів – органи самоорганізації робітників, що стали могутнім засобом захисту їхніх прав та інтересів, мали певний вплив на власників підприємств та державну владу. Ради формували і відстоювали громадянську позицію робітничого класу, протистояли сваволі підприємців і держави. Пізніше виникли ради селянських депутатів, а в ході Лютневої революції 1917 року виникли Ради солдатських та матроських депутатів. Авторитет Рад серед населення нерідко був вищим, ніж авторитет органів державної влади та місцевого самоврядування. Саме зростання авторитету Рад сприяло встановленню радянської влади. В січні 1918 року була прийнята перша Конституція РРФСР, якою Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів визнавалися органами державної влади. Отже, такі елементи громадянського суспільства як Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів відіграли визначну роль у руйнуванні старої держави і створенні нової.

В ХХ столітті розвиток продуктивних сил і виробничих відносин обумовив загострення соціальних суперечностей кожного соціуму і актуалізував проблему збереження єдності соціуму та забезпечення його розвитку. За цих умов сформувалися два шляхи подолання загрози розколу соціуму: демократія і тоталітаризм. Громадянське суспільство в США виявило свою зрілість тоді, коли американський народ, спираючись на демократичні цінності, знайшов у собі сили для відповіді на виклик Великої депресії 1929-1933 років і реформував державну владу, зробив її ефективним регулятором соціально-економічного розвитку. У Франції в середині 30-х років найвищим досягненням громадянського суспільства було створення Народного фронту і відвернення загрози фашизму.

В 20-30-х роках ХХ століття в багатьох країнах Європи та світу встановилися тоталітарні режими. Систематичне використання насильства з метою реалізації утопічної ідеї (а також забезпечення єдності соціуму та його розвитку) виявилося за своїми наслідками катастрофічним для всього людства. Як зазначають політологи, критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського суспільства, відсутність плюралізму [25, 170].

Розвиток громадянського суспільства як форми самоорганізації суспільних відносин сприяв ліквідації тоталітарних режимів. Досвід післявоєнної Німеччини свідчить, що розвиток громадянського суспільства сприяв духовному оздоровленню німецького соціуму і подоланню тяжких наслідків фашизму.

Розпад СРСР вирішальною мірою обумовлений конфліктом між громадянським суспільством і державою. Державна влада в СРСР виявилася нездатною успішно конкурувати з країнами Заходу не тільки в економічній та науково-технічній сфері, але і в гуманітарній сфері, забезпеченні високих стандартів життя громадян, вирішенні екологічних та інших проблем. Мова йде про нездатність держави забезпечити умови для швидкого й гармонійного розвитку соціуму.

В цій статті знайшла відображення спроба показати в контексті світової історії роль громадянського суспільства як форми суспільної самоорганізації. Весь історичний досвід людства свідчить, що громадянське суспільство і держава є взаємообумовленими, взаємодіючими і взаємодетермінуючими чинниками суспільного розвитку. Ігнорування цієї обставини має трагічні наслідки – веде до розколу соціуму, а її врахування забезпечує гармонійний розвиток соціуму.

Наведені уявлення про детермінацію єдності та розколу соціуму взаємозв’язком громадянського суспільства і держави сприятимуть подоланню розколу українського суспільства, забезпеченню його єдності та гармонійного розвитку. Проблема оптимізації впливу громадянського суспільства у відносинах “особа – держава” потребує подальшого дослідження.