Нестеренко Г

Дослідження різних аспектів проблеми нації та націогенези є сьогодні актуальним для України та інших держав, які відносно нещодавно виникли в історичному часі – зокрема, стосовно нашої держави зростаюча активність націологічних розбудов безпосередньо обумовлена необхідністю пошуку шляхів консолідації та демократизації суспільства. В ході цього пошуку доводиться звертатися до самих коренів осмислення феномена нації.

Традиційним є поділ усіх націологічних концепцій, розроблених в історії суспільствознавства, на культурологічні, психологічні, етатистські, етнологічні, історико-економічні та етносоціологічні. До аналізу цих концепцій звертаються практично всі дослідники, які цікавляться проблематикою нації та націогенези, найбільш ґрунтовними в цьому контексті є праці В.Євтуха, Г.Касьянова, І.Кураса, Ю.Римаренка, С.Римаренка, М.Степика, Ю.Шаповала тощо. Проте поза увагою науковців залишився аналіз самої можливості категоричного розведення націологічних концепцій за вказаними критеріями. На наш погляд, наведена класифікація є занадто умовною, щоб використовувати її в абсолютному значенні, і дана стаття присвячена опрацюванню цієї гіпотези.

Психологічні концепції нації у своєму розвитку пройшли кілька етапів. Першим етапом була концепція “духу народу”, прихильники якої (Дж.Віко, І.Кант, Г.Гегель, Ф.Пізо, М.Костомаров, М.Грушевський та ін.) представляли націю “історичним індивідуумом”, що є носієм особливої форми людського духу, з визначеними мовним статусом і законами саморозвитку. Національні спільноти вони розглядали як проекцію в часі й просторі встановленої сутності “духу народу”, “національної душі” тощо, які як духовно-моральні субстанції спочатку актуалізуються в національній самосвідомості, а потім втілюються в матеріальних процесах життєдіяльності спільноти та в її політичних інститутах.

Другим етапом розвитку психологічних концепцій націогенези була “психологія народів” (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.), представлена Г.Штейнгалем, Г.Лебоном, В.Вундтом, Г.Шпетом та ін., яка поступово трансформувалася в культурну антропологію, етнографію та етнопсихологію.

Ю.Римаренко та дослідники, що працюють під його керівництвом, засновниками психологічних концепцій нації вважають Е.Ренана (“нація – це душа, духовний принцип”) та О.Бауера (який стверджував, що нація – це сукупність людей, “спільністю долі згуртованих в спільність характеру”) [1, 251]. В.Вілков називає це третім етапом розвитку психологічних теорій нації, на якому було здійснено передачу системотворчих функцій від поняття “народ” поняттю “нація” та перехід на позиції буржуазного лібералізму в цьому питанні з тлумаченням нації як “угоди”, “солідарності”, “щоденного плебісциту” [2, 132-133].

До психологічних слід віднести і концепцію В.Старосольського, який виходить із того, що нація є “твором психології”, а не “витвором раціонального думання”; нею керує ірраціональна, стихійна воля, що не знає мети та обмежень, а знає тільки напрям [Див.: 3]. Воля залишається визначальною характеристикою нації як феномена і в сучасних націологічних розбудовах. Так, А.Швецова визначає націю як спільноту, “яка встановлюється спільною волею індивідів, котрі силою цього рішення стають учасниками нації”, при цьому підкреслюється, що спільна воля членів нації відбивається в суспільній угоді, яка стає Основним законом їх подальшого спільного життя [4, 326].

Видатний націолог О.Бочковський із волею тісно пов’язує національну свідомість, яку, до речі, багато дослідників минулого і сьогодення вважають рисою, що визначає факт існування та природу нації. Бочковський категорично проголошує, що “національна свідомість і воля - це найістотніші ознаки новітньої нації” [5, 31].

Тісно пов’язаними у витоках із психологічними теоріями є культурологічні концепції нації, але, на відміну від перших (в яких сутність нації зводиться до єдності національної психології та національного характеру), другі розуміють націю спільнотою, поєднаною спільністю національної мови та національної культури. В основу розуміння феномена нації культурологічні концепції покладають культурну сферу її життя, різноманітність і особливості її культурного розвитку. Засновником цього напряму вважається К.Реннер, який стверджував, що “нація – це союз осіб, які однаково розмовляють”, або “культурний союз” [1, 251]. Прихильниками культурологічної моделі нації вважаються також К.Гейєс, Ф.Гертц, Е.Кедорі, Г.Кон, Г.Сетон-Уотсон. Так, Сетон-Уотсон використовував термін “культурна нація” для позначення спільноти, об’єднаної мовою або релігією, або історичною міфологією, або іншими культурними узами [Див.: 12]. Хоча за іншими поглядами, як ми покажемо далі, концепцію Сетон-Уотсона можна віднести до етатистських.

До культурологічних можна віднести і концепцію нації, розроблену М.Вебером, оскільки центральним націє-синтезуючим поняттям у ній постає культура як феномен, що охоплює широке коло цінностей, які формують індивідуальне обличчя національної спільноти. Виходячи з традиційно німецького розуміння терміна “нація” з його наголосом на культурних аспектах, М.Вебер вважав, що “значення “нації” загалом пов’язується з вищістю, або з унікальністю культурних цінностей, які можна зберегти і розвивати лише шляхом культивування індивідуальності спільноти” [6, 177].

Крім культури, важливим елементом нації Вебер вважав наявність власної державності: він стверджував, що спільноту можна вважати нацією лише тоді, коли вона оформлена у власну державу [7, 60]. У зв’язку з таким поглядом в концепції М.Вебера можна виділити й елементи етатизму.

Корені етатистських концепцій сягають часів Великої французької революції, події якої обумовили і їх зміст: в етатизмі нація розуміється як людська спільнота, яка має власну державність.

Так, згідно з концепцією Ф.Гекмана, нація – це етнічний колектив, який усвідомлює свою спільність й організований у формі національної держави, причому останню дослідник визначає як “форму політичної організації, в якій висувається вимога відповідності політико-громадянської та етнічної належності; територія національної держави охоплює при цьому не тільки місця розселення одного народу, а й інших етнічних груп” [8, 36].

Е.Гідденс, використовуючи характерний для етатизму термін “нація-держава”, писав, що нація не існує без держави і поза державою, нація “існує лише тоді, коли держава охоплює уніфікованим адміністративним впливом усю територію, яку вона вважає об’єктом свого суверенітету” [9, 34-35].

К.Дойч також називав наявність держави рисою, що відрізняє націю від історично попередніх спільнот: “нація – це народ, який має державу”. Коли частина народу прагне отримати політичну владу для своєї етнічної групи, її можна тлумачити тільки як народність, “коли ж ця влада завойована – зазвичай за посередництвом оволодіння державним апаратом – ми маємо право визначити її як націю” [10, 96-97].

Російський дослідник В.Тишков стверджує, що держави мають більше за все ресурсів і легітимності називатися націями, оскільки тільки вони мають можливість фіксувати своє членство через громадянство, мають кордони, що охороняються, володіють освітніми й інформаційними інститутами та характеризуються делегованим правом на використання сили по відношенню до членів своєї коаліції [11].

Етатистською за змістом є і концепція Г.Сетон-Уотсона з її ототожненням процесу формування нації з творенням централізованої держави. Сетон-Уотсон пише, що в модерних процесах економічного й соціального розвитку “географія, економіка, мова, релігія та державна влада відігравали кожна свою роль. Остання була найважливішою, оскільки са́ме зростання монархічної влади – її військових, фіскальних і бюрократичних функцій – визначало межі, в рамках яких розвивалося почуття спільності” [12, 8].

Представникам української думки концепт політичної нації, або нації-держави був добре відомим уже на початку ХХ ст., зокрема його активно використовували О.Бочковський, Л.Ребет, В.Старосольський та інші.

Певним чином протистоїть етатизму етнологічна концепція нації, яка виникла наприкінці ХVІІІ ст. шляхом поєднання деяких положень психологічної та культурологічної моделі, але головний акцент робить на таких етнічних ознаках, як спільність походження, самосвідомості тощо. Серед західних дослідників найбільш вагомий внесок в її розвиток здійснили Г.Нільссон, М.Новак та Е.Сміт. Етнологічна модель розглядає націю як велику політизовану етнічну групу зі спільною культурою та історичною спадщиною. Цю точку зору поділяє і П.ван ден Берг, який визначав націю як “політично свідому етнічність, яка домагається права на державність завдяки тому, що є етнічністю” [Цит. за: 13, 56].

Е.Сміт наголошував на необхідності вивчення етнічних витоків політичних націй і врахування етнічних кордонів при формуванні нових національних держав, посилаючись на те, що “жоден тривалий світовий порядок не може бути створений, якщо ігноруватимуться повсюдні прагнення націй відшукати свої корені в етнічному минулому”. В інтерпретації Сміта нація постає як “велика, вертикально інтегрована і територіально мобільна група зі спільними громадянськими правами і почуттям колективності, а також з однією чи кількома спільними характеристиками, які відрізняють її членів від членів подібних груп, які можуть бути їхніми союзниками чи противниками” [14, 2].

Слід наголосити, що, незважаючи на те, що етнологічна концепція нації не виявляє сутнісних відмінностей національних спільнот від до-національних, вона відстоює дуже корисний погляд стосовно того, що нації не виникають “з нуля”, а потребують для свого становлення етнічного підґрунтя.

У вітчизняній науці періоду Радянського Союзу тривалий час панувала історико-економічна теорія нації, але її започаткування в першу чергу пов’язане з іменем німецького соціал-демократа К.Каутського. Деякі його думки були досить конструктивними, але, мабуть, через те, що ця теорія була швидко “взята на озброєння” марксистською ідеологією, яка повернула її на досягнення своїх конкретних цілей, ці думки не здобули подальшого розвитку. Зокрема, на сучасному етапі досить актуальним є погляд Каутського, що нація є “дуже рухоме суспільне утворення” – адже цим підкреслюється динамічність її природи, існування у формі процесу. Він також стверджував, що нація є продуктом суспільного розвитку, що свідчить на користь не штучної сконструйованості нації, а її природно-історичного становлення. Думка Каутського про те, що нація є “один із найбільш могутніх чинників суспільного прогресу” резонує з поширеним сьогодні поглядом, згідно з яким нація є на сучасному історичному етапі вершиною розвитку етнонаціональних спільнот. Але, незважаючи на ці плідні думки, конструкт нації, запропонований Каутським, мало відбиває її специфіку в сучасному розумінні, багато в чому він повторює риси донаціональних спільнот. Згідно з його теорією, націю утворює група людей, які: розмовляють однією мовою, проживають на одній території, мають міцні повсякденні економічні стосунки [Див.: 13, 55].

Іншого відтінку історико-економічна теорія нації набула в роботах засновників матеріалістичної діалектики. К.Маркс і Ф.Енгельс називали націю історичною категорією для позначення феномена, що виникає внаслідок розвитку капіталізму й головними умовами формування якого є спільні економічні зв’язки та спільні класові інтереси (а також територіальна цілісність і спільна літературна мова). Однак конституюватися як нація, згідно з поглядами Маркса і Енгельса, може лише пролетаріат – так нація в діалектичному матеріалізмі стає національною класовою спільнотою, замість прийнятої в інших концепціях загальнонаціональної.

Увібравши в себе окреслені погляди К.Каутського, К.Маркса й Ф.Енгельса, в Радянському Союзі офіційним визначенням нації стала дефініція І.Сталіна, до якої він також додав психологічного й культурологічного відтінків: “Нація – є усталена спільність людей, яка склалась історично, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя й психічного складу, що виявляється в спільності культури”. Вже після смерті Сталіна послідовники марксизму дещо модифікували це визначення в різних варіантах, найбільш вдалим із яких А.Козінг назвав таке: “Нація – це стійка історична спільність людей, яка представляє собою форму суспільного розвитку, що склалася на базі спільності економічного життя в поєднанні зі спільністю мови, території, особливостей культури, свідомості та психології” [15, 49]. Як бачимо, в цьому визначенні спільність економічного життя як ознака нації висунута на перший план.

Наступний різновид теорій нації та націогенези – етносоціологічна концепція нації – своїм виникненням наприкінці ХХ ст. завдячує розробкам Ю.Бромлея та його послідовників і наразі має чимало прихильників серед науковців. У рамках цієї концепції підкреслюється значення соціального в національному і нація визначається як етносоціальна (причому не завжди кровно-родинна) людська спільнота зі сформованою усталеною самосвідомістю своєї ідентичності (що охоплює спільність історичної долі, психології й характеру, прихильність національним матеріальним і духовним цінностям тощо), а також (головним чином на етапі формування) із територіально-мовною та економічною єдністю, яка на наступних етапах розвитку під впливом інтеграційних та міграційних процесів часто втрачає своє вирішальне значення, проте не зникає [1, 253]. У рамках цієї концепції робиться висновок, що саме етнічний складник представляє те специфічне в нації, що визначає її унікальне обличчя та ідентифіковану самовизначеність, а соціальне в складі національного робить акцент на створенні соціальних умов етнічного буття.

Як підкреслює С.Римаренко, “етнічне і соціальне є взаємопов’язаними сторонами, без яких націй в реальному житті просто не існує. Недооцінка або ігнорування цієї діалектичної єдності робить національну політику будь-якого суспільства малоефективною і безперспективною… Отже, соціальне і етнічне в національному тісно переплетені і становлять дві сторони єдиного явища і процесу” [16, 72].

Цікавий погляд, що може служити поглибленням етносоціологічної концепції, пропонує Е.Поздняков, ґрунтуючись на впровадженому Е.Дюркгеймом понятті динамічної щільності людської асоціації (при цьому видатний соціолог мав на увазі не матеріальну, а моральну “гущавину”, яка означає низький рівень сегментованості в суспільстві). Використовуючи цей конструкт, Е.Поздняков вважає, що націю можна визначити як спільноту з високою динамічною щільністю, причому чим вищою є ця щільність, тим ближче спільнота до стану, що характеризується терміном “нація” [17, 25].

Неважко побачити, що представлений поділ концепцій нації на психологічні, культурологічні, етатистські, етнологічні, історико-економічні, етносоціологічні тощо є надзвичайно умовним і нетривким. З одного боку, цю класифікацію можна спростити – зокрема, як зазначає О.Майборода, єдність психологічних і культурних рис можна вважати різновидом етнічної єдності, оскільки етноідентифікуючими ознаками є, серед іншого, спільність психологічного складу та культури; аналогічно й історико-економічна теорія використовує спільність економічного життя не більше, ніж такі етнічні ознаки, як спільність мови, території, психічного складу, культури. Тому О.Майборода робить висновок, що, крім етатистської концепції нації, всі інші є концепціями етнологічними [18]. З іншого ж боку, наведену класифікацію можна розширити, додавши, зокрема, групу етнополітичних концепцій (згідно з якими нація має дві визначальні риси – утворення на основі етнічного підґрунтя, що політизується) чи територіальних концепцій.

Крім того, умовність (а тому й незадовільність) категоричного поділу теорій нації на окреслені групи виявляється ще й у тому, що, мабуть, далеко не всі концепції можна однозначно віднести до тієї чи іншої групи. Наприклад, Мирослав Грох, визнаючи найважливішу роль економічних відносин у процесі формування нації, в той же час застерігав від тлумачення розвитку відносин обміну та національного ринку єдиною причиною утворення сучасних націй. При цьому особливу роль серед націєтворчих факторів він надавав національній свідомості.

Теорія нації М.Вебера, як ми вже показали раніше, поєднує в собі елементи культурологічного та етатистського підходів, так само, як і теорія Г.Сетон-Уотсона.

Так само важко віднести до якоїсь однієї групи і концепцію українського мислителя В.Липинського: з одного боку, він відверто розділяє етатистський принцип націєтворення, ототожнюючи поняття “нація” та “держава” і вважаючи їх розділення “протиприродним” [19, 13]; з іншого ж боку, – обов’язковою умовою націєтворення, за В.Липинським, є культурна спільність: “Без культури нема нації, без традиції нема культури. Без об’єднуючої спільної традиції і спільної культури не може існувати група людей, біля якої має об’єднатися і зорганізуватися нація”, причому саме зі спільної культури разом зі спільним інтересом повинна випливати “політична лінія суспільної групи, що зорганізовується в націю” [19, 70-71]. Крім культурологічної та етатистської забарвленості, концепція Липинського не позбавлена також і етнологічних поглядів, зокрема стосовно “неусталеності раси” населення України, яку мислитель вважав однією з причин бездержавності останньої; це демонструє також і таке твердження: “Доки такий людський колектив фізично існує і доки він на підставі оцієї вродженої йому зовнішньої подібності, на яку складається звичайно розмовна мова, спільна територія, зближений фізичний тип, характер і т.д., розвиває в собі власні індивідуальні об’єднуючі і організуючі політичні вартості – доти існує, живе і розвивається нація” [19, 130].

Про штучність, а отже, й нежиттєвість означеної класифікації свідчить і такий приклад із сучасних аналітичних розробок. Ю.Римаренко відносить концепцію К.Реннера до культурологічних теорій нації [1, 251], а В.Вілков також достатньо обґрунтовано – до психологічних [2, 133].

У зв’язку з неможливістю однозначно розвести всі наявні теорії нації по окреслених групах у використовуваній сьогодні класифікації ми пропонуємо застосовувати функціональний підхід: не намагатися “притягнути” кожну концепцію до конкретної групи, а виділяти ті чи інші ознаки з різних груп як забарвленість, чи відтінок теорії нації. Наприклад, можна сказати, що концепція М.Вебера має риси культурологізму (культура розуміється визначальним елементом суттєвих характеристик нації – спільноти, що не відповідають цьому стандарту, є, за Вебером, “некультурними” (“kulturlos”), а отже, й “ненаціональними”) та етатизму (спільноту можна вважати нацією тільки тоді, коли вона оформлена у власну державу або прагне цього; та й нація здатна зберегти свою культуру лише завдяки протекції державної влади) [7, 57-60].

Роблячи загальний висновок із даної роботи, слід зазначити, що умовність традиційного поділу націологічних концепцій на психологічні, культурологічні, етатистські, історико-економічні, етнологічні та етносоціологічні визначається, по-перше, можливістю спростити чи розширити цю класифікацію і, по-друге, тим, що деякі концепції нації поєднують у собі елементи кількох підходів, що не дозволяє категорично віднести їх до якоїсь однієї групи. Проведений аналіз різноманітних концепцій природи національних спільнот, які максимізують значення того чи іншого фактора виникнення націй, дозволяє також сформулювати цілий перелік рис, які ті чи інші автори вважають визначальними. З одного боку, це об’єктивні риси: спільність економічного життя, ринкові відносини, наявність власної держави, демократичний лад правління, спільність території, єдина культура (та мова як її складова), спільна історія, соціальна взаємодія; з іншого, – суб’єктивні: національний характер і психологія, національна самосвідомість, воля, націленість на спільне майбутнє. Дійсно, процес відпрацювання чітких критеріїв поняття “нація” та створення аналітичних моделей націогенези характеризуються надзвичайною суперечливістю та багатоманітністю кутів зору, що вимагає застосування системного підходу. Тому найбільш перспективним напрямом подальших розвідок у цьому руслі слід вважати аналіз нації як соціальної системи.