Дрожжина С

Переломні моменти розвитку будь-якого суспільства потребують філософського аналізу та переосмислення такого складного для розуміння феномену як ідентичність. Десятиріччя існування радянської системи були часами боротьби держави за формування нових поколінь людей з стійкою ідентичністю – радянський народ. Слід сказати, що боротьба ця була досить успішною. Але починаючи з середини 80-х років ХХ ст. починається перебудова не тільки в сфері економіки і політики, починається злам старої і збудження нової системи цінностей, що неминуче приводить до болісних процесів формування нової сучасної ідентифікації, яка має інші основи, підґрунтя. Наступним етапом цього формування став рік 1991. Ще півтори десятиріччя має народ нової держави на звикання до європейської системи цінностей. “Корегування” процесу формування нової ідентичності, пов’язане з політичними подіями, відбувається сьогодні.

Мета роботи: визначення місце громадянського виховання в процесі формування сучасної ідентичності українського громадянина. Визначена мета дослідження зумовила постановку й розв’язання таких завдань: виявити деякі основи формування сучасної ідентичності; висвітлити роль сучасного громадянського виховання як одного з найважливіших інструментів формування ідентичності громадянина України.

Коло авторів, що вивчають проблеми ідентичності крізь призму філософії, психології, культурології, права, дуже широке. У культурній традиції „ідентичність”, як правило, розумілась як тотожність. Перші дослідники проблеми ідентичності у філософському плані Джордж Мід і Чарльз Кулі термін „ідентичність” не вживали, використовуючи традиційну „самість” (Self). Цей термін і сьогодні має місце в науковій літературі. Німецький філософ Юрген Хабермас, який не без підстав вважається на Заході “великим”, визначає ідентичність наступним чином: “...Ідентичність Я означає ту своєрідну здатність дієздатних суб’єктів, що користуються мовою, залишатися тотожними самим до себе навіть при глибоких змінах структури особистості, якими вони відповідають на суперечливі ситуації” [1, 10]. Як відзначає З.Бауман, проблема ідентичності є проблема вибору й уміння вчасно зробити інший вибір, якщо попередня ідентифікація втратила цінність [2, 176-192].

Вдосконалення поняття “ідентичність” триває [3-6]. Майкл Уолцер вважає, що в сучасних умовах глобалізації спрацьовує механізм самозбереження етнокультурних спільнот, що поряд з ідеєю захисту прав і свобод особистості стає визначальним в плані формування самоідентифікації сучасної людини їх [7], тобто автор робить наголос на етнокультурному і правовому аспектах сучасної самоідентичності.

В.Піскун головним напрямком пошуку сучасної ідентичності вважає національну ідею: серед головних завдань, які сьогодні стоять перед українським суспільством, авторка визнає формування у громадян України колективної національної ідентичності та інтеграцію національних меншин в український простір [8, 58]. Нажаль в роботі не визначається основа формування в полікультурній Україні єдиної національної ідентичності, так само, як і не пояснюється, що означає “інтеграція національних меншин” (чи не суперечить це поняттям “різноманіття”, “толерантність”?).

Позиція Федотової Н.Н. є прямим протиставленням поглядам Піскун В. Авторка зазначає: “Кінцевою формою орієнтації на єдність є культурна уніфікація, що здійснюється при тоталітарних режимах, з властивою їм політикою придушення різноманіття” [9, 6]. Під ідентичністю Федотова Н.Н. розуміє інтегрованість людини і суспільства, їх здатність до усвідомлення своєї самототожності у відповіді на питання: “хто я такий є?” [9, 14].

Позицію нацменшин в процесі формування сучасної ідентичності висловлює Мартен Феллер, який підтримує рецепт запобігання напруженості в міжетнічних відносинах, запропонований О.Майбородою: “...Відвертість етногруп у вираженні своїх інтересів, взаємна відкритість, реалізація спільного загальнонаціонального проекту, спрямованого на докорінне оновлення України, в якому раціоналізм був би органічно поєднаний із соціальною етикою” [10, 41].

Названі вище автори, як і всі ті, хто займається опрацюванням проблеми ідентифікації, підводять під формування сучасної ідентичності певне підґрунтя: етнічну єдність, національну ідею, релігію, мову, політичні орієнтири тощо. Юрген Хабермас пропонує іншу основу нової ідентичності: “Нова ідентичність суспільства, яке подолало кордони окремих держав, не може ані співвідноситись з певною територією, ані спиратись на певну організацію” [1, 49]. У зв’язку з цим підґрунтям нової ідентичності такого суспільства є, за Хабермасом, ідея універсальності демократії та прав людини – той “твердий матеріал, в якому сьогодні відбиваються промені національних традицій – мови, літератури і історії ...” [1, 78].

Суперечки авторів з приводу основи сучасної ідентифікації тривають, а в той час останні події в Україні потребують негайного ретельного соціально-філософського аналізу проблеми ідентичності. Якщо взяти до уваги всі запропоновані вченими основи формування сучасної ідентичності, то, мабуть, жоден автор не буде заперечувати, що одним із факторів, який обумовлює формування індивідуальних і колективних систем орієнтації, а також інтегральною частиною ідентичності, є громадянськість.

Громадянськість можна визначити як сукупність інтелектуальних і нормативних позицій і відповідних їм зразків поведінки, головних цінностей і цілей, які є основою емоційного та інтелектуального ангажування індивідів – членів певної політичної (державної) спільноти в публічні справи; їх почуття ідентифікації і прийняття існуючої традиції і головних систем цінностей власної політико-культурної спільноти, раціонального самообмеження у користуванні індивідуальними правами і свободами, усвідомлення взаємозалежності між благом (інтересом) особистим і благом (інтересом) громади і прийняття на себе зобов’язань діяти на користь цієї спільноти [11, 44].

Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності (АПН України) надає лаконічне визначення поняття “громадянськість”: “Громадянськість – це реальна можливість втілення в життя сукупності соціальних, політичних і громадянських прав особистості, її інтеграція в культурні й соціальні структури суспільства” [12, 253].

Розглядати громадянськість як один з найважливіших чинників ідентифікації не можна, не з’ясувавши для себе наступної проблеми: дехто з авторів, наприклад, Федотова Н.Н. протиставляють ідентифікацію і мультикультуралізм (“Ідентичності протистоїть мультикультуралізм – культурне розмаїття... Можливість ідентичності не дана автоматично і забезпечується певною політикою, яку ми назвемо політикою ідентичності на відміну від політики мультикультуралізму [9, 14]). Якщо громадянськість є інтегрованою частиною ідентифікації, то логічно допустити, що мультикультуралізму громадянськість невластива. Але ж це уявлення є помилковим! Уряд Канади ще в 1971 році проголосив мультикультуралізм офіційною ідеологією. Сьогодні 79% громадян Канади вважають мультикультуралізм необхідною умовою єдності держави, а 95% вважають, що цілком можна пишатись тим, що ти – канадець й одночасно своїм походженням [13, 45].

Стосовно колективної ідентифікації виникає питання: хіба ж суспільство не може усвідомлювати, ідентифікувати себе як полікультурне? В такому суспільстві при достатньому рівні демократії буде впроваджено політику мультикультуралізму. Чи означає це, що в мультикультурному суспільстві буде відсутньою така чеснота як громадянськість саме тому, що вона є показником політики ідентифікації. Такі держави, як США, Канада, Німеччина, Австралія, навряд чи погодяться з цим.

Таким чином, громадянськість є найважливішим чинником ідентифікації як в суспільстві, яке визнає політику мультикультуралізму, так і в суспільстві, що таку політику не визнало.

Процес формування громадянськості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціально, політично і юридично дієздатною та захищеною, – це процес громадянського виховання. Громадянське виховання покликано виховувати особистість чутливою, залучати її до суспільного життя, в якому права людини є визначальними.

Концепцією громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності визначена мета громадянського виховання – формування свідомого громадянина, патріота, професіонала, тобто людину з притаманними особистісними якостями й рисами характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток та розвиток демократичного громадянського суспільства в Україні [12, 254]. Як бачимо, мета громадянського виховання, визначена Концепцією, не виходить за межі власної держави, звужує ідею громадянського виховання до державних кордонів. Для країни, яка прагне якомога швидше ввійти в європейський простір, визнає європейський вибір, така ціль громадянського виховання сучасної людини є не зовсім коректною.

Бути європейцем сьогодні – це означає приймати участь у масштабному процесі й діяннях, що приводять до поступового формування єдиної для багатьох людей ідентичності. Основою такої ідентичності є вірність принципам демократії, повага до колективних та індивідуальних прав та свобод, мир, неприймання любої форми самоізоляції. Сьогодні відбувається сутичка двох протилежних концепцій ідентифікації Європи: перша, концепція ідентичності в єдиному числі, спрямована на сильну республіканську неподільну Європу; друга ж концепція, концепція ідентичності в множинному числі, віддає перевагу Європі більш різноманітній, з великою кількістю автономій. Не будемо забувати, що засновники післявоєнної Європи ставили за мету закласти фундамент єдиної Європи, а не союзу держав, тому кожен житель, звідки б він не був родом, має право залишатись вірним своєму складу життя, але не можна допускати, щоб європейський громадянин був обмежений вузьким простором, розвивав чітко виражений культурний та соціальний егоїзм, бо це призведе до руйнування європейської ідеї. Європейська ідентичність – це заклик до поглиблення Європи, до зростаючої інтеграції, до прийняття більшої кількості загальних рішень, це заклик до захисту моделі європейської інтеграції.

Особлива єдність джерел, доль, спадщини, що привела до формування культурно-історичної єдності з єдиним культурно-генетичним кодом, з характерною самосвідомістю – це європейська культурна традиція. За визначенням Поля Валері, все, що веде своє походження з Афін, Рима та Єрусалиму, є дійсно європейським. Але щоб в повній мірі стати такими, потоки, що живляться цими могутніми джерелами (антична спадщина та християнство), повинні були поєднатись з культурою народів древньої та середньовічної Європи: германців, кельтів, слов’ян… саме цей сплав усіх компонентів заклав основи європейської цивілізаційної єдності [14, 195].

У процесі багатоетапного європейського розвитку склалася загальна система цінностей європейської цивілізації. Її центром була та залишається Людина як найвище творіння Бога або Природи, Людина як основний вектор суспільного розвитку. Європейська людина – це суспільна людина. Вона, як правило, завжди входить до якоїсь суспільної групи: сільську громаду, цех ремісників, гільдію купців, профспілку тощо. Суспільні зв’язки в Європі завжди були різноманітні, багатогранні. Саме європейська цивілізація сформувала розвинене громадянське суспільство. Європейське суспільство – це політичне суспільство. В ході історичного розвитку саме в Європі виникли та затвердились такі феномени, як парламентаризм, принцип розподілу влади на три гілки, партійно-політична система та сучасна демократія. Саме в Європі сформувались основи політичної культури. Європейська цивілізація створила велику культуру, розвинену науку, техніку, вона явила світові приклади боротьби за демократію. Саме в ній народились та здобули розвитку ідеї вічного та справедливого миру, загальної відповідальності всіх європейських народів за долю континенту. В ході складного розвитку відношень між країнами та народами народжувалась та здобувала силу ідея європейського консенсусу, що набула особливої значимості в наш час. Пошук європейської ідентичності означає не тільки пошук нового вигляду Європи, політичної архітектури європейського дому, але й нове визначення місця та ролі Європи в сучасному світі. При цьому мова йде не про європейську винятковість. Європейська цивілізація складає органічну частину світового історичного процесу. В сучасному взаємопов’язаному світі вона може зберегтись лише при взаємодії з іншими цивілізаціями. Але багато хто вважає, що зближення, взаємодія культур приведе до втрати самобутності українського народу. Самобутність – це суттєве й постійне проявлення тих компонентів культурного здобутку даного суспільства, що стають функціонально необхідними на нових етапах його існування, забезпечуючи його ідентичність при всіх змінах у нормативно ціннісній та смисловій сферах. У документах ЮНЕСКО самобутність визначається як “життєве ядро культури, той динамічний принцип, через який суспільство, спираючись на своє минуле, беручи силу в своїх внутрішніх можливостях, опановуючи нові зовнішні досягнення, що відповідають його потребам сьогодні, здійснює процес постійного розвитку”. Таким чином, у самобутності вміщується наступність та здатність до змін, то навряд чи треба боятись втрати самобутності при прийнятті нового, передового, і навпаки, боязнь втрати самобутності може привести до культурної ізоляції, що в свою чергу, приводить до занепаду культури. Від самобутності слід відрізняти етноцентризм – поняття, що відбиває тенденцію розгляду норм і цінностей своєї культури як основи для оцінки та виробітки суджень про інші культури. Концепція етноцентризму протистоїть релятивістській концепції, в якій сприймання норм і цінностей кожної культури самоцінно й не може бути використано як стандарт до інших культур. Етноцентризм, з одного боку, здатний об’єднати людей всередині культурної (етнічної) спільноти на основі своїх норм і цінностей, а з другого боку, веде до неприйняття іншої культури, до культурної самоізоляції та міжетнічним конфліктам.

Отже, повертаючись до формулювання мети сучасного громадянського виховання, хотілося б доповнити її визначення Концепцією наступними положеннями: метою громадянського виховання є також формування нової ідентичності на основі відданості ідеалам демократії, поваги до колективних та індивідуальних прав і свобод, неприйняття будь-яких форм дискримінації та самоізоляції.

Серед завдань громадянського виховання Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності ставить таке важливе сьогодні завдання як формування толерантного ставлення до інших культур і традицій. Основою культурного багатства України, як і сучасної Європи, є розмаїття. В сучасній полікультурній Україні склалась унікальна ситуація розмаїття в усіх його різновидах: етнічне, расове, соціально-економічне, політичне, мовне, релігійне. Розмаїття має як свої переваги, так і недоліки. Переваги розмаїття: виховує плюралізм думок, нові ідеї, свіжі погляди на проблеми і способи розв’язання; дає право вибору у мистецтві, музиці, літературі, спорті; допомагає цінувати культурні традиції і навички, несхожі із власними. Недоліки розмаїття: упереджене ставлення до інших на підставі їх віку, релігійних вірувань, раси, стану здоров’я. Ці недоліки призводить до конфліктів.

Щоб запобігти конфліктів у суспільстві, основою якого є розмаїття, слід на чільне місце в політиці поставити впровадження толерантності (від лат. tolerantia) – терпимості до чужих поглядів, вірувань, політичних уподобань та позицій, поведінки тощо. Толерантність містить в собі риси, які підносять дійовість громадян і сприяють мирному вирішенню конфліктів: почуття єдності в різноманітті, пошук компромісів, громадянський настрій, патріотизм, поважне ставлення до інших людей, готовність вислуховувати точки зору інших, повага до прав інших осіб, особиста відповідальність (перед родиною, членами громади, державою), самодисципліна (добровільне виконання законів і правил), широкий світогляд, критичний настрій. Толерантність – багатогранне поняття, яке на сучасному етапі розвитку людства повинно визначати всю багатоманітність відносин на державному, регіональному і міжнародному рівнях. Неоднорідність суспільства виконує багато функцій, однією з яких є стримування соціальної ентропії – попередження соціокультурної однорідності суспільства, встановлення якої означало б втрату різноманітності.

Отже, звертаючись до політичних подій кінця 2004 – початку 2005 року в Україні, здається необхідним підкреслити, що завдання формування толерантності в системі громадянського виховання є сьогодні пріоритетним.

Виходячи із сказаного вище, можна запропонувати наступні висновки:

1. Сучасні політичні події в Україні висвітлили новий етап процесу становлення культурної ідентичності. Формування сучасної ідентичності має певне підґрунтя: етнічну єдність, національну ідею, релігію, мову, політичні орієнтири. На сучасному етапі історичного розвитку Україна, яка визначила свій вибір як європейський, в основою формування ідентичності полягає ідея універсальності демократії та прав людини

2. Інтегральною частиною ідентичності є громадянськість – реальна можливість втілення в життя сукупності соціальних, політичних і громадянських прав особистості, її інтеграція в культурні й соціальні структури суспільства. Головним інструментом формування громадянськості є громадянське виховання, увага до якого привернута не тільки з боку вчених, а й з боку держави.

3. Мета громадянського виховання, визначена Концепцією громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності звужує ідею громадянського виховання до державних кордонів. Реалії сучасності потребують розширення мети громадянського виховання положенням про формування нової ідентичності на основі відданості ідеалам демократії, поваги до колективних та індивідуальних прав і свобод, неприйняття будь-яких форм дискримінації та самоізоляції.

4. Особливе місце серед завдань громадянського виховання в сучасній Україні повинне займати формування толерантності як засобу запобігання конфліктів у суспільстві, основою якого є культурне, політичне, ідеологічне, релігійне, економічне розмаїття.