Блащишин О

Людство, вступаючи в нову епоху III тисячоліття, є великим спадкоємцем, що наслідує величезні багатства епохи минулого: великі відкриття в науці і техніці, глибокі духовні цінності мистецтва та культури, в решті-решт сам Універсум (Космос, що з грецької мови означає “гармонія”, “краса”) – сам багатоякісний, багатомірний, суперечливий світ, в якому людство і існує, живе, творить себе і своє майбутнє. Динаміка сучасного світу, його соціальних і природних процесів, мотивує сьогоденню людства переосмислення феномену самої людської цивілізації, наукової картини світу і місця в ній самої людини, а також таких полісемантичних понять як “життя”, “природа”, “людина”, “екологія людини”, “екологічна освіта та виховання”.

Процес цього необхідного для людства переосмислення обумовлений перш за все катастрофічним поширенням екологічної ситуації на планеті, що може призвести до глобальної екологічної катастрофи, яка поставить під сумнів саме існування людської цивілізації. І тепер, “ на фоні очевидної диспропорції між очевидним прогресом науки і техніки з одного боку, і стагнацією уявлень про мораль і гармонічний розвиток суспільства з іншого, людство стоїть перед вибором: змінитися, або зникнути з лиця Землі [5, 37]. Тому сьогодні надзвичайну актуалізацію отримує питання сформульоване ще І.Кантом “Як належним чином зайняти своє місце в світі і правильно усвідомити, яким потрібно бути щоб бути людиною?” [4, 204]. Щоб відповісти на це питання, людині необхідно переусвідомити своє відношення до оточуючого світу і збудувати гармонічну модель взаємодії з природою, основою якої стане не матеріально-споживацький, а духовно-моральнісний елемент.

Сучасне бачення такої гармонічної моделі взаємодії людини та природи було закладено видатним вченим планетарного масштабу В.І.Вернадським. Його вчення про ноосферу, неприйняте в 20-30 роки свого формування, стало особливо актуальним в останні роки ХХ століття як одна з базових парадигм не тільки теоретичного характеру, але і всієї практичної діяльності в ХХІ столітті, що починається з вражаючого осмислення гігантського розриву між екологічною, біосферною катастрофою, проблемою виживання людства та пошуком можливостей їх розв’язання.

Розробляючи ноосферну концепцію, вчений вважав, що сучасну епоху неможливо охарактеризувати без врахування одного з найважливіших факторів: появу мислячої істоти – людини. І ми всі живемо в той час, коли “спостерігається інтенсивний розвиток впливу однієї видової речовини – цивілізованого людства – на зміни біосфери, де під впливом наукової думки і людської праці біосфера переходить в нове становище – ноосферу” [1, 312]. Час існування людини виділяється В.І.Вернадським в особливу епоху, сферу людського розуму, новий якісний стан біосфери, в якому людська свідома діяльність стає вирішальним фактором її існування і розвитку, а людська думка та дух – стрижнем нової формації. І цей процес створення ноосфери як великий сплав біосфери і розуму – не стихійна еволюція природи, а гігантський процес цілеспрямованої людської діяльності, де людина “вперше реально усвідомила, що вона не просто окрема особистість, представник окремої держави, сім’ї чи роду. Вона – явище планетарне і може мислити і діяти в біосфері в планетарному аспекті [2, 28], вона – і частина, і мисляча функція ноосфери. Вернадський вважав і вірив, що “цивілізація культурного людства” – оскільки вона є формою організації нової біологічної сили – не може перерватися і знищитися, бо це є велике природне явище, яке відповідає історично, вірніше екологічно складеній організованості біосфери, і зупинити цей рух неможливо, адже такої сукупності загальнолюдських дій та ідей ніколи раніше не було, і перед вченими стоять для найближчого майбутнього небувалі завдання свідомого напрямку організованості ноосфери, відійти від яких вони не можуть [3, 50]. Будучи оптимістом, вчений розробив основні принципи та умови збереження ноосфери для прийдешніх поколінь.

Однією з таких базових умов В.І.Вернадський вважав продуману і глибоку систему екологічної освіти та виховання, охоплюючу все суспільство.

Тому метою цієї статті є висвітлення основних принципів і напрямків екологічного виховання, актуалізованого академіком В.І.Вернадським в ХХ столітті та вельми необхідного в розвитку сучасного суспільства.

В основі сучасної системи екологічного виховання і освіти повинна бути закладена нова світоглядна, ідеологічна парадигма, діюча в сфері “людина – природа”. Її стержнем повинна стати нова стратегія людства – стратегія не безмежного, безрозсудливого “творіння природи”, підкорення та панування над нею, а стратегія партнерства та відповідальності перед нею. І як зазначає Н.Н.Моісєєв “ноосфера – це такий стан біосфери, в якому людство бере на себе тягар відповідальності за подальший розвиток не тільки суспільства, але і біосфери в цілому” [6. 27]. І розділити цей тягар відповідальності неможливо тільки технічними засобами, для цього необхідно перебудувати саме суспільство і перш за все – його світогляд. Тому “основні зусилля повинні бути сконцентровані в гуманітарній сфері: як жити далі, як перебудувати суспільство, змінити палітру споживання, визначити максимально допустимі навантаження на біосферу і узгодити з ними життєдіяльність людини? Вони будуть головними проблемами і науки, і освіти, і конкретної житейської екологічної практики” [6, 30]. Цим базовим фундаментом сучасної екологічної науки, освіти та виховання повинна стати стратегія коеволюції, тобто “такої зміни способу життя людей, який би узгоджував їх запити з можливостями збереження біосфери в каналі еволюції, що створила феномен людини” [6, 32]. В ній (коеволюції) людство повинно, по-перше: усвідомити, що його власний розвиток повинен бути узгоджений з розвитком і можливостями біосфери, не спричиняючи її деградації; по-друге: навчитися взаємодіяти з природою, не тільки зберігаючи себе, але й відтворюючи ноосферу в цілому; по-третє: виробити новий світогляд дійсно планетарного, космічного масштабу, який би відкривав не тільки нові можливості в освоєнні світу, але й базувався на усвідомленні наслідків своїх дій і відповідальності за свій вибір. Безумовно такі коеволюційні концепти не можуть бути прийняті в “одночасі”, а в процесі тривалого, глибокого та всебічного формування нової екологічної свідомості та культури на основі розвитку екологічної освіти та екологічного виховання.

Екологічна свідомість та культура є необхідними умовами для подолання глобальної екологічної кризи і відвернення глобальної екологічної катастрофи, яка загрожує підривом самих основ біологічного існування людини. Виникнення екосвідомості та екокультури є реакцією на виклик сучасної ситуації в системі "суспільство-природа", що породжена всією попередньою господарською діяльністю людства. Однак розраховувати на їх еволюційне, тривале в часі формування суспільству не доводиться.

Негативні зміни в природному середовищі під впливом зростаючої сукупної виробничої потужності людства набули в другій половині XX ст. значного прискорення, а отже, відповідь на них також має бути адекватною не лише за змістом, а й за часом. Збереження планети залежить і від якості, і від темпів формування екологічної свідомості та екологічної культури, яке відбувається в процесі екологічного виховання.

Екологічне виховання — це цілеспрямований вплив на особистість на всіх етапах її життя за допомогою розгорнутої системи засобів та методів, що має на меті формування екологічної свідомості, екологічної культури, екологічної поведінки, екологічної відповідальності.

Необхідність виховання у членів суспільства певних установок поведінки по відношенню до природи виникла у людства ще на найдавніших етапах його розвитку. Як приклад можна згадати і системи табу у первісних народів, які, забороняючи полювання на певні види тварин в період їх розмноження, сприяли збереженню видової багатоманітності природного простору. Пізніше, коли проблема формування членів суспільства стала об'єктом зацікавлення науки, створювались концепції "натуралістичного" (Я.А.Коменський, Ж.-Ж.Руссо, М.Ушинський) чи "природозгідного" виховання (Ш.Фур'є). Великий німецький гуманіст Й.-В.Гете зазначав, що немає нічого страшнішого за діяльністне невігластво. Саме відсутність необхідних знань, їх невідповідність реальній ситуації, що породжує неспроможність передбачити всі, в тому числі й негативні, наслідки втручання людини в природні процеси, а не зла воля — є головною причиною екологічної кризи. Одним з найважливіших завдань екологічного виховання є формування у природокористувачів, кожного громадянина і у суспільства в цілому, стійких установок на раціональне природокористування, вміння бачити за вирішенням окремих проблем віддалені екологічні наслідки втручання в природні процеси, почуття відповідальності перед нинішніми та майбутніми поколіннями за вплив власних дій на здатність природи бути середовищем існування людини.

При детальнішому розгляді в процесі екологічного виховання можна виділити три відносно самостійних як за методами, так і за цілями, складових: екологічне просвітництво, екологічну освіту та само екологічне виховання. Вони є певними етапами в процесі безперервного екологічного виховання в широкому розумінні.

Екологічне просвітництво – це перший ступінь, в екологічному вихованні. Воно покликане сформувати перші елементарні знання про особливості взаємовідносин суспільства та природи, придатність оточуючого середовища для проживання людини, вплив людської виробничої діяльності на оточуючий світ. Екологічне просвітництво покликане формувати базові світоглядні установки і побутовий рівень екологічної свідомості.

Хоча на цьому рівні знання про взаємовідносини суспільства та природи мають, як правило, уривчастий, несистематизований характер, можуть бути логічно неузгодженими і навіть суперечливими, без його наявності неможливо приступати до формування екологічно культурної людини.

У 1977 р. Всесвітня міжурядова конференція з проблем природоохоронного просвітництва, що проходила в Тбілісі, визначила основні принципи природоохоронного просвітництва:

1) виходити з багатоманітності завдань в області охорони оточуючого середовища, враховуючи економічні, санітарно-оздоровчі, гуманістичні, естетичні та патріотичні мотиви природоохоронної роботи;

2) здійснювати взаємодоповненість та наступність різних рівнів природоохоронного просвітництва, передбачаючи просвітництво та освіту всіх вікових та соціальних груп населення, кожної особистості на протязі всього життя;

3) тісно пов’язувати просвітництво в області оточуючого середовища з конкретними природоохоронними завданнями регіону, краю, населеного пункту, підприємства та організації;

4) стимулювати активність кожного громадянина, оскільки вирішення завдань охорони природи неможливе без участі широких верств населення;

5) підвищувати освіченість в області охорони природи з тим, щоб вона випереджала прогнозоване збільшення експлуатації природних ресурсів та зміни в оточуючому середовищі, в результаті чого спеціалісти могли б передбачати та уникати появи небажаних ситуацій в природі. Наступним щаблем у формуванні екологічної культури є екологічна освіта — як один з елементів природоохоронної політики і важливий фактор її самореалізації, вона слугує інструментом впливу на суспільну свідомість і формування внутрішньої та міжнародної політики в області природокористування.

Екологічна освіта — це психолого-педагогічний процес впливу на людину, метою якого є формування теоретичного рівня екологічної свідомості, що в систематизованому вигляді відображає різноманітні сторони єдності світу, закономірності діалектичної єдності суспільства та природи, певних знань та практичних навичок раціонального природокористування.

Специфіка екологічної освіти полягає в тому, що вона повинна базуватися на принципі "випереджаючого відображення".

У свідомості людини повинна відбуватись постійна оцінка можливих наслідків втручання у природу як безпосередніх, так і майбутніх, з позиції не тільки добробуту людини, а й гармонізації відносин в системі "суспільство-природа".

Мета екологічної освіти — озброїти людину знаннями в області природничих, технічних та суспільних наук стосовно особливостей взаємодії суспільства та природи, розвинути в ній здатність розуміти і оцінювати конкретні дії та ситуації.

Вищим щаблем екологічного виховання є само екологічне виховання — психолого-педагогічний процес, метою якого є формування у індивіда не лише наукових знань, а й певних переконань, моральних принципів, що визначають його життєву позицію і поведінку в області охорони оточуючого середовища та раціонального використання природних ресурсів, екологічної культури окремих громадян та всього суспільства в цілому. В процесі екологічного виховання формується певна система екологічних цінностей, які визначатимуть бережливе ставлення людини до природи, спонукатимуть її до розв'язання проблеми глобальної екологічної кризи. Воно, по-перше, передбачає не тільки передачу знань, але і формування переконань, готовності особистості до конкретних дій, і по-друге, включає в себе знання та вміння здійснювати поряд з охороною природи також і раціональне природокористування.

Специфіка екологічного виховання полягає у виробленні світоглядного ставлення до комплексної, цілісної системи "суспільство-природа", ставлення особистості до якої неможливе без діяльнісної, безпосередньої та опосередкованої участі в її функціонуванні. Комплексний характер екологічного виховання випливає зі специфіки об'єкта відображення екологічної свідомості на рівні як суспільного, так і особистого її функціонування.

Основним принципом екологічного виховання є принцип матеріальної єдності світу, що органічно включає проблему системи соціально-екологічного виховання в систему формування наукового світогляду. Серед інших можна також виділити принципи комплексності, безперервності, патріотизму, поєднання особистісних та загальних інтересів.

В системі екологічного виховання можна виділити такі основні напрямки:

1. Політичний. Його важливим методологічним принципом є положення про відповідність пануючих у суспільстві відносин між людьми та пануючого в ньому ставлення до природи, що випливають з основного закону соціальної екології. Цей напрямок сприяє формуванню екологічної свідомості, екологічної культури та наукового підходу до оцінки як конкретних екологічних проблем в різних соціально-політичних системах, так і характеру самих цих систем. У часи існування Радянського Союзу серед ідеологів системи "реального соціалізму" досить популярною була теза про "потенційні переваги соціалізму над капіталізмом", в тому числі і в галузі природокористування.

Наводились численні приклади хижацького ставлення до природи в країнах Заходу і демонструвались різноманітні програми захисту природи в СРСР. Лише зняття обмежень на екологічну інформацію показало, що суспільство, основним принципом якого у ставленні до оточуючого середовища було гасло "не ждать милостей от природы", не могло уникнути глибокої екологічної кризи. В той же час, так звані "розвинені капіталістичні країни" під тиском широких мас населення, яке скористалось засобами "буржуазної демократії", визнавши наявність природоохоронної проблеми, далеко просунулись у її вирішенні.

Дійсно, оптимальні форми взаємовідносин суспільства та природи можуть складатись лише в суспільстві, яке культивує повагу до індивіда, його гідності та невід'ємних прав, де основний економічний закон передбачає турботу і про людину, і про природу, де знайдено механізм узгодження між цілями індивіда та суспільства, суспільним виробництвом і оточуючим середовищем. Цей напрямок тісно пов'язаний з патріотичним вихованням, оскільки любов до природи, крім глобальних аспектів, повинна мати і конкретне наповнення.

2. Природничонауковий. В його основі лежить наукове розуміння нерозривної єдності суспільства та природи. Суспільство нерозривно пов'язано з природою як своїм походженням, так і існуванням. В соціальному плані суспільство пов'язане з природою за допомогою виробництва, без якого воно не може існувати. Природа створює потенційні умови для задоволення людиною своїх матеріальних та духовних потреб. Реалізуються ж ці потреби лише шляхом доцільної діяльності. В процесі виробництва людина створює власні Потоки речовини та енергії, які дезорганізовують існуючі в природі і відшліфовані мільярдами років цикли енергетичного та речовинного обміну. Тим самим відбувається порушення дії механізмів самовідтворення основних якісних параметрів біосфери, тих об'єктивних умов, які забезпечують існування людини як біологічної істоти. Ці порушення породжуються обмеженістю наявних знань про закономірності розвитку природи, невмінням враховувати всі можливі наслідки людської діяльності.

Вивчення закономірностей, за якими протікають процеси енергетичного та речовинного обміну в оточуючому природному середовищі, і узгодження з ними виробничої діяльності, є одними з найголовніших умов запобігання глобальної екологічної катастрофи. Людина повинна не знищувати складні механізми функціонування, саморегулювання та самовідтворення природи, а ціленаправлено перетворювати їх у своїх інтересах із врахуванням об'єктивних закономірностей.

3. Правовий. Екологічні знання, переростаючи в переконання та дії, повинні тісно поєднуватись з активною участю індивіда в дотриманні ним самим та оточуючими норм природоохоронного законодавства, в яких повинні бути відображені загальносуспільні інтереси. Держава як головний механізм регулювання і узгодження загальних інтересів індивіда та суспільства у їх взаємовідносинах з природою має виключне право не лише на створення екологічного законодавства, а й на примусові дії щодо індивідів, чи їх груп, що направлені на дотримання цих законів.

Цей напрямок тісно пов'язаний з формуванням екологічної відповідальності і не лише правової, а й моральної.

4. Морально-естетичний. Сучасна екологічна ситуація вимагає від людства нової моральної орієнтації у відносинах з природою, перегляду певних норм поведінки людини в оточуючому природному середовищі. В суспільствах, що знаходяться на індустріальному щаблі розвитку, мораль орієнтує природокористувачів на хижацьку експлуатацію природних ресурсів, на забезпечення потреб членів суспільства без врахування екологічних наслідків виробничої діяльності. При переході до індустріальної стадії розвитку, коли відбувається якісний стрибок в продуктивних силах, формування екологічного імперативу, який повинен стати нормою морального регулювання конкретних способів освоєння природи, — є однією з найбільш нагальних вимог.

В морально-естетичному напрямку екологічного виховання розглядається і проблема ставлення до природи як абсолюту краси, відповідальності перед нинішнім та майбутніми поколіннями за її збереження.

5. Світоглядний. Екологічне виховання не може бути ефективним, не формуючи відповідним чином основ світогляду. Для того, щоб індивід міг дійсним чином прийняти участь в ліквідації загрози екологічної кризи, щоб це стало його внутрішньою потребою, необхідним є його здатність дати науково обґрунтовані відповіді на питання про сутність світу, природи, людини, про цілі та межі людського пізнання і перетворення оточуючого природного світу, про сенс людського буття.

В цих напрямках відбувається формування системи екологічних цінностей та пріоритетів індивідів і суспільства.

Головною метою екологічного виховання є формування екологічної культури, яка повинна включати в себе екологічний імператив, систему екологічних цінностей та екологічну відповідальність.

Екологічний імператив — це сукупність умов взаємодії суспільства та природи, порушення яких буде мати катастрофічні наслідки для людства. Він є усвідомленням об'єктивної необхідності рахуватись не просто з законами природи, але і пред'явленими нам з її боку "технічними" умовами. Екологічний імператив виражає необхідність оцінювати наслідки будь-якої діяльності, пов'язаної з втручанням в природні процеси з точки зору загальних умов взаємовідносин суспільства та природи, збереження умов біологічного існування людини.

Соціально-екологічні цінності є значимими для процесу розвитку взаємовідносин суспільства та природи людськими та культурними явищами. Вони є результатом синтезу екологічних, соціальних та політичних цінностей і виступають результатом та основою підвищення ефективності екологічного виховання.

Екологічна освіта стала одним з ключових елементів програми ЮНЕСКО "Людина і біосфера" (МАБ), в здійсненні якої Україна бере активну участь з 1981 р. В ній у різний час брали участь близько 40 установ АН України, 50 вузів, 125 галузевих науково-дослідних установ, було задіяно великий науковий потенціал — близько 5 000 фахівців, майже 200 докторів та 600 кандидатів наук. Соціально-політичні та економічні зміни останніх років в Україні, значне погіршення економічної ситуації та викликане ним скорочення фінансування науки та освіти значно знизили останнім часом темпи виконання досліджень в рамках програми "Людина та біосфера", але є надія, що вже в найближчому майбутньому до вирішення проблем екологічної освіти і екологічного виховання в нашій державі буде залучено нові сили та засоби. Крім того, позитивним фактом є розширення міжнародного співробітництва в цій галузі з індустріально-розвиненими країнами на двосторонній основі.

З 1989 р., за рішенням державних органів, у вузах нашої держави було впроваджено читання навчальних курсів з предмету "соціальна екологія" та інших галузей екологічного знання.

На сучасному етапі розвитку людської цивілізації роль екологічного виховання суттєво підвищується. Воно відіграє роль інтегратора у сучасному виховному процесі, поєднує в єдину функціональну систему всі традиційні види виховання, базується на них і є фактором подолання відомчості в цій сфері людської діяльності. Дієвість екологічного виховання залежить від узгодження всіх його напрямків, елементів та засобів, комплексності, безперервності та охоплення ними всіх членів суспільства на протязі їх життя.