ПРОБЛЕМА ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ НАУКОВОЇ
ТА ПОЗАНАУКОВОЇ ФОРМ ПІЗНАННЯ
У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ В.І.ВЕРНАДСЬКОГО
В історії світової наукової думки було не так багато постатей, які постійно привертають до себе увагу своєю нетривіальністю мислення, унікальною архітектонікою наукових побудов, гуманістичним підходом до аналізу і розв’язання будь-яких – чи то наукових, чи то суспільних, чи то політичних проблем. Саме такою постаттю в повній мірі можна вважати академіка В.І.Вернадського. Як писав А.В.Лапо, “В.І.Вернадський – явище унікальне в історії світової науки і мистецтва з часів Відродження: лише тоді на Землі існували універсальні генії” [1, 7]. У коло наукових проблем Вернадського входило дуже багато питань, які і сьогодні актуальні і потребують свого подальшого розвитку і домислювання. Однією із таких, яку можна вважати суто філософською, є проблема співвідношення наукової та позанаукової форм пізнання. Вона межує з іншою дуже ґрунтовною гносеологічною проблемою співвідношення раціонального та ірраціонального, ціннісного та раціонального в пізнавальному процесі. Усі зазначені проблеми по-різному вирішувалися протягом всієї історії людства.
Культ і дух раціоналізму був розпочатий Р.Декартом, який висловив одним із перших і аргументував ідею, ніби людина існує тому, що мислить; ніби тоді, коли вона мислить, легалізується її екзистенція. Не лише в Декартові, Спінозі чи Лейбніцеві полягала суть справи. Сама історія набувала іншого характеру, іншої векторальної спрямованості. Але гасло, сформульоване саме Декартом, мало власне життя в культурній атмосфері і спрямовувало науковий пошук філософів, природознавців. Картезіанське вчення про дедуктивний метод як надійний засіб не лише пізнання, а й як спосіб буття людини в світі, дістало своє досконалення у беконовському індуктивному осягненні істини, у спробах Берклі, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, “затиснути” космос і людину в “прокрустове ложе” раціоналізованих структур. Поступове утвердження розсудково-раціоналізованої цивілізації і культури докорінно змінювало колишні ціннісні орієнтації, деформувало пропорційне співвідношення між іншими складовими частинами. Варто пригадати з цього приводу слова В.І.Вернадського: “розвиток наукової думки ніколи не відбувався у формі дедукції чи індукції, вона повинна мати свої коріння в іншій більш насиченій поезією і фактами галузі: це або галузь життя, або галузь мистецтва, … або галузь філософії” [2, 94].
Таким чином, саме з часів Декарта був започаткований так званий раціоналістичний підхід до аналізу дійсності, згідно з яким саме наука є тією силою, яка єдина може осягнути істину, а також право інтелектуальної діяльності вважати себе неперевершеною. Тобто йдеться про сцієнтистський напрямок розвитку духовної культури людства.
Але протягом ХІХ – ХХ століття міркування про місце науки та її зв’язок з ненауковими, позанауковими формами знання турбує розум і почуття дуже багатьох філософів та науковців. Вони наголошують на тому, що зміщення пропорцій в ціннісних орієнтаціях, перенесення центру уваги лише на раціонально-наукове осягнення світу, збігаючись з іншими соціальними чинниками, здатне виступити суттєвою причиною деформації культури і цивілізації. Як наголошує відомий український філософ В.Г.Табачковський, “світ як цінність, а не як об’єкт пізнання чи використання, можна не стільки пізнати, збагнути у термінах свідомості, скільки зрозуміти, виявити його сенс, постійно перебуваючи при цьому в його самоцінному, самодостатньому бутті” [3, 75].
Отже, сенс культурного життя не розкривається лише інтелектуальним, науковим, логічно-розсудливим осягненням навколишнього світу. В пізнанні необхідно враховувати контекст духовності і культури, бо людина може бути включена в пізнавальний процес, перш за все, як представник усвідомлюваного ним світу, як “медіатор ідеального і матеріального”, слова і речі, символічного і життєво-переживаємого.
Одним із перших, хто почав бити тревогу з приводу поширення меж і впливів раціоналізації на культурне життя, був М.Вебер. “Наука, - зазначав він, - так заглибилась в свою спеціалізацію, свою предметну роздрібненість, що позбулася власної завершеності і цілісності, втратила здатність створювати більш-менш повноцінну картину світобудови. Внаслідок цього наукове мислення стає недосконалим, перетворюється на “упокорену свідомість”, нездатну до відкриття загальнозначущих цінностей. Наукова діяльність, перетворюючись на “роботу”, втрачає можливість відкривати істину, підноситись на гірські вершини людського духу” [4, 713]. Адже справа науки – давати людині знання, а справа людини – здійснювати вибір, спиратися на ті чи інші цінності, виробляти особистісні судження, котрі є ідеями, з якими співвідносяться власні дії.
М.Хайдеггер високо цінував статус наукового знання, водночас зостережував щодо надмірного поширення сфери науки та її компетенції. Свого справжнього призначення, на думку Хайдеггера, наука спроможна досягти в тому разі, коли вона екзістує, відштовхуючись від метафізики, прагнучи розімкнути простір істини природи і історії, а не лише збирати та впорядковувати факти [5, 43]. Заслуга Хайдеггера полягає не лише в колосальному піднесенні статусу наукового знання, теоретичному обґрунтуванні призначення науки як унікальної суспільної цінності. Він був одним із тих філософів, хто спостерігаючи надмірну зростаючу вплетеність інтелекту в практичну діяльність, категорично виступав проти інструменталізації науки, її поєднання з безпосереднім обслуговуванням повсякденних людських уподобань чи потреб. Наука, на думку Хайдеггера, здатна покласти свою владу на необмежені простори, тобто на всю Земну кулю, хоча це і не її компетенція. По суті, наука не повинна змагатися з мистецькими переживаннями світу чи вірою людини в те, що є надбанням індивідуального досвіду.
Для представників франкфуртської школи негативної діалектики (М.Хоркхаймер, Т.Адорно) раціоналізація є суто негативною тенденцією, спотворення людини і людства. Формалізація розуму запаморочує, обездуховнює культуру. Американський філософ Т.Роззак акцентує увагу на тому, що нічим не обмежене панування раціонально-розсудкових парадигм майже нічого не лишає людському серцю. Дух, скутий раціо створює пустелю навколо й всередині нас.
Ці думки філософів спонукають до серйозних роздумів щодо меж панування науки та її компетентності. Але ще більш вражають думки філософів позитивістського напрямку, в якому основним гаслом є “фізика, бійся метафізики”, в якому дослідницькі пошуки рухаються в теоретичному полі раціоналізму. Зокрема, представник постпозитивізму, Лакатос, акцентував увагу на тому, що розум перестає бути розумним, а раціональність – раціональною. Він довів, що вимоги розуму можуть перетворюватися у пусті слова. Наука не священна, лише того, що вона існує, викликає захоплення, має певні здобутки, ще не достатньо для обґрунтування її переваг. Інший представник постпозитивізму – П.Фейєрабенд – наголошує на тому, що “науку можна перетворити на сліпу, непідлеглу сумнівам, майже канонізовану віру”. Раціоналізм виступає формою віри в майже божественну всемогутність розуму. Більше того, згодом розум усе охочіше вдається до опозиційного ставлення щодо інших цінностей і традицій, часом навіть не цурається конфліктів з ними. “Сьогодні, - вважає він, - наука панує не завдяки своїм відносним достоїнствам, а завдяки організованим для неї пропагандистським та рекламним акціям”[6, 513].
Отже, раціоналізм не є єдиним принципом з’ясування суті і сенсу людського життя. І розум, дійсно, може бути “нерозумним”. Як “пізнаючому мисленню” розумові потрібні емоції, воля, фантазія, чуттєвість, - все те, що надають позанаукові форми осягнення світу. Коли знання позбавлено моральних принципів, то великі досягнення науки можуть бути спрямовані не на користь суспільству, а на його винищення. Прикладом цього можуть бути технократичні та мілітаристські тенденції розвитку суспільства у ХХ столітті. Таке використання науки розмиває цінність культури, відчужує людські цілі від наукового пізнання. Тим самим з’ясовується, що знання, само по собі, не є благо, як це вважалося з часів Сократа. Тому ціннісним принципом пізнавальної діяльності стає знання, що усвідомлює свої межі в сфері соціальності.
В рамках цієї палітри роздумів рухаються і думки В.І.Вернадського. Він пише в роботі “Роздуми натураліста”, що “будь-який натураліст якщо не знає, то відчуває, що правила встановлення наукового факту тільки в малому ступені зараз зведені в ясну логічну систему науковою і філософською думкою – за межами логічних формул лежить величезна галузь наукової творчості, яка проявляється в своїй основній сутності в установленні нових наукових фактів. Ми виражаємо цю галузь, вказуючи на значення в розвитку науки інтуїції, наукового почуття, такту, безсвідомого пориву, почуття міри, краси…” [2, 20].
Розуміючи, що наука і філософія взаємно доповнюють та збагачують одне одного, Вернадський підкреслював необхідність “гармонійного поступу наукового і філософського мислення”. Він вважав, що наука і філософія, хоча і є різними галузями пізнання, все ж таки мають загальну мету – осягнення істини і з’ясовування взаємозв’язку людства зі світом. Разом з тим, він розумів, що істина модифікується в залежності від галузі знання, тому є розбіжності між філософською і науковою істиною як за характером, так і за способом її обґрунтування.
Саме тому, що наука в пізнанні спирається на споглядання та експеримент, математичні методи, то наукова істина, на думку Вернадського, має характер позаособистої істини. Прояву особистості тут не має місця. Істина в філософії досягається більш високим рівнем узагальнення, що спирається і на вже проведені емпіричні узагальнення, і на наукові теорії, і на образи мистецтва, і на досвід життя, і на всю культуру людства. Тому В.І.Вернадський вважає, що істина в філософії – це істина-правда – тотожна мистецтву. Звідси він робить висновок, що на відміну від науки, в філософії, як і в мистецтві, в продуктах творчої думки завжди присутня особистість, а з нею – інтереси, суб’єктивні переваги, час і місце діяльності. Цим, врешті решт, обумовлюється наявність в філософії не тільки більшого, чим в науці багатоманіття ідей та вчень, але й прямо протилежних напрямків [7, 10].
Ґрунтуючись на положенні, що з філософської думки виросла наука, В.І.Вернададський підкреслював їх взаємозв’язок: “Ніколи ми не споглядали до цих пір в історії людства науки без філософії і, вивчаючи історію наукового мислення, ми бачимо, що філософські концепції і філософські ідеї входять як необхідний, всепроникаючий елемент у всі часи її існування” [8, 51]. В роботі “Кант і природознавство” Вернадський підкреслював те, що видатні наукові відкриття і наукові узагальнення рано чи пізно знаходять своє відображення і опрацювання в філософській думці. Більше того, якщо нові відкриття не вписуються в рамки існуючих філософських концепцій, то вони стають імпульсом для створення нових філософських систем. Наукові відкриття стають об’єктом філософського аналізу, відбувається філософська рефлексія науки.
Дійсно, наука дає матеріал для філософських роздумів, бо предметом дослідження філософії є “смисли, тобто цінності, знання, регулятиви, що існують в культурі” [9, 18]. У цьому смислі наукова діяльність передує філософській роботі, поставляючи “сировину” для філософських узагальнень.
Досліджуючи соціокультурні фактори виникнення науки, В.І.Вернадський наголошує на тому, що ними є міфологія, релігія, мистецтво, філософія тощо. “По Вернадському, природознавство, філософія, релігія і мистецтво – різні взаємодоповнюючи один одного способи пізнання оточуючого світу” [1, 25].
Крім філософії величезний вплив на науку робить релігійна свідомість. Вернадський підкреслював, що наукові ідеї часто визначаються релігійними настановами. Зокрема, вказуючи на проблему вічності життя, він говорив про те, що на її сприйняття негативно впливає креаціонізм християнського міфу. У країнах, де панує буддизм, ідея вічності життя сприймається набагато легше, оскільки вона відповідає релігійним переконанням буддистів.
Однак, Вернадський відчував і зворотній процес впливу науки на релігію: “Релігія і філософія – сприйнявши досягнуті науковим світоглядом данні - все далі відкривають глибокі таємниці людської свідомості” [10, 199].
Особливою формою позанаукового пізнання для Вернадського було мистецтво. Тут не має обмежень, що накладаються словом. “Мистецтво за самою своєю суттю є відволікання і завжди має справу з загальними поняттями, а не з конкретними випадками”. Вернадський вважав, що “одна Третьяковська галерея зробить більше для розвитку свободної людини, чим тисячі людей” [1, 26]. Дійсно, мистецтво синтезує світорозуміння і світовідчуття, пізнання і переживання світу. Воно сприймає дійсність в її необхідності і можливості. Це означає, що мистецтво може актуалізувати ті явища життя, які існують лише потенційно і тим самим виступають як особливий вид діяльності, що розширює межі людського світу. Мистецтво “оптимізує людський фактор”, слугує засобом його творчого розвитку за мірками Краси, Ідеалу, Добра, Любові.
Отже, опора на позанаукові форми духовної культури в пізнанні світу забезпечує науці цілісне всезагальне сприйняття світу, в якому є місце й науковому пошуку, й індивідуальним роздумам, й втіленню свого “Я”. В свідомості академіка Вернадського завжди стояла Наука (з великої літери), окремими питаннями якої він займався в кожний конкретний момент [1, 7]. Він завжди бачив явища в їх загальному взаємозв’язку. Обравши синтетичний підхід до аналізу дійсності, В.І.Вернадський не зупиняється у цьому синтезі навіть перед межами всієї науки, а йде далі, визначаючи величезну евристичну роль позанаукових способів осягнення світу.
На превеликий жаль, зараз вчені-синтетики майже зникли, кожен з науковців є жертвою розподілу праці, вбачаючи в розвиткові науки тільки наукову спеціалізацію, інтелектуальну подрібненість. Наука перестає бути мудрою. В.І.Вернадський є представником “мудрої науки”, виказувачем філософсько-методологічно виважених істин.
Література
1. Лапо А.В. Миры Вернадского: от кристалла до ноосферы // В.И.Вернадский: Pro et contra. Антология литературы о В.И.Вернадском за сто лет 1898 – 1998). – СПб: Изд-во РХГИ, 2000.
2. Вернадский В.И. Размышления натуралиста. В 2-х кн. Кн.1. – М.: Наука, 1975. – 190 с.
3. Відчуження: минувшість і сьогодення / Відп. ред.В.Г.Табачковський. – К.: Наукова думка, 1995. – 140 с.
4. Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990.
5. Хайдеггер М. Вопрос о технике // Новая технократическая волна на Западе. – М., 1986. – С.41 -53.
6. Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. – М.: Наука, 1986.
7. Алексеева Л.А., Тоцкий И.М. В.И.Вернадский об отношении философии и науки // Доклады региональной научной конференции «Творческое наследие В.И.Вернадского и современность. – Донецк: ДонГТУ, 1996. – С.9-12.
8. Вернадский В.И. Избранные труды по истории науки. – М.: Наука, 1981. – 360 с.
9. Кармин А.С., Бернадский Г.Г. Философия. – СПб: Изд-во ДНК, 2001. – 536 с.