Зв’язки В.І.Вернадського з Україною
Сьогодні, коли чи не усі можливі катастрофи стали не міфом, а жорстокою реальністю, людству необхідно об’єднувати зусилля усіх сфер життя, наукової діяльності – гуманітарної та природничої, щоб досягти оптимального результату. Романтизм і реалізм XIX ст., несподіваний декаданс „fin de sieclе”, безліч філософських та інших вчень XIX та початку XX вв. підготували ґрунт для активних творчих пошуків в різних царинах знань. „У XX столітті, вперше в історії Землі, людина пізнала і охопила всю біосферу, закінчила географічну карту планети Земля, розселилася по всій її поверхні. Людство за своїм життям стало єдиним цілим”, - писав Володимир Іванович Вернадський [9, 237].
Зараз важливим є переосмислення спадщини цього вченого, якого було названо „Людиною XX століття”, у зв’язку з Україною, яка займала таке важливе місце на його життєвому і творчому шляху, знаходження точок перетину ідей Вернадського і української культури.
Володимир Іванович Вернадський народився 12 березня 1863 року у Петербурзі в родині професора І.В.Вернадського. Але історія його сім’ї була тісно пов’язана з Україною.
Рід Вернадських має глибокі історичні корені і походить від литовського шляхтича Верна, що під час війни 1648-1654 років перейшов до війська Богдана Хмельницького. Прадід Вернадського, Іван Никифорович, випускник Києво-Могилянської академії, був священиком у с.Церковщині на Чернігівщині. Його син, Василь Іванович - дід майбутнього вченого, лікар за фахом - побрався з донькою прадіда письменника В.Г.Короленка Катериною Яківною.
Батько В.І.Вернадського – Іван Васильович - навчався у Київському університеті, і у 1841 році блискуче закінчив його.
1860 року вмирає перша дружина Івана Васильовича Марія Миколаївна. 1862 року він бере шлюб з її двоюрідною сестрою – Анною Петрівною Костянтинович. Вона змалку прищеплювала своїм дітям повагу і любов до української культури: мати Володимира Івановича мала чудовий голос, була завзятою аматоркою української пісні і вишивки.
Дитинство вченого проходило в Харкові – історичному центрі Слобожанщини, де його батько з середини 1860-х років працював керівником місцевого відділу Державного банку.
1874 року родину спіткало нещастя – вмер від сухот старший син Івана Васильовича від першого шлюбу, Микола. Володимир, як і його батько, дуже тяжко переніс цю втрату. Поїздка за кордон була майже єдиним порятунком для відновлення душевних сил. Це стало першим знайомством хлопчика з Європою. Восени 1875 року Вернадські повертаються у Харків.
Проте на початку наступного року І.В.Вернадський вийшов у відставку, і родина оселяється у Петербурзі.
Ще в гімназичні роки (1873-1881) Вернадський пише єдиний вірш, де з елегійним смутком називає Україну „рідна моя сторона”. Ця поезія свідчить про щире зацікавлення Володимиром історією українського народу:
Ведеш боротьбу, бідолашна, одна
І в цій боротьбі знемагаєш.
Така, рідна моя, вже доля твоя.
А долі завжди ми скорялись.... [8, 387].
Подібні сумні роздуми над долею України знаходимо у щоденниках Вернадського 1917-1921 років, де йдеться мова про окупацію країни німцями: „Українці виконують сумну роль маріонеток, що привели у свою країну іноземців-пригноблювачів” [5, 65].
У 1881-1885 роках майбутній вчений навчається на природничому відділенні фізико-математичного факультету Петербурзького університету. Серйозно займаючись наукою, він стає одним з організаторів університетського студентського Науково-літературного товариства.
Частину літа 1884 року проводить у маєтку сестри на Катеринославщині, де досліджує місцеву степову фауну.
Літо 1885 року Вернадський живе на Полтавщині, вивчає ґрунти, веде краєзнавчі нотатки. Серед них є чарівний опис українського степу, який за своїми художніми характеристиками наближається до поезії в прозі: „Дивна картина степу – такого пустельного, який він тепер – місячної ночі; відбитки тіней від місяця найрізноманітніші; ось біліє смужка, ніби снігом вкрита. Чи це відблиск води? Але насправді це віддзеркалення місячного сяйва від низьких стеблин полеглого хліба” [6,48].
Закінчивши університет, Вернадський залишається в його стінах з метою підготовки до професорського звання. Захист магістерської дисертації відбувся 1890 року в Петербурзі, а докторської у 1897 році в Москві, після чого молодий науковець отримав звання професора Московського університету.
У 1886 році Вернадський одружується з Наталією Єгорівною Старицькою, що стає його вірною супутницею і помічницею на все життя. Вона йому подарувала двох дітей: сина Георгія, майбутнього історика, і дочку Ніну, що стала знаменитим лікарем-психотерапевтом.
Крім Полтавщини, об’єктом наукових експедицій вченого були і західні регіони України, зокрема Львівщина.
Петербурзький період змінюється московським, з 1890 року вчений працює у Московському університеті. Але на початку 1911 року Вернадський разом із багатьма визначними вченими подає у відставку, так виражаючи протест проти політики уряду, який в черговий раз хотів вирішити гостру суспільну проблему – студентські страйки - грубою силою. Згадку про це знаходимо в статті Вернадського „1911 рік в історії російської культури”: „Університетська адміністрація опинилася на момент студентських страйків у безпорадному і принизливому становищі, бо в університет довільно з’являлася поліція і розпоряджалася на свій розсуд” [11, 59].
Вернадський купує невеликий клаптик землі в с. Шишаках на Полтавщині. Саме тут зароджується його вчення про „живу речовину” та біосферу. Але у своєму маєтку Вернадський проводить тільки літо 1911 року. Він з родиною знову їде до Петербурга.
На ці роки припадає перша і єдина мандрівка Вернадського у Новій Світ: влітку 1913 року у м. Торонто (Канада) відбулася XXIII сесія Міжнародного Геологічного Конгресу, де Володимир Іванович був у числі делегатів. По закінченні Конгресу Вернадський побував у США. Звістку про війну 1914 року він отримав на Далекому Сході, „в 40 верстах від маньчжурського кордону” [11, 62].
Вернадський шукав шляхів ефективного поліпшення економічного стану Росії. Саме за його ініціативою була створена перша в світі організація, яка в масштабах величезної країни почала планомірно на державному рівні вивчати її природні ресурси. 4 лютого 1915 року КПВС (Комісія природних виробничих сил) була затверджена Президією Академії наук. Головою вибрано В.І.Вернадського. Виняткове значення має доповідь Вернадського „Завдання науки в зв’язку з державною політикою Росії” (19 лютого 1917 року). Ідеї, викладені в цій роботі, актуальні і для сучасної України.
Лютневу революцію 1917 року В.І.Вернадський зустрів з ентузіазмом. Але 14 листопада (вже після жовтневих подій) у його щоденниках з’являється запис, сповнений тривоги: „Мимоволі міркуєш про майбутнє. Хочеться знайти вихід поза випадкових обставин… Якщо Академія наук буде зруйнована як ціле у цьому вихорі – переїхати до Києва чи Полтави?” [11, 65].
Наприкінці 1917 року Вернадський переїжджає у Полтаву і родина оселяється у будинку Г.Є.Старицького – брата Н. Старицької, бо первісний задум жити в улюблених Шишаках здійснити було б небезпечно: Вернадського непокоїло те, як сприйме його розбурхана народна стихія, що його вважала за чужого, „буржуя”. В листі до М.П.Василенка (17 квітня 1918 року) Вернадський зазначає: „Невже більшовики протримаються до осені? Тоді загибель Росії і непоправна шкода культурі” [10].
У Полтаві науковець створює Товариство любителів природи. Читає лекції в Полтавському народному університеті, бере активну участь у роботі Полтавського природничо-історичного музею, здійснює геологічні екскурсії. На полтавський період припадає активна праця над „живою речовиною”. До цього ж часу належать і його часті зустрічі з В.Г.Короленком, з яким Вернадський тепло затоваришував.
Із його щоденників бачимо, що кілька місяців, проведених у Полтаві, насичені роздумами над долею України, її народу, культури, інтелігенції. „...Обговорювали звертання і платформу української партії народної волі. ...цікава розмова про українську мову. …Мені здається, треба розрізняти – руське, українське, великоруське” [5, 71].
В травні 1918 року Вернадський отримує запрошення від свого друга, спеціаліста з історії України М.П. Василенка, приїхати до Києва і взяти у свої руки організацію Української Академії наук. Володимир Іванович з радістю погодився. 9 травня 1918 року Вернадський приїхав у Київ і зупинився в родині Василенків.
Вернадський намагався заохотити до роботи по організації Академії М.С.Грушевського, але їх концепції розходилися. Грушевський ще раніше хотів створити таку Академію (спочатку під назвою УНТ – Українське наукове товариство), яка б забезпечила суто національний характер її роботи. Вернадський вважав, що історично обумовленим є участь у створенні Академії двох народів – російського і українського, а діяльність її бачив у ширших, загальнолюдських масштабах. Грушевський був проти створення академії при гетьмані Скоропадському також і тому, що вважав Україну недостатньо науково потужною в цей час.
Газета „Русская мысль” від 10.12.1998 відмічала: „Заснування Академії в Києві у листопаді 1918 року стало закономірним результатом українського національного руху, що невпинно розвивався наприкінці XIX-XX ст.” [16].
До кінця 1918 року було розроблено статут Української Академії наук і складено список її майбутніх дійсних членів. 27 листопада відбулися перші організаційні збори, на яких В.І.Вернадського вибрано президентом Академії, Д.І.Багалія, відомого українського історика, – віце-президентом, А.Є.Кримського, мовознавця, письменника, фольклориста, історика, - незмінним секретарем. „Керівникам нового державного утворення раптово випала можливість втілювати в життя набагато більш амбіційні плани, ніж заснування Академії наук: вони стали творцями історичних доль молодої країни” [16].
Треба відмітити, що у Вернадського раз у раз прозирає потяг до аполітичності, космізму. Серед травневих записів 1918 року ми читаємо: „…знаходжу підтримку в собі, у прагненні до вічного, що вище за всякий народ і всяку державу. І я знаходжу цю підтримку у вільній думці, в науковій роботі, у науковій творчості” [5, 62]. Це, однак, не заважало Вернадському добре розуміти настрої і прагнення тогочасної української інтелігенції і цікавитися злободенними питаннями України в такий складний перехідний період. Хоч В.І.Вернадський, як і його друг М.П.Василенко, був людиною „двох світів”, російсько-українським патріотом, він був переконаний, що Академія повинна сприяти росту української національної самосвідомості і української культури.
„Україно-російська проблема”, як бачимо з щоденників, постійно стояла у нього на порядку дня. Він поважав здорові природні національні прагнення українців. Наприклад, від 27 жовтня 1919 року занотовано: „Веду засідання російською, коли говорять українською – так їм і відповідаю” [5, 173].
Питання, що турбували Вернадського, були дуже різноманітні. 15 листопада 1919 року він записує: „Удень на засіданні Українського наукового історико-філологічного товариства, присвяченого Сковороді… постать Сковороди постає дуже яскраво. ...Філософ – мандрівний сільський вчитель, людина, котра жила як мудрець” [5, 190].
На початку лютого 1919 року більшовики зайняли Київ і майже відразу розгорнулася репресивна кампанія проти інтелігенції. Вернадський живе деякий час на біостанції під Києвом.
Наприкінці серпня влада знову змінюється: більшовики отримують поразку від денікінських військ. Існування Академії під загрозою, бо денікінці не визнавали ніяких український установ, а Академія у їх розумінні нерозривно пов’язувалася з ідеєю української державності. Вернадський їде в Ростов-на-Дону, і 19 вересня 1919 року Вернадському ціною величезних зусиль вдалося зберегти Академію під назвою „Академія наук в Києві”. 24 вересня Володимир Іванович повернувся до Києва.
Проте незабаром білі війська у наступі на Москву були розбиті, денікінські війська почали хаотично відступати. Академія і Вернадський, що зумів особисто домовитися з О.І.Денікіним, знову опинилися у небезпеці.
Період, пов’язаний з керівництвом Українською Академією наук, завершився для Вернадського назавжди.
Вчений передає всі справи Академії Агатангелу Кримському і їде до Ростова. По дорозі, 30.XI.1919 (у Харкові), він занотовує: „Вчора обговорювали питання про скликання в Ростові ради з Комісії природних багатств України і виробничих сил Росії разом з промисловцями, інженерами і т.д. з питань про відродження Росії. На перше місце ставимо питання про кам’яне вугілля і паливо” [5,181]. Отже, на порядку денному стояли питання вивчення природних багатств вугільного регіону, перше місце серед них і тоді займав Донбас, тобто наш рідний край.
Родина Вернадського у цей час знаходиться у Новоросійську, щоб звідти потрапити до Криму. Володимир Іванович, який затримується в Ростові, прагне з’єднатися із своєю сім’єю. На початку 1920 року Вернадський приїжджає до Криму і зустрічається із рідними.
З лютого до весни 1920 року Вернадський хворіє на висипний тиф.
Влада деякий час знаходиться в руках барона Врангеля, на кілька місяців життя стабілізується. 18 травня 1920 року В.І.Вернадський очолив кафедру мінералогії недавно відкритого Таврійського університету, де почали працювати видатні вчені з Петрограда, Москви і Києва, змушені рятуватися від більшовицького терору. У вересні 1920 року Володимира Івановича вибрали ректором цього університету.
Проте у листопаді Червона армія насувається на Крим. Починається масова евакуація. Син В.І.Вернадського Георгій, як член уряду Півдня Росії, був змушений емігрувати. Працюючи в Америці, Г.В.Вернадський написав працю „Давня Русь”, де в розділі „Регіон Азова, Таврида і Північний Кавказ в IV - першій половині V століття”, автор торкається питання економічного, культурно-політичного становища племен, які жили в азовському регіоні, згадує про скіфські кургани, - ці землі частково тепер належать нашому рідному краю.
У лютому 1921 року Вернадський їде у Москву, а звідти – до Петрограда. У липні цього ж року він пережив обшук, а потім – арешт, щоправда, недовгий: допомогли друзі Вернадського.
Вернадський боляче сприймає ситуацію в країні. Він домагається дозволу виїхати за межі молодої Росії і всередині 1922 року отримує його. Вчений вирушає у закордонне тривале відрядження. Перебуваючи у Франції, він продовжує роботу над „живою речовиною” і відкриває для себе ім’я свого попередника Сергія Подолинського. Познайомившись із його визначенням людської праці як мускульної сили, свідомо спрямованої на нагромадження сонячної енергії на земній поверхні, український академік наблизився до свого вчення про ноосферу.
У 1926 році Вернадський повертається до Петрограда і публікує чи не найголовнішу свою книгу „Біосфера”. Жива речовина (сукупність усіх живих організмів) є рушієм біосфери – організованої оболонки Землі, просякнутої сонцем як животворною силою. Форма діяльності живого, його біогеохімічна робота в біосфері полягає в здійсненні неповоротних і незамкнених колообігів речовини і струменів енергії між основними структурними компонентами біосферної цілісності. У цьому невпинному процесі полягає одне з основних положень вчення про біосферу – біогеохімічна циклічність.
Живучи в Петрограді, Вернадський не перестає думати про культурно-наукові справи України. „Скільки можу, слідкую за українським життям і українським рухом. Мені здається, що його сила – глибоке почуття національності, - не раціональне, а позасвідоме. Цього немає у російському русі” [10]. Він планує побувати в Україні.
Навесні 1929 року вчений востаннє побував у Києві, де на запрошення Академії наук УРСР взяв участь у двох наукових конференціях.
1935 року переїжджає до Москви, де живе до кінця життя за виключенням 1941-1943 років, коли Вернадські перебували в евакуації у Боровому. 1943 року вмирає його жінка.
1944 рік – публікація останньої роботи „Кілька слів про ноосферу”. Ноосфера є вищим етапом розвитку біосфери під керівництвом колективного розуму людства.
6 січня 1945 року В.І.Вернадський вмер від крововиливу у мозок.
Ідеї Вернадського, які знайшли втілення в його працях щодо автотрофності людини, біосфери, ноосфери були народжені часом і тими обставинами, в яких народжувалися і розвивалися творчі ідеї вченого.
Треба відмітити, що наука, філософія завжди справляли величезний вплив на літературу. Згадаймо, хоча б натуралістичну школу у французькій літературі (брати Гонкури, Е.Золя та ін.) або ніцшеанські мотиви у творчості Ольги Кобилянської... Література, прерогативою якої є суб’єктивне відображення об’єктивної дійсності, нерідко першою відгукується на найновіші вчення, навіть часто є їх провісником.
Вернадський як високоінтелектуальна людина вмів знаходити точки перетину між художньою і науковою творчістю як двома сторонами процесу дослідження природи. Так, він редагував видання природничо-наукових праць Й.В.Гете, написав працю „Гете як натураліст”(1944), а Фауст – вічний шукач істини - був йому близький за духом. Представник руського космізму, глибоко цікавився творчістю Ф.М.Достоєвського.
„Сонячна машина” Володимира Винниченка, молодшого сучасника І.В.Вернадського, написана у 1922-1924 рр. Цей перший український соціально-утопічний роман серед інших важливих стратегічних тем чи не найсміливіше піднімає питання про місце людини в природі, людини і природи, біосу і раціо. З цього приводу можна згадати творчість таких неординарних письменників, як В.Підмогильного, О.Хакслі, Є.Зам’ятіна, А.Платонова тощо.
У романі „Сонячна машина” в образі вченого Рудольфа Штора уособлена та творча наукова міць, яка є рушієм розвитку людства. „Ми знаємо тільки меншу частину природи, тільки маленьку частинку цієї незрозумілої, неясної, всеосяжної загадки, і все, що нам відомо, ми, знаємо завдяки мріям мрійників, фантазерів і вчених поетів” - писав В. Вернадський [6, 11]. Постать Рудольфа Штора дивним чином підходить під це визначення. Він винайшов Сонячну машину, дивний прилад, який за допомогою сонячної енергії з будь-якої трави міг виготовляти сонячний хліб. Вчений вважав, що це зробить усіх людей щасливими. Дійсно, приваблива картина: не треба було працювати, щоб заробляти на прожиток, можна було жити без будь-яких зусиль. Однак парадоксальним чином цей винахід став причиною розкладу суспільства: таке оприроднення почало переростати в суто тваринне існування, людина без розумової роботи атрофується як особистість, усе цивілізоване життя повністю занепадає.
Винниченко пропонує нам такий вихід: гармонійне поєднання творчої праці і сонцеїзму як вираження стосунків між людством і природою. Суспільство повинно бути не альтернативою природі, а частиною її. Тобто роман є моделлю ноосфери у розумінні В.Винниченка. Безперечно, в цьому є утопічні мотиви, але роман виражає погляди, що мали місце в українському суспільстві того часу. Проблема співвідносності людини і природи постає як екзистенційна.
Як справжній інтелігент, Володимир Іванович дуже добре знав силу друкованого слова, і тому не дивно, що саме йому випала честь очолити Комісію з організації наукової бібліотеки Академії наук, він розробив принципи її створення. Центральна наукова бібліотека стала головною науковою бібліотекою України.
Ми не даємо перелік усіх робіт, посад і нагород, які мав Володимир Вернадський за своє довге 82-річне життя. Але якої б проблеми не торкався вчений, завжди ним керувала людина, котра несла високу відповідальність за свої дії, як-то: науковець або суспільно-політичний діяч.
Наші сучасники, перечитуючи Вернадського чи відкриваючи його духовний материк вперше, приходять до висновку, що праці вченого „спонукають нас задуматися над довічним питанням: хто ми є і чого хочемо досягти для себе і своїх дітей?” [14, 6].
Повнота піднятих Вернадським проблем дає змогу нам зазирнути у майбутнє. Багато хто з сучасників вважали вченого ідеалістом, романтиком. Проте чи не передбачив він багато з того, що тепер є трагічними реаліями невмолимої дійсності? Неможливо допустити, щоб його застереження у свідомості нащадків сприймалися лише як сумні пророцтва Касандри.
Україна і Вернадський... В часи утворення Української Академії наук Володимир Іванович у листі до М.П.Василенка від 20.IV.1921 писав: „Ви знаєте, як мені люба Україна і як глибоко українське відродження проймає мій національний і особистий світогляд, і я вважаю, що мені судилося велике щастя взяти у ньому участь” [10]. Він вірив у майбутнє України.
Духовна спадщина Вернадського виходить за рамки суто наукової царини і стає надбанням усього людства. Але все ж таки Україна – це те місце на світовій карті, без якого не зміг би народитися Вернадський як велетень думки і геній людства.
Література
1. Аксенов Г.П. Вернадский. - М: Соратник, 1994. – 544 с.
2. Андрієвич В. Академік Вернадський: Не оцінять сучасники – не зрозуміють нащадки // Демократична Україна. - 2001. - № 98-99. – С.5-6.
3. Баландин Р.К. Вернадский: жизнь, мысль, бессмертие. – М.: Знание, 1988. – 208 с.
4. Библиографический словарь. Отв. ред. Зварыкин А.А. Т. 1. – М.: Большая советская энциклопедия, 1958. – 549 с.
5. Вернадский В. И. Дневники. 1917-1921. – Киев: Наукова думка, 1994. – 265 с.
6. Вернадский В. И. Фотоальбом. – М.: Планета, 1988. – 240 с.
7. Винниченко В. Твори в двох томах. Том другий. Сонячна машина: Роман. – К.: Дніпро, 2000. – 624 с.
8. Гнатюк М., Громовенко Л. 100 великих украинцев. – М.: Вече, Киев: Орфей, 2001. – 584 с.
9. Гумилевский Л. Вернадский. – М.: Молодая гвардия. - 1988. – 255с.
10. Письма В.И.Вернадского. В.И.Вернадский – Н.П.Василенко. // http://vernadsky.lib.ru.
11. Прометей: Ист.-биогр. альм. Т. 15. Вернадский В.И. Материалы к биографии. – М.: Молодая гвардия, 1988. – 352 с.
12. Семенова С. Духовный материк В.И. Вернадского // Молодая гвардия, 1996. - № 8 . – С. 238 – 262.
13. Сиваченко Г. ”Сонячна машина” В.Винниченка і роман-антиутопія XX ст. // Слово і час. - 1994. - № 1. – С. 42-47.
14. Ситник К., Багнюк В. Пророк, народжений Україною // Урядовий кур’єр. - 2003. - № 35. – С. 6.
15. Ситник К. Передвістям змін приходить геній... // Демократична Україна. - 2003, - № 8. – С. 2.
16. Торбаков И. Приподнимая завесу мифологизированной истории. К 80-летию Украинской Академии наук. Из Парижской газеты "Русская мысль" от 10 декабря 1998 г. // http://www.ukstor.com.
17. Шудря М. Історія державотворення в іменах // Українська культура. - 1999. - №11-12. – С. 28-29.