ПРО ФУНДАМЕНТАЛЬНУ ЛОГІКУ ІНТЕГРАЦІЇ НАУК ТА ЇЇ НЕОБХІДНІ МЕТОДОЛОГІЧНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ
Необхідність актуалізації наукових принципів виведення універсальної картини всесвіту В.І.Вернадським обумовлюється інтенсивністю процесу універсалізації так званих “онтологічних” вимірів сучасної історії у будь-яких їх параметрах. І найважливішим питанням сучасного “інтегрування” матеріального та ідеального виступає виявлення субстанційного зв’язку методологічних параметрів класичного становлення теоретичного пізнання в цілому та способу їх можливого посткласичного “зняття” у діалектичний спосіб мислення людини. Не менш важливим у вирішенні цієї досить складної проблеми виступає виведення логіки становлення природничого та філософського пізнання у їх взаємообумовленості та феноменологічному значенні.
Поруч їз багатоманітністю фундаментальних проблем, що ним були розроблені, В.І.Вернадський переконливо поставив і проблему логіки науки та її всесвітньо-історичного характеру у просторі та часі становлення всесвітньої історії. Виводячи природу наукового та технічного знання, В.І.Вернадський неодноразово підкреслював різні аспекти та відтінки цього феномену: “…при вивченні історії науки незвичайно вимальовується всесвітньо-історичний характер її розвитку, його єдність, а з іншого боку – загальнообов’язковість результатів наукової творчості…” [1, 118]; “Навряд чи можна сприймати історію людства як щось єдине та ціле. Ми спостерігаємо в різних частинах земної поверхні абсолютно замкнені та незалежні цикли розвитку, яких з великими натяжками можна розглядати як частини одного й того ж історичного процесу. Досить було б порівняти історію Японії та Європейських держав протягом періоду середньовіччя, одночасну історію Римської держави або держав Індії, історію Західної Європи та Московського царства. Хід історичного розвитку кожної країни значною мірою був самостійним і до останнього століття зв’язок між окремими частинами людства нерідко був вкрай незначним, а часом зовсім був відсутній. Тут (в науці – М.Ш.) ідея бескінечного прогресу, постійного удосконалення з плином часу являє собою ту формулу, котра охоплює всю історію цього боку культурного життя людства” [1, 118-119]; “Існування такого процесу надає історії людського мислення абсолютно своєрідний вираз: він робить цю історію єдиною, надає їй всесвітньо-історичний характер. Цього немає в інших галузях культурного життя. Ми не можемо звести до єдиного процесу розвитку мистецтво, літературу, музику (підкр. мною – М.Ш.)” [1, 120]. Отже, намальована картина в її загальному напрямку і значенні. В “мініатюрному” просторі (співпадання та опредметнення ідеальних та практичних сутнісних сил людини – “логіки мислення” та “логіки справи”) всезагальний розвиток проявляється в його обумовленості “логікою предмету”, який буде онтологічно одним і тим самим для будь-якої культури: “В стародавніх японських хірургічних інструментах /…/ ми бачимо іноді до дрібниць повторення того, що самостійно було створено в Європі в епоху, коли ні про які зв’язки японців та європейців не могло йти мови. Стародавні культурні народи Середньої Америки племені Майя шляхом астрономічних спостережень досягли того ж леточислення, як і культурні племіна Європи та Америки. Їх рік співпадав з астрономічним точніше, аніж календар іспанців, які їх знищили. Але й тут усі спроби знайти якісь реальні стосунки між такими різними культурами були марними. Однакові результати були ними досягненні незалежно один від одного. В більш новий час ми постійно бачимо, як одне й те ж саме відкриття, однакова думка народжуються в різних місцях земної кулі, в різні епохи поза будь-якою можливістю запозичення” [2, 59].
Якщо ці спостереження В.І.Вернадського є відомими науковому загалу, то до сих пір відсутнє осмислення їх значення не тільки для розуміння деяких закономірностей історії науки, а й для вміння їх використання в якості принципів будови логіки вивчення історії науки, включаючи історію техніки, а це все в цілому для формування наукового розуміння засад наукового пізнання як універсальної системи діалектики природи. І без такого підходу не можна зрозуміти природу діалектики, а без останньої – не можна переходити в простір інформаційних технологій, щоб не перетворити останні не в надбання людства, а в його “самостріл”. Адже універсальні технології потребують універсальний тип мислення, який і формується через політехнічний спосіб діяльності. Ось чому сучасна Японія активно вивчає і впроваджує в життя саме марксистське обгрунтування природи політехнізму, розповсюджує його на простір менеджменту [3]. Але оскільки політико-економічна система Японії примушує її обмежувати принцип політехнізму сферою виробництва і не може його перетворити на принцип політичного управління поза тим, щоб відмовитися від економічного типу суспільства, вона перебуває в просторі тих самих антагонізмів, в яких перебуває весь “розвинений” світ і який веде в нікуди. З одного боку, відбувається подолання технократичного мислення в його чисто споживацькому змісті періоду 70-х років. З іншого – відбувається перенесення технократичного мислення в простір функціонування ідеології.
Виходячи з єдиної природи знарядь праці, слід розуміти іманентну тотожність категорійності техніки та категорійності мислення. Це означає, що логіка розвитку техніки повинна розумітися в контексті розвитку “техніки мислення” і сама логіка науки повинна (і може) розумітися виключно через становлення науки логіки. Гегель необхідно і закономірно в своїй “Науці логіки”, де виводиться система законів та категорій діалектики як законів та категорій всезагального розвитку, включив “Філософію природи” в якості проміжного розділу між “Вченням про буття” та “Філософією духу”. Таким чином, Гегель в принципі подолав виокремлення природознавства в самостійну систему філософії і включив його в логіку наукового пізнання в цілому як опосередковуючий ланцюг пізнання. Всі ж сучасні “філософії” - чи то у вигляді “філософії техніки”, або позитивістської “філософії науки” виступають штучними спробами надати характер всезагального тим галузям пізнання, що таким характером не володіють. Що стосується гносеологічного та морального стану сучасного природознавства та філософії, можна помітити наступне - сучасне природознавство, включаючи технічні науки, виявилося більш захищеним перед світоглядними злиднями епохи. Цей захист забезпечений не стільки методом, скільки простором буття природничих наук – в прозору гармонію формул та вишукану структуру схем неможливо втиснути лжу егоістичного інтересу. Але її дуже легко розчинити в абстрактно-вербальному просторі філософії, адже не тільки незрозуміле можна переробити на порожнечу, але й зрозуміле також, в тому випадку, якщо воно не стало простором мислення конкретної людини.
Отже, при розв’язанні проблем політехнізму не йдеться про механічне поєднання сучасної філософії - цього теоретично та морально корумпованого інваліда – з наукою у її сучасних, не менш деморалізованих, самозреченнях. Політехнізм в його конкретно-індивідуальному аспекті має перш за все фундаментальне значення формування універсального типу мислення та перетворення науки на безпосередню продуктивну силу. Закладення логічних засад для цього у просторі сучасної освіти передбачає перш за все включення до навчальних програм курсів з історії та теорії науки в цілому, та спецкурсів з теорії та історії базової науки того чи іншого факультету. Проблема в тім, що такий курс не може бути сумарним - “багатознання розуму не навчає” (Геракліт). Коли Вернадський відмічав феномен тотожності науковоприродничого пізнання з логікою пізнання у цілому, яка спостерігалась протягом всього історичного процесу, він підкреслював, що така тотожність повинна розумітися не як випадковість, а як закономірність: “Були в історії періоди занепаду та замирання,” – відмічав Вернадський. “Багато чого було втрачено. Але коли відроджувався науковий пошук істини, він знов відкривав та створював те ж саме. Знов знаходились ті ж самі істини, знов відтворювалися ті ж самі будови, і після багатовікових перерв, або навіть в іншому історичному та нерідко етнічному середовищі могла безперервно продовжуватись та ж сама перервана століттями назад робота” [1, 122]. В цьому твердженні присутній один з універсальних принципів будови таких навчальних курсів, який спирається на виведенні “вузлових моментів” історії науки, котрі виявлялися б одночасно необхідно-закономірними і для розвитку матеріальних продуктивних сил, і для розвитку ідеальних продуктивних сил – категорій мислення за типом універсальних зв’язків.
Література
1. Вернадский В.И. Очерки по истории естествознания в России в ХVIII столетии. // Вернадский В.И. О науке. В 2-х т. Т.1. - Дубна: Изд.центр “Феникс”, 1997.
2. Вернадский В.И. О научном мировоззрении // Вернадский В.И. О науке. В 2-х т. Т.1.- Дубна: Изд.центр “Феникс”, 1997.
3. Пшенников В. Японский менеджмент. Уроки для нас. – М.: ЗАО “Япония сегодня”, 2000. – 332 с.