В.І.Вернадський про проблеми і завдання освітнього процесу
У різноманітній науковій спадщині В.І.Вернадського гідне місце займають праці, присвячені питанням освіти. Достатньо згадати, що тільки за період з 1901 по 1917 рік цім питанням він присвятив більше 30 статей. В них – міркування, що стосуються актуальних завдань, які постають перед народною і, головним чином, вищою освітою. І в наступні роки соціальних потрясінь академік В.І.Вернадський не раз звертався до потреб середньої і вищої школи, тим самим показуючи вагомість системи освіти для любого державного устрою. Вчений – просвітитель наполегливо переконував, що „освічений і культурний народ – це сама надійна гарантія безпеки і могутності держави” [1, 303].
Звертає на себе увагу те, що одним із головних мотивів роздумів Вернадського над процесами, що проходили в освіті, стала інтенсифікація самої освіти, яка яскраво проявила себе у ті роки. Відомо, що в цей час на фоні демократизації суспільного життя були відкриті народні і міські університети, вищі жіночі освітні заклади, спеціальні – технічні і комерційні школи, училища правознавства, гімназії, ліцеї, колегіуми. Важливо і те, що чимало таких навчальних закладів були відкриті і почали діяти у містах України. Вернадський як просвітитель щиро вітав цей процес і вбачав в ньому багато позитивного.
Однак, аналізуючи ці позитивні зсуви в освіті і просвітництві народу, Володимир Іванович акцентував увагу і на тій стороні процесу, яка пов’язана з якістю освіти. Як відмічав Вернадський, в навчальних закладах того часу „частково через брак матеріальних засобів, частково через вузько утилітарний погляд на знання, постанова викладання стоїть невисоко, і знання, що з них виносяться, дуже незначні” [1, 310].
Розглядаючи нові тенденції у вітчизняній освіті, Володимир Іванович не залишив поза увагою і традиційне питання про зв’язок вищої школи з середньою, який, на його думку, стає все менш міцним. Аналіз цих колізій модернізації освіти в столицях і провінції надав йому можливість відмітити факт затребуваності в умовах, що створилися, досвіду організації освіти у перехідних формах (на прикладі таких країн як Франція, Велика Британія та інші). „Це перетворення середньої школи у вищу, вищо-нижчого типу, із зниженими вимогами знань, меншою кількістю студентів, відсутністю широкої наукової роботи учнів. Звісно, рівень отриманих тут знань нижче того, який дається широко поставленою вищою школою нашого часу, але він є достатнім для багатьох вимог практичного життя. Його недоліки можуть бути поповнені вищою освітою, що одержується пізніше, в епоху самостійного життя” [1, 310]. Вернадський має на увазі ту форму освіти, що реалізовано в теперішніх умовах на рівні технікумів. В таких формах він бачив необхідний ланцюг у структурі майбутньої вищої школи і вважав, що без них в Росії „вища освіта, врешті решт, не може бути поставлена правильно”.
Цей погляд академіка Вернадського уявляється досить сучасним, оскільки теперішня система освіти будується за принципом спадкоємності між середньою і вищою школами. Більш того, сучасний університет є багаторівневою, поліфункціональною структурою, яка забезпечується цілевою настановою на підготовку фахівців, головним чином, вищої ланки. Хоч це і не означає, що університет не займається підготовкою спеціалістів для рішення нагальних практичних завдань, як це і передбачав Вернадський.
Нарешті, відзначимо, що на долю університету припадає особлива функція виховувати людину в гомогенізованій культурній атмосфері, тим самим задається імпульс не тільки для її професійного і наукового зростання, але й особистісній самореалізації.
Література
1. Вернадский В.И. Задачи высшего образования нашого времени // Прометей. Ист.-биогр. альм. Сер. «Жизнь замечат. людей». Т.15. – М.: Мол. Гвардия, 1988. – С.306-312.