Донецький державний університет економіки і торгівлі ім. М.Тугана-Барановського
ЦІННІСНО-ЕТИЧНІ ЗАСАДИ
ТВОРЧОЇ СПАДЩИНИ Г.СКОВОРОДИ І СУЧАСНІСТЬ
Григорій Савич Сковорода – людина універсальних знань і здібностей, палкий захисник інтересів знедоленого народу, усе своє свідоме життя присвятив пошукам істини, боротьбі проти соціальної нерівності.
Г.Сковорода в історію України увійшов передусім як видатний мислитель-філософ, який завершує тривалий історичний період розвитку професійної філософії на Україні. Це було наслідком творчого використання здобутків світової думки у вирішенні істотних проблем, пов'язаних з освоєнням нових форм суспільного буття. Сковорода вивчав праці близьких йому філософів і брав з них на озброєння ті або інші філософські та етико-моральні ідеї, перетворюючи їх на вихідні пункти розробки власного вчення.
Говорячи про етико-ціннісні засади творчої спадщини Г.Сковороди необхідно виходити з того, що:
по-перше, у різні епохи і в різних суб'єктів діяльності склалися три основні напрями ціннісних орієнтацій, що задають життєвий сенс: 1) на потойбічний світ; 2) на самого себе; 3) на суспільство;
по-друге, доля світу залежить від наслідків зіткнення двох життєвих позицій: 1) безвідповідального задоволення власних потреб з позицій сили і 2) єдності вільної, творчої самореалізації з відповідальною співпричетністю до становлення світу як цілісної ноосфери. Ці два підходи Е.Фромм виразив короткою формулою: "Мати чи бути?" Позиція "мати" орієнтується на такі цінності, як користь для себе (вигода), влада і престижне споживання. Свобода перетворюється на сваволю, добро – у розрахунок. Основна стратегія поведінки задається принципом "мета виправдовує засоби". Занепад загальної культури спотворення потреб і зростання технічних можливостей переводять таку орієнтацію на рівень кримінальної свідомості. Хижацькі цілі неминуче призводять до розколу і розпаду;
і по-третє, безпосередньо щодо Г.Сковороди.
Філософське вчення Сковороди формувалося під впливом багатьох чинників, що зумовило складний його характер. Окрім багатого життєвого досвіду, що переосмислювався під впливом соціально-економічних факторів, на філософських поглядах Сковороди позначився вплив принаймні трьох ідейно-теоретичних джерел. Це – філософські вчення античності, середньовіччя і Відродження, вітчизняне просвітительство і, нарешті, народна мудрість. У творах Сковороди є чимало посилань на висловлювання багатьох грецьких та римських філософів. Найчастіше Сковорода апелює до висловлювань з морально-етичних питань представників таких філософських шкіл, як піфагорейці, кініки, кіренаїки, стоїки, скептики. У розв’язанні морально-етичних проблем для українського філософа авторитетами є Піфагор, Діоген, Сократ, Епікур, Плутарх, Сенека. У виробленні філософських основ свого морально-етичного вчення Сковорода часто посилається на Аристотеля та Платона. Добра обізнаність Сковороди з античною філософією і критичне використання її положень при формуванні власного вчення свідчать про те, що це вчення виникло не в стороні від стовпової дороги світової історії філософії, а саме на ній. Осмислюючи проблеми і завдання своєї епохи, український філософ спирається на надбання людської думки минулого, які він вважає істинними. Проте слід зауважити, що порівняно з античною філософією інтерес до надбань філософії Нового часу у нього значно менший. Це пояснюється тим, що в центрі уваги Сковороди перебуває морально-етична проблематика, тоді як у новій філософії переважала тенденція до розв’язання логіко-гносеологічних проблем [1, с.32].
На формування світогляду і змісту філософії Сковороди справили значний вплив традиції вітчизняного письменства та філософії ХУІІ-ХУІІІ ст. Провідні ідеї спадщини Сковороди виразно перегукуються з поглядами російських просвітителів ХУІІІ ст. Зокрема таких, як Д.Анічков, М.Поповський, Я.Козельський.
Слід вказати і на зв'язок основних морально-етичних ідей Сковороди з тими ідеями, які визначили зміст українського письменства доби феодалізму. Це, насамперед, самопізнання, заклик до доброчинності, засудження непевності й тлінності розкішного життя, проповідь задоволення малим тощо, тобто все те, що становить лейтмотив письменства філософсько-богословських трактатів таких діячів, як К.Транквілліон-Ставровецький, Петро Могила, І.Гізель, Симеон Полоцький, Д.Туптало, А.Радивиловський та ін. [1, с.34]. Крім власне ідейного змісту, у спадщині багатьох з них Сковороду приваблювали також художньо-стилістичні особливості творів. Загалом Сковорода симпатизує філософській думці, яка розвивалась під впливом тих ідей, які висунув Ф.Прокопович. Політичні погляди Ф.Прокоповича, що ґрунтувалися на ідеї зміцнення самодержавної влади, були неприйнятими для Сковороди, однак у галузі етики він якоюсь мірою міг спиратися на погляди Прокоповича. Водночас є підстави твердити, що в етиці Сковорода багато в чому зобов'язаний М.Козачинському та Г.Кониському. Принаймні близькість їх етичних поглядів виявляється у двох дуже істотних пунктах, а саме: в позитивному ставленні до етичного вчення Епікура і в твердженні про можливість досягнення на землі щасливого життя.
Етико-ціннісні засади Г.Сковороди базуються на самопізнанні людини. Самопізнання людини, на думку Сковороди, має своєю остаточною метою "мистецтво життя", яке він називає "найвеличнішим" з усіх мистецтв. Людина шукає щастя і знаходить його у самопізнанні. Вихідні постулати світогляду мислителя мають за основну вимогу "жити натурою", здійснити вибір "спорідненої" діяльності. Людина мусить виховувати себе в такому дусі аж до "другого народження" [2, с.190].
Етико – моральне вчення Сковороди спиралося на два принципи – “нерівної рівності” та самопізнання. Мислитель усвідомлював, що здійснення, реалізація об’єктивних загальнолюдських цінностей можливі лише на суб’єктивному, індивідуально зумовленому шляху обожнення, уподібнення людини Богові, де воля Бога стає для неї єдиною. Як “нерівна усім рівність”, кожна людина є “мірою речей” в етичній сфері, бо в безодні людського єства безпосередньо відбивається безодня божественного буття [5, с.250].
“Сродності” й “несродності” праці Сковорода надавав великого соціального значення. Причиною всього нерозумного, спотвореного в суспільстві він вважав працю без покликання, з необхідності, примусову або працю з метою збагачення. Тому, засуджуючи соціальні вади суспільства, Сковорода закликав до морального вдосконалення, соціального поділу праці через подолання її “несродності” в усіх сферах суспільної діяльності. Як просвітитель Сковорода вважав, що ідеальним є таке суспільство, в якому кожен може реалізувати свої задатки у “сродній ” праці, втілити їх у життя за допомогою освіти. Він був певен, що щастя доступне всім, бо природа нікого не обділила. Слід лише звернути увагу на самого себе, відвернутися від згубної хтивості й пізнати в собі “справжню людину”, усвідомити, “до чого вона народжена”. "Несродна праця", тобто праця, до якої не "лежить серце", яка нав'язується із зовні, до якої змушують, є джерелом великого нещастя [5, с.251].
Розробляючи концепцію самопізнання, Сковорода не заперечував ролі й значення науково-технічного прогресу, але відзначав недостатність його для людського щастя, вважаючи більш важливою для досягнення щастя науку про людину. Щастя не залежить від місця, чину, віку й статі, не "утверджене на піску плоті", отже, воно належить до вічних і бесплотних сутностей [3, с.286].
Науку про людину та її щастя Сковорода вважав головною, найважливішою і найвищою з усіх наук. З цих позицій він піддавав критиці перебільшення ролі і значення природознавства, наук про природу в її звичайному розумінні. В одному з своїх творів він писав: "Мы в посторонних околичностях черезчур любопытны, рачительны и проницательны: измъерили море, землю, воздух и небеса и обезпокоили брюхо земное ради металлов, размежевали планеты, доискались в лунъ гор, рек и городов, нашли закомплетных миров несчетное множество, строим непонятныя машины, засыпаем бездны, восспящаем и привлекаем стремленія воднія, чтоденно новыя опыты и дікия изобрътенія… Но то горе, что при всем том кажется, что чегось великого недостает. Нът того, чего и сказать не умъем: одно только знаем, что не достает чегось, а что оно такое непонимаем" [1, с.37].
У цьому контексті необхідно зупинитися і на цінностях , у тому числі – політичних: які є невід'ємною частиною політичної культури сучасного українського суспільства і віддзеркалюються в політичній свідомості людей.
Ціннісне сприймання об'єктів політичного життя зумовлюється конкретно-історичними умовами розвитку суспільства, місцем особи, соціальної спільноти в системі певних економічних і соціально-політичних відносин, потребами та інтересами людей. За своєю природою і сутністю політичні цінності становлять синтез індивідуальних, соціально-класових, національно-етнічних і загальнолюдських засад. Вони включаються до системи соціально-нормативних, мобілізаційних та інтегративних регуляторів суспільно-політичного життя поведінки індивідів, соціальних спільнот і об'єднань людей, слугують важливим джерелом політичної соціалізації особи.
У сучасних умовах розбудови демократичної суверенної державності в суспільстві відбувається переосмислення і переоцінка політичних цінностей, що супроводжуються ціннісною поляризацією політичної свідомості населення, загостренням протистояння і боротьби між прихильниками політичних цінностей, що сформувались у минулому і тими, що розвиваються сьогодні. Виявляється також прагнення перенести в життя українського суспільства політичні цінності, притаманні західним країнам. Проте далеко не завжди цінності, що склалися на ґрунті політичної практики народів інших країн, є функціональними у українському суспільстві і сприймаються його населенням. Тому бездумне і некритичне переймання чужих політичних цінностей, намагання укорінити їх у культуру українського народу не є позитивним.
Сьогодні в Україні актуальними є цінності загальнолюдського характеру: мир і злагода в суспільстві; чесна праця і добробут; соціальна справедливість, людська і національна гідність; права і свободи громадянина, соціальна і правова захищеність людини; громадянська відповідальність і законність; демократична державність і національний патріотизм, тобто світоглядні ідеали і моральні норми, котрі відображають досвід усього людства і є спільними для всіх людей незалежно від будь-яких відмінностей [4, с.384]. Саме ці етико-ціннісні засади сповідував Г.Сковорода.
Григорій Савич Сковорода увійшов в історію як самобутній поет-філософ, гуманіст, просвітитель.
Від свого народу – великого носія ідеї братерства, від народу, історичний шлях якого відрізнявся постійною боротьбою за волю, за правду, - сприйняв Сковорода гуманістичні погляди на світ, людину, природу і суспільство. Саме це було основою оригінальності й самобутності мислення філософа. Він поєднав народну філософію з прогресивними ідеями просвітителів свого часу.
Література
1. Сковорода Г. Повне зібрання творів у двох томах. - Київ, 1973. – т. 1.- 530с.
2. Тарасенко Ф., Русин Ю. Історія філософії України. К.: "Либідь", 1994.- 413с.
3. Попович М. Нариси історії культури України. - К.: "АртЕк", 2001.- 727 с.
4. Горбатенко В., Саприкін А. Політологічний енциклопедичний словник. - К.: "Генеза", 1977.- 396 с.
5. Огородник І., Русин М. Українська філософія в іменах. - К.: "Либідь", 1997. – 326 с.
6. Зубалій О., Рященко Д. Григорій Савич Сковорода – національний мандрівний університет // "Історія України", 2001, березень №11 (219).