Запорізька державна
інженерна академія
Антропологічні аспекти творчості Г.С.Сковороди
Від гносеології Г.С. Сковорода переходить до антропології, в контексті якої його роздуми про людину, смисл його життя, сутність і долю людини. Головне його поняття – це серце. “Всяк есть то, каково сердце в нем, - говорит он, - всему в человеке глава есть сердце – оно и есть истинный человек” Саме в “духовному” серці є “бездна, которая всем объемлет и содержит”. Далі він пише: “Что есть сердце, если не душа? Что есть душа, если не бездонная мыслей бездна? Что есть мысль, если не корень, семя и зерно всея нашей плоти – крови, и прочей наружности?” “Мысль есть тайная пружина всей нашей телесной машины”. Все це своєрідна метафізика людини, є близькою до біблейної антропології з деякими пріоритетами антропології Філона, є близькою до вчень XVIII ст., які завершилися дослідженнями “несвідомої сфери” в людині. Сковорода виступає дослідником природи людини. В його антропологічних дискусіях можна зустріти ідеї платонівської антропології. Зокрема вчення про “еротичну” природу устремлінь наших. “Не любит сердце, не видя красоты”, - відмічає Сковорода. Антропологічним мотивам Сковороди співзвучний стоічний принцип “жити згідно з природою”. Його концепція “сродности” праці виходить з того, що “тайно нашему закону ества человека”. Але в антропології Сковороди є і мотиви, що виходять з біблейних трактатів. Характеризуючи серце, він виходить з містичної літератури, що має витоки у творах Мейестра Екгардта, а саме, “искры Божией”, “погребенной в человеке”. Сковорода відмічає, що в людині є не тільки “искра Божия” (М.Екгардт), але і “таится Дух Божий”. Ще в першому діалозі “Нарцис” він утверджує, що емпірична людина є “тінь” і “сон” дійсної людини.
У кожній людині перебуває “Дух Божий”, “божественная сила”: “Истинный человек (к которому мы восходим в духовном нашем зрении) один во всех нас и в каждом целый,”- говорить Сковорода. Між тим він не утверджує, що Бог є “субстанція” в кожній людині. Логос індивідуальний в кожному своєму бутті і разом з тим він “все людина”. Дійсна людина в кожному із нас є запорукою нашої індивідуальності, але вона невіддільна від “небесної людини” – від Господа. Він учив, що в глибині кожної людини є “Царство Божие” і “царство зла”:”Cии два царства”,- пише Сковорода, - у кожній людині створюють одвічну боротьбу. Але кожна людина, залучаючись до “Царства Божия” може відійти від “царства зла”, створюючи свою індивідуальність.
“Древо жизни находится посреди нашей плоти”, “Древо жизни – это Господь Иисус Христос; Боговоплощение связывает все человечество с Богом, и потому после Боговоплощения “истинный человек” “един во всех и целый в каждом”. Господь, на його думку, залишається “цілим” в кожному і в той же час Він знаходиться в усіх.
Г.С.Сковорода вирішує найважчу проблему співвідношення антропології і метафізики – індивідуального й універсального в бутті. Істотна амбівалентність в людині знаходиться в межах індивідуальності: індивідуальність не є реальністю лише в емпіричному плані, але зберігає силу і за межами його.
Г.С.Сковорода стоїть на позиціях пантеїзму (розчинення Бога в природі і навпаки) і захищає дуалізм, який пронизує його творчість. “Весь мир состоит из двух натур: одна видимая – тварь, другая невидимая – Бог; Бог всю тварь проницает и содержит”. І в іншому місці він пише: “Бог есть бытие всему: в древе Он есть истинное дерево, в траве – трава… в теле нашем перстном есть новое тело… Он есть во всем”. Бог є “основание и вечный план нашей плоти”, є дві натури у всьому – “божественная и телесная”, тому “ничто погибнуть не может, но все является вечным в своем начале и пребывает невредимо”. Це надзвичайно нагадує Мейестра Екгардта і приближається до пантеїзму, а інколи навіть до віталістичної космолології стосунків, ототожнюючи поняття природи і Бога. Бог є джерело будь – якої сили в бутті, він є таємною пружиною всьому. “Але емпірична реальність є тільки “тінню” дійсного буття, присутністю і дією Бога в світі. Емпірична реальність вся “тримається” і рухається Богом. “Бог есть вечная глава и тайный закон в тварях”,- він є “древом жизни”, а все останнє лише “тінь”.
Етика Сковороди є етикою творчості, етикою покірливості таємним законам нашого духу, адже моральне натхнення не стільки рухає людиною, скільки зумовлює боротьбу з самим собою. В людині знаходиться “тайное руководство блаженныя натуры” і треба тільки не заважати “премудрости, живущей в нас”. Моральний шлях людини дає поштовх містичним силам, що живуть всередині людини, а емпіричні сили в людині (воля в першу чергу) тому і заважають моральному духу і волі. “Не вините мира – невинен сей мертвец. Корень греховности лежит в самом человеке и в сатане. Поэтому моральное возрастание и есть борьба нашего сердца, духовного начала в человеке с эмпирическими его движениями”. “Воля, несытый ад! - говорить Сковорода, - все тебе яд, всем ты яд”; “всяк, обоживший свою волю, враг есть Божией воле и не может войти в Царствие Божие”.
У глибині серця кожної людини знайти таємний закон його зростання, перш за все, знайти самого себе. “Какое мучение, - відмічає Сковорода,- трудиться в несродном деле”, тобто в “несродній праці”. Поняття “сродності” означає прямувати до свого покликання: “природа и сродность означает врожденное Божие благословение, тайный Его закон, всю тварь управляющий”. Треба “прежде всего сыскать искру истины Божией, а она освятив нашу тьму, пошлет нас к священному Силоаму”, тобто очистить нас. Сковорода дуже гостро відчував сили, які заважали нашому сходженню до вічної правди. “О, Отче мой! Трудно вырвать сердце из клейкой стихийности мира”, замислюючись над проблемами реальності зла. Тому він відмічає: “для того нам внушается тьма, чтобы открылся свет”. Відмінності зла і добра зникають за межами емпіричної реальності. “Знаешь, - пише він, - что есть змий, - знай, что он же и Бог есть”. “Змий только тогда вреден, когда по земле ползет”, тобто залишається в сфері емпірій. “Ми ползаем по земле” (т.е. погрязаем в мирской неправде), но если мы “вознеем” его, “тогда явится спасительная сила его”. Подолання зла відбувається через подолання емпіричної його сторони: “если будем все время видеть в змие одну злость и плоть, не перестанет он уязвлять нас”. Зло відкриває нам шлях до добра в їх тотожності один до одного. “Сии две половины составляют едино; Господь сотворил смерть и жизнь, добро и зло, нищету и богатство и слепил их воедино”. Але щоб у злі відкрилась “спасительная сила”, для цього слід відійти від влади, тобто духовно її подолати. Сковорода говорить: “Старайся, чтобы из твоей лживой земли блеснула правда Божия, чтобы в глубине эмпирии раскрылась вечная сторона ее, - держась за нее, мы освободимся от лжи эмпирического бытия и тем самым станем на путь преображения. Таким образом, зло есть несомненная реальность в пределах мира, и не зло является призрачным, но сам мир призрачен в своей нынешней данности”. Етичний дуалізм долається через перетворення видимого в невидиме, тварного в божественне. Йому був властивий свого роду містичний оптимізм, звернення до схованого всередині людини світла, пошуком цього світла в темряві, до перетворення життя, якого шукає кожна душа. Сила Сковороди в подоланні емпіризму, розкритті неповноти і неправди чуттєвого буття. Творчість Сковороди є фактом внутрішньоцерковної секуляризації думки.