Запорізській юридичний
інститут МВС України
Г.СКОВОРОДА
ПРО ДІЙОВИЙ ХАРАКТЕР ОСВІТИ
Освіта як процес спрямований на розвиток природних якостей індивіда, його почуттів i волі, так i на придушення деструктивних проявів особистості. Ці антропологічні властивості у процесі освіти набувають соціального характеру. За допомогою освіти, таким чином, у цілому забезпечується та сторона готовності людини до суспільного функціонування, що виражає спрямованість майбутньої діяльності. Освіта взагалі може розумітися як готовність індивіда, перш за все, до здійснення діяльності в суспільстві.
Ще в ХVII ст. на це звернув увагу видатний український філософ Г.Сковорода, який вказував, що знання має дійовий характер. Воно повинно слугувати розумовому і моральному самовдосконаленню людини, допомагати їй правильно оцінювати свої успіхи й недоліки в роботі. Знання повинно ставати фактором формування правильного егоїзму людини, позбавленого переоцінки нею своїх здібностей та інших якостей, допомагати їй невпинно зростати, "дружити" з собою, бути задоволеною своїми справами. Знання допомагають пізнавати й якості інших людей. Як древо за його плодами пізнається, так і людина за її ділами оцінюється.
За переконанням Г.Сковороди, нахили людей до тих чи інших видів діяльності залежать від їх власної природи. Тому кожна людина повинна "випробовувати" свою природу, виявляти, до чого вона найбільш схильна, щоб жити в злагоді з природою та обрати той вид трудової діяльності, який є для неї найбільш "спорідненим". Цього вимагають інтереси суспільства і кожного його члена. Спорідненість, казав Сковорода, - це "закон природи", якщо людина живе згідно з ним, то вона щаслива, і суспільство виграє на цьому. Якщо людина береться за те, до чого вона не має хисту, її дії стають смішними .
Г.Сковорода не поділяв думки своїх закордонних сучасників (Гельвецій та ін.) на предмет того, що ніби люди від природи однакові і стають неоднаковими тільки в залежності від суспільних умов життя і виховання. Навпаки, він підкреслював важливу роль природних задатків, від яких залежать успіхи кожної людини в оволодінні певним видом діяльності за інших однакових умов. Природні задатки не однакові у людей, але кожна людина, обравши відповідну їй діяльність, може за сприятливих обставин життя успішно оволодіти цією діяльністю і досягти повноти свого щастя.
Отже, тим самим природа забезпечує "нерівну всім людям рівність". Вона подібна до багатого фонтану, який наповнює різні за їх місткістю посудини. Менша посудина менше вміщує, але в тому вона рівна більшій, що рівно є повна. Таким чином, і людину слід виховувати у згоді з її дійсною природою, з її нахилами та природними здібностями. Головним завданням виховання є всіляка допомога виявленню "спорідненості". З іншого боку, за Г.Сковородою, розумове вдосконалення не від'ємне від морального, треба виховувати в людині й добре серце, без цього і наука не дає користі.
Питання про протиріччя між розумом та потягом серця завжди є дуже тонкою проблемою. Закріплюючи за розумом "правлячу", "володуючу" силу, Г.Сковорода переконливо аргументує тезу про те, що ця сила "не є силою народжувальною; вона є правилом, яке розповсюджується на такий зміст морального світу, який створюється із глибокої сутності духу та в своєму безпосередньому вигляді є любов'ю до добра" .
Та все ж слід розмежовувати ідею добра (розуміння морального вчинку), любові до добра (потяг робити добро) та людяність як стрижньову якість людини. Однак, цим не заперечується, "що як око грубої людини не може оцінювати вишуканість образу, так і серце може охолонути до добра та згасити в собі свої кращі прагнення" .
Саме в аспекті морального розвитку особистості можуть бути запозичені ідеї Г.Сковороди для розробки освітніх концепцій. У них на чільне місце всього виховного процесу може бути поставлено виховання душі, зокрема прищеплення таких чеснот, як мудрість, внутрішня свобода, щире ставлення до іншої особи, любов тощо.