Запорізький державний університет
ПРОБЛЕМА
САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ В ТВОРЧОСТІ
ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
Сучасна українська людина живе в умовах радикальної зміни соціальної дійсності, оновлених поглядів як на історію, так і на перспективи розвитку суспільства. Не дивно, що ламання стереотипів спричинює загострення фундаментальних питань щодо сутності людини, її щастя та смислу життя. У пошуках відповідей ми все частіше звертаємося до творів мислителів минулого, чиї погляди витримали випробування віків і не втратили своєї значущості або навіть набули ще більшої актуальності. Такими є твори видатного українського філософа Григорія Сковороди, гуманістичні ідеали якого неможливо залишити без уваги, коли принцип гуманізації стає одним з провідних принципів цивілізації.
Проблема людини, на якій зосереджуються інтереси Г.Сковороди, розв’язується в його творчості за допомогою концепції двох натур – видимої та невидимої. Кожен індивід представляє собою єдність цих складових, але найчастіше вони не тотожні чи навіть взаємозаперечні (аналогічно поділу світу на “твар” і на Бога). Перша складова – це “зовнішня людина”, її повсякденне життя з плотськими бажаннями та земними інтересами. Друга ж – “внутрішня людина”, тобто її природа, створена Богом. Причому саме “внутрішня людина”, за переконанням Г.Сковороди, є справжньою, істинною людиною [1, 173]. Для досягнення щастя кожен має слухатися власної природи, бо вона і розумна, і чуттєва, і духовна, і здатна сама себе зцілювати.
У різних творах Григорія Сковороди зустрічаємо різні назви для позначення природи людини. На нашу думку, у випадку, коли філософ волів наголосити на розумності душі, він називав її думкою, “мислю”, якщо хотів підкреслити духовність людської натури - користувався терміном “душа”, чуттєвість – “серце”. Серце ж тлумачилось як здоровий шлунок, який іноді потребує лікування і може зцілитися за допомогою моральних заповідей Біблії: “Приймай блювотне, очищуй серце, // виблюй застарілі погляди і не повертайся на блювотину” [1, 347].
Все це – і серце, і душа, і думка – означає для Г. Сковороди природу людини, яку треба вміти слухати і відчувати. Навколишній світ, людина і Бог становлять цілісний організм, наповнений могутньою духовною енергією, а тому через пізнання власної натури людина може і повинна, удосконалюючись, прямувати до Боголюдяності [2, 114]. У творах Сковороди постійно підкреслюється, що пошук “царствія Божого” є не тільки першою запорукою особистого щастя, але й головною для всіх людей посадою (“должностью”), основним обов’язком кожного [3, 264].
Крім цього основного, спільного для всіх, обов’язку, кожен індивід має свій власний, особистий, відмінний від обов’язків інших людей. Г. Сковорода називає його приватною посадою (“частной должностью”) і зазначає, що ця посада назначена людині Богом і міститься в природі людини. Однак для досягнення щастя кожному індивіду необхідно “зазирнути” у свою “внутрішню людину”, дослідити власну природу і через пізнання себе прийти до самовизначення. Останнє полягає в тому, щоб знайти відповідний своїй натурі спосіб життя і заняття, узгоджені з власними природними нахилами. Щоб діяльність окремої особистості не суперечила законам природи, дуже важливо кожному визначити для себе “сродну”, споріднену працю, яка б відповідала його покликанню та давала б радість душі й тілу.
Таким чином, в основі індивідуального щастя та суспільної злагоди Сковорода бачив “споріднену працю” як єдиний спосіб реалізації “самості” людини. Вищою і єдино цінною метою кожного є не накопичення матеріальних благ, а праця за покликанням, діяльність, узгоджена з природними нахилами: “Це-то і є бути щасливим, пізнати ... свою природу, взятися за свою долю і перебувати з часткою, тобі спорідненою, від всезагального обов’язку” [3, 205]. На наш погляд, “споріднена праця” в філософії Г.Сковороди представляє собою не що інше, як зміст процесу самореалізації особистості, якщо під останнім розуміти породжений фундаментальною потребою процес об’єктивації сутнісних сил, який відбувається завдяки діяльності і сприяє гармонійному включенню особистості до природи та суспільства.
Сковорода впевнений, що серед людей немає посередностей, кожен індивід обдарований якимись здібностями більше за інших. Бог кожному з нас дає унікальну можливість випробувати себе, але для цього необхідно дослідити свій талант: “Пізнай себе ... і послухай господа свого. Є в тобі цар твій, батько і наставник ... Знайди його і послухай його. Він єдиний знає, що тобі споріднене, воно ж є корисним” [3, 207]. Слід обрати для себе рід занять відповідно до особистих природних сил, бо неузгодженість між “внутрішньою” та “зовнішньою людиною” – одна з основних причин людських невдач та нещастя.
Багато зла в суспільстві виникає саме через порушення цього принципу природо відповідності: часто, не визначивши своїх здібностей, люди беруться не за свою справу. В такому випадку вони й самі не можуть досягти в ній успіху, і відбирають шанс в тих, хто має до цього схильність, реалізувати себе на зайнятій посаді. “Без спорідненості все ніщо ... Найвидатніша справа, яка робиться без спорідненості, втрачає свою гідність і ціну” [3, 209 - 210].
Визначивши споріднену для себе працю, індивід не повинен намагатися зайняти чуже місце [1, 421 - 422]. Він в першу чергу самому собі завдає шкоди, коли не слухається власної природи, бо невідповідність діяльності особистості її природному призначенню не дозволяє їй жити щасливо. Особливо небезпечно займати високу посаду, не відчуваючи прихильності до неї, бо це спричинить не лише особисте нещастя, але й шкоду для всього суспільства. Людина не повинна презирати споріднену для себе працю, бо остання є джерелом найбільшої радості і смислом особистого життя [4, 109].
Однак узгоджена з природними нахилами діяльність є не тільки найрадіснішою для особистості, не тільки найбільш потрібною для неї, вона ж є і найлегшою [5, 44]. Сама природа в особі Бога робить споріднену для кожного індивіда діяльність найбільш приємною та легкою для нього. Природа, за визначенням Г. Сковороди, є “матір’ю охоти”, охота ж – це схильність, вона прагне праці і радіє нею, як сином своїм. Інакше кажучи, “природа запалює до справи та укріплює в труді, робить труд солодким” [3, 206]. “Природа є вічним джерелом охоти”, - таку мораль несе байка “Собака і кобила” [1, 117]. Акцентуючи увагу на єдності природних і божественних сил, філософ зазначає, що саме Бог, бажаючи людям добра, зробив важким все непотрібне їм і легким – все корисне [1, 241].
Однак сама по собі споріднена діяльність та її визначення для людини є мало значущою як для індивіда, так і для його оточення. Спорідненість, згідно з філософією Сковороди, стверджується працелюбством і сприймається та оцінюється іншими по результатах діяльності. “Дерево по плодах пізнається”, - такий висновок робить мислитель у своїй байці “Ворона і чиж” [1, 109]. Тобто ефективність самореалізації особистості, її значущість для суспільства та відповідність власним сутнісним силам може бути визначена лише по результатах самоздійснення індивіда.
До речі, принцип природовідповідності, мабуть, складає зміст одного з найважливіших архетипів людства, бо в історії філософії на нього спирався не лише Г. Сковорода. Дуже близькі погляди зустрічаємо в різних вченнях, починаючи з філософії Давньої Індії та Китаю. У брахманізмі говориться про універсальний принцип світобудови та про необхідність причетності до нього людини. Буддизм наголошує на самоспостереженні та самопізнанні...
У сучасному світогляді ідея узгодженості життя особистості з її природою знаходить продовження у змісті теорії самоорганізації (синергетики). Згідно з синергетичними уявленнями про еволюцію, на кожному етапі розвитку існують певні структури-аттрактори, які ніби притягують до себе всі можливі траєкторії руху. Стосовно людини атрактор представляє собою найбільш природний для кожного в конкретний проміжок часу стан. До цього стану вийти набагато легше і швидше, ніж до інших, які не є природними для особистості. Необхідно лише уважно досліджувати власні природні потенції та узгоджувати з ними свої вчинки.
Описана ідея майже тотожна поглядам Г.Сковороди про те, що не треба поспішати і силувати природу: “Не заважай тільки їй, а коли можеш, усувай перепони і ніби прочищай дорогу; справді вона чисто і вдало все зробить” [3, 160].
Принцип природовідності не єдиний з принципів філософії Сковороди стає одним з базових у сучасних уявленнях про світобудову та еволюцію. В теорії самоорганізації складних нелінійних систем обґрунтовується ідея про єдність, взаємовключеність та взаємну залежність систем різних ієрархічних рівнів. Так, особистість представляє собою систему різноманітних сутнісних сил і водночас є елементом ієрархічно вище розташованих систем природи, та соціуму. Єдність останніх, в свою чергу, складає всю об’єктивну дійсність.
Григорій Сковорода у своїх творах послідовно розкриває ідею про єдність трьох світів - людини, світу (як об’єктивної дійсності) та Біблії і намагається визначити їх міцну спільну основу. За Сковородою, ці три світи не ізольовані і не існують окремо, вони зсередини поєднані в ціле. Вони представляють собою зовнішнє, а всередині цієї цілісності – природа [4, 101]. Саме природною єдністю людини, світу та Бога раціонально обґрунтовується необхідність самореалізації особистості у “спорідненій праці” зі слідуванням моральним заповідям Біблії (виконуючи основний обов’язок кожного).
Таким чином, філософські погляди Григорія Сковороди, увійшовши до складу історії української культури, зберегли актуальність і в наші часи. Людина в його творчості представлена єдиною з усім світом, а тому проблема самореалізації особистості розглядається в контексті принципу природовідповідності – узгодженості як з природою самої людини, так і з природними тенденціями розвитку навколишнього середовища.
Література
1. Сковорода Г.С. Повне зібрання творів: У 2-х томах. – К.: Наукова думка, 1973. – Т. 1. – 532 с.
2. Янів В. Проблеми народного світогляду українців і спадщина Григорія Сковороди // Народна творчість та етнографія. – 2000. - № 4. – С. 113 – 116.
3. Сковорода Г.С. Вірші, пісні, байки... Упор. та авт. вст. ст. І.В.Іваньо – К.: Наукова думка, 1983. – 544 с.
4. Софронова Л.А. Концепция человека в сочинениях Г.С.Сковороды // Славяноведение. – 1998. - № 2. – С. 101 – 113.
5. Русова С. Виховні ідеї Г.С.Сковороди // Дивослово. – 1996. - № 8. – С. 42 – 45.