Донецький національний
технічний університет
ПОШУК ЦІЛІСТНОЇ ЛЮДИНИ В АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ Г.С.СКОВОРОДИ
Найбільша загадка для людини – це сама людина. Важко осягнути та проникнути в таємниці Всесвіту, але ще важче осягнути і зрозуміти, що таке людина, яка мета людського існування в цьому світі, для чого взагалі дається життя людині.
Вивчення людини займаються багато наук: психологія, соціологія, педагогіка, медицина, біологія, фізіологія, психофізика, психолінгвістика і т.д. Кожна з цих наук має свій строго окреслений профіль дослідження, свої певні закони і методи дослідження; але немає такої науки, яка б вивчала людину цілісно, не розмежовуючи її на певні грані.
Ця проблема стоїть перед багатьма науковцями, дослідниками, але ніколи не ставить такої проблеми письменник та філософ бо „образ цілісної людини” - це фундамент, на якому стоїть як література, так і філософія. Одним із таких письменників-філософів є Г.С. Сковорода. У своєму дослідженні ми хочемо звернути увагу на його літературну та філософську творчість, яка звернена на людину, на ії цілісність, єдність ії начал: біологічного, соціального, духовного, психологічного і т.п. Відомі дослідники творчості Г.С.Сковороди, такі як Ерн В.Ф., Зєньковський В.В., Петров В.П., Барабаш Ю.Я. та ін. приділяли багато уваги дослідженню антропологічної філософії Г.С. Сковороди. Але, на наш погляд, дослідження творчості Г.С. Сковороди повинно продовжувати свій розвиток, удосконалюватися, розширюватися, тим самим створюючи уявлення про навколишній світ, про місце людини в ньому. І особливо потребує дослідження образ цілісної людини. Адже тільки така людина здатна бути щасливою. Лише особа, яка не розчленовується на дрібниці, гармонує з світом і самою собою.
У своїх літературних, філософських і поетичних творах Г.Сковорода висуває нові мотиви й теми, серед яких основним є зображення долі простого «чорного» люду, викриття соціального гноблення трудящих, визиску людини людиною, заклик до чесного трудового життя, до морального самовдосконалення, до пошуків істини. Такі мотиви звучать не лише в літературно-філософських творах Г.Сковороди. Вони – головна тема його байок, притч, віршів, особливо пісень, в яких філософ бачив засіб пропаганди своїх волелюбних ідей. Він намагався дати відповідь на ряд пекучих питань своєї сучасності. Одні з них: яким повинно бути у світі справедливе суспільство, якою мусить бути справжня людина. Він намагався торувати шлях до нових відносин між людьми.
Людина, думає Сковорода, розділяється на дві істоти: видиму та невидиму, внутрішню людину. Видима людина існує як машина, внутрішня – у вигляді слова, що втілює думку, як машина – хитрість механіка. Ось чому у слові є вічне, як у годиннику всесвіту, як у силі зерна, що знов і знов народжується в нових рослинах.
Позиція Сковороди дуже нагадує позицію Декарта. Французький мислитель теж поділяв людину на дві істоти – машину тіла та дух – і вважав, що вони існують, як синхронні годинники, тільки один з них показує “спрагу” до матеріального, а інший – “сум” за вічним.
Отже, міркує Сковорода, внутрішня людина, як буття слова та думки, вільна від смерті, від натовпу, від суєти суєт. Вона істинно жива, вона рухає та керує машиною нашого тіла. Але поряд з цим Сковорода ставить людину в центр світової битви добра зі злом. Цим знімаються всі суперечності теологічного розв’язання етичних проблем, і етика постає як правосуддя людини у звільненому від церковної схоластики вигляді. Цим стверджується прекрасна роль людини як найголовнішої святині у храмі буття, як єдиної в світі прометеївської сили, що здатна подолати хаос темряви на шляху до сонячної гармонії щастя, добра і краси.
Такий гуманізм надто абстрактний, але в ньому видно прогресивну на той час тенденцію. Сковороді належить честь створення яскравого гімну богоборчої сутності людини.
“Чи не він цар блаженної країни живих? Чи не йому влада на небі і на землі? Чи не він суддя над справами рук Божих? Чи не він початок і кінець усієї Біблії? Чи не він у сонці поклав оселю свою? Одягся світлом його, яки ризою…Чи не його оспівує сонце і ця пісня: ”Пребуде з сонцем?” [2, с.84].
Ці патетичні слова про людину, які так натхненно проголошує Сковорода, є справжнім кредо тієї філософської антропології, яка заклала розвиток різноманітних проявів і була представлена як в атеїстичної, так і релігійній формах.
Людина в розумінні Григорія Сковороди безсмертна. Безсмертя у філософії Сковороди виражається в термінах “дійсне”, “істинне”. Безсмертя – це атрибут “дійсної людини”, життя якої наповнює сенсом тілесну оболонку – тінь.
Філософ пише, що наше тіло є лише примара “дійсної людини”. Ця людина має багато відбитків у житті, що виходять назовні і так само легко ховаються в оригіналі, “наче гілки в зерні своєму”. “Дійсна людина” є присутністю Бога в людському бутті, саме ця присутність, на думку філософа, являє собою її глибинну сутність. Тому пізнання свого безсмертя є пізнання самого Бога.
Далі, безсмертя і Вічність характеризуються Сковородою як “внутрішнє” і навіть “безодня”. У своїй концепції трьох світів (Людина або Мікрокосм; Всесвіт або Макрокосм; Символічний світ або Біблія), що складають реальність, Сковорода називає зовнішнє в них “тлінним”, “видимим”, а внутрішнє – “невидимим”, “нетлінним”, “світлим”. Пізнання внутрішньої реальності речей і явищ є духовним проривом до Вічності.
Зовнішнє і внутрішнє в людині для нього ніби символізують двох осіб: видиму, тобто хибну, і невидиму, тобто істинну. Справжня людина, вважає Сковорода, є сонцем, але не за своїм обличчям, а за серцем. Немає посади чи життєвої ролі, які змогли б зробити людину сонячною. З історії відомо, що сонцем називали французького короля Людовіка ХІV, Сковорода ж називає сонячним серце кожної людини, тобто те істинне, що сховане за покривалом буденності. Він шукає це істинне, людське, але інакше, ніж Діоген, який жадав побачити справжню людину в світлі ліхтаря. Сковорода твердить, що справжня людина сама випромінює світло подібно сонця. Треба лише це світло вміти побачити, роздивитися його крізь миготіння зовнішніх оздоб.
Хто ж навчить цьому глибокому баченню? Хто розбудить у людини розуміння потаємного, розкриє духовні скарби вищого гатунку? Перш за все, вважає Сковорода, мистецтво і, насамперед, музика. Бо саме вона красномовно промовляє до нашої душі.
Музика, яка народилась із античної трагедії, з її головним персонажем – долею, що нібито керує життям людей, здається Сковороді найбільш придатною до символічного зображення людського життя. Музика була особливо дорога Сковороді тим, що в ній він вбачав філософію. Колись Сократу багато разів снився один і той же сон – невидимий голос промовляв до нього: “Сократе, прикладайся до музики та вправляйся в ній” [2, с.60]. А найдосконалішою музикою для нього була філософія. Наводячи це свідчення, Ковалинський порівнює внутрішній заклик Сократа з художнім покликанням сковородинської натури. І це вірно в тому відношенні, що Сковорода справді розглядає музику як “джерело думок вдячних”[2, с.60], як засіб філософського узагальнення світу.
Музика у сковородинському світорозумінні є філософією, бо виражає красу, ту красу, яка споріднена з добротою та істиною. “Чудний сей філософський догмат… - пише він. - Доброта живе в одній красі” [2, с. 60]. Ось чому музика розкриває внутрішній світ, бо справжня краса і споріднена з нею доброта, істинність, людяність – це феномени внутрішнього світу, атрибути тієї величі душевної, що протистоять і заперечують суєтність, порожнечу зовнішнього буття. Отже внутрішнє людини перебуває в зовнішньому, але не зводиться до нього, воно здатне пережити його, знайти нову “зовнішність”. Більш того, зовнішнє виступає тінню внутрішнього, вона може і зникнути.
Таким чином, філософ проголошує, що душа є вільною від тіла людини, а це з необхідністю приводить до розуміння її як безсмертного, вічного утворення, особливої частини Абсолютного у світі.
Найголовніше ідея безсмертя виражається у вченні про серце як місце зустрічі зовнішнього і внутрішнього, мікрокосму і макрокосму, символічного і реального. Серце для Сковороди є “чисте зерно, що проростало і небеса, і землю”, “корінь життя й оселя вогню і любові”, “сама дійсна у людині Людина” [8, с. 195]. Це – вічна цілісність персони, що розриває покрови смертності і вводить людину в безодню Божественного буття. Серце – двері у трансцендентний світ, де панує вічне життя і вічна любов.
Серце – це пульсуючий центр, що з’єднує душевність і тілесність людини. Серце є безодня, через яку людина зливається з Богом. Лише самозаглиблення у власне серце, розвиток сердечності як душевності дає змогу людині пізнати Бога. Це пізнання Бога в собі і себе як Бога. І одночасно, це пізнання Бога як Абсолютного Начала. Таке пізнання припускає і потребує індивідуального спілкування людини з Богом, прорив людської свободи і сердечності до Божественної Свободи. Шлях до Бога для Сковороди – це шлях сердечного самопізнання і самотворення.
Отже, з гносеологічного погляду серце є пізнання, тільки через серце можна зрозуміти та усвідомити світ. Яке серце – така і людина. Доречним буде згадати праці П.Юркевича та В.Соловйова, які наслідуючи цю традицію Г.Сковороди, вважали серце – орган пізнання, як раціонального так ірраціонального в пізнанні, чуттєвого, інтуїтивного, логічного і нелогічного, наукового і ненаукового.
Впевненим голосом проголосив Г.С.Сковорода принцип самопізнання, самовиховання як один із основних принципів своєї філософії.
Гасло самопізнання, звернене до кожної людини і мас, переносило увагу на самих трудящих людей, створювало передумови для перетворення їх з кріпаків у вільних працівників, отже, торувало шлях новим соціальним відносинам. Кожну людину Сковорода розглядав, як “мірок малий”, що криє в собі необмежені творчі багатства, що має всі можливості як для особистого щастя, так і для загального добра. Треба тільки відмовитись від усього важкого й непотрібного, що псує життя і окремій людині, і цілому суспільству. Треба звільнитися від поганої звички без потреби, внаслідок тільки безглуздих, егоїстичних, власницьких інстинктів, нагромаджувати багатства, скарби, гроші, маєтки; треба відмовитись від зайвої біганини за славою, чинами.
Дуже цікаві думки етичних поглядів з онтології, як цілісного сприйняття світу. В житті все справді потрібне, твердив Сковорода за Епікуром, є легке, а все важке – непотрібне. “Щастя не замкнене ні в якомусь обмеженому часі, ні в певній країні, ні в привілейованому соціальному стані. Щастя приступне всім, як сонце, вода, повітря. Не треба за ним нікуди їхати, не треба для нього мати золото, маєтки, дорогі речі, високі чини. Щастя близьке і доступне всім, воно – всередині кожної людини. Треба тільки вміти його знайти в собі, тобто треба пізнати себе” [5, с.52].
Необхідною передумовою щастя людей Сковорода вважав не тільки самопізнання, а й взагалі пізнання. Вже самий процес пізнання, вчив він, дає людині задоволення і насолоду.
Філософ цінував науку, але підкоряв її основним своїм моральним вимогам в тому розумінні, що не визнавав “науки для науки” (як і “мистецтва для мистецтва”). Наука, на його погляд, існує тільки для щастя людей і суспільства.
Сковорода вважав знання основою доброчинності. Корінь всякого зла він, як просвітитель, вбачав передусім в неуцтві. Але дуже часто нерозумно використовують люди науку, і це приносить багато лиха, страждань. Тому на нашу думку, ця проблема Г.С.Сковороди є актуальною і сьогодні.
Сам філософ особисто був найосвіченішою людиною свого часу, “ходячим університетом”, який уособлював розумове пробудження кращої частини українського суспільства ХVIII століття.
Прекрасний знавець історії, філософії й літератури греків і римлян (як і належить гуманістові), Сковорода добре знав західно - європейські та слов’янські літератури, давні й нові.
Г.С.Сковорода чудово промовляє проблему мудрості. Особливо цікавий з ідейного і художнього боку драматизований вірш Сковороди “Розговор о премудрости”. Він являє собою діалог між Людиною і Мудрістю. До їх розмови пізніше приєднується і третій персонаж – рідна сестра Мудрості Глупота. Людина, запитує Мудрість, де вона живе, може, вона живе і в “хинских сторонах”, тобто в Китаї. Мудрість відповідає, що дійсно вона живе і там.
“ЧЕЛОВЕК. А с хинцами ты как обходишься, открой?
МУДРОСТЬ. Так точно, там и здесь: смотрю, кто мой, то мой.
ЧЕЛОВЕК. Там только веть одны погибшие живуть?
МУДРОСТЬ. Сестра вам это лжет, - так точно, как и тут» [5, 86].
Сковорода вважав народи країн Сходу не біднішими на мудрість від європейських народів. Мудрість, за Сковородою, взагалі рівноцінна у всіх народів – як західних, так і східних. Мудрість у різних народів світу єдина, хоч і не тотожня.
Цим самим Сковорода виявив себе одним із найперших у нас провісників єднання і дружби народів, незалежно від рас, релігій, територіального розташування.
Сковорода був одним з тих європейських філософів і письменників, які вже в ХVIII столітті об’єктивно виступали проти національної обмеженості, проти європоцентризму, за найтісніші культурні зв’язки між Сходом і Заходом.
У своїй творчості Сковорода постійно проголошував ідеї демократизму і гуманізму, любов до рідного народу і ненависть до його гнобителів, провіщав світле майбутнє своїй батьківщині. І тому не випадково кращі твори письменника не втратили своєї життєвості, свого пізнавального і естетичного значення і в наші дні.
Тісно пов’язана з філософією література. І цей зв’язок чітко простежується у творчості Г.С.Сковороди. Літературна спадщина філософа, письменника-просвітителя Сковороди, незважаючи на її певну обмеженість, загалом насичена прогресивними тенденціями і належить до важливих надбань української культури минулого. Отже, творчо використавши досягнення попередників, Сковорода, один з перших в українській літературі того періоду дав зразки філософської пейзажної лірики, вивів байку на шлях самостійного розвитку і цим самим вплинув на розвиток філософської антропології, наповнив свої твори глибоким, філософським змістом. Це дозволило йому стати предтечею нової української літератури, певною мірою сприяючи розвиткові творчості її кращих представників. Позитивні впливи Сковороди помітно відчутні у творчості І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ’яненка та інших українських письменників наступного покоління.
Г.С.Сковорода прагнув навчити людей цінувати справжні, а не уявні радощі життя. Отже, проводячи думки про людину через поняття любові, свободи, внутрішньої людини як символічної, Г.С.Сковорода не обмежується аналізом людини однобічно, він розглядає ії цілісно. Філософ зрозумів, що кожен повинен іти своєю дорогою, але до однієї мети – знайти себе. Свою ж задачу він бачив у тому, щоб особистим життям відповідати власній філософії: „Сей суд нам несомненно подтверждаем таковым же житием нашим перед людьми” [6, т. 1, 139.] Тому важко погодитись, наприклад з А.Шпетом, який бачив в Г. Сковороді тільки мораліста. Ярко виражений символізм його вчення, вперше проаналізований В.Ерном, показує Г.Сковороду глибоким мислителем з сильною інтуїцією.
Підводячи підсумки можна підкреслити його три основні позиції. По-перше, це відношення емпіричної людини до емпіричного світу – переживання його як надії. Світ такий, яким людина його переживає. Г.С.Сковорода не думає, що світ треба змінювати, бо впевнений, що людина вільна від світу по своїй природі, тільки не знає цього. Звідси і обов’язок людини – пізнати про свою свободу від зовнішнього світу.
Друга позиція – це вчення Г.С.Сковороди про емпіричну людину - людську діяльність. У цьому зв’язку філософ міркує про волю, розум і душу. І третя позиція - відношення емпіричної людини до навколишнього світу може бути позначена як відповідальність людини за діяльність ії в світі і за те почуття, яким вона надає перевагу в цьому світі відчувати. Це відповідальність перед самим собою. відповідальність за те, де людина шукає собі міру – в предметах зовнішнього світу чи в „утіхах” безплідних бажань і придбанні душевного світу, а разом з ним свободи від світа зовнішнього. Тільки таку свободу, на думку Г.С.Сковороди, може придбати людина, яка повинна здійснити ідею Бога, осягаючи божою волю як свою, в чому і знаходить внутрішню людину.
Отже, міркуючи про людину, Г.С. Сковорода приходить до розуміння світу, природи людини і природи людського життя. Тим самим він вперше в історії вітчизняної філософії утворює область роздумів про людину, ідентичності собі в часі, про сутність людини, про сенс життя і т.ін., словом утворює коло антропологічних проблем, вивчаючи людину в онтологічному, гносеологічному, аксіологічному вимірах. [11]. Він виступає як мудрець, вчитель життя, а не тільки як мислитель, який прагне пояснити явища внутрішнього і зовнішнього світу.
Незважаючи на те, що Григорій Савич Сковорода не друкував при житті свої твори, своєю творчою спадщиною він помітно вплинув на підхід до вивчення образу цілісної людини, першим зробив крок до розгляду людини як істоти, що прагне до гармонії розуму, душі та тіла.
Література
1. Барабаш Ю.Я. Знаю человека. …Григорий Сковорода: Поэзия. Философия. Жизнь. – М.: Худож. лит., 1989. – 335с.
2. Драч І.Ф. Григорій Сковорода: Біографічна повість. – К.: Молодь, 1984. – 216с.
3. Зеньковский В.В. История русской философии в 2 т. 4 кн. Т.1, ч.1. - СПб.: Эго, 1991.
4. В.П.Петров. Г.С.Сковорода. Спроба характеристики // Київська старовина. - 2001.- №4 – С.109 – 120.
5. Попов П.М. Григорій Сковорода. - К.:Дніпро, 1969.
6. Григорий Сковорода. Собрание сочинений в 2-х томах. - М.: Мысль, 1973.
7. Сковорода Григорій. Вибрані твори. - К.: Дніпро, 1971.
8. Хомітов Н. Історія філософії. Проблема людини. - К.: Наукова думка, 2000.
9. Эрн В.Ф. Г.С.Сковорода. Жизнь и учение. - М.: Тип: А.И. Мамонтова, 1912.
10. В.П.Петров. Личность Сковороды // Философская и социологическая мысль. – 1995.- №1- 2.-С.191 – 211.
11. Конева Л.А., Конева А.В. Антропологические идеи в русской религиозной философии // Электронная версия. - http: // wwwssu.samara/ru/common/ structure/philosophy/phil_own/Publ/koneva_2.htm.