СТИХІЯ РИНКУ ТА ЗРОСТАЮЧА ПРИРОДОВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЛЮДИНИ
Як відомо, процес взаємин між людиною і навколишнім середовищем, між суспільством і природою, між “першою” та “другою” природою, пройшов низку послідовних етапів. Перший, а точніше – “нульовий” - етап характеризується пристосуванням людини до існуючих природних умов. Людина на цьому етапі була подібна своїм "меншим братам" - тваринам, і взаємодія природи і людини відбувалася через біологічний обмін речовин. Техніка на цьому етапі зводиться до примітивних знарядь праці та використання енергії людських м’язів. Через це суспільство практично ніяким чином не порушила рівновагу в системі "суспільство-природа".
Неолітична революція вивела людину на другий, агропромисловий етап розвитку взаємовідносин із природою. Рівновагу системи було порушено, людина почала підкоряти сили природи. Цей етап можна розділити ще на два підетапи, перший із яких позначити як агрокультурний - розвиток скотарства і землеробства, наслідком якого були глибинні перетворення навколишнього середовища: знищення лісів, зникнення багатьох видів тварин і рослин, перетворення багатьох територій у пустелі.
Другий підетап веде свій початок від появи промислового виробництва, його позначають як машинно-індустріальний. Структура техніки і технології, на порівняння з першим підетапом безпосередньої дії людини на речовину природи за допомогою знаряддя праці, ускладнюється ланками джерела енергії і передаточного механізму. Людина одержала доступ до використання природних ресурсів, у першу чергу металів, створила парову машину і двигун внутрішнього згоряння. З середини ХІХ століття Європа вступає в індустріальну епоху, головною фігурою якої стає не воїн-завойовник, як раніше, а інженер-конструктор. Цілі країни перетворилися на промислові комплекси, що працювали як добре налаштований годинник. Жюль-верновський пафос покорення природи людиною романтизував технічний прогрес, окремі негативні явища уявлялися як тимчасові, а політ наукової думки винохідців не мав меж. У техніці людина знайшла силу, яка дозволила їй втручатися у всі процеси, що відбуваються в атмосфері, літосфері і гідросфері.
З іншого боку, природа не могла не відреагувати на зміни, що відбувалися. При цьому другий етап взаємовідносин природи і суспільства ще не викликав стійкого порушення динамічної рівноваги біосфери, хоча й ознаменувався деякою напругою в системі.
Сьогодні ми є свідками третього етапу. Опанування енергії атомного ядра, вихід у космічний простір, комп’ютеризація, створення штучних матеріалів (пластмаси), автоматичні лінії виробництва і робототехніка, успіхи у галузі генної інженерії – ось лише деякі вражаючи приклади так званої науково-технічної революції, яка схоже, стає перманентною. У структуру технології додаються ланки управління процесом виробництва, розробки самої технології (наука стає безпосередньою виробничою силою), нарешті, з’являються соціальні технології формування штучного попиту на продукти промисловості[1]. Завдяки техніки людство нарешті отримало остаточну перемогу у вічному протистоянні з природою, поклавши кінець «дикому стану» останньої. Адаптуючись до несприятливих для існування природних умов, людина тим самим адаптувала ці умови під власні вимоги. Як стверджує Федір Канак, "екологічні кризи знайомі людству здавна, і воно кожного разу повертало ситуацію на свою користь. Проте сучасній екологічній кризі властиві прикмети, яких ми досі ніколи не спостерігали. Людству ще належить усвідомити, що після ресурсозабезпеченої доби воно перебуває на іншій, по суті, планеті й само стало іншим – як щодо кількості, так і щодо розмаїття потреб" [1, 145].
Сьогодні техніка перетворилася для людства у фізичну і ментальну підставу настільки, що навіть якщо людина усвідомлює, як техніка винищує її середовище – природне і духовне – першою її реакцією є думка про нову техніку, яка б змогла все це виправити і врятувати. Якщо раніше техніка виконувала виключно вузько-інструментальну, “вжиткову” функцію, то на третьому етапі вона перетворилася в іманентну, тобто самодостатню силу, яка відірвалася від безпосередніх проблем людини та почала “розвиток заради розвитку”.
Аналізуючи шлях, яким пройшло людство, нашу історію, бачимо, що причиною глобальної екологічної кризи постає, насамперед, нерозумна – ірраціональна діяльність людини, яка нанесла і продовжує наносити природі непоправну шкоду. Розвитком техніки і технології людина брутально втрутилася в процес еволюційного розвитку на Землі та ліквідувала незалежне від неї існування біосфери, хоч і не змогла, як не намагалася, відмінити фундаментальні закони, які нею керують, та цілком звільнитися від їх впливу.
Розміри технічного впливу людства на біосферу, звичайно, мали - та й не могли їх не мати – певні регулятори, що спрямовували, стримували або, навпаки, прискорювали б технічний прогрес. Подібні регулятори, по-перше, мають природно-об’єктивний, а по-друге, соціальний, пов’язаний з життєдіяльністю соціуму, характер.
Перший тип регуляторів пов’язаний з природно-історичним процесом саморозгортання людської цивілізації. До їх числа слід, зокрема, віднести поступовий характер відкриття людством законів природи. На перший погляд це здається аксіоматичним, але уявимо собі гіпотетичну ситуацію, коли вже первісна людина володіє знаннями та технічними можливостями на рівні ХХ століття. Чи була б тоді у людської цивілізації така довга історія? Чи стрималися б Атилла або Чингиз-хан від застосування ядерної зброї у власних планах завоювання всього світу? Навряд.
Отже, виходить, що незнання – незнання об’єктивне, яке стосується людства в цілому, а не окремих його представників, незнання суспільне, те, про яке пише Є.І.Суїменко у статті “Феномен Незнания или Кое-что о просвещенном невежестве” (Соціологія: теоря, методи, маркетинг. – 1999. - №3), - це незнання виконує природозберігаючу функцію, надавши людству час усвідомити відповідальність за власні дії, за наступ на природу, час визріти морально та духовно[2].
Другій тип регуляторів технічного процесу обумовлений, перш за все, економічними факторами. Стихійні ринкові регулятори обсягів виробництва товарів, що в цілому задовольняли суспільні потреби у добу вільної конкуренції та домонополістичного капіталізму, у ХХ столітті перестали спрацьовувати. Низки нищівних економічних криз і особливо “велика депресія” початку 30х років минулого століття проголосили про це у повний голос.
Планове господарство радянської системи на перший погляд виглядало надійною альтернативою ринковій анархій. Ще б пак: виробник замість створення продукту на свій ризик отримував раціональне обґрунтування необхідності його діяльності, гарантію затребуваності його можливостей та звільнявся від необхідності піклуватися про збут виробленого товару. Але на справді планове господарство не було таким у повному сенсі цього слова: план майже не враховував реальні потреби людини, а складався з міркувань зростання економіки держави, і насамперед, задоволення вимог військово-промислового комплексу. Подвійний, потрійний і т.д. рахунок виробленої продукції, коли вартість сировини не входила у вартість готової продукції, опереджаючий розвиток промисловості Групи А, свідомі перекоси у плануванні за територіальними, етнічними та ідеологічними ознаками, закладення у план чергового відсотку росту без врахування об’єктивних умов виробництва – ось лише деякі недоліки реального планового господарства, притаманного СРСР. Нарешті, наявність раціонального обґрунтування технічних перетворень взагалі не гарантувала від помилок та ризикованих експериментів. Чого варті хоча б гігантськи плани перетворення природного середовища[3], зокрема повернення частки вод сибірських рік на Південь – у Середню Азію та Казахстан. До речі, реалізація цього проекту не обходилася без застосування “мирних ядерних вибухів”, частку яких вже було реалізовано на практиці [2, 68-74].
Крах Радянського Союзу та соціалістичного табору означав не лише відмову від раціональної регуляції технічного прогресу у вигляді плану. Якщо взяти ширше, то розпад СРСР знаменував розчарування людства в самій ідеї суспільного упорядкування на раціональній основі, яка ще з часів Просвітництва вважалася виходом з багатьох криз, включаючи екологічну.
Повернувшись до стихійних ринкових регуляторів технічного розвитку та майже обожнюючи принципи ринка, ми інколи забуваємо про початкову ірраціональність самих ринкових відносин. Товарне виробництво як і інші суттєві феномени людської історії, проходить діалектичний цикл свого розвитку - від фази становлення, інтенсивного росту і позитивного за своїм суспільним значенням розвитку - до фази стійкого, врівноваженого стану і від нього - до низхідного розвитку і перетворення в свою протилежність - у руйнівну, негативну силу.
Як відомо, головним мотивом ринкових регуляторів є не безпосереднє задоволення вітальних людських потреб, а отримання прибутку. Саме завдяки прибутку товарне виробництво не зникає, а навпаки, все більше зростає, навіть тоді, коли потреби людини, здавалось би, задоволені повністю. Економічна продуктивність товарного виробництва шляхом підвищення продуктивності праці за рахунок постійного оновлення технічної бази або за рахунок збільшення обігу товарів веде до колосального, все більш зростаючого використання природних ресурсів. Масштаби технічного втручання людини в природний світ та природні цикли його розвитку створюють зазначену вище небезпеку існуванню самих життєвих форм.
При цьому, оскільки товарне виробництво орієнтоване на споживацький попит та його перманентне зростання, воно зацікавлене в тому, щоб вітальні потреби максимально збігались з вартісним змістом продукції, що споживається. "Матеріалістичний дух капіталізму, спрямований на те, щоб все людське життя загромадити вартісними, споживчими її формами… "товарний фетишизм" перегорнув у капіталістичному світі людське життя з ніг на голову, перетворив її самоцінність у щось відчужене та спотворене, а засіб існування - у самоціль" [3, 37].
Саме товарний фетишизм обумовлює механізм маніпулювання людиною та її потребами, створюючи мережу маркетингових служб і каталізаторів штучно культивованих потреб, так званих "квазіпотреб". Продовженням формування цих квазіпотреб є "споживчий релятивізм", який у величезних розмірах пожирає ресурси біосфери.
Як відомо, класичний економічний цикл руху товара, з моменту його виробництва до споживання, проходить фази розробки нової моделі товара, його рекламного забезпечення, ринкової апробації, після чого починається фаза активного продажу і товарного буму, яка переходить у фазу масового тиражування нового товару і дифузії його виробництва. Остання переростає в стабільну нецінову конкуренцію, і, нарешті, рух закінчується втратою попиту на товар. В умовах сучасного інноваційного виробництва, класичний цикл руху товара отримав скорочену форму та із спонтанного перетворився на такий, що регулюється. Великі корпорації, які тільки і можуть дозволити собі стимулювати науково-технічний розвиток, "знявши вершки" з фази буму та активного розпродажу, відсікають, як непотрібні, всі інші фази, передаючи "застарілі" товари малому та середньому бізнесу, різного роду "second hand", а самі приймаються за розробку нових моделей. Термін використання товару за цих умов зводиться до мінімуму, незалежно від того, втратив він свої споживчі якості, чи ні.
Французький соціолог М.Боске так охарактеризував цей стан: "з точки зору технічних можливостей зараз немає проблем, щоб виробляти тканини, які практично не мають зносу, взуття, яке можна носити роками, авто, яке можна легко ремонтувати і яке може слугувати людині впродовж усього життя… Однак ця проблема не може бути вирішена в умовах, коли кожне підприємство орієнтується на ринок, на максимізацію свого прибутку, що змушує їх працювати якраз у зворотному напрямку - в напрямку створення речей з малим строком життя, щоб будувати все нові фабрики, заводи - для задоволення ринкового попиту" [Цит. по: 4, 232]. Прикладом подібного відношення є так званні самоліквідатори, що встановлюються на певні види продукції, зокрема, із закінченням зазначеного терміну в електронних приладах лопається ампула з кислотою, знищуючи плати цих приладів. А кому з програмістів не відома ситуація з закінченням терміну ліцензії на програмне забезпечення або незначне, але регулярне “вдосконалення” операціональних систем з відповідним нарощуванням вимог до “заліза”, що автоматично передбачає придбання нового обладнання.
Але всі ці нюанси ведуть до нераціонального витрачання природних ресурсів, не говорячи вже про калічення та гіпертрофію людських потреб. На жаль, ринковий попит, як і "споживчий релятивізм", витікає не з глибинних вітальних потреб, а із суті самого товарного виробництва. Крім того, ідеологія технологічного прагматизму призводить до партікулярності процесу виробництва у планетарному масштабі. Яскравим проявом подібної ідеології є транскорпоративізм - найбільш розвинута (поряд з державно-корпоративною) і, разом з тим, найбільш потворна форма відносин приватної власності, оскільки вона доводить гіпертрофію товарного виробництва до абсурду і велетенських розмірів.
Саме цей приватний інтерес у транскорпоративній формі роз'єднує цілісність людського життя, а разом з цим і природу, на острівки вузької спеціалізації; вузько спеціалізованої діяльності, вузько спеціалізованих уявлень про світ, вузько спрямованих турбот про вилучення із власної "ніші" все нових і нових джерел прибутку. "Для одних корпоративний світ - це нафта, для інших - це олово, для третіх - бавовна, для четвертих - тваринництво і т.ін. І оскільки ці окремі світи у свідомості транскорпоративних прагматиків ніяк не асоціюються зі світом у цілому (а, отже, з можливостями його знищення), то і експлуатація цих світів пов’язана у них з виключною турботою раціональним, нікому і нічим не погрожуючим їх використанням у якості звичайних ресурсів. Так по частинах, по шматках винищується планета…" [3, 40].
Як бачимо, жодний з існуючих регуляторів – ані ті, що існують об’єктивно у природі, ані ті, що свідомо або стихійно застосовує суспільство, не гарантує виходу з того кризового становища, в якому ми опинилися. Хто може зупинити безглузде зростання технічних потужностей, що з’їдають біосферу? Як взяти під контроль алогічність та ірраціональність технічного прогресу, що веде до гибелі планети? Чи може, праві були Д.Медоус, Дж.Форрестер, Р.Хейлбронер, П.Ерліх та інші “екологічні песимісти”, коли писали, що швидкий кінець земної цивілізації є незбіжним?
Нагадаємо, що у глобальній кризовій ситуації, що склалася, “приймають участь” три суб’єкта: природа, техніка і людина. Де, в якому з цих елементів слід шукати вихід із зазначеного положення? Природа, не зважаючи на демонстрацією нею вражаючої здібності до самовідтворення, виступає, безумовно “жертвою”, об’єктом впливу. Техніка сама по собі є лише засібом цього впливу. Отже, залишається людина.
Так, саме людина повинна взяти на себе відповідальність за наслідки технічного прогресу та подолати техноцентристську ідеологію відношення до природнього середовища. Звісно, різного роду неоруссоїстськи прожекти під гаслом “Назад, до природи!” сьогодні вже в достатній мірі дискредитували себе. Людство навряд відмовиться від цивілізаційного комфорту та свідомо повернеться у первісний стан. Та це й неможливо після тих незворотних впливів на природу, які воно зробило на протязі свого існування.
Що ж залишається? Знов внутрішні обмеження, етичні настанови, нова моральність? Так, схоже, що людина залишилася сам на сам зі створеною нею ж ситуацією і крім кантівського категоричного імперативу, переусвідомленому в технологічно-екологічному дусі, їй розраховувати немає на що.
Не можна казати, що вимоги до формування нової моралі з приоритетними вимогами до природовідповідальності людини є абсолютно новими. Навпаки, майже всі провідні мислителі сучасності висловлювали подібні думки (П.Тейяр де Шарден, Г.Леруа, В.І.Вернадській, А.Печчеї, М.М.Моїсєєв). Але попри все, вони ще не стали базовою ідеєю, невідємним імперативом техноетики, всієї виробничої діяльності людства. Аргументи скептиків такого підходу мають всі підстави: до сих пір всі подібні заклики залишалися без результату. З точки зору технократичної свідомості апеляція до моралі взагалі не вважається серйозним мотивом: моральними принципами нехтували завжди і всюди: в політиці, в економіці, в правовій сфері. До того ж ця апеляція не має під собою інституціональної бази - ані економічної, ані правової. Гуманістично-моральні міркування не беруться до уваги, катастрофічні наслідки “нищівного безумства” (Б.Рассел) не враховуються творцями нових технологій, які за процесом науково-технічної творчості – безумовно, самім по собі захоплюючим і шляхетним - не бачать кінцевого результату сукупної діяльності всіх учасників процесу для біосфери.
Враховуючи цю “м’якість” та необов’язковість моральних вимог, що звертаються до свідомості та внутрішній культурі людини, слід перевести проблему природовідповідальності у більш “жорсткі” і конкретні параметри. Пора відмовитися від абстрактного моралізаторства і вимоги екологічної етики доповнити юридичною та фінансовою (економічною, майновою) відповідальністю.
Встановлення юридичної відповідальності передбачає створення міжнародних законів з їх наступною ратифікацією усіма національними законодавчими органами з метою створення правової бази планетарного рівня, оскільки йдеться про існування всього людства в цілому.
Що стосується фінансової відповідальності, перши кроки у цьому напрямку були вже зроблені світовим співтовариством коли були встановлені обмеження на шкідливі викиду в атмосферу. За кожною країною були встановлені певні квоти, порушення яких карається санкціями. З іншого боку, якщо країна не використовує своєї квоти з причини слабкості національної економіки, вона може продати частку квоти більш розвиненим країнам. Подібна практика – лише початок, але симптоматичним є той факт, що такі раніше неоцінені ресурси як повітря отримують конкретного фінансового виразу. Відповідно, набуває фінансового характеру і відповідальність за надмірне зростання власних техніко-економічних можливостей.
Таким чином, стихійні ринкові регулятори в силу свого ірраціоналізма не можуть задовольнити вимоги зростаючої природовідповідальності людини, яка потребує свого переведення з абстрактно-етичної в конкретно-юридичну та конретно-економічну площину, тобто її інституціоналізації.
Література
1. Канак Ф. Можливості етичного коригування економіки // Філософська думка. – 1999. - № 3. – С.143-147.
2. Алексеенко И.Р., Кейсевич Л.В. Последняя цивилизация? Человек. Общество. Природа. – К.: Наукова думка, 1997. – 478 с.
3. Суименко Е.И. Социально-исторические причины глобального экологического кризиса // Інформоенергитичні технології адаптаційних процесів життєдіяльності на початку ІІІ-го тисячоліття. Матеріали міжнародної конференції. - Київ-Кривий Ріг, 2001. - С.34-42.
4. Лисичкин Г. Люди и вещи // Дружба народов. - 1998. - № 1.
[1] Відомий іспанський філософ Х.Ортега-і-Гассет писав, що сучасна техніка є засобом, за допомогою якого відтворюється “об’єктивно зайве”.
[2] Якось відомий психолог А.Р.Лурія іронічно зазначив, що “велич вченого визначається тім, наскільки висунуті їм уявлення затримали розвиток наукової думки”. У світлі сказаного вище, таке висловлювання виглядає у дещо іншому ракурсі.
[3] Згадаємо фантастичні романи Г.Адамова “Покорителі надр” та “Вигнання володаря”, присвячені грандіозному перетворенню природи країни, включаючи розтоплення полярної криги, продовження дії Гольфстріму у Радянській Арктиці, освоєння тундри та лісотундри. Сьогодні, в умовах глобального потепління ми розуміємо, наскільки катастрофічними для усієї планети були б наслідки подібних дій.