УДК: 141.7
В.О.
СКВОРЕЦЬ (канд. філос. наук, докторант)
Запорізький національний університет
vskvorets1@rambler.ru
ВПЛИВ ТРАНСФОРМАЦІЇ СТРУКТУРИ
ВЛАСНОСТІ
НА ЖИТТЄУСТРІЙ НАРОДУ
Структура власності
виступає системоутворюючим чинником формування
соціального організму країни. В незалежній Україні трансформація структури
власності проводилася на основі неоліберального проекту і виключно в напрямку
зростання приватної власності, що негативно вплинуло на розвиток соціальної
сфери, зміну соціальної структури населення, розподіл національного багатства,
а також зумовило наростання соціальної деградації. Подолання деградаційної моделі розвитку України можливе за умови
посилення ролі державної власності в розвитку продуктивних сил країни і формуванні
життєустрою народу.
Ключові слова: власність,
структура власності, життєустрій народу, суспільне
відтворення, приватизація, соціальна структура населення, структура розподілу
національного багатства, неоліберальний проект, деградаційна
модель розвитку.
В сучасній Україні відбулася кардинальна зміна соціально-економічного і суспільно-політичного устрою,
яка зумовила суперечливі наслідки. З одного боку, здійснилася
мрія народу про створення власної незалежної держави, з іншого боку, в 2001 р. ООН визнала український народ «вимираючою нацією». З одного
боку, перед українським народом з’явилися
можливості самостійного розвитку, з іншого
боку, ринкові реформи відкинули українське суспільство на десятиріччя назад
у своєму розвитку. Україна перейшла із розряду країн
«другого світу» до розряду країн «третього світу», перетворилася на країну масової бідності та масштабних соціальних проблем. Надзвичайно загрозливого
характеру набули тенденції соціальної деградації
українського суспільства.
В основі тих змін, що відбуваються в суспільстві, лежить трансформація структури власності. Структура власності виступає економічним базисом, на якому формуються всі інші суспільні
відносини. Л.І. Воротіна зазначає, що в основі розвитку
будь-якої макроекономічної системи лежить економічний базис, як сукупність
історично обумовлених економічних відносин. Вони визначають
соціально-економічну структуру і політику суспільства. Суспільно-економічні
відносини – це відносини економічної власності, які виникають між людьми з
приводу привласнення об’єктів власності у всіх сферах суспільного відтворення.
Тому власність – це історично визначена форма привласнення людьми матеріальних
благ у процесі їх виробництва, обміну, споживання і розподілу. З точки зору розвитку
макроекономічної системи категорію власності розглядають, перш за все, як систему
виробничих відносин між суб’єктами відносин (власниками) з приводу привласнення
засобів і результатів виробництва. Володіння
засобами виробництва дає можливість здійснювати виробництво нових економічних
благ, розподіляти й обмінювати їх, тобто здійснювати процес відтворення
[2]. Життєустрій народу постає як система
забезпечення самовідтворення і розвитку етносоціального організму. Форма життєустрою
народу відображена тими відтворювальними процесами, які є складовими загального
процесу суспільного відтворення. До них належать формоутворюючі процеси, що
надають життєустрою властивості системної цілісності:
1) відтворення людини; 2) відтворення виробництва і споживання; 3) відтворення
виробничих відносин і відповідної соціальної структури; 4) відтворення
політичної системи суспільства; 5) відтворення техносфери;
6) відтворення соціокультурної сфери соціуму; 7) відтворення способу життя.
Аналіз впливу змін
структури власності на життя суспільства знаходимо в роботах таких науковців як
Л.І. Воротіна, В.М. Геєць,
О. Гош, О.В. Кендюхов, Ю.В.
Макогон, М.А. Павловський, В.Ф. Сіренко, О.І. Соскін, А.С. Філіпенко,
В.К. Черняк та інші. В той же час проблема впливу трансформації структури
власності на життєустрій народу залишається
недослідженою, хоча окремі аспекти цієї проблеми знайшли відображення в суспільно-гуманітарних
науках.
Мета статті полягає у визначенні впливу
трансформації структури власності на життєустрій
народу.
Існуюча в Україні
модель соціально-економічного розвитку формувалася в процесі кардинальних змін
економічної системи і структури власності. Вже в останні роки існування СРСР
визріла ідея переходу від соціалістичної планової економіки до багатоукладної
економіки, заснованої на ринкових засадах. Такий перехід означає не лише
відмову від домінування державної і загальнонародної власності, але й створення
умов для поширення приватної власності. Зміна структури власності в Україні, як
і на пострадянському просторі, відбувалася без належного наукового
обґрунтування. В період горбачовської перебудови з’явилися попередження
економістів про необхідність в умовах переходу до ринку забезпечення сильного
впливу держави на соціально-економічні процеси. Лауреат Нобелівської премії,
економіст В.В. Леонтьєв сформулював ідеальний образ трансформованої на
радянському просторі економічної системи, в яку вмонтовано ринковий механізм.
Він зазначає: «Ідеальним результатом успішної перебудови може бути створення у
віддаленій перспективі змішаної системи європейського зразка, в якій ринковий
механізм заснований на конкуренції, але діє під суворим контролем держави, а
також зі всіма системами суспільних і соціальних послуг, які поглинають значну
долю національного доходу» [9, с. 261-268]. Така модель багатоукладної
економіки, яку обґрунтував В. Леонтьєв, включає не лише процес капіталізації економіки шляхом поступового введення
ринкового механізму, а й безумовну необхідність збереження соціалізації та ще й при суворому державному контролі за ринковим механізмом.
Аналізуючи правові
аспекти удосконалення відносин власності В. Бородюк
та Г. Фролова охарактеризували економічні трансформацій в сучасній Україні.
Процес формування багатоукладної економіки на основі широкомасштабної
трансформації державної власності розпочався із прийняття Верховною Радою
України «Концепції роздержавлення і
приватизації підприємств, землі і житлового фонду» (листопад 1991р.).
«Концепцією…» окреслена «українська модель» трансформації державної власності,
головна мета якої полягала «у створенні багатоукладної соціально орієнтованої
ринкової економіки», яка мала забезпечити суттєве підвищення рівня життя
народу. Такі заяви декларувалися на початку здійснення приватизаційних
процесів. Концепцією були визначені такі форми роздержавлення власності: акціонування
державних підприємств та продаж частки акцій працівникам цих підприємств і
обмін приватизаційних сертифікатів на акції акціонерних товариств громадянами;
оренда державного майна; обмеження втручання держави у процес ціноутворення;
скасування примусового держзамовлення; відмова від надання підприємствам
державних дотацій, субсидій і гарантування кредитів. Формами приватизації були
визначені: купівля-продаж майнових комплексів на конкурсах або аукціонах;
купівля-продаж часток (акцій, паїв) у капіталі підприємств за конкурсом, на
аукціоні, фондовій біржі, за передплатою, іншими способами, що передбачають
конкуренцію; викуп майна, зданого в оренду з викупом; викуп майна трудовим
колективом, безоплатна передача підприємств, частини їх майна новим власникам;
ліквідація підприємств і продаж їх майна за конкурсом, на аукціоні, на біржі
або через магазин оптової чи роздрібної мережі. Членам трудового колективу
підприємств, що підлягали приватизації, передбачалися пільги на придбання акцій
своїх підприємств. Конкретизація цих питань, а також темпів і масштабів
роздержавлення і приватизації держмайна мала забезпечуватися державними
програмами приватизації. Концепцією не визначені терміни прийняття і дії таких
програм. Отже, можна вважати, що в оприлюднених напрямах діяльності щодо
способів роздержавлення і приватизації державного майна була задекларована
певна соціальна справедливість, яка на практиці з часом була виключена з
орієнтирів. За період економічних реформ в Україні відбулися істотні зміни у
сфері відносин власності. Зміни форм і структури власності, що пов'язані з
реформуванням економіки, нині зачіпають інтереси всіх учасників цивільних
відносин, які прямо чи опосередковано беруть участь у ринкових перетвореннях,
та в цілому всього суспільства. Причому процеси роздержавлення, відчуження і
приватизації державного майна в нинішніх умовах стосуються об'єктів-гігантів
вітчизняної економіки. Ці трансформації уможливлюють присвоєння створеної
багатьма попередніми поколіннями і накопиченої суспільством вартості, утворення
капіталу, розвитку виробництва та розподілу прибутків на якісно новому, несоціалістичному
рівні [1].
В ході приватизації
про створення «багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки» ніби
забули. Про соціальну ціну переходу до ринкової економіки, як і про відповідальність
перед народом за його наслідки, ніхто з лідерів України не згадував. У процесі
роздержавлення державного майна верх взяли вузькогрупові
інтереси над загальнонародними інтересами суспільства. Ринкові реформи в
Україні здійснювалася за рекомендаціями МВФ на засадах неоліберального проекту,
який відводить державі роль «нічного сторожа».
Зі зміною
соціально-економічного устрою, переходом від радянського до пострадянського
устрою, переважна частина громадян України втратила певні економічні та соціальні
досягнення, які наближали Україну до Європи. О. Москвін
наводить порівняльну характеристику середнього
економічного рівня розвитку та соціального
рівня громадян України та країн Європи. Дослідник зазначає:
«середньоєвропейський рівень економічного розвитку в 1990 році характеризувався
10 тисячами доларі ВВП на душу населення, а соціальний рівень – споживання
товарів та послуг на суму близько 6 тисяч доларів. Середній економічний рівень
розвитку України тоді був близьким до середньосвітового і складав у 1990 році
4,6 тисячі доларів, а соціальний рівень – 2,8 тисячі доларів або близько
¼ по відношенню до високого рівня США. Це суспільство було раціональним
за своїми соціальними цілями». А вже в 1996 р. в Україні загальна приватизація
привела господарство до руйнування, спаду виробництва – за офіційними даними –
у 2-2,5 рази, до рівня, нижчого, ніж у низці латиноамериканських країн [11,
с. 72-73].
Структура власності постає системоутворюючим
чинником формування макроекономічної системи і соціального організму країни в
цілому. На власності
ґрунтуються процеси виробництва, обміну, розподілу та споживання, відтворення
соціально-класової структури суспільства, влади, держави, права, інших
соціальних інститутів. В.Ф. Сіренко охарактеризував
основні властивості власності щодо формування соціального організму.
«Найважливішим засобом забезпечення влади є власність. Існує підхід, згідно з
яким сутність і значення влади виводяться зі змісту власності через політику й
політичні інтереси класів, страт, груп тощо. Відомо, що економічні відносини
проявляються насамперед як інтереси людей. Це – сутнісна методологічна основа
для розуміння взаємозв’язку інтересів і власності, а отже – влади, оскільки
власність як основний елемент виробничих відносин обумовлює майже всі
соціально-економічні відносини з організації виробництва, обміну, розподілу та
споживання матеріальних і духовних благ, потреб та інтересів людей. Це визначає
соціально-класову структуру суспільства. На власності ґрунтується вся юридична
та політична структура суспільства. І цілком природним є те, що власність у
класовому суспільстві нерозривно пов’язана з владою» [7, с. 29-30].
Трансформація
структури власності в сучасній Україні проводилася лише в одному напрямку –
зростання приватної власності шляхом приватизації, а тому її вплив на процес
соціалізації та трансформації соціальної структури населення виявився
надзвичайно деструктивним, бо призвів до наростання деградаційних
процесів у суспільстві. За оцінкою В. Семенюк-Самсоненко,
роздержавлення і приватизація в Україні були проведені в два етапи: перший –
ваучерний (1994-2000 рр.), другий – грошовий (з 2000 року і понині).
Результатом проведення такої приватизації було зупинення роботи 49 %
підприємств. Унаслідок цього люди втратили роботу, а держава – механізм впливу
на окремі галузі [15, с. 3].
Проведення
неоліберальних реформ обумовило багаторазове скорочення видатків держбюджету на
функціонування соціальної сфери. М.А. Павловський наводить такі показники:
«Витрати зведеного бюджету з 1990 по 1998 рік зменшились із 78,2 млрд. дол. США
до 12,4 млрд. дол. США, тобто у 6,3 раза, в тому
числі на освіту – з 12 млрд. дол. США до 1,8 млрд. дол. (у 6,7 раза); на охорону здоров’я – з 7,9 млрд. дол. до 1,5 млрд.
дол. (у 5,3 раза); на культуру – з 1,3 млрд. дол. до
0,1 млрд. дол. (у 13 разів)» [13, с. 16-17]. Байдужість держави до
забезпечення розвитку соціальної сфери призвела до зниження соціального статусу
таких категорій як науковці, науково-педагогічні, педагогічні, медичні
працівники, працівники культури та інші. За даними науковців, з 1990 р. по 2001
р. кількість працівників, зайнятих в освіті, науці, культурі та мистецтві
Україні, скоротилося з 3,0 млн. осіб до 2,1 млн. осіб [6, с.36]. Скорочення
майже на третину кількості працівників, які зайняті в галузях, що забезпечують
відтворення народу, відтворення фізичного, психічного та духовного здоров’я
громадян, обернулося соціальною катастрофою українського народу.
Україні в спадщину
від УРСР дісталася соціально-класова структура, що мала в основі людей
середнього достатку, тобто тих, хто на Заході позначається як «середній клас».
Всі жителі УРСР були забезпечені роботою, гарантованим доступом до освіти,
культури, роботи, відпочинку, охорони здоров’я, житла,
пенсійного і соціального забезпечення. Провідну роль у формуванні тодішньої
соціальної структури населення відігравала держава, соціальна політика якої
спиралася на потужні фонди суспільного споживання. Віддаляючись від управління
економікою і передаючи все більше державного майна у приватну власність,
держава поступово втрачала такий важливий ресурс соціального розвитку як фонди
суспільного споживання. Курс реформ кардинально змінив соціальну структуру
населення України. З 1988 р. по 2001 р. чисельність нижчих прошарків зросла від
5,7 % до 88,2 %, середніх – скоротилася з 75,0 % до 9,8 %, вищих – з 19,3 % до
2 % [5, с. 25]. Навіть після підвищення соціальних стандартів у
період з 2000 по 2008 рік Е. Лібанова констатувала,
що соціальна структура сучасної України «наближена радше до латиноамериканських
або африканських, ніж до європейських взірців» [10, с. 120].
Як засвідчує
історичний досвід, у сучасному світі на державу покладається відповідальність
за економічний і соціальний розвиток та безпеку суспільства. Л.І. Воротіна зазначає, що розподіл національного доходу в першу
чергу залежить від структурних пропорцій між формами власності, а в другу – від
державної системи його подальшого розподілу. В сукупності первинне і вторинне
привласнення державою частини національного доходу визначає долю державного
сектора в економіці. В залежності від внутрішніх обставин і зовнішніх факторів
країна обирає той чи інший варіант структури власності. З допомогою збільшення
або зменшення частки державної власності держава здійснює вибір траєкторії
соціально-економічного розвитку, для чого або обмежує (в разі перевиробництва),
або стимулює (в разі дефіциту) приватне підприємництво. Очевидність періодичних
коливань в системі відносин власності, що співпадають з періодичністю найбільш
глибоких криз, потребує саме структурної трансформації власності, причому не
лише кількісної, але з історичної точки зору і якісної – в напрямку її
соціалізації [2].
В.К. Черняк навів
характеристику розподілу національного багатства в сучасній Україні, яка
засвідчує згубний вплив неоліберальних реформ, на структуру розподілу
національного багатства. Дослідник зазначає: «Наслідком неадекватного,
неефективного і злочинного економічного «реформування» в Україні став
неприпустимо високий рівень концентрації національного багатства у власності
невеликого кола осіб, диференціація доходів на тлі цинічно-надмірної розкоші
фінансово-політичної верхівки, бідність і зубожіння широких верств населення.
За масштабами бідності Україна входить у трійку найбідніших країн Європи, серед
яких, окрім нас, ще Молдова та Албанія. Структуру розподілу національного
багатства в українському суспільстві можна представити таким чином: 5%
найбагатших і багатих людей володіють 65% багатства, 60% бідних і найбідніших
людей – 5%, середній клас (35% населення) володіє 30% багатства» [19, с.17].
В сучасній Україні
зусилля правлячих кіл щодо руйнування радянського типу життєустрою
і насадження західних моделей життєустрою, що
засновані на ринкових відносинах, обернулися величезними соціальними втратами.
За оцінкою В.Ф. Сіренка, наслідком зміни життєустрою народу є деградація і вимирання нації. «У
своєму шаленому угарі ринкових перетворень в Україні реформатори не зупиняються
ні перед чим, навіть перед доведенням науки до деградації і знищення. Вони
пішли на переведення на ринкові засади освіти, охорони здоров’я, культури,
науки, спорту і всієї інфраструктури життєвого устрою громадян. Нація різко
розподілилася на тих, хто здатний платити, і тих, хто платити не може. У результаті
мільйони громадян України відрізані від можливості повноцінно лікуватися,
вчитися, користуватися досягненнями культури, науки, мистецтва, спорту,
дозвілля тощо. Нація вимирає і деградує інтелектуально у своєму непомітному
масовому повсякденному існуванні. Але водночас на освіті, охороні здоров’я та
культурі процвітає прибутковий бізнес. У цьому, очевидно, була мета реформ»
[16, с.27].
Структура
власності, що склалася в сучасній Україні, позбавляє широкі верстви громадян
необхідних для їх нормального існування і розвитку ресурсів. Досліджуючи олігархічні
трансформації в Україні, В.В. Глазунов констатує: «головним питанням у сфері економіки,
що потребує вирішення, є питання про перегляд кількісно-якісних показників моделі
доступу різних соціальних груп до комплексу знарядь праці та засобів
виробництва» [3, с.300].
Аналізуючи
функціонування соціально-економічного ладу України, О. Гош
у 2009 році підсумував вплив ринкових реформ на українське суспільство. Перший висновок: конструктивної перспективи у формуванні капіталізму в країни немає,
цивілізованого капіталізму Україні не створити. Обґрунтовуючи висновок,
економіст зазначає, що капіталізація суспільства не дала очікуваного ефекту.
Конкурентоспроможність української економіки не підвищувалась, а навіть падала.
Та найголовніше – вона не забезпечила очікуваного прискорення НТП. Адже саме за
низькі темпи науково-технічного прогресу реформатори найчастіше картали
радянський лад. Виявилося, що соціально-економічний лад в Україні змінився в
бік капіталізації, а НТП не активізувався. Закінчився 18-й рік самостійності, а
в країні до цього часу не побудовано жодного великого сучасного підприємства.
Конструктивної перспективи у нинішнього соціально-економічного ладу немає – це криміналізоване перехідне до капіталізму суспільство. Корупція
і хабарництво є неусувними на тому шляху, який обрала Україна. Можна вважати
цілком доведеним факт: чим більше було введено в країні прозахідної демократії,
тим масштабнішим стали хабарництво і корупція. Другий висновок: в результаті реформ в Україні склалися
соціально-економічний лад, що не піддається легітимації, і віртуальне
суспільство, засноване на насильницькій приватизації. Жодної конструктивної
перспективи у цього суспільства немає. Цей висновок дослідник обґрунтовує
таким чином: «Якщо народ побудував підприємство, то воно його і нічиє більше,
бо ніяк не відмінити об’єктивний закон виробництва-привласнення. Правда,
похідне привласнення може відбутися через, наприклад, закономірний розподіл
продукту праці, через еквівалентний обмін продукцією. Усе це має відповідати
об’єктивним законам розподілу і обміну (тобто інтересам об’єктивних власників)
і чинитися з їх волі. Проте ніхто з влади ніде і ніколи (принаймні в СНД і в
Україні) навіть формально не питав трудящих – об’єктивних власників
одержавленого майна, – чи згодні вони на приватизацію, чи хочуть вони її». Тому
найістотнішою ознакою приватизаційного процесу стала делегітимація
одержавленої власності. За різними оцінками, в Україні приватизовано до 90 %
колишнього одержавленого майна. Суспільний лад змінено, соцбудівництво
«скасовано». «Проте було створено дивне суспільство, в основі якого лежить переважно
нелегітимна власність, легітимувати яку ніяк не вдається. Звичайно, частина
теперішньої приватної власності створена за нових умов приватного підприємництва,
але основу її утворює нелегітимно приватизоване
одержавлене майно. Легітимувати його не вдається, а відтак, не вдається
легітимувати суспільство, засноване на такій приватній власності». Третій висновок: в результаті реформ в
Україні побудоване чуже трудящому народу суспільство. Цей висновок
ґрунтується на тому, що демократизація економічної системи не відбулася.
Приватизацію одержавленого майна було проведено в інтересах не народу, а
олігархів і чиновництва. Від лібералізації економіки виграв лише великий
капітал, працюючи, головним чином, на експорт. В Україні сформовано не
демократичний, а експлуататорський лад, за якого більшість народу нещадно
експлуатується купкою олігархів. Обіцяного реформаторами соціального суспільства
в Україні не вийшло: вона поповнила перелік тих країн, у яких людина, що працює
повний робочий день, бідує. Загальний висновок науковця: гострі проблеми функціонування реформованого українського суспільства
потребують ґрунтовного об’єктивного аналізу і врахування його результатів у
господарській практиці [4,
с.58-61].
Директор Інституту
світової економіки та міжнародних відносин Ю.М. Пахомов дав наступну оцінку
стану українського суспільства і його економіки. «Фундаментальним джерелом
кризових потрясінь у нашій країні є, безумовно, не тільки економіка, але й багаторічна,
яка посилилася саме в останні роки, деградація всього суспільства, особливо
внаслідок всеохоплюючої корупції, що стала основним регулятором економічних
процесів. В результаті відбулося падіння моралі та затухання енергії творення,
а також руйнування соціальної сфери і підрив духовних основ розвитку соціуму.
Цей непрезентабельний стан як доконаний факт зафіксовано на офіційному рівні.
Так, згідно критеріям ООН, Україна ввійшла до числа так званих країн, що не
відбулися. А до цього слід додати, що за роки незалежності за рівнем
економічного розвитку ми стрімко скотилися вниз – аж до передостаннього місця в
Європі (позаду тільки Молдова). Свідченням абсолютного регресу країни є й той
унікальний факт, що Україна на відміну від інших пострадянських держав – Росії,
Бєларусі, Казахстану, Азербайджану і т.д. – за 18 років свого існування так і
не досягла (мінус 20 %) свого ж економічного потенціалу 1991 р.» [14, с.3-4].
Автори Національної
доповіді розкрили антинародний і антисоціальний характер неоліберального
проекту щодо інтересів українського народу. Вони визнають, що Україна за часи
незалежності переживає процес перетворення на периферію світової капіталістичної
системи, що означає включення до світових виробничо-вартісних ланцюгів як
джерела сировини, дешевої робочої сили та місця зосередження низькотехнологічних екологічно шкідливих галузей, що
виробляють продукти з низькою доданою вартістю. Тому країни периферії не мають
можливості акумулювати достатньо ресурсів для забезпечення потреб власного
розвитку, постійно відчувають нестачу капіталів і залежать від світових центрів
накопичення капіталу. Україна, як будь-яка країна периферії капіталістичного
світу, збагачує центри за рахунок надання їм дешевої робочої сили, дешевих
товарів і вивозу капіталу (прибутку) іноземними підприємцями, переведення в
офшорні зони капіталів українських олігархів та через механізм обслуговування
зовнішнього боргу. Борг перед міжнародними фінансовими інститутами зростає
внаслідок постійного знекровлення економіки і нестачу ресурсів в результаті
діяльності коаліції місцевих правлячих класів та транснаціонального капіталу. Периферізація України є наслідком включення її до світової
капіталістичної системи на засадах Вашингтонського консенсусу. Ринкові реформи
здійснювалися як «шокова терапія», нав’язана Міжнародним валютним фондом та
Всесвітнім банком країнам Центральної і Східної Європи як єдино можливий шлях
забезпечення економічного зростання. Неоліберальні реформи включали
приватизацію, лібералізацію фінансів, торгівлі, дерегуляцію
економіки і мали на меті відкрити транснаціональному капіталу нові, до того
закриті для нього сфери діяльності, вбудувати країни з перехідною економікою в
світову капіталістичну систему на позиції експлуатованої периферії. Тому
«неоліберальна стратегія соціально-економічної трансформації українського
суспільства не була самостійним витвором владного співтовариства України, це були
дії за вказівками прокапіталістичних сил, але воно
погодилося на цей шлях «входження до світового співтовариства цивілізованих
країн», оскільки він відкривав йому можливості надзвичайно швидкого збагачення
навіть ціною добре прогнозованої та скерованої соціальної катастрофи.
Проголошення безальтернативності обраного курсу
доповнювалося ідеологічним маскуванням його сутності та дійсних цілей.
Проголошувалося, що розбудова «вільної ринкової економіки» – це шлях до
економічного зростання, а через нього й до вирішення більшості соціальних
проблем, шлях до соціально орієнтованої економіки. Тобто, проголошувалося досягнення
такого результату, до якого неоліберальні реформи принципово не могли привести»
[12, с. 655-657].
Консультанти МВФ
спрямовували ринкові реформи в русло руйнування не лише економічного, а й
людського потенціалу України. А. Ласкавий констатує, що «в Україні створена
олігархічна, антинародна, антилюдська економіка. Під
корінь знищена соціальна економіка, що у фізичному плані зміцнює здоров’я
людей, забезпечує розширене відтворення людських ресурсів. Досить сказати, що
молода родина в Україні може придбати житло лише через 400 років, тоді як у
Німеччині – через 2,5 року» [8, с.11]. Лауреат Нобелівської премії Джозеф Стіґліц зазначає, що трансформація суспільства на
пострадянському просторі не виправдала надій набагато більшою мірою, ніж
обіцяли прихильники ринкової економіки. Для більшості мешканців колишнього СРСР
економічне життя за капіталізму виявилося навіть гіршим, ніж про нього казали
старі комуністичні вожді. Перспективи майбутнього похмурі [18, с.135-136].
В контексті аналізу
моделей трансформації структури власності в Україні привертають увагу
тенденції, що оптимізують цей процес у розвинених країнах. В. Сіренко, аналізуючи суспільну деградацію в Україні
внаслідок світової фінансово-економічної кризи 2008 р., зазначає: «Майже
двадцятирічний досвід реформ свідчить: Україна потребує поєднання державної
власності в основних, тих, що наповнюють бюджет, базових галузях господарства
та приватної ініціативи й власності в обслуговуючих, забезпечувальних сферах народного
господарства. Формула: держава – власник основних, базових засобів виробництва
плюс приватний бізнес у сфері обслуговування, торгівлі, легкій, харчовій, переробній
промисловості є шляхом не лише виходу з кризи, а й порятунку України,
забезпечення її незалежності, наближення до країн Заходу за рівнем розвитку. …У
новітній час державна власність відіграє провідну роль у всіх розвинених
країнах. Триває помітне одержавлення національного доходу. Так, у США на
початку ХХ століття частка держвласності становила 8 %, а наприкінці – 30 %,
або 1,5 трильйона доларів. Вона перетворилася на провідну силу розвитку
продуктивних сил. Саме завдяки держвласності розвиненим країнам Заходу вдаються
широкомасштабні освітні та програми у сфері охорони здоров’я, розвиток
фундаментальної науки, дослідження космосу, океану, ядерної енергії, подолання
економічних катастроф, підтримка сільгоспвиробництва тощо» [17, с.33].
Аналіз впливу
трансформації структури власності на життєустрій
народу дає підстави для наступних висновків: 1) Зміна структури власності в
Україні відбувалася без належного наукового обґрунтування, а застереження
науковців (таких як В. Леонтьєв) про основні умови формування ринкової
економіки були проігноровані. 2) Процес формування багатоукладної економіки здійснювався
шляхом широкомасштабної трансформації державної власності на основі «Концепції
роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду», але
соціальні орієнтири концепції були проігноровані. 3) Структура власності постає
системоутворюючим чинником формування
макроекономічної системи і соціального організму країни в цілому. 4)
Трансформація структури власності в сучасній Україні проводилася лише в
напрямку зростання приватної власності, а тому мала негативний вплив на
розвиток соціальної сфери, зміну соціальної структури населення, розподіл
національного багатства, зумовила наростання соціальної деградації. 5)
Насильницька приватизація, за оцінкою О.Гоша, не дає
конструктивної перспективи розвитку капіталізму в Україні, бо в результаті реформ
склався соціально-економічний лад, що не піддається легітимації, побудоване
чуже трудящому народу суспільство. 6) Наслідки неоліберальних реформ в Україні
виявилися не лише в домінуванні приватної власності, трансформації держави за
моделлю «нічного сторожа», але й у соціальній деградації суспільства, відриві
економіки України від інтересів народу та включенні України до периферії
світової капіталістичної системи. 7) Подолання деградаційної
моделі соціально-економічного розвитку України можливе лише за умови орієнтації
на досвід сучасних провідних країн, який засвідчує посилення ролі державної
власності в розвитку продуктивних сил та вдосконаленні життєустрою
народу.
Список літератури
1.
Бородюк В.М. Правові аспекти удосконалення відносин власності [Електронний
ресурс] / В.М. Бородюк,
Г.С. Фролова // Економіка промисловості.
– 2009. – № 46 (3). – Режим доступу:
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/eprom/2009_46/st_46_01.pdf
2.
Воротина Л.И. Структурная трансформация собственности
в Украине [Електронний ресурс] / Л.И. Воротина // Економіка промисловості.
– 2009. – № 45 (2). – Режим доступу:
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/eprom/2009_45/index.html
3.
Глазунов В.В. Олигархические трансформации: монография / В.В.
Глазунов. – Запорожье: КПУ, 2011. – 364 с.
4.
Гош О. Функціонування соціально-економічного ладу України
/ О. Гош // Економіка України.
– 2009. – № 10 (575). – С. 54-61.
5.
Дубровський М. Система і трансформації: Програмне забезпечення розвитку сучасного профспілкового руху в Україні / М. Дубровський, А. Андрущенко // Профспілки України. – 2002. – № 5. – С. 25-28.
6.
Збітнєв Ю.І. Біла книга України або Вашингтонський
консенсус в дії. Наслідки економічних реформ 1991-2001 років / Ю.І. Збітнєв, М.І. Сенченко. – К.: Вид дім «Княгиня Ольга», 2003. – 250
с.
7.
Інтерв’ю академіка В. Сіренка – головному редакторові журналу «Право України»
професору О. Святоцькому // Право України. – 2009. –№ 11. – С.46-51.
8.
Ласкавий А. Висунуті МВФ вимоги ведуть до знищення економіки країни-позичальника / А. Ласкавий // Голос України. – 11 січня 2012 р. – № 3
(5253). – С. 11.
9.
Леонтьев В.В. К рынку под контролем
государства / В.В. Леонтьев; науч. ред. Л.И. Абалкин;
Сост. Е.М. Юдина // Трудный поворот к рынку. – М.: Экономика, 1990. – С.
261-268.
10.
Лібанова Е. Ціннісні орієнтації та соціальні реалії
українського суспільства /
Е. Лібанова
// Економіка України. –
2008. – № 10. – С. 120-136.
11.
Москвин А. На встречной полосе: современные противоречия и
проблемы социально-экономической ситуации / А. Москвин // Віче.
– 1996. – № 11 (56). – С. 68-74.
12.
Новий курс: реформи в Україні. 2010-2015. Національна доповідь / за заг. ред. В.М. Гейця [та ін.].
– К.: НВЦ НБУВ, 2010. – 687 с.
13.
Павловський М.А. Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ (економіка, політологія, соціологія) / М.А. Павловський. – К.: Техніка, 2001.
– 312 с.
14.
Пахомов Ю. Ситуация в Украине: предкризис,
кризис, посткризис / Ю. Пахомов, С. Пахомов // Економічний часопис – ХХІ. –
2009. – № 7-8. – С. 3-6.
15.
Семенюк-Самсоненко В. «Камо грядеші», Україно?! / В. Семенюк-Самсоненко // Голос України.
– 22 листопада 2011 р. – № 132 (5132). – С. 3.
16.
Сіренко В. Кінець реформ?!
Реформи відбулися: час підбивати підсумки
і робити висновки / В. Сіренко // Голос України. –
10 грудня 2009 р. – № 234 (4734). – С. 26-27.
17.
Сіренко В.Ф. Україна уражена системною кризою вже 18 років. Чи
є вихід?
(Погляд зліва) / В. Сіренко // Віче. – 2009. –
№ 4 (241). – С. 30-33.
18.
Стіґліц Дж. Глобалізація
та її тягар / Дж. Стіґліц; пер. з англ. – К.:
Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 252 с.
19.
Черняк В.К. Посткризова економіка: капіталізм з
«людським обличчям» / В.К. Черняк // Економічний часопис – ХХІ. – 2010. – №
1-2. – С. 16-17.
Надійшла
до редакції: 01.04.2012
|
В.А. Скворец (Запорожский
национальный университет) ВЛИЯНИЕ ТРАНСФОРМАЦИИ СТРУКТУРЫ СОБСТВЕННОСТИ
НА ЖИЗНЕУСТРОЙСТВО НАРОДА Структура собственности
выступает системообразующим фактором формирования
социального организма страны. В независимой Украине трансформация структуры
собственности проводилась на основе неолиберального
проекта и исключительно в направлении возрастания частной собственности, что
негативно повлияло на развитие социальной сферы, изменение социальной
структуры населения, распределение национального богатства, а также
обусловило нарастание социальной деградации. Преодоление деградационной
модели развития Украины возможно при условии усиления роли государственной
собственности в развитии производительных сил страны и формировании
жизнеустройства народа. Ключевые слова: собственность, структура собственности, жизнеустройство
народа, общественное воспроизводство, приватизация, социальная структура
населения, структура распределения национального богатства, неолиберальный проект, деградационная
модель развития. |
V.O. Skvorets ( THE INFLUENCE OF THE OWNERSHIP STRUCTURE
TRANSFORMATION ON THE LIFE ORGANIZATION OF PEOPLE Ownership
structure is a major factor of the social organism formation of a country. In
independent Keywords: ownership, ownership
structure, the life organization of people, social reproduction, privatization,
social structure of the population, structure of distribution of national
wealth, neoliberal project, degradation model of development. |