УДК 37

УДК 37.013.73

Г.Й. Михайлишин (канд. пед. наук, доц.)

Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника

fizkol1@ukr.net

ДЕТЕРМІНІЗМ ЯК ФУНДАМЕНТАЛЬНИЙ СВІТОГЛЯДНИЙ ПРИНЦИП ФІЛОСОФІЇ ОСВІТИ

Для ефективного проектування творчої навчально-пізнавальної діяльності та керування її процесом необхідно зрозуміти і пояснити її феномен. Для цього необхідна відповідна методологія – загальні принципи, методи, підходи, адекватні об’єкту дослідження. Одним із ключових аспектів цієї проблеми є питання детермінізму в організації навчальної творчості.

Ключові слова: детермінізм, причинно-наслідкові зв’язки, взаємодія, навчальна творчість.

Принциповим аспектом для філософії освіти є той факт, що надлишкова раціоналізація стоїть на заваді розгортанню механізмів творчості, а також інноваційному способу мислення і по-громадянськи відповідальному цілепокладанню соціалізованого індивіда. Ірраціоналізм є невід’ємною складовою частиною накопичення, засвоєння та інтенсифікації знання. Тому ірраціоналізм необхідно не заперечувати чи ігнорувати, а осмислювати, регулювати, прогнозувати, аби зробити освітній процес ефективнішим і продуктивнішим. Доцільність такого способу дії стає тим більше очевидною, якщо врахувати всезагальну кризу предметності освіти, її мети, світоглядно-аксіологічних орієнтирів та освітніх практик.

Здійснений нами теоретичний аналіз проблеми [доктрина] засвідчив продуктивність причинно-наслідкового підходу до вивчення творчої навчально-пізнавальної діяльності як відкритої саморегульованої системи.

Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті спрямовує діяльність освітян на пошук нових, відкритих і демократичних моделей організації освіти, яке має утверджуватися як державно-громадське і орієнтувати освітні процеси не на відтворення, а на розвиток. Важливо передбачити органічне поєднання засобів державного впливу з громадською взаємодією, що розширюватиме управлінські можливості громадської думки [2, с.5].

Суспільна реальність є сукупністю предметів і явищ, котрі перебувають в найрізноманітніших відносинах між собою. Будь-які предмети і події є ланками ланцюга, що об’єднує все існуюче в соціумі в єдину цілісність. Цей ланцюг суцільний: попри те, що суспільні факти і явища дискретні, згідно з філософським принципом усезагального зв’язку вони тісно взаємодіють один з одним.

Вся буттєвість існує у двох іпостасях: як існуюча «сама по собі» і як існуюча «для інших», по відношенню до інших. Серед багатоманітності відносин можна виокремити відносини рівності та нерівності, субординації та координації, цілого та частин тощо. Перераховані види відносин мають універсальний характер. Вони відображають глибинний, сутнісний зв’язок явищ.

Найбільш універсальними є відносини залежності: навіть те, що здається незалежним від навколишнього світу, в кінцевому рахунку, як правило, від нього залежить. А навколишня дійсність, будучи ніби індиферентною до суверенних об’єктів і процесів, так чи інакше в процесі свого розвитку або життєдіяльності справляє на них безпосередній чи опосередкований вплив, виступаючи причиною, детермінантою перетворень.

Детермінізм – це вчення про об’єктивний і закономірний взаємозв’язок та взаємозумовленість явищ і процесів. Основу цього вчення складає положення про причинність – зв’язок явищ, за якого одне явище (причина) за деяких умов з необхідністю породжує інше (наслідок). Як писав Ф.Бекон, справжні знання є знанням як результатом деяких причин; безпричинне ж знання є знанням за відсутності логічного фундаменту, це суть випадковість, результат якої нетривкий.

Детермінізм дозволяє відмежувати необхідні зв’язки і взаємодії від випадкових, істотні від неістотних, встановити важливу повторюваність, корелятивну залежність, здійснити рух мислення в напрямку до сутності, до каузальних зв’язків у межах цієї сутності. Він передбачає наявність різноманітних об’єктивно існуючих форм взаємозв’язку явищ, які утворюються на підставі всезагальної дії причинності, поза якою не існує жодне явище дійсності.

Все, що відбувається в світі, так чи інакше детерміноване безперервною взаємодією речей. Саме універсальність забезпечує взаємозв’язок усіх структурних рівнів буття, матеріальну єдність світу. Нею обумовлене виникнення і розвиток об’єктів, їхній перехід з одного якісного стану в інший. Взаємодія є філософською категорією, котра відображає процеси впливу різних об’єктів один на одного, їх взаємну зумовленість, взаємоперехід, породження одним об’єктом іншого тощо. Динаміка причинно-наслідкової опосередкованості руху, зміни і розвитку в природі, суспільстві й мисленні припускає гетерогенність (неоднорідність), багатоманітність форм вияву сущого і включеність кожного фрагмента буття в потік універсальної взаємодії.

Взаємодія має об’єктивний, універсальний і активний характер. Властивості об’єкта можуть виявитися і бути пізнаними лише у взаємодії з іншими об’єктами. Категорія взаємодії є істотним логіко-методологічним і гносеологічним принципом пізнання природних і суспільних явищ.

У філософському пізнанні фундаментальна роль належить принципу детермінізму, згідно з яким реальні природні, суспільні та психічні явища і процеси детерміновані – тобто виникають, розвиваються і знищуються закономірно, в результаті дії певних причин, котрими вони зумовлені. Визнання причинності й закономірності явищ лежить в основі матеріалістичного розуміння і наукового пізнання світу. Відмова від принципу детермінізму призводить до формування абсолютно іншої картини буття, в якому стає можливим все, що завгодно. У такому світі неможливі раціональні пояснення зв’язків між явищами, науковий прогноз майбутнього, розумна орієнтація в подіях, що відбуваються і т.п.

Сучасне розуміння детермінізму є, з одного боку, невипадковим, оскільки сформувалося в результаті тривалого історичного розвитку уявлень про причинно-наслідкові зв’язки і закономірності, з іншого боку, воно неостаточне, бо цілком підлягає регламентаційним вердиктам принципу розвитку, зазнаючи перманентних змін і корекцій, котрі враховують усе нові емпіричні, фактографічні й загалом гносеологічні дані.

Поняття причини і наслідку виникають на перетині принципів загального зв’язку і розвитку. З одного боку, з погляду принципу загального зв’язку причинність визначається як один з основних видів зв’язку, а саме – генетичний зв’язок явищ, в якому причина за певних умов породжує відповідний наслідок. З іншого боку, з точки зору принципу розвитку причинність тлумачиться таким чином: кожна поява нової якості має свою причину і наслідок. Принагідно зауважимо, що причинні відносини (їх ще називають каузальними, від лат. causa – причина) присутні не лише в процесі розвитку, а й за умов деградації і розпаду, взагалі за будь-яких – як природно-спонтанних, так і штучно-цілеспрямованих – перетворень навколишньої дійсності.

Причинні зв’язки можуть бути прямими та опосередкованими. Прямі мають одну причину і вичерпуються одним наслідком. Відстежити каузальність опосередкованих зв’язків, а тим більше – питому вагу кожного з них – значно важче, ніж виявити істотність впливу прямих зв’язків.

Втім, незалежно від типу причинно-наслідкових зв’язків явище-наслідок так чи інакше зберігає в своїй структурі й властивостях вплив явища-причини.

Чим глибше люди пізнавали світ, тим складнішими ставали їхні уявлення про зв’язки між причинами та наслідками. З’ясувалося, що проста схема причинності істотно спрощує (аж до спотворення) реальні причинно-наслідкові відносини, схоплюючи лише їх загальний сенс. З виявленням усе нових типів причинних зв’язків збагачувалося їх початкове розуміння, ускладнювалася елементарна схема причинності.

Важливим когнітивним етапом було відкриття взаємодій – складнішого, ніж односпрямований причинно-наслідкового типу зв’язку. В цьому випадку явище-причина зазнає зворотного впливу з боку власного наслідку: причина та наслідок взаємно впливають один на одного, виконуючи водночас роль як причини, так і наслідку (педагог-учень, викладач-студент, ідеологія-освіта). Соціальна система не може бути життєздатною, якщо вона не змінюється залежно від результатів власній діяльності.

В результаті осмислення природи взаємодії було істотно збагачене уявленнями про причинно-наслідкові відносини між явищами. Загальна картина світу набула набагато складнішого, динамічнішого характеру і водночас стала більш адекватною, когерентною дійсності. До поглиблення схеми причинності пролягав ще один шлях – з’ясування неоднорідної структури комплексу причин розмежування причинних факторів різного типу і значущості. В процесі розвитку причинного аналізу почали розрізняти причини головні та другорядні, прямі та непрямі. Крім того, сучасний аналіз оперує чинниками об’єктивних умов, а у випадку процесів, перебіг яких здійснюється за участю людей, ще й інтересами, мотивами, цілями, ідеалами тощо.

Умови – це внутрішні зв’язки предмета і чинники зовнішнього середовища, в якому можливий розвиток причинно-наслідкових явищ. Узяті окремо від істотних причинних чинників, самі по собі вони не можуть породити наслідок, проте ними обумовлене перетворення наявної в причині потенційної можливості в дійсність, що пояснює віднесення їх до складу причинної підстави.

Передумови – це явища, які самі по собі не викликають того чи іншого наслідку, але спрацьовують як своєрідний пусковий механізм, поштовх, імпульс, котрий зумовлює дію всього причинного комплексу. Характерною рисою нерівноважних станів (у природі, суспільному житті, техніці тощо) є те, що зовсім незначна подія може дати поштовх складним, іноді надзвичайно потужним і навіть катастрофічним процесам. Прикладами можуть слугувати випадки лавин і великих технічних катастроф на підставі непомітних впливів, що виконали роль останньої краплі в причинному ланцюгу.

Причинна підстава – це сукупність всіх обставин, наявність яких призводить до наслідку. Вона включає явища різного детермінаційного рівня: причини, умови, приводи, стимули тощо. Відкриття багатоманітних причинних факторів і все більш складних форм причинних зв’язків призвело до з’ясування комплексного характеру причинних дій. Найбільш складний характер носить причинна детермінація самоорганізаційних систем. Істотну роль в них відіграє самодетермінація – зумовленість стану системи впливом не лише середовища, а й власними попередніми стадіями розвитку.

Зв’язки між причинами та наслідками можуть мати як необхідний, жорстко обумовлений, так і випадковий, імовірнісний характер. Пізнання ймовірнісних причинно-наслідкових зв’язків зумовило включення до складу причинного аналізу нових категорій: закономірність, випадковість та необхідність, можливість та дійсність тощо.

Необхідним називають такий зв’язок явищ, за якого настання події-причини обов’язково спричиняє відповідне явище-наслідок. Випадковість є поняттям, діаметрально протилежним необхідності. Випадковим називають такий зв’язок причини та наслідку, за якого причинні підстави припускають реалізацію будь-якого з можливих альтернативних наслідків, а те, який саме варіант зв’язку здійсниться, залежить від збігу обставин, котрі не піддаються достеменному обліку. Таким чином, випадкова подія є результатом впливу невизначеної кількості причин, принцип дії (взаємодії) яких достеменно невідомий. Настання випадкової події-наслідку в принципі можливе, проте не гарантоване: воно може відбутися, а може й залишитися на рівні неактуалізованого потенціалу.

У історії філософії завжди користувалась популярністю точка зору, згідно з якою ніщо не існує випадково: все так чи інакше є наслідком невідомих спостерігачеві необхідних причин. Але, як з’ясував Г.Гегель, випадкова подія в принципі не може бути викликана лише внутрішніми, необхідно притаманними тому чи іншому процесу закономірностями. Крім того, випадкова подія не може бути пояснена із самої себе.

На перший погляд, непередбачуваність випадковостей суперечить принципу причинності. Але це не так, оскільки випадкові події і причинні зв’язки є наслідками хоч і невідомих, проте реально існуючих умов і причин. Випадкові явища виникають не хаотично, не «з нічого»: можливість їхньої появи хоч і не жорстко, не однозначно, але закономірно пов’язана з причинними підставами. Ці зв’язки і закони виявляються в результаті вивчення багатьох однорідних випадків за допомогою інструментарію математичної статистики. Власне, з цієї причини вони й називаються статистичними.

Статистичні закономірності мають об’єктивний характер, але істотно відрізняються від закономірностей одиничних явищ. Застосування кількісних методів аналізу і обчислення характеристик, що підлягають статистичним законам випадкових явищ і процесів, зробило їх предметом особливого розділу математики – теорії вірогідності. Висловлюючись лаконічно, вірогідність – це міра можливості настання випадкової події: якщо вірогідність неможливої події дорівнює нулю, то вірогідність настання необхідної події – одиниці.

Пізнання співвідношення необхідного та випадкового в соціальних взаємодіях є умовою практичного застосування знань про об’єктивні закономірності життя суспільства. Це пояснюється тим, що суспільно-історичні закони реалізуються як об’єктивна тенденція соціального розвитку в результаті свідомої діяльності окремих осіб і соціальних груп, котрі переслідують свої цілі. Тому суспільне життя в цілому є надзвичайно складною системою причинно-наслідкових відносин, необхідних і випадкових дій, вчинків і процесів тощо. Закони даного типу можуть не виявляти себе в багатьох випадках, проте вони цілком коректно змальовують динаміку соціального життя у вигляді цілісного, узагальненого процесу.

Випадковість і необхідність відносні: необхідне за одних умов може виявитися випадковим за інших, і навпаки. Для їх надійного розрізнення слід щоразу ретельно враховувати конкретні умови. В аналізі причинних відносин необхідність та випадковість тісно пов’язані зі співвідношенням можливого та дійсного, з перетворенням можливості в дійсність. Причинно-наслідкові відносини, що реалізовують принцип причинності, виникають тоді, коли явище-причину породжує випадковий або необхідний наслідок. Якщо ж явище ще не стало, але може стати причиною, це означає, що в ньому міститься можливість перетворення в дійсну причину. Іншими словами, можливість – це передумова виникнення того чи іншого явища, його потенційне існування.

Таким чином, можливість та дійсність – дві послідовні стадії розвитку явища, його руху від причини до наслідку, два етапи формування причинних відносин у природі, суспільстві й мисленні. Таке розуміння зв’язку можливого та дійсного відображає об’єктивну нерозривність процесу розвитку будь-якого явища. У кожному конкретному процесі перетворення можливості в дійсність, як правило, реалізуються і необхідні, і випадкові причинно-наслідкові зв’язки. Звідси витікає, що дійсність втілює в собі різнорідні можливості, містить сукупність властивостей не лише необхідних, а й випадкових.

Причинність не слід розуміти лише як односпрямовану дію з боку причини на наслідок, оскільки вона є внутрішнім змістом не лише зв’язку, а й взаємодії явищ. Будучи одним з типів зв’язку, взаємодія характеризується часовою тривалістю, що істотно ускладнює загальну картину причинно-наслідкових відносин. Проблема полягає ще й у тому, що наслідок поширює свій вплив не лише «вперед» (в якості нової причини, котра породжує новий наслідок), а й у деякій часовій перспективі «назад», на детермінуючу його причину, видозмінюючи її потенціал – особливо в тих випадках, коли причинний зв’язок не миттєвий і дискретний, а континуальний і тривалий.

Така тривала у часі взаємодія причини та наслідку іменується принципом зворотного зв’язку, який діє у всіх самоорганізованих системах, де відбувається сприйняття, зберігання, переробка і використання інформації (прикладом може слугувати живий організм, кібернетичний пристрій, суспільство тощо). За відсутності зворотного зв’язку, який здійснює корекцію причинно-наслідкових відносин, є немислимою усталеність, керованість і поступальний розвиток системи.

Лише в найпростішому частковому випадку можна уявити причинно-наслідковий зв’язок як однобічну, односпрямовану дію. Натомість у складних випадках некоректно абстрагуватися від зворотного впливу носія дії на інші, взаємодіючі з ним тіла, що зумовлено складною дискретно-континуальною будовою матерії і зміною часових ритмів. Зокрема, при зворотних зв’язках у кібернетичних пристроях взаємодія причини та наслідку призводить до того, що останній сам набуває ознак причини по відношенню до причини, що зумовила його появу. Так причина та наслідок міняються місцями. Всі причинно-наслідкові процеси у світі викликані не однобічною дією, а ґрунтуються щонайменше на відношеннях між двома взаємодіючими предметами, і в цьому сенсі причинність повинна витлумачуватися не лише як вид зв’язку, а й як тип взаємодії.

Метафізичні концепції здебільшого оперуються лише односпрямованим видом причинної залежності – від причини до наслідку. Однак за такого розуміння неможливо пояснити принцип саморуху матерії, котрий завжди є взаємодією. Органічне поєднання причинності та взаємодії відкриває можливість прийти до «по-справжньому каузального відношення», котре не суперечитиме принципу саморуху матерії. Загалом же слід мати на увазі, що причина та наслідок є окремими ланками і різними сторонами процесу всезагальної і універсальної взаємодії.

Виокремлення певного причинно-наслідкового зв’язку завжди є результатом абстрагування від багатоманітності світу реальних причинно-наслідкових взаємодій – тією абстракцією, котра слугує зручним але водночас умовним способом пізнання. Світ реальних взаємодій значно багатший будь-яких абстракцій. Подібно до того, як до одного місця (topos) ведуть різні шляхи, так само до одного й того ж наслідку призводять різні причини (causa), а одна й та ж причина може призвести до різних наслідків. Причина не діє за принципом абсолютної однозначності й достеменності хоча б тому, що її результат залежить не лише від її сутності, а й від характеру того явища, на яке спрямована її дія. Наприклад, несформованість ціннісного стрижня індивіда призводить до посиленого засвоєння ним тих ідей і пріоритетів, які переважають у соціальному середовищі. Так. «в кожній дії індивіда зі слабкою волею частина його вчинків, що визначається індивідуальним характером, є мінімальною, тоді як частина, детермінована зовнішніми обставинами, виявляється максимальною» [7, с.100].

Класифікація типів причинності належить до однієї з найскладніших науково-освітніх проблем. Нині існує декілька класифікаційних підходів, вибудуваних на рівних концептуальних основах. Передовсім йдеться про класифікацію за внутрішнім, субстанційним змістом процесів причинності. Внутрішній механізм причинності пов’язаний з факторами матерії, енергії та інформації.

У цьому типі класифікації причин виокремлюють насамперед матеріальні та ідеальні, інформаційні та енергетичні причини, котрі, в свою чергу, розмежовують відповідно до видів руху матерії на фізичні, хімічні, біологічні, психологічні та соціальні причини. За ознакою перенесення субстанційно-енергетичних якостей причинний зв’язок відрізняється від неенергетичних зв’язків (у широкому сенсі слова). За цією ж ознакою розмежовують причину та умову події: причина є тим, що передає свій потенціал (енергію, інформацію), а умова – це сукупність обставин причинної події, котрі, не будучи самі по собі безпосередньою причиною і не беручи участі в перенесенні речовини, енергії чи інформації, сприяють породженню причинних наслідків.

Другий тип класифікації причинно-наслідкових відносин вибудовується на основі способів вияву причинного зв’язку, які розмежовуються на динамічні (однозначні) та статистичні (вірогіднісні). Зокрема, всі закони квантової механіки та інформаційних взаємодій в межах суспільства мають вірогіднісний характер – тобто, будучи у внутрішньому змісті чітко визначеними своєю безпосередньою причиною, вони разом з тим у способі вияву цього причинного зв’язку залежать від безлічі випадкових факторів, котрі характеризуються певною статистичною частотою.

Не дивлячись на те, що причинність може здійснюватись різними – динамічними та статистичними – способами, вона аж ніяк не перетворюється при цьому в безпричинність чи випадковість. Розбалансованість гасел і символічної системи держави з реальним станом справ у суспільстві спонукає до збурення протестного мислення, емоційної протидії. Ось чому пошуки ефективних засобів освіти й виховання не можуть здійснюватися без ґрунтовного аналізу економічної, політичної та культурної ситуації в суспільстві, без їхнього зв’язку із системою освіти й виховання. Будь-яку конкретну систему освіти можна розглядати як окрему соціальну структуру, сферу суспільного життя, тісно пов’язану з економікою, політикою і культурою; виявити місце людини (вихователя – педагога та учня) в цій системі. Тільки таким шляхом ми можемо вийти на розв’язання проблеми: 1) філософії і методології педагогічного знання і діяльності, включно з їхніми соціально-етичними, гуманістичними компонентами; 2) комплексного, міждисциплінарного вивчення системи освіти, де «зовнішні» по відношенню до неї соціальні науки і «внутрішня» – педагогіка – возз’єднуються під омофором спільного об’єкта пізнання [5].

Окрім приведення класифікацій причинно-наслідкових зв’язків існують також різноманітні гносеологічні класифікації. Зокрема, виокремлюють причини загальні, специфічні та головні; об’єктивні та суб’єктивні, безпосередні та опосередковані; всезагальні, особливі та одиничні. Класифікації структуризуються також за числом явищ, котрі беруть участь у причинному зв’язку: прості, складові, несистемні, системні, однофакторні, багатофакторні тощо.

Особливість механістичного детермінізму полягала в тому що детермінація вважалася викликаною зовнішніми причинами (умовами). Зокрема, в системі фізичної причинності механіки Ньютона всі процеси визначаються попереднім станом руху і силами, що справляють вплив ззовні. Оскільки ж детермінація витлумачувалася як однозначна, то на цій підставі робився висновок про можливість достеменного передбачення стану матеріальних систем і навіть Всесвіту в цілому як у минулому, так і в майбутньому. Адже якщо відома кінцева кількість параметрів, котрі визначають буття Всесвіту, а також їхні часові похідні, то можна обчислити значення цих параметрів практично в будь-який час.

Таке розуміння інколи відрекомендовують лапласівським детермінізмом – за ім’ям французького вченого П.-С. Лапласа, котрий концептуалізував ідеї механістичного детермінізму. Розвинута цим вченим класична форма детермінізму в його механістичному тлумаченні була детермінізмом, котрий передбачав однозначну (динамічну) причинну зумовленість однієї події (явища, факту) іншим і тому передбачав можливість абсолютного чіткого передбачення. Класичний вигляд механістичний детермінізм набув у такому формулюванні П.-С. Лапласа: якби існував розум, котрий володіє інформацією про всі сили природи в точках застосування цих сил, то не залишилося б нічого недостовірного – минуле і майбутнє постало б в усій очевидності.

Розвиток пізнання в ХІХ–ХХ століттях переконливо виявив обмеженість такого розуміння. Виразних ознак набуло уявлення, згідно з яким детермінація є результатом не лише зовнішніх причин, і що вона не вичерпується кількісними параметрами, а також не обов’язково є однозначною і чітко визначеною. Відкриття у процесах біологічної еволюції, у розвитку суспільства і особливо у фізиці мікросвіту значно складніших, діалектичних форм детермінації реанімувало концепцію індетермінізму – заперечення закономірностей і причинної зумовленості явищ. Зокрема, криза механістичного матеріалізму у фізиці на рубежі ХІХ – ХХ століть з її висновком про те, що «матерія зникла», включала в себе також кризу механістичного, метафізичного детермінізму. Уже не в сфері філософії, а на ґрунті наукового емпіризму були діалектично переосмислені жорсткі уявлення про причинні зв’язки і закони.

Отже, у широкому сенсі детермінізм є таким способом пояснення процесів, котрий ґрунтується на принципах причинності та закономірності. Філософський детермінізм – це світоглядний і методологічний принцип, згідно з яким з того факту, що все у світі взаємопов’язане і причинно-зумовлене, означає можливість пізнання, пояснення і передбачення подій, котрі мають як однозначно визначену, так і вірогіднісну природу. Оскільки, перед сучасною ж освітою стоїть подвійне завдання: вона має формувати людину, здатну змінювати себе і наявне буття, і водночас таку, що розуміє і приймає завдання наявного буття, здатна жити і спілкуватися в ньому [3], то, і освітня творчість цілком підпорядкована дії такого принципу.

Причинність є сутнісним ядром принципу детермінізму. Однак вона не вичерпує всього його змісту.

Список літератури

1. Бекон Ф. Новый Органон / Ф. Бекон. – М.: Наука, 1938. – С. 102-103.

2. Галатюк Ю.М. Детермінізм в організації навчальної творчості: діалектико-синергетичний підхід / Ю.М. Галатюк // Нова педагогічна думка. – 2004. – №2. – С. 21-25.

3. Кремень В.Г. Філософія людиноцентризму в освітньому просторів / В.Г.Кремень. – 2-е вид. – К.: Тов-во «Знання» України, 2010. – 520 с.

4. Національна доктрина розвитку освіти України. Освіта України. – 23 квітня 2002 р. – №33. – С. 4-6.

5. Лаплас П.С. Изложение системы мира / Пьер-Симон Лаплас. – Л.: Наука. – 1982. – С. 364-365.

6. Самчук З.Ф. Ідейно-світоглядні пріоритети науково-освітньої сфери як елемент системи суспільної модернізації [Електронний ресурс] // Е-журнал «Педагогічна наука: історія, теорія, практика, тенденції розвитку». – 2010. – Вип. 4. – Режим доступу: http://www.intellect-invest.org.ua/ukr/pedagog_editions_e-magazine_pedagogical_science/ped nauka@i.ua

7. Сигеле С. Преступная толпа [Текст] / С. Сигеле. – М.: Институт психологии РАН, Издательство «КСП+», 1998. – 320 с.

Надійшла до редакції: 26.03.2012

Г.И. Михайлишин (Прикарпатский национальный университет им. Василя Стефаника)

Детерминизм как фундаментальный мировоззренческий принцип философии образования

Для эффективного проектирования творческой учебно-познавательной деятельности и управления ее процессом необходимо понять и объяснить ее феномен. Для этого необходима соответствующая методология – общие принципы, методы, подходы, адекватные объекту исследования. Одним из ключевых аспектов этой проблемы является вопрос детерминизма в организации образовательного творчества.

Ключевые слова: детерминизм, причинно-следственные связи, взаимодействие, образовательное творчество.

G.I. Mykhaylyshyn (The Vasil Stefanik Prikarpatskiy national university)

Determinism as a fundamental worldview principle of philosophy of education

To effectively project the creative educational and learning activity and control its process, it is necessary to understand and explain its phenomenon. This requires appropriate methodology – general principles, methods, approaches, adequate to the object of investigation. One of the key aspects of this problem is the question of determinism in the organization of educational creative work.

Keywords: determinism, causal and after-effect relationships, interaction, educational creativity.