УДК 1(477)

В.В. СТЕПАНОВ (канд. філос. наук)

Слов’янський державний педагогічний університет

ДИСКУРСИ СУБ’ЄКТИВАЦІЇ МІСТИЧНОГО ДОСВІДУ В КОНТЕКСТІ НЕКЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

У статті розглянуто структурні й екзистенціальні аспекти західноєвропейської містичної традиції, що складають парадигму суб’єктивації містичного досвіду. Встановлено, що містика є самостійною культурною формацією, пов’язаною з концептуалізацією можливостей екзистенційної трансценденції людини за межі історично визначених культурних систем до інтрасуб’єктивного виміру протосвідомості. Зазначено, що спадщина містичної релігійної філософії є відкритою для застосування герменевтичних і психоаналітичних підходів історико-філософського аналізу.

містицизм, суб’єктивність, екзистенція, підсвідоме, мова, містичний досвід

Містицизм як означник метафізичних концептуальних формацій, орієнтованих на конституювання поля індивідуальної трансценденції, постав певною константою релігійно-філософського мислення. Цьому сприяли певні фактори становлення західноєвропейської й вітчизняної філософії. Насамперед, це наявність високорозвинених філософсько-релігійних учень містичного характеру. Іншим чинником, що визначає актуальність дослідження містичного досвіду засобами філософської аналітики, є розширення й поглиблення уявлень про взаємодію свідомості людини зі сферами несвідомого й ірраціонального, що відбулося завдяки доробкам філософії минулого століття (зокрема психоаналізу й екзистенціалізму).

Встановлення кореляції між вказаними чинниками має бути результатом “адаптації” результатів історико-філософських розвідок до поля філософських проблем сучасності. Такий діалог повинен бути джерелом вирішення проблем таксономії, утворення термінологічної системи сучасної філософської думки. Згідно з такою стратегічною настановою мета цього дослідження – це співвіднесення історично реконструйованого поняття містичного з концептуальними парадигмами ірраціонального в некласичних філософіях минулого століття. Шлях реалізації зазначеної мети пролягає в ракурсі співставного аналізу типів суб’єктивності характерних для містицизму, із одного боку, і для некласичних філософій, з іншого.

Треба відзначити той факт, що за останнє десятиліття чимало вітчизняних дослідників зверталися до вивчення специфіки різноманітних форм ірраціональної містичної філософії. В працях А.Бичко [1], Н.Бойченко [2], Т.Любасюк [4], Ю.Шабанової [6] простежується становлення певної традиції історико-філософського осягнення світоглядної природи містицизму з позицій української філософської думки.

Актуалізований Ю.Шабановою аспект “трансперсоналізму”, що постає сутнісною ознакою містичної метафізики, є надзвичайно вдалим у термінологічному смислі. Оскільки для середньовічного мислення “persona” є категорією, засобами якої маркується все поле буття людини. “Persona” – це ієрархічний елемент, чітко визначена клітинка організму середньовічного суспільства, атрибути якої визначають зміст особистості, розміщеної в даній клітинці.

Питання про природу моделі суб’єктивності, яка притаманна тій або іншій культурній формації, є вкрай проблематичним. Вважається, що індивідуальність і особистість наявні історично й актуальні лише в тих цивілізаціях, яким відомі поняття “індивідуальність”, “особистість”, і які користуються цими (або аналогічними) термінами задля означення ідеальних, регулятивних координат. Середньовічна “персона”, із такої точки зору, не відповідає поняттю “особистості”, вона не володіє необхідними параметрами особистості – свободою духовного вибору, соціальної поведінки, життєвого шляху. Індивідуальність середньовічної “персони” є даною ззовні, вона є жорстко регламентованою, закріпленою за певним місцем та обов’язком відповідно до божественного й соціального порядку. Звідси виходить висновок: середньовічна персона – не особистість визначена змістом внутрішнього виміру детермінована, а лише зовнішня особа. Критика вказаних теоретичних конструкцій виходить із положення, що під час розгляду проблеми треба користуватися як науковими поняттями, що склалися за Нового часу, так і тими, що були в обігу серед людей епохи, яка вивчається. Середньовічний термін “persona” використовувався не лише в богословських текстах, а також в іншій літературі, наприклад, у проповідях, адресованих тим, хто в більшості своїй не володів латиною, не був освіченим, грамотним. Аналіз проповіді францисканського монаха Бертольда Регенбурзького (ХІІІ ст.) “Про п’ять талантів” показує, що знаменитий народний проповідник вкладає у слово “persona” власне розуміння особистості. Серед п’яти талантів, даних Господом людині, Бертольд ставить на перше місце “персону”, “нашу власну персону”, створену за образом і подобою Бога й наділену свободою вільної думки. Наступні чотири таланти: посада, служіння людини Богові й людям, тобто соціальне та професійне покликання; час, відпущений людині як для влаштування земних справ, так і для врятування душі; майно, яке треба використати для родини та збільшити власною працею; а також, п’ятий “талант” – це любов до ближнього, ближнього треба любити, як самого себе.

Таким чином, “persona”, особистість, займає визначальне місце серед ознак, перерахованих проповідником, а усі останні розкривають і доповнюють цей головний критерій.

Вимір “трансперсонального” досвіду означений у метафізиці Майстра Екхарта відношенням “внутрішня людина” – “зовнішня людина”, є співставним із фундаментальними кореляціями екзистенціалізму М.Гайдеґґера: екзистенція Dasein – das man; і психоаналізу Фройда: свідомість – несвідоме. Есенціальне й екзистенціальне ядро особистості за Екхартом – “жаринка душі” – протиставляється “зовнішній людині”, яка постає в аспекті тілесності й аспекті “persona”, надіндивідуальної соціальної детермінації. В дискурсах Гайдеґґера та Фройда задіяні два різних підходи до тлумачення феномену тайни. Гайдеґґер визнає онтологічну силу тайни, яка нівелюється діями das Man [5, с.151]. Фройд досліджує таємне через модус зловісного, що постає емоційним корелятом “витіснених інфантильних комплексів” [4, c.45], які формують глибинні структури психіки людини.

Зважаючи на відмову сучасної філософії від спекуляцій на тему “метафізики душі” як певної наївної антропології, у наслідок чого гуманітарна думка потрапила в полон “лінгвістичного повороту”, з’являється необхідність в актуалізації дослідження латентних концепцій відношення між мовою й існуванням людини, що можна реконструювати з будь-якого дискурсу.

Так само містицизм не існує як особлива, внутрішня позамовна сфера, і його відношення до тексту, вислову, виразу не вичерпуються межами інтерпретації певного досвіду. Зосередженість на психоемпіричному аспекті містичного досвіду, домінування напівпсихологічних або напіврелігійних підходів, задіяних у більшості досліджень містицизму, разом із проблематизацією виключно співвідношення досвіду й інтерпретації, – ці тенденції дослідження містики залишають поза увагою питання про те, яким чином містицизм постає у якості дискурсу. Цей вектор дослідження має розкрити шлях до роз’яснення принципових питань щодо специфікі містицизму як дискурсу, тексту, а не лише в якості похідної інтерпретації, опису, або перекручення певного первинного, “чистого” досвіду.

Звісно, існують форми містицизму, які не знаходять вираження у формі тексту. Містичне може бути відкритим і через ряд тілесних рухів, що також потребують вербального тлумачення або імітації. Такими є, наприклад, ранні форми чернецтва, що постали одним із джерел виникнення християнського містицизму. Східні ж традиції містики засновані на безпосередньому контакті між учнем і вчителем. Проте дослідження містичних форм світогляду, сама їх можливість відкриваються виключно в дискурсі. Дискурс – це та основа, на якій будується як сама містична традиція, так і її писемні дослідження. Саме через це проблема містичного дискурсу, можливостей та умов його існування має бути виважено дослідженою.

Містика є природною складовою релігії. Витоки багатьох релігій пов’язані з певною подією “розкриття істини”, яке згодом репрезентується у якості моменту спілкування з Богом. Містика – це єднання з Абсолютом через особистий надчуттєвий і надлогічний досвід, що виникає з реалізації екстатичної інтенції до трансцендування без видимого посередництва церкви або релігійної общини.

У релігіях із розвинутою церковністю, із канонізованою доктриною, усталеними традиціями релігійного життя містика постає сферою пошуків альтернативних, принципово відкритих шляхів досягнення релігійних почуттів і знань. Містика – це результат інтеріоризації літургії до виміру індивідуальної особистісної практики.

В історичній ретроспекції становлення містичних учень складає важливу антропологічну традицію, оскільки містицизм із необхідністю прив’язаний до побудови моделі суб’єктивації містичного досвіду. На тлі колективних літургійних принципово надіндивідуальних форм релігійної діяльності, прив’язаних до інституту церкви, містики акцентують індивідуальність шляху досягнення релігійного досвіду.

Важливим є те, що містицизм заснований на уявленні про принципову відкритість, “розімкненість” свідомості людини. Згідно з негативною логікою апофатичного мовлення містиків відкритість свідомості концептуалізується через надмірний акцент на обмеженості пізнавальних здібностей людини. Містицизм “бере у дужки” здатності пізнання й досягає зворотнього ефекту: відкриває безкінечний вимір можливостей інтросуб’єктивної трансгресії. Те, що persona колективного релігійного досвіду конституйована в якості замкненої, покладає онтологічну модальність становлення альтернативних моделей суб’єктивності.

Цікавим є той факт, що XIII століття, з огляду на історію культури, — це період розквіту лірики трубадурів, коли вже починає свій поступ епоха Відродження. Але в містиці поєднуються, на перший погляд, абсолютно протилежні речі: аскетизм у реальному житті синтезується з надпродуктивною роботою уяви. “Візія” містики є синкретичною формою, у якій свідомість виявляється як цілісність мислення, відчуття й духу. Світ уяви індивідуальної свідомості конституюється як джерело істини. “Візія” — це ще й форма комунікації, безпосереднього спілкування з трансцендентним Богом.

Однак цей мотив виокремлення особистості набуває релігійного трактування, це змушує містиків обрати шлях позбавлення особистості на шляху апофатики. Апофатичний ліризм є дещо схожим на літературні пошуки письменників-модерністів, які прагнули подолати суб`єктивність письма в безособовості стилю. Так і містики, сягаючи нових горизонтів уяви, послідовно позбувалися проявів суб’єктивності власного досвіду, намагаючись досягти певної об’єктивності, вийти на рівень узагальнення, якщо не аподиктичності.

Співзвучною з лірикою трубадурів є жіноча містика або містика любові, у якій містичний акт переосмислюється в образах любовного шлюбу. Любовна тематика набуває в жіночому містицизмі змісту трансгресії, виходу за межі наявного досвіду й будь-яких можливостей віддалених асоціацій. Еротична складова всієї середньовічної культури в містиці XII-XIII ст. набуває екзальтовано величної форми найвищої духовної любові. Така духовна любов постає в якості сили, що не пов`язана з суб`єктом, не має мети, є альтруїстичною, формує концентрацію всіх сил душі на надприродному об`єкті, що уявляється як жива Особистість.

Отже, в антропологічному аспекті західноєвропейської містичної релігійно-філософської традиції, можна простежити витоки ренесансної моделі в суб’єктивності, втіленої в ідеалі всебічно розвинутої людини, яка керує власними пристрастями та ставиться до власного життя як до витвору мистецтва.

Здійснюється первісне конституювання семантичної модальності сакрального, відмінної від persona як моделі зовнішнього детермінованої суб’єктивності, для якої відкритий лише один шлях досягнення релігійних станів – розчинення в колективній практиці. Містика уможливлює редукцію колективного, формально окреслюючи індивідуалізований семантичний вимір, що в сучасній мові означується як “підсвідоме”.

Фундаментальним моментом містичного дискурсу є абсолютизація суб’єкта містичного досвіду, що призводить до релятивізації референцій мовних знаків. Містик завжди заперечує саму можливість адекватного означення.

Практики мовчання й бездіяльності спрямовані на порушення звичайних режимів мовлення та психічної діяльності. Деавтоматизація репрезентується в метафоричному мотиві повернення до стану дитини. Проте містик має справу не лише з даною йому мовою, але з мовою певної релігійної й культурної традиції. І саме цю мову він і трансформує. Містицизм, таким чином, можна розглядати як аналог протомодерністського літературного дискурсу. Містика передбачає повернення до гіпотетичного стану домовного існування. Стану, який Ролан Барт назвав нульовим ступенем письма.

Містик прагне дістатися до позамовної реальності, у якій найзагальніші опозиції зливаються в одне, синтезуються в певну єдність. Однак виразити цю реальність мовою, побудованою на бінарних опозиціях, можна лише використовуючи певні мовні стратегії. Через це метод, що використовують містики, полягає в маніпулюванні мовними структурами з метою досягнення трансцендентної реальності. Таке використання мови має на меті “показати” дещо, а не “висловити” його. Ми маємо зосередитися на пошуках іншого, непрямого смислу – текст змушує це зробити.

Містичне висловлювання, що постійно відновлюється, щоразу має нове зусилля, воно одночасно пусте й конкретне, формалізоване та яскраво індивідуальне, воно кожного разу народжується заново й у той же час є закоріненим у традиції.

Така своєрідність використання мови закорінена не лише в парадоксальності містичного досвіду, але й в специфічному розумінні містиками проблем мовного вираження. Містичний досвід невимовного пов’язаний з уявленням про те, що істина знаходиться в позавербальній дійсності. Оскільки світ відтворюється й оформлюється в мові, відмова від мови – це повернення до стану, коли відсутнє розрізнення суб’єкта й об’єкта єдності, що споріднює цей стан з “океанічним почуттям”, про яке говорить З.Фройд та інші психологи. Проте ця ситуація повернення має також дещо інші імплікації і не є лише аналогічною до психологічного руху до інфантильного стану.

Мова, що нею користуються містики, імітує безпосередність висловлювання, це варіант міфу про безпосередність як джерело істини, про прамову, яка іноді виринає з глибин психіки людини. Містика покладається у якості сфери чистої суб’єктивності, ірраціональності, спонтанності. Як сфера безпосереднього вияву суб’єктивності, вона, з одного боку, відсилає до певного домовного досвіду, з іншого боку – виявляється сферою невиразності, яка сама потребує роз’яснення та тлумачення, або може бути відсторонена як недосяжна для раціонального осягнення.

Важливим аспектам містицизму є конституювання принципової відкритості Іншого (Бога), розімкненість Божественного уможливлює побудову герменевтики Іншого. Традиційна герменевтична проблематика досліджується в межах питання про розуміння значення тексту. Рідше зустрічаються розвідки, спрямовані на виявлення герменевтики повсякденної побутової інтеракції людей. Проте саме цей аспект міжособистісного розуміння, сфокусований на проблематиці Іншого, охоплює сфери філософії, соціальної теорії, соціальної й культурної антропології, теоретичної лінгвістики та семантики. Поглиблений аналіз проблеми розуміння Іншого постає актуальним у контексті національно-етичних конфліктів, зіткнень на ґрунті релігійних і культурних відмінностей.

Теоретичне вирішення проблеми герменевтики Іншого має два стратегічні спрямування: універсалізм і мультикультуралізм. Універсалізм передбачає спробу віднаходження єдиного загального засновку існування різноманітних суб’єктів культурогенезу (від окремої особистості до транснаціональної культури). Мультикультуралізм, зі свого боку, визнає абсолютне право людини, або “іншої” культури бути відмінним, автономним і суверенним.

Ми схиляємося до думки, що синтез цих двох антагоністичних стратегій є можливим у площині екзистенціалів людського існування, які беззаперечно свідчать про можливість сутнісного діалогу з Іншим. Отже, до традиційної матриці герменевтичної проблематики “мова-розуміння” треба ввести медіативну ланку – екзистенцію.

Теза про те, що феномен розуміння є передусім мовним явищем, що розгортається в якості мовної події, є очевидною. Однак вказану тезу треба розуміти не стільки на рівні форми (що є традиційним поглядом на відношення між мисленням та мовою), але й на рівні змісту. Тобто лінгвальний принцип структурації працює як на рівні означувача, так і на рівні означуваного. Отже, мова є вкоріненою в глибину людського існування не тільки в прошарку дискурсивних практик, але й на рівні екзистенції, глибинного, внутрішнього діалогу людини з самою собою. Людина – істота тотально детермінована мовою. Особливо цей факт стосується інтерсуб’єктивного виміру соціального буття. Усе це свідчить про те, що в соціально-комунікативному досвіді людської інтеракції діють ірраціональні, пов’язані з екзистенцією, мовні механізми, через які людина інтимно єднається з душею іншої людини, зберігаючи при цьому недоторканою її суверенність.

Розкриття відмінності між онтологічними позиціями станів “перед-людини” (тілесність, досвідомий досвід дитини) і, власне, “людини” (мовлення, свідомість) – є елементарною матрицею екзистенціальної ситуації людини.

Мовне буття людини призводить до зупинки її природного існування й виникання можливості вибору. Це надає їй певну свободу в ряді станів, відкритих до вибору. Проте, у той же самий час людина позбавляється “безпосередності” домовного буття. Рефлексивна плівка мови вкорінює парадоксальність до виміру відношення світ-людина. Із одного боку, мова є причиною розриву між людиною та світом, з іншого – вона надає засоби для усвідомлення й дескрипції цього розриву.

Мові притаманні універсальні структури діяльності: автореферентність і рефлективність, які є загальними для усіх мов світу. Ці базисні структури визначають конфігурацію фундаментального рівня свідомості в іншому вимірі у порівнянні з категоріальним, пропозиційним і модальністним рівнями, що їх виокремлює логіка. Автореферентність і рефлективність постають якостями, що визначають первинні засоби конструювання символічного порядку свідомості. Проте мова спричиняє травматичну ініціацію символізації, яка є дійсною лінгвальною катастрофою незворотної втрати безпосереднього зв’язку між людиною та світом, яка з того самого моменту стає витісненою в міфологічному сенсі, втраченої абсолютної досвідомої тотальної тотожності людської сутності з людським існуванням. Фундаментальна свідомість спричиняє фундаментальний дисонанс між бажанням і неможливістю повернення до природної домовної гармонії свідомості та існування.

Людству притаманне певне відчуття “обтяженості мовою”. Можливо саме мова постає першорідним гріхом людини, першим засобом присвоєння природи, першим кроком до здійснення проекту панування над природою. Мотиви обтяженості мовою є універсальними для загальної світової культурної спадщини.

Однією з найяскравіших культурних формацій, у межах якої актуалізовано вказаний мотив, є містика. Дослідження містицизму в якості форми дискурсу має багатовекторне спрямування: по-перше, необхідним є встановлення структурно-семантичної специфіки містичної нарації; по-друге, треба виявити прагматичний аспект містичних дискурсивних практик; по-третє, треба здійснити моделювання синтезів містичних наративів із структурами сучасних актуальних засобів символізації (принципи серійності, топологічних варіацій наративних вимірів тощо).

Треба визнати, що в певних галузях знання сучасна філософська думка опинилася ніби в “пастці” мови. Із одного боку, герменевтико-лінгвістичні “витлумачення” аж ніяк не можуть набути статусу науковості, певної обґрунтованості. Із іншого – сама “мова” науки завжди вже дискредитована своїм “нечистим” походженням, оскільки вона є лише філіацією більш загальної історії “повсякденного мовлення”. Це відчуття слабкості думки перед мовою постає у вимірі інтуїції, яка має прадавню генеалогію. Вказана інтуїція є однією з найфундаментальніших констант культури. Це – містика. Кожна окрема світоглядна формація завжди існує в горизонті становлення певного типу містицизму. Містицизм – це двійник раціоналізму, його тінь.

Не можна вважати містицизм деяким атавістичним залишком. Навпаки, відчуття містичного часто виникає на самому вістрі раціонального осмислення реальності. Особливо важливим постає питання світоглядної оцінки містицизму в контексті дослідження становлення релігійних систем, що, на відміну від філософії або науки, мають більшу динаміку “розхитування” між раціональним та ірраціональним. Релігія є більш залежною від феномену “таємниці” й ритуалізації “таїнства”.

Містична інтуїція мови постає негативним за способом усвідомлення надміру репрезентації, первинним варіантом прозріння травматичної спотворюючої сутності знаку. Можливо, містика виникає з осягнення релятивності означення, утворюючи вчення, яке синтезує номіналістичні й реалістичні тенденції середньовічної релігійної філософії.

Виникнення містичних релігійних доктрин пов’язане з кризою духовної сили релігії, актуалізацією необхідності оновлення застарілих практик набуття релігійного досвіду. Одним із аспектів процесів становлення містицизму постає побудова альтернативного типу суб’єктивності релігійного досвіду. Парадоксальним чином десуб’єктивна природа містичного досвіду поєднується з уявленням про іманентний зв’язок індивідуального існування людини з божественним буттям.

У межах містичних учень здійснюється апофатичне негативне конституювання суб’єкта, позитивність його існування локалізована в трансцендентному, а усе явне – сприйняття, мова, мислення – заперечується як модуси зовнішнього, викривленого, неістинного буття, що тільки відволікає людину від трансценденції – індивідуального внутрішнього прямого шляху до благості.

Вихідні координати містичного досвіду визначають парадоксальність ситуації “мовлення містики”, оскільки воно має наступну формулу: “Я прагну досягти мовчання, але не можу не говорити”. Дискурс містики таким чином у власний спосіб висвітлює надважливу характеристику мови – модус мовного примусу, імперативу. Момент інтерпеляції суб’єкта мовою.

Список літератури

1. Бычко А.К. У истоков христианского иррационализма / А.К. Бичко. – К.: Политиздат Украины, 1984. – 140 с.

2. Бойченко Н. М. Категорія буття у релігійній філософії пізнього західноєвропейського Середньовіччя: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філос. наук: 09.00.11 / Н.М. Бойченко. – К., 2005. – 20 с.

3. Любасюк Т.І. Містичне спрямування духовної практики християнського Середньовіччя: дис. … канд. філос. наук: 09.00.05 / Т.І. Любасюк. – К., 2007. – 188 с.

4. Фрейд З. Психология бессознательного / З. Фрейд. – М.: Просвещение, 1989. – 447 с.

5. Хайдеггер М. Бытие и время / Мартин Хайдеггер; пер. с нем. В.В. Бибихина. – М.: Ad Marginem, 1997. – 451 с.

6. Шабанова Ю.О. Трансперсональна метафізика Майстра Екхарта. В контексті розвитку європейської філософії / Ю.А. Шабанова. – Д.: нац. гірничий ун-т, 2005. – 237 с.

7. Экхарт М. Духовне проповеди и рассуждения / Майстер Экхарт. – М.: Изд-во полит. Литературы, 1991. – (Репринтное переизд, 1912г.).

Надійшла до редакції 27.04.2011.

В.В. Степанов Славянский государственный педагогический университет ДИСКУРСЫ СУБЪЕКТИВАЦИИ МИСТИЧЕСКОГО ОПЫТА В КОНТЕКСТЕ НЕКЛАССИЧЕСКОЙ ФИЛОСОФИИ В статье рассмотрены структурные и экзистенциальные аспекты западноевропейской мистической традиции, которые формируют парадигму субъективации мистического опыта. Показано, что мистика составляет самостоятельное культурное образование, связанное с концептуализацией возможности экзистенциальной трансценденции человека за рамки исторически определённых культурных систем в интрасубъективное измерение протосознания. Выявлены возможности реализации герменевтического и психоаналитического подходов в историко-философском исследовании мистической религиозной философии. мистицизм, субъективность, экзистенция, подсознательное, язык, мистический опыт

V.V. Stepanov Slovyansk State Pedagogical University DISCOURSES OF SUBJECTIVIZING MYSTICAL EXPERIENCE IN THE CONTEXT OF NON-CLASSICAL PHILOSOPHY The thesis reveals structural and existential aspects of European mystical tradition which form the paradigm of subjectivizing mystical expierence. Mysticism proves to be an independent cultural phenomenon which deals with conceptualization of the possibilities of determining transcendenting beyond cultural systems in subjective cognitive dimension. The author points out the ways of applying of non-classical philosophical methodology to the analysis of mystical discourse. mysticism, subjectivity, existence, discourse, expierence, subconscious