УДК 165.745+159.955.4

В.О. СКВОРЕЦЬ (канд. філос. наук, докторант)

Запорізький національний університет

vskvorets1@rambler.ru

ГЕНЕЗИС УЯВЛЕНЬ ПРО ЖИТТЄУСТРІЙ НАРОДУ

ТА ЇХ ФІЛОСОФСЬКА РЕФЛЕКСІЯ

Аналіз розвитку уявлень про життєустрій народу засвідчує, що на різних етапах розвитку держави зусилля мислителів були спрямовані на пошук основи, яка забезпечує єдність та цілісність суспільства, гармонічну взаємодію його складових, визначає шлях удосконалення суспільства. Такою основою у Платона виступає справедливість, в Аристотеля – «загальний закон природи», середній клас, у середньовічних теологів – канонічне вчення, у Н.Макіавеллі – мудрі правителі та закони, у фізіократів та А.Сміта – ринок, у К.Маркса – спосіб виробництва, у Г.Спенсера – еволюція соціального організму, у сучасних дослідників – цивілізаційна природа соціального організму.

життєустрій народу, справедливість, середній клас, канонічне вчення, ринок, спосіб виробництва, еволюція соціального організму

Осмислення процесу історичного розвитку суспільства знайшло відображення у творах усіх великих філософів, але реалії сучасного світу актуалізують самобутність кожного народу. Науковці констатують: «На сучасному етапі розвитку світової соціально-філософської думки поступово утверджується таке розуміння історії, яке умовно можна означити як монадне. Його характерною рисою є тлумачення всесвітньо-історичного процесу як єдності. Але єдності такої, що у свою чергу утворюється множиною великих історичних індивідів» [18, с.331]. Життєустрій народу виступає не лише як властивість «великих історичних індивідів», але і як чинник цивілізаційного розвитку, значення якого полягає в тому, що на виклики глобалізації кожен народ дає відповідь, спираючись на власний життєустрій. Поняття «життєустрій» набуло значного поширення в науковій літературі, але сам феномену життєустрою народу потребує соціально-філософського аналізу. Щоб глибше зрозуміти сутність і зміст життєустрою народу необхідно провести аналіз генезису та розвитку уявлень мислителів про прояви цього феномену.

Мета статті – аналіз генезису уявлень про життєустрій народу.

Формування уявлень про життєустрій народу відбувалося в контексті генезису і розвитку соціально-філософських вчень. Як зазначає В.І.Воловик, перші філософи, вирішуючи проблему пізнання світобудови в цілому, одночасно шукали відповіді на питання про сутність суспільства, місце особистості в суспільних відносинах, оптимальний устрій влади та інші [5, с.23]. Витоки уявлень про життєустрій народу пов’язані з поняттями «народ», «держава», «суспільство», «суспільне життя», «типи і форми співжиття», «спосіб життя». Вершиною досягнень великих мислителів стали утопічні проекти ідеальної держави, що розроблені на основі критичного аналізу реально існуючих форм суспільного устрою.

Вчення видатних мислителів античності Платона і Аристотеля про суспільний устрій Стародавньої Греції спрямовані на виявлення певної основи, яка забезпечує єдність, цілісність і гармонію державно організованого суспільства.

Аналізуючи вчення Платона про суспільство і державу, В.Ф.Асмус зазначав, що філософа «надзвичайно займало питання про те, яким повинно бути досконале співжиття і яким вихованням повинні бути люди підготовлені до устрою та збереження такого співжиття». У діалогах «Держава» і «Закони» Платон ідеальному типу співжиття протиставляв негативний тип суспільного устрою, в якому головним рушієм поведінки людей виявляються матеріальні турботи та стимули. На думку Платона, усі існуючі держави відносяться до цього – негативного типу: «Яка б не була держава, в ній завжди є дві держави, ворожі одна одній: одна – держава багатих, інша – бідних». Негативний тип держави, за Платоном, виступає в чотирьох можливих формах: як тимократія, олігархія, демократія і тиранія. Тимократія є владою, що заснована на пануванні честолюбців, а першими ознаками її занепаду виявляються пристрасть до збагачення і прагнення до здирництва. Від тимократії здійснюється перехід до олігархії – правління, що засноване на перепису та оцінці майна, так, що в ньому володарюють багаті, а бідні не мають участі в правління. В олігархічних державах не виконується основний закон життя суспільства, який, за твердженням Платона, вимагає, щоб кожен член суспільства «робив своє» і притому «тільки своє». Подальший розвиток олігархії призводить до перетворення її в ще гіршу форму державного устрою – в демократію. Зростання невдоволення бідних проти багатих призводить до повстання. Якщо повстання закінчується перемогою бідняків, то вони знищують частину багачів, іншу частину виганяють, а державну владу і функції управління розподіляють між членами суспільства, що залишилися. Це і є демократія. Найгіршою формою відхилення від ідеального державного устрою Платон визнав тиранію – владу одного над усіма, яка характеризується тим, що тиран затіває війну, щоб простий народ відчував потребу у вожді [2, с.173-176].

На відміну від дурних форм устрою суспільства і управління державою, Платон протиставляє в своїй «Державі» утопію, або проект найкращої держави і правління. Цією державою керує, як і в олігархії, невелика група осіб, але ці особи дійсно здатні добре управляти: по-перше, в силу природних до цього задатків та обдарованості; по-друге, внаслідок багаторічної попередньої підготовки. «Основним принципом ідеального державного устрою Платон вважає справедливість. Кожному громадянину держави справедливість відводить особливе заняття і особливе становище. Панування справедливості згуртовує різноманітні й навіть різнорідні частини держави в ціле, закарбоване єдністю і гармонією. Ця найкраща державна система повинна мати низку рис моральної та політичної організації, які були б здатні забезпечити державі вирішення найважливіших завдань. Така держава, по-перше, повинна бути наділеною силою власної організації та засобами її захисту, достатніми для стримування і відбиття ворожого оточення; по-друге, вона повинна здійснювати систематичне забезпечення усіх членів суспільства необхідними для них матеріальними благами; по-третє, вона повинна керувати і спрямовувати високий розвиток духовної діяльності та творчості. Виконання усіх цих завдань означало б здійснення ідеї блага як вищої «ідеї», що править світом» [2, с.176-177]. Отже, вчення Платона, розглядаючи давньогрецький поліс як органічну цілісність, відображає життєустрій народу як суперечливу систему, в якій існування і розвиток полісу залежить від справедливості. В забезпеченні справедливості Платон вбачає шлях оптимізації розвитку полісу і гармонізації відносин між його складовими.

Вчення Платона про справедливість є важливим для осмислення життєустрою народу як системи забезпечення нормальних умов життя, оскільки справедливість того чи іншого суспільного устрою полягає у визнанні більшістю членів суспільства нормальними умов свого існування. Платон зазначає: «при зростанні та благоустрої нашої держави треба надати всім станам можливість мати свою частку в загальному процвітанні, відповідно до природних даних» [15, с.208]. Пізніше він ставить перед собою питання про те, що «можемо ми назвати найбільшим благом для державного устрою»: «Чи може бути, по-нашому, більше зло для держави, ніж те, що веде до втрати її єдності і розпаду на множину частин? І чи може бути більше благо, ніж те, що пов’язує державу і сприяє її єдності?» [15, с.260]. Отже, Платон обґрунтував справедливість як умову нормального співжиття людей (тобто життєустрою), а світова історія підтвердила це геніальне відкриття тим, що ідейна основа практично всіх масових визвольних народних рухів включала боротьбу за справедливість.

У трактаті Аристотеля «Політика» розглядаються різні суспільні відносини та оцінюються різні форми державного устрою. В самій державі Аристотель вбачає «певний вид спілкування», але це лише одна, вища, форма спілкування між людьми. Кожен окремий вид спілкування виникає з метою якогось блага. Мислитель вбачає в економічних відносинах три види форм спілкування: 1) спілкування в межах сім’ї, «дому»; 2) спілкування в смислі загальних господарських справ; 3) спілкування з обміну господарськими благами. Держава існує «не просто заради існування, але скоріше заради благого життя». За Аристотелем, держава «виникає лише тоді, коли утворюється спілкування заради благого життя між сімействами і родами, заради досконалого та достатнього для самого себе життя». Природа держави, на думку Аристотеля, стоїть попереду сім’ї та індивіда: необхідно, щоб ціле передувало своїй частині. Питання про рабство він розглядає не стільки в межах питання про державу, скільки в межах питання про економіку сім’ї (ойкоса) [2, с.296-298]. Отже, життєустрій людини, сім’ї, роду, за Аристотелем, є складовою життєустрою полісу.

Аналіз природи давньогрецького полісу привів Аристотеля до висновку про те, що в управлінні проявляється «загальний закон природи». В.Асмус виділяє у його вченні визначення суспільної ролі управління: «У суспільстві, у всіх його елементах, пов’язаних між собою і утворюючих дещо ціле, елемент владарювання та елемент підпорядкування проявляється у всьому. Це «загальний закон природи, і, як такому, йому й підпорядковані істоти, які мають душу». Аристотель розглядає державу як ціле, що складається із таких складових: землероби, ремісники, торговий клас, наймані працівники та воїни. Будучи необхідними для існування держави, ці класи мають зовсім різне значення. По суті тільки два основних класи утворюють місто-державу (поліс) у точному смислі цього слова: це – стан військових та особи, з числа яких виділяється законодавчий орган, який піклується про загальні інтереси держави. В руках обох цих класів повинно бути зосереджено і володіння власністю, громадянами можуть бути лише особи, які належать до цих класів. Аналізуючи класові та майнові відмінності між вільними класами, що беруть або не беруть участі в державній владі, Аристотель виділяє як істотну і основну відмінність між класами багатих та бідних, які «опиняються в державі елементами діаметрально протилежними один до одного». А тому є дві основні форми державного устрою: демократією називають устрій, при якому верховна влада знаходиться в руках більшості, а олігархією – устрій, при якому ця влада належить меншості. Олігархія забезпечує інтереси заможних класів, демократія – інтереси неімущих класів; загальної ж користі ні одна з цих форм державного устрою не забезпечує. Філософ стверджує, що найкраще державне спілкування – це те спілкування, яке досягається за допомогою середнього елементу, і що ті держави мають найкращий державний устрій, де середній елемент представлений у великій кількості, де він «набуває великого значенням порівняно з обома крайніми елементами». Згідно теорії Аристотеля, можливі всього шість форм державного устрою: три правильні та три неправильні. Правильними є такі форми правління, які забезпечують загальну користь: 1) монархія – правління одного; 2) аристократія – правління небагатьох; 3) політія – правління більшості. Усі правильні форми державного устрою за певних умов можуть вироджуватися у неправильні, кожна з яких не забезпечує загальної користі. Неправильних форм існує три: 1) тиранія; 2) олігархія; 3) демократія. На думку В.Асмуса, очевидно, «найбільші симпатії Аристотеля схилялися на сторону політії. Саме в політії можливо досягти той устрій, при якому влада знаходиться в руках «середнього елемента» суспільства, так як у політії керівною силою суспільства може стати і стає елемент, що знаходиться між протилежними полюсами надмірного багатства і крайньої бідності» [2, с.299, 308-314].

Найважливішими для осмислення життєустрою народу у вченні Аристотеля про суспільство і державу є ідея про управління як засіб удосконалення суспільства («загальний закон природи») та ідея ролі середнього класу («середнього елемента») як фактора подолання протиріччя між багатими і бідними.

На відміну від державно організованого суспільства, в якому мислителі ведуть пошук основи, яка дозволить державі зміцнити існуючу історичну спільноту, життєустрій додержавних спільнот ґрунтується на звичаях, на так званому «законі предків». Описуючи життя слов’янських племен, Нестор-Літописець зазначає: «(Усі племена) мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили (її) ввечері; а назавтра приносили (для її родини те), що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, (і) їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і в’ятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослов’я (було) в них перед батьками і перед невістками. І весіль не було в них, а ігрища між селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, – з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони… А коли хто вмирав – чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали (його). А після цього, зібравши кості, вкладали (їх) у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як (це) роблять в’ятичі і нині. Сей же обичай держали і кривичі, й інші погани, не відаючи закону Божого, бо творили вони самі собі закони» [14, с.71].

В епоху Середньовіччя християнство стало пануючою ідеологією в Європі, а тому й уявлення про життєустрій формувалися богословами. Існуючий устрій життя богослови пояснювали «божественним промислом». Вчення Августина Блаженного подає життя суспільства як боротьбу двох міст, одне з яких є «земне місто», бо люди в ньому живуть заради плоті, а друге «божественне місто», в якому люди живуть за духом. Як зазначає богослов, «два міста створені двома родами любові: земної – любові до себе, доведеної до зневаги до Бога, а небесний – любов’ю до Бога, доведеної до зневаги до самого себе… Громадян Земного міста породжує зіпсована гріхом природа, а громадян міста Небесного породжує благодать, що звільняє природу від гріха. … Управляють ті, які піклуються, як чоловік про дружину, батьки – про дітей, пани – про рабів. Підпорядковуються ж ті, про кого піклуються, як дружини – чоловікам, діти – батькам, раби – панам». Августин обґрунтовує життя людини і народу як здійснення Божої волі. «Весь людський рід, життя якого від Адама до кінця цього віку подібне життю однієї людини, управляється за законами божественного промислу так, що є розділеним на два роди. До одного з них належить натовп людей нечестивих, що носять образ земної людини від початку до кінця віку. До другого – ряд людей, вірних єдиному Богу, але, які від Адама до Іонна Хрестителя проводили життя земної людини у деякій рабській праведності; його історія називається Старим Заповітом, який обіцяв Земне царство, і вся вона є не що інше як образ нового народу і Нового Заповіту, що обіцяє царство Небесне» [1, с.63-65]. Світогляд епохи Середньовіччя включав обґрунтовані богословами уявлення про життєустрій як встановлений Богом порядок життя людей («земне місто»), у якому поряд з праведниками живуть грішники. Церква від імені Бога бореться за людські душі, які в «земному місті» нерідко потрапляють під владу диявола.

Аналізуючи устрій суспільного життя, побудований за нормами канонічного вчення церкви, А.А. Ткаченко зазначає: «Розділивши людей по класах і визначивши кожному з них свої обов’язки, Бог обумовив і пристойний кожному із цих класів спосіб життя, що вимагає певного рівня багатства. …праця і належний класу спосіб життя складають вихідні пункти економічного вчення середньовіччя» [17, с.50-51].

У вченні про державу Н. Макіавеллі, спираючись на ідеї Аристотеля, аналізує різні види державного правління (або суспільного устрою), описує причини їх зміни (переходу хороших правлінь у дурні й навпаки). Для нього кращим є устрій, у якому держава завдяки мудрим правителям існує найдовше, а зразком правителя є Лікург, який «своїми законами заснував у Спарті порядок, у якому і Цар, і Аристократи, і Народ одержали кожний свою частину, так що держава його проіснувала більше восьмисот років, на велику славу йому, в повному спокої» [12, с.102].

У стародавньому світі єдність і цілісність певного суспільства забезпечувалася силою і багатством держави, в середні віки ці чинники доповнювалися світоглядною опорою, що пояснювала існуючий устрій життя «божественним промислом». З початком Нового часу суспільні зміни зумовили послаблення ролі цих чинників і актуалізували пошук нових засобів збереження єдності та цілісності суспільства.

Кардинальні зміни життєустрою народів пов’язані з переходом від аграрного до індустріального типу суспільства. За оцінкою фахівців, у ХVІ ст. в Західній Європі виникають порядки, котрі ведуть до утворення суспільного ладу, який називають капіталізмом. У ХVІ-ХVІІ ст. відбулася економічна революція, яку характеризують як перехід від замкнутого грошового господарства міст до національного. Нові життєві процеси зумовили виникнення нової науки – політичної економії. Біля її витоків стояли меркантилісти, яких над усе цікавить питання про джерело багатства. Меркантилізм характеризується двома рисами: багатство ототожнюється з грошима, і накопичення грошового багатства може бути досягнуто за допомогою державної влади. Меркантилісти визнавали, що передумови для утворення багатства створює виробництво, але вважали, що джерелом багатства є прибуток, який створюється в процесі обігу. Активним провідником меркантилістичної політики у Франції був міністр фінансів Людовіка ХVІ Жан Батист Кольбер (1619-1684). З середини ХVІІІ ст. у Франції розпочався рух проти політики меркантилізму. Цей рух злився з тим широким потоком ідей Просвітництва, який підготував переворот існуючого в той час державного і суспільного устрою. Ідея про відсторонення втручання держави в економічне життя, про запровадження свободи торгівлі і промисловості була проголошена мислителями гуртка Франсуа Кене, учасники якого поділяли доктрину пануючої тоді раціоналістичної філософії. За цим вченням, для соціального життя даний «незмінною» природою людини і її відношенням до зовнішнього світу такий же «природний» порядок речей, котрий стоїть поза умовами часу і простору і який існує для фізичної природи. Ця школа дослідників природного порядку речей тому й була названа фізіократичною (панування природи). За уявленнями фізіократів, відновлення панування природного порядку в народному господарстві вимагає необмеженої свободи приватного інтересу, тому що людина, котра керується своєю особистою вигодою, буде діяти в той же час і для блага суспільства. Перша важлива заслуга фізіократів полягає в перенесенні дослідження питання про джерело багатства із сфери обігу в сферу виробництва. Друга, не менш серйозна, їх заслуга полягає у першій в історії політичної економії спробі зобразити процес відтворення і обігу сукупного суспільного продукту в цілому. Важливим науковим досягненням аналізу відтворення в «Економічній таблиці» Ф. Кене є те, що в ній розглядаються не окремі акти купівлі-продажу, а вся ця нескінчена кількість індивідуальних актів обігу об’єднується в обіг між класами [17, с.146-148, 159, 163-166, 211, 213].

Для осмислення проблеми життєустрою народу важливим є вчення про процес суспільного відтворення. У «Дослідженні про природу і причини багатства народів» Адам Сміт довів, що багатство нації створюється не лише сільським господарством, торгівлею, а й усіма видами виробництва, існуючими в економіці. Найважливішим засобом збільшення народного багатства є велике виробництво, де зростає розподіл праці, збільшується її продуктивність, що сприяє розвитку обміну та розширенню ринків. А. Сміт розглядає ринок як «невидиму руку», котра спрямовує складну взаємодію господарської діяльності великої кількості людей, розподіл сукупної суспільної праці, тим самим стверджуючи, що економічні явища визначаються стихійними і об’єктивними законами. Умови найбільш ефективної дії цих законів він називав природним порядком, а тому невпинно виступав за «природну свободу» в економіці, за вільну гру господарських сил, вважав, що вільна гра господарських інтересів приводить до найбільшого благополуччя найбільшої кількості людей. «При вільній діяльності в господарській сфері, говорить А. Сміт, людьми керує, майже виключно, особистий інтерес і, не дивлячись на це, ні за якого іншого порядку не досягається настільки повно загальне благополуччя. Турбота про особисту вигоду природно і необхідно спонукає людину обрати саме той шлях, котрий виявляється і найбільш вигідним для суспільства. Завадити зростанню багатства країни може лише нерозсудливість її правителів. Якщо ж влада не заважає людям працювати, створювати заощадження і вкладати їх у комерційну діяльність, то країна буде процвітати. Адам Сміт підкреслює, що для того, щоб піднести державу із найнижчого щабля варварства до найвищого щабля добробуту, потрібні лише мир, легкі податки і терпимість в управлінні, решту зробить природний хід речей» [17, с.218-221].

Вчення Ф. Кене, фізіократів, А. Сміта засвідчує, що вони поряд з державою побачили в образі ринку той чинник, який здатний здійснювати вирішальний вплив на розвиток господарства і на процес суспільного відтворення.

Осмислення проблеми життєустрою народу потребує уваги до розробленого К. Марксом вчення про спосіб виробництва, яке спирається на закономірний характер залежності виробничих відносин від рівня розвитку продуктивних сил. Мислитель значно розширив зміст концепції суспільного відтворення і довів, що вона включає не лише відтворення виробництва, а й відтворення виробничих відносин, соціальних груп і класів, умов виробництва, відтворення людини і типу суспільства загалом. К. Маркс зазначає: «науковий аналіз капіталістичного способу виробництва доводить, що цей спосіб виробництва особливого роду, наділений специфічною історичною визначеністю, що він, як і всякий інший визначений спосіб виробництва, передбачає певний ступінь суспільних продуктивних сил і форм їх розвитку, як свою історичну умову, – умову, яка сама є історичним результатом і продуктом попереднього процесу і з якого, як із своєї даної основи, виходить новий спосіб виробництва; що відповідні цьому специфічному, історично зумовленому способу виробництва виробничі відносини, – відносини, у які вступають люди у своєму суспільному життєвому процесі, у виробництві свого суспільного життя, – мають специфічний, історичний і перехідний характер; що, нарешті, умови розподілу, по суті своїй тотожні умовам виробництва, складають зворотну сторону цих останніх, так що ті й інші носять однаково той самий історично перехідний характер» [13, с.956]. Далі К. Маркс робить висновок: «Отже, так звані відносини розподілу відповідають історично визначеним, специфічним суспільним формам процесу виробництва і тим відносинам, у які вступають між собою люди у процесі відтворення свого людського життя, і виникають з цих форм і відносин. Історичний характер цих відносин розподілу є історичний характер виробничих відносин, тільки одну сторону яких вони виражають. Капіталістичний розподіл відрізняється від тих форм розподілу, які виникали з інших способів виробництва, і кожна форма розподілу зникає разом з певною формою виробництва, якій вона відповідає і з якої походить» [13, с.962].

У наш час поступово з’являється визнання концепції суспільного відтворення одним із видатних досягнень філософської думки. «Відтворювальна концепція К. Маркса створила методологічну підставу для розуміння суспільства, будь-якого співтовариства як постійного повсякденного результату діяльності людей у якості суб’єктів культури, суспільних відносин, суб’єктів масової творчої діяльності, тобто як цілісного суперечливого відтворювального процесу, що співпадає в кінцевому підсумку з людською історією. Сьогодні, через багато років після виникнення цієї концепції, можна зробити висновок, що ця центральна методологічна ідея виявилася непорушною і навіть не стала предметом серйозної критики» [3, с.57].

Однією із засад аналізу життєустрою народу є теорія соціального організму. Її автор Г.Спенсер дивиться на «суспільство, яке складається з людських істот, як на організм. … Внаслідок будь-якої катастрофи життя агрегату може бути зруйновано без негайного знищення життя всіх його складових одиниць; з іншого боку, якщо ніяка катастрофа не скорочує життя агрегату, то це життя буває значно тривалішим, ніж життя складових одиниць. Життя цілого зовсім не схоже на життя одиниць, хоч воно й утворене ними» [16, с.540]. Аналізуючи науково-методологічні основи освоєння проблеми соціального світу, В.П.Бех констатує: «теоретичне і практичне осягнення соціального організму є на сьогоднішній день, мабуть, найбільш складною і актуальною проблемою соціальної філософії. На її вирішення слід спрямувати всі наявні у нашому розпорядженні інтелектуальні та інші ресурси» [4, с.246].

Розробка стратегії розвитку сучасного українського суспільства потребує знань про життєустрій українського народу, зокрема в радянський період його історії. Серед провідних фахівців склалися протилежні погляди на цю проблему. Російський дослідник С.Г.Кара-Мурза вважає, що в СРСР сформувалася нова цивілізація, аналізу якої присвячено двохтомник «Советская цивилизация» [7; 8]. Українські науковці С.Б.Кримський і Ю.В.Павленко заперечують такий підхід: «Радянський досвід показав, що нову цивілізацію неможливо побудувати на безрелігійному (тим більше антирелігійному) ідейному фундаменті» [10, с.141]. Незалежно від оцінки СРСР як цивілізації чи квазіцивілізації, фахівці визнають, що в Україні в радянський період склався особливий цілісний життєустрій. Називаючи входження України до складу СРСР 30 грудня 1922 р. і її суверенізацію у 1991 р. подіями одномоментного характеру, В. Литвин зазначає: «Перетворення ж України на радянську республіку – явище зовсім іншого порядку і виміру, оскільки йдеться не про форму організації держави, а про систему відносин між людиною та суспільством, між суспільством та державою, тобто про цілісний спосіб життя» [11, с.180].

Проблема життєустрою народу зайняла провідне місце у творчості С.Г.Кара-Мурзи, який ґрунтовно досліджує засади цивілізаційного розвитку Росії. Мислитель зазначає: «Радянський устрій – це реалізація цивілізаційного проекту, породженого Росією в руслі її історії та культури. Багато з проекту не вдалося здійснити в силу обставин. Але вдалася велика за замислом і грандіозна за масштабами справа: створити життєустрій, який надійно усунув джерела масових соціальних страждань, з високим рівнем безпеки і солідарними міжетнічними відносинами. Це був проект з великим творчим потенціалом і потужним імпульсом розвитку» [6, с.27].

С.Кара-Мурза визначив світоглядну основу і цивілізаційну сутність змін в Росії у ХХ ст. Все століття Росія жила в силовому полі великої світоглядної конструкції, названої російським (рос. – русским) комунізмом. Він і задав ту матрицю, на якій складалося і відтворювалося «суспільство знання» радянського періоду. Російський комунізм – сплетіння дуже різних течій, необхідних, але в якісь моменти і ворожих один одному. В самій грубій формі російський комунізм являє собою синтез двох великих блоків. Перший блок – те, що Макс Вебер називав «селянським общинним комунізмом». Другий – російська соціалістична думка, яка з початку ХХ ст. взяла як свою ідеологію марксизм, яким було прикрито спадщину всіх російських проектів модернізації. «Більшовизм зміг подолати цивілізаційну роздвоєність Росії, з’єднав «західників і слов’янофілів». Це відбулося в радянському проекті, де вдалося здійснити синтез космічного почуття російських селян з ідеалами Просвітництва і прогресу. Це – виключно складне завдання, і треба дивуватися тому, що його вдалося виконати. Радянський проект був великим проектом модернізації Росії, але, на відміну від Петра І і Столипіна, не у конфронтації з традиційною Росією, а з опорою на її головні устої. Перш за все на культурні ресурси російської общини, про що мріяли народники. Цей проект був в основному реалізований – у вигляді індустріалізації та модернізації села, культурної революції і створення системи народної освіти, своєрідної наукової системи і армії. Тим «підшкірним жиром», що був накопичений в цьому проекті, ми живимося до цього часу» [9, с.46-48].

С.Б.Кримський і Ю.В.Павленко також актуалізують проблему осмислення життєустрою народу і стверджують що «формування певного народу як етно-соціо-культурної системи з власною національною самосвідомістю передбачає утворення відповідного життєздатного соціального організму завдяки самоорганізації певної, досить значної, як правило, у своїй більшості близької в культурно-діалектичному відношенні, кількості людей, що мешкають на спільній території, усвідомлюють спільність своїх інтересів та готові обстоювати їх». Ці дослідники, спираючись на розуміння цивілізаційної спільноти та дослідження з теорії етносу, вийшли на обґрунтування «моделі історичного життя певного народу» [10, с.169, 171].

Аналіз досліджуваної проблеми дає підстави для наступних висновків:

1) Уявлення про життєустрій народу відобразились у соціально-філософських вченнях і були спрямовані на пошук основи, яка забезпечує єдність та цілісність суспільства, гармонічну взаємодію його складових, визначає шлях удосконалення суспільства. Такою основою у Платона виступає справедливість, в Аристотеля – «загальний закон природи», середній клас, в середньовічних теологів – канонічне вчення, у Н. Макіавеллі – мудрі правителі і закони, у фізіократів та А. Сміта – ринок, у К. Маркса – спосіб виробництва, у Г. Спенсера – еволюція соціального організму, у сучасних дослідників – цивілізаційна природа соціального організму.

2) Для осмислення життєустрою народу важливим є дослідження процесу суспільного відтворення, в якому знаходить відображення вплив держави, ринку, культури, способу виробництва та інших чинників на етносоціальний організм.

3) Життєустрій народу уявляється як система забезпечення самовідтворення і розвитку етносоціального організму.

Перспектива подальших досліджень полягає у виявленні специфіки формування та стадій розвитку життєустрою народу.

Список літератури

1. Августин Блаженный О граде (или государстве) Божием / История политических и правовых учений: хрестоматия для юридических вузов и факультетов / Сост. и общ. ред. проф., д-р ист. наук Г.Г. Демиденко. – Х.: Факт, 1999. – С. 60-65.

2. Асмус В.Ф. История античной философии / В.Ф. Асмус. – М.: Высшая школа, 1965. –320 с.

3. Ахиезер А.С. Марксова концепция воспроизводства в свете современной философии и науки / А.С. Ахиезер, М.Э. Рябова, Н.С. Савкин // Философия и общество. – 2006. – № 4 (44). – С. 40-59.

4. Бех В.П. Философия социального мира / В.П. Бех // Нова парадигма: Журнал наукових праць. – 2004. – Вип. 40. – 251 с.

5. Соціальна філософія: монографія / В.І. Воловик, М.А. Лепський, Т.І. Бутченко, О.В. Краснокутський. – Запоріжжя: Просвіта, 2011, – 376 с.

6. Кара-Мурза С.Г. Матрица «Россия» / С.Г. Кара-Мурза. – М.: Эксмо: Алгоритм, 2010. – 256 с. – (Политический бестселлер).

7. Кара-Мурза С.Г. Советская цивилизация. От начала до Великой Победы / С.Г. Кара-Мурза. – Х.: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга», 2007. – 640 с.

8. Кара-Мурза С.Г. Советская цивилизация. От Великой Победы до краха / С.Г. Кара-Мурза. – Х.: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга», 2007. – 768 с.

9. Кара-Мурза С.Г. СССР – цивилизация будущего. Инновации Сталина / Сергей Кара-Мурза, Геннадий Осипов. – М.: Яуза: Эксмо, 2010. – 320 с.

10. Кримський С.Б. Цивілізаційний розвиток людства / С.Б. Кримський, Ю.В. Павленко. – К.: Вид-во «Фенікс», 2007. – 316 с.

11. Литвин В. Радянський етап вітчизняної історії: до 80-річчя утворення СРСР і 85-річчя проголошення УРСР / В. Литвин // Вісник Академії правових наук України. – Х.: 2003. – № 2(33) – № 3(34). – С. 180-197.

12. Макиавелли Н. Рассуждения о первой декаде Тита Ливия. История политических и правовых учений: хрестоматия для юридических вузов и факультетов / Н.Макиавелли; сост. и общ. ред. проф., д-р ист. наук Г.Г. Демиденко. – Х.: Факт, 1999. – С. 100-105.

13. Маркс К. Капитал. Критика политической экономии / Карл Маркс; Под ред. Ф. Энгельса. – М.: Политиздат, 1978. – 509-1084 с.

14. Нестор-Літописець Літопис Руський. История политических и правовых учений: хрестоматия для юридических вузов и факультетов / Нестор-Літописець; сост. и общ. ред. проф., д-р ист. наук Г.Г. Демиденко. – Х.: Факт, 1999. – С. 70-73.

15. Платон Государство. Сочинения: в 3-х т. / Платон. Пер. с древнегреч. под общ. ред. А.Ф. Лосева и В.Ф. Асмуса. Ред. В.Ф. Асмус. – М.: Мысль, 1971. – Т.3. – Ч. 1. – С. 89-454.

16. Спенсер Г. Основания социологии: хрестоматия для юридических вузов и факультетов / Г. Спенсер; сост. и общ. ред. проф., д-р ист. наук Г.Г. Демиденко. – Х.: Факт, 1999. – С. 540-557.

17. Ткаченко А.А. Історія економічних вчень: навчальний посібник / А.А.Ткаченко. – Запоріжжя: Дике Поле, 2002. – 576 с.

18. Філософія: навч. посіб. / Л.В. Губерський, І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін.; за ред. І.Ф. Надольного. – 2-ге вид., випр. – К.: Вікар, 2001. – 516 с.

Надійшла до редакції 7.04.2011

В.А. Скворец Запорожский национальный университет ГЕНЕЗИС ПРЕДСТАВЛЕНИЙ О ЖИЗНЕУСТРОЙСТВЕ НАРОДА И ИХ ФИЛОСОФСКАЯ РЕФЛЕКСИЯ Анализ развития представлений о жизнеустройстве народа показывает, что на разных этапах развития государства усилия мыслителей были направлены на поиск основы, которая обеспечивает единство и целостность общества, гармоническое взаимодействие его составных, определяет путь совершенствования общества. Такой основой у Платона выступает справедливость, у Аристотеля – «общий закон природы», средний класс, у средневековых теологов – каноническое учение, у Н. Макиавелли – мудрые правители и законы, у физиократов и А. Смита – рынок, у К. Маркса – способ производства, у Г. Спенсера – эволюция социального организма, у современных исследователей – цивилизационная природа социального организма. жизнеустройство народа, справедливость, средний класс, каноническое учение, рынок, способ производства, эволюция социального организма

V.O. Skvorets Zaporizhzhyа National University GENESIS OF IMAGINATION ABOUT THE LIFE ORGANIZATION OF PEOPLE AND THEIR PHILOSOPHICAL REFLECTION The analysis of the development of imagination about the life organization of people shows that at different stages of the state development the efforts of thinkers were directed to the search of basis which provides the society’s integrity, harmonic interaction of society’s components, defines the path of society’s perfection. Such a basis by Plato is justice, «universal law of nature» and middle class by Aristotle, canonical learning of middle-aged theologizes, wise rulers and laws by N. Maguavelli, «market» by A. Smith, mode of production by K. Marx, evolution of social organism by G. Spenser, civilization nature of social organism in modern researches. the life organization of people, justice, middle class, canonical learning, «market», mode of production, evolution of social organism