УДК 261.6

І.І. Капріцин (канд. філос. наук, доц.)

Запорізький національний університет

igorkap@yandex.ua

СТРУКТУРА РЕЛІГІЙНОСТІ

На базі діалектичного підходу зроблено аналіз структури релігійності як соціально-філософського поняття, що, в свою чергу, дало змогу уточнити визначення досліджуваного поняття.

релігійність, структура, релігійна культура, ментальність, релігійна свідомість, релігійна особистість

В умовах відродження релігійних засад суспільного життя особливого значення набуває питання відповідності явища релігійності його науковому усвідомленню. Аналіз співвідношення явища та уявлення про нього почнемо з проблеми визначення змісту базового поняття «релігія». Дослідники виділяють три вихідні етимологічні версії цієї дефініції. Перша, за Цицероном, який вважав, що «релігія» походить від латинського religere — «йти назад, повертатися, знову читати, обдумувати, збирати, споглядати». Друга версія належить християнському апологету Лактанцію, за яким, — religio походить від латинського дієслова religare — «в'язати, зв'язувати, прив'язувати, сковувати». Третя, за Августином Блаженним, який виводить слово «релігія» від дієслова reeligere, в значенні «возз'єднувати», що наділяє релігійні явища здатністю відновлення втраченого раніше зв’язку між людиною і богом.

За спостереженням Э.Бенвеніста, на початку religio визначало суб'єктивну схильність до рефлексії. Інтерпретація християнами поняття «religio» через religare «зв'язувати», відсилає релігійність у галузь «зобов’язання» до об'єктивно даного зв'язку між віруючим і Богом [2, с.394]. Як бачиться, від Цицерона до Августина на шляху християнства від юдейської секти до світової релігії відбувається трансформація первинного значення поняття, накопичення ним нового соціального змісту в напрямі тоталітаризації явища та поняття.

Поряд із розповсюдженим у наукових колах визначенням «релігії» як – специфічної форми суспільної свідомості, визначальною ознакою якої є фантастичне відображення у свідомості людей пануючих над ними зовнішніх сил...» [9, с.387], наведені вище визначення «релігії» базуються на наголошенні повної залежності людини від бога. Але ж, в світі існують релігійні феномени де людина не має такої залежності, навіть такі, де людина іноді дозволяє собі «карати» божество за невиконання людських побажань (китайський релігійний синкретизм). Існують і релігії де зв’язок з богом ніколи не втрачався, тому й не має сенсу у його відновленні. З цього виходить, що наведені узвичаєні в європейській традиції (християнській та науковій) етимологічні інтерпретації Лактанція та Августина не є універсальними, хоч і віддзеркалюють специфіку християнства та близьких до нього юдаїзму та ісламу.

Християнство історично вважається одним з найважливіших засад європейської цивілізації, виступаючи одним з центрів її ідентифікації. Разом із тим, погляд кинутий в минуле європейської цивілізації, свідчить про те, що із глобалізацією суспільних процесів завершується період її латентного розвитку, якому були властиві екзоагресивні тенденції протиставлення себе зовнішньому оточенню. Проявом цього періоду на рівні ідеології є європоцентризм, та окрема його форма – христианоцентризм, що виявляється в упередженому розгляді не християнських феноменів крізь світоглядні настанови християнства. Між тим, за різними даними, в полі зору науки знаходиться близько п'яти тисяч релігій, тому важливим є не робити з християнства еталону, бачити в християнськоцентричній моделі релігійності загальне, розповсюджене у всіх релігійних феноменах.

На сьогоднішній день відомо більше 250 визначень «релігії», кількість дефініцій продовжує множитися. В зв'язку з цим, актуальним стає усвідомлення сутнісних, специфічних рис релігійності та її складників: релігійної свідомості та релігійної культури. Субстанційною основою формування та функціонування релігійної свідомості, її пружиною та матеріальним продовженням є людська діяльність. Соціально організована діяльність складається, закріплюється та отримує подальший розвиток в такому суспільному явищі як «культура» [3, с.8], стосовно до предмету нашого розгляду – у релігійній культурі. Релігія визначається дослідником в контексті соціально-філософської проблематики. Поняття релігія означає соціально організовану (і організуючу) частину культури, яка виступає результатом діяльності людських співтовариств та базується на специфічній вірі у існування не лише реального, земного, посейбічного світу, а й потойбічного, небесного, надприродного, обителі вищих сил, гідних поклоніння [3, с.11].

Це визначення, чи, як що ширше його розглядати, – напрямок дослідження, є перспективним у розгляді релігії в методології діяльнісного та соціокультурного підходів. «Релігійна культура», в свою чергу, визначається автором як категорія релігійної свідомості та соціально-філософська і релігієзнавча категорія для позначення історично складеної форми релігійних відносин, відповідної їй системи релігійних знань, мотивів, форм, способів та методів релігійної діяльності віруючих, створюваних ними релігійних організацій та інституцій, матеріальних та духовних результатів, цінностей та оцінок, з необхідністю приналежних народу, нації, іншій соціальній групі, конкретному суспільству, людству в цілому, а також, окремій особистості на певному етапі розвитку [3, с.125].

На думку І.Н. Яблокова, релігійна культура, — це сукупність наявних в релігії способів і прийомів забезпечення і здійснення буття людини, які реалізуються в ході релігійної діяльності і представлені в її продуктах, що несуть релігійні значення і сенси. Діяльнісним центром цієї культури є культ, а зміст цінностей задається релігійною свідомістю. Можна виділити дві частини релігійної культури. Одну утворюють ті компоненти, в яких віровчення виражається прямо і безпосередньо, — сакральні тексти, теологія, різні елементи культу і ін. Іншу складають ті явища з області філософії, моралі, мистецтва і т. д., які історично залучаються до релігійно-духовної і культової діяльності, в церковне життя [11, с.9].

Обидва визначення достатньо повні, але все ж друге поступається історичністю, просторово-часовим виміром, надвисоким рівнем абстрактизації щодо продуктів релігійної діяльності. У визначенні В.І.Воловика більш деталізована системність дефініції, по суті являючись схемою аналізу будь якого релігійного явища.

Діалектичною парою, що відтіняє поняття «релігійна культура» є поняття «релігійна природа», яке завдячує своїм існуванням християнській теології. За «Катехізисом», «Бог є споконвічне Буття, Вищий Розум, завдяки якому тільки й існує будь яке матеріальне і духовне буття та свідомість у всій їх різноманітності форм пізнаних та непізнаних людиною» [4, с.9]. В іншому джерелі релігійність є «... споконвічна якість людської душі. Релігійність присутня в кожній людині ... її неможливо ... знищити» [5, с.2]. Тобто, виходячи з християнської традиції, релігійність – природня риса людини, бо, з одного боку, людина є створенням божим, з іншого, є істотою богообразною, що має зв’язок із своїм творцем [4, с.34].

В безпосередньому зв’язку із релігією є спосіб її відтворення, проявлення в суспільному бутті, який артикулюється як релігійність. Підступаючи до аналізу структури релігійності необхідно зазначити надзвичайну розгалуженість цього явища, що пов’язано з причетністю його до світоглядних форм, які, як відомо, мають прояви і в духовній і в матеріальній культурі.

В залежності від кута зору на проблему релігійності можливі варіації в погляді на природу цього явища: від релігійності як надісторичної основи людськості (християнська теологічна концепція) до релігійності як компенсаторного вторинного утворення, що базується на «відриві» свідомості від дійсності об’єктивної за змістом та суб’єктивної за сприйняттям (матеріалістична концепція). Обидві «полюси» поєднує сучасна парадигма світоглядного плюралізму та розгляд будь-якої форми свідомості як такої, що відповідає певній суспільній потребі.

Унікальність людини полягає у її функціональності і в світі фізичному і в світі духовному. Така двоїстість людини врівноважується явищем практичної духовності. Поняття, «духовність» має релігійну та світську інтерпретацію. Історично первинною є релігійна інтерпретація і має відношення до Святого Духу і виражає ступінь перетворення людини під впливом Божої Благодаті [4, с.380]. В світському розумінні, духовність – засада людської унікальності, вираження невичерпної душевної краси. Таким чином, поняття «духовність» близьке, іноді синонімічне поняттю «релігійність».

Актуальність дослідження релігійності як усуспільнення релігійних мисленєвих моделей набуває особливої важливості коли йдеться про вивчення стану релігійності певних шарів суспільства чи соціуму в цілому, коли постає завдання обґрунтування параметрів-маркерів поширеності релігійної свідомості, що має велике значення при кількісних (статистичних) вимірюваннях.

Переносячи біогенетичний закон Е.Геккєля на розвиток духовної культури щодо розкриття філогенезу в онтогенезі є сенс починати аналіз структури релігійності з менталітету, як «сформованої системи елементів духовного життя певних індивідів та спільностей» [6, с.232]. Менталітет соціальних спільностей на початковому рівні задає індивідуальну «тропність» до певних загальних та специфічних форм, способів пояснення та дієвого реагування на життєві «виклики», утримує у собі базові для певної соціальної спільності, аспекти світогляду, що виражаються в певних переконаннях, на базі яких відбувається світосприйняття, світорозуміння, які, в свою чергу, є базою до практичних вчинків.

З боку форм передачі досвіду народу мова йде про звичаї, традиції, які зберігаючи квінтесенцію спільності задля збереження її живучості відкриті до новацій, які самі згодом стають традиціями. Таким чином, менталітет народу на свідомому та напівсвідому рівні утримує в собі і певну форму релігійності.

Народна релігійність – історично синкретичне явище, для прикладу, українська релігійність формально сплітається з кількох коренів та стовбурів: народної релігії, що йде з дохристиянських часів, ортодоксального християнства православної, католицької, уніатської гілок, з хазарських часів органічно вплітаються стовбури юдаїзму та ісламу, в наші часи розквітли паростки індуїзму та буддизму. Століття етатичного патерналізму у відношенні до християнства та життєдіяльність інших конфесій на теренах України, породили доволі строкатий, непереборний для ортодоксів релігійний симбіоз.

Загальна релігійність отримує свій розвиток у діалектичному взаємозв’язку релігійності народної та релігійності елітарної, що обумовлена небагаточисельністю еліт (насамперед церковних) їх освіченістю, узурпацією та монополізацією функцій духовного, політичного, економічного керування та протиставлення себе іншим соціальним угрупуванням.

З огляду на часову перевіреність лояльності до держави, релігійність може варіювати від традиційних до нетрадиційних форм. Висвітлюючи з боку організованості та керованості релігійність розглядається як інституціональна та неінституціональна. Інституціональна корелює з церковною організацією, стійкою віросповідною основою, що виділяється управлінською ієрархічною структурністю і сформованою, усталеною обрядовістю. Неінституціональні форми релігійності описуються як ті, що прагнуть до інституціональної збалансованості, але в сьогоденні їх відрізняють не остаточно сформовані віросповідні основи, "демократія" в управлінській структурі і явна перевага ритуально-обрядової сторони релігійної діяльності [1, с.64].

Представлені колективні форми (інституціональні та неінституціональні) можна доповнити, поширеною нині, деінституціональною релігійною діяльністю, що за більшістю випадків віднесена нами до індивідуалізованих "богошукаючих" форм, яка полягає в культивуванні індивідуально значущих, синтезних форм релігійності.

Кожний з наведених вище типів релігійності має свої соціальнозначущі переваги і недоліки, так інституціональність часто формальна і обмежує ініціативу вірян, неінституціональність припускає неофітську залученість до усіх форм релігійної діяльності, надаючи свободу самореалізації і пов'язану з нею неврегульованість розвитку особистості, містить велику вірогідність входження в "зону" культової деструктивності.

Деінституціолізована індивідуальна релігійність будується на розвідках особистісних духовних смислів, та все одно тяжіє до пошуку однодумців, переростає у об’єднання, громади, клуби розвитку особистості, вивчення певної культурної спадщини, та інші, які поволі проходять шлях від неформального до формального громадського об’єднання, поступово стикаючись із проблемами інституціональних та неінституціональних форм релігійності.

Релігійність, як звернення до засобів релігій в вирішенні життєвих проблем має соціальні, гносеологічні та психологічні засади, які в знятому вигляді відповідають різноманіттю функцій, що несе релігія у якості форми суспільної свідомості. А саме, соціальна засада реалізується в комунікативній чи нормативній функції, гносеологічна – у світоглядній, психологічна – у компенсаторній функціях. Звісно функції та засади не відокремлені одні від інших, а діалектично пов’язані.

Як явище соціокультурного плану, релігійність складається із релігійної свідомості, специфічних культових дій та матеріальної бази релігійної діяльності. Суб’єктом та об’єктом релігійної діяльності є віруючі люди, які умовно розподіляються на служителів культу та парафіян.

Релігійна свідомість, як база релігійності, вкорінена в віросповіданні, яка виражається в трьох формах: віри в буття надприродних сил (Бог, ангели, демон та інш.), у зв'язок між людьми та цими надприродними силами, та у властивості певних матеріальних атрибутів здійснювати зв'язок надприродних сил та людини.

Релігійні (культові) дії полягають у безпосередньому відтворенні священнослужителями зв’язку між парафіянами та надприродними силами, через виконання традиційно закріплених ритуалів, часто за допомогою певних спеціальних образів-атрибутів. Соціальним значенням цієї діяльності виступає виховання парафіян у дусі релігійних норм громадського життя через доведення до усвідомлення перманентності їх зв’язку з надприродними силами, згуртування їх навколо певних релігійних ідей, певних місць відправлення своїх духовних потреб. Ідеальною метою такої діяльності є «обожнення миру», тобто нівелювання різниці між світами божим та мирським.

Матеріальними підвалинами відтворення названої релігійної діяльності та релігійної свідомості, певного типу соціальних зв’язків є культові споруди, майно, на базі яких здійснюються культові дії, підготовка священнослужителів та інші заходи.

Природно, що ніяка релігійність, культура релігійності, – неможлива без релігійної особистості. Релігійна особистість — це окрема людина в сукупності її суспільних якостей, в якій релігійні властивості мають певне місце, що здатна стати суб'єктом релігійної діяльності. Саме цій особі властива така якість як «релігійність», яку в залежності від кута розгляду проблеми визначають то як «суб’єктивну якість індивіда чи групи, що проявляється через сукупність поглядів і дій, що надає суб’єктам системи орієнтацій та об’єкт поклоніння» [10, с.93], чи соціокультурну якість індивіда, що виражається у сукупності релігійних ознак (І. Яблоков), чи як «певний тип духовно-морального стану людини, людських співтовариств або народу в цілому, що виражає особливості, зміст, спрямованість, глибину і масштаб релігійної віри й усю повноту її життєвих проявів» [5, с.1]. Між тим, у наведених визначеннях бракує зв’язку суспільної теорії із суспільною практикою, тобто нема ясності щодо втілення, представленості критеріїв релігійності, тому зробимо уточнення, релігійність – є мірою відповідності, проявленості релігійних настанов певної конфесії у життєдіяльності певного індивідуума чи спільності. Релігійність утворюють відповідна віра, уявлення, відчуття, потреби, ідеї, а в поведінці: виконання релігійних обітниць та настанов, відвідини храму, здійснення релігійних обрядів, святкування релігійних свят, паломництво. При цьому духовність виступає родовим поняттям до релігійності. Духовність – міра відповідності життєвої практики індивіда чи іншої соціальної одиниці загальнолюдським моральним принципам та настановам. Духовність характеризує особистість з точки зору міри освоєння нею духовної культури, у тому числі і релігійної.

В умовах кризи держави, ідеологічного вакууму, релігійного ренесансу закономірною є пріоритетна увага державців до православної церкви як перевіреного часом союзника. Все частіше проголошується тотожність релігійної та державної приналежності. Хоч державні та релігійні інституції сприймаються як відокремлені, фактично вони є тісно пов’язаними в вирішенні загальнодержавних завдань. Разом із тим, юридичне возз'єднання православної церкви і держави не відповідає релігійній ситуації в суспільстві. Позиції інших конфесій є достатньо впливовими за рахунок духовної і соціальної активності їх прибічників, соціологічні опитування виявили зростання проміжної, не конфесійної релігійності, разом із тим, люди, які відносять себе до «православних» за культурною приналежністю, часто не володіють основами віровчення [8, с.1].

Нагальна ситуація вимагає православно-освітніх зусиль з боку церкви і держави. Фактично державну підтримку мають освітні православно-християнські програми, які часто одержують статус культурних, етичних, моральних, але навіть така «м'яка» форма «другого хрещення» (С. Хантингтон) викликає протести інших релігійних конфесій [7, с.1].

Разом із тим, в реальній суспільній ситуації домінуюча роль православ'я у східноєвропейському пострадянському просторі делегує інституції більшу частину відповідальності за формування світогляду майбутнього покоління українців та росіян, що, зрештою, пред'являє до православної церкви еталонні вимоги відповідності слова і діла, коли харизматичність окремих священиків може «розвінчуватися» церковно-інституціональною реальністю, схиляючи потенційно вірного не до воцерковлення, а, на приклад, до деінституціональної релігійності.

Список літератури

1. Балагушкин Е.Г. Структуры религиозной деятельности (К определению понятий «церковь», «секта», «культ», «богоискательство») /Е.Г. Балагушкин // Вопросы научного атеизма. - 1989. – №39. – С.64-85.

2. Бенвенист Е. Словарь индоевропейских социальных терминов / Е. Бенвенист. М.: Наука, 1995. С. 394.

3. Воловик В.И. Философия религиозного сознания: монография /В.І.Воловик. – Запорожье: Просвіта, 2009. – 216с.

4. Катехизис. Комиссия священного синода русской православной церкви по вопросам христианского единства. - К.: Издание украинской православной церкви. – 1991. – 416 с.

5. Мальцев М. (священник) О русской православной религиозности /М. Мальцев [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.samara. оrthodoxy.ru/Hristian/Malcev1.html

6. Менталітет. Соціальна філософія: Короткий Енциклопедичний Словник / [Заг.ред., уклад. В.П.Андрущенко, М.І.Горлач]. – К.-Х.: ВМП Рубікон, 1997. – 400с.

7. Мусульманское духовенство – против «клерикализации России» / Агентство Политических Новостей. Проект Института Национальной Стратегии. 2007-08-17[Электронный ресурс]. – Режим доступа://http//www. apn.ru/news/print17603.htm

8. Опитування Центру Разумкова підтверджує стабільний рівень релігійності українського суспільства. 26.02.2008, [15:11] (Релігія і суспільство) [Електроний ресурс]. – Режим доступу:http://www.risu.org.ua/freedom/news/ article;20926/

9. Религия. Философский словарь: 6-е издание / Под ред. И.Т. Фролова. – М. Политиздат, 1991. – 560с.

10. Рязанова Л.С. Релігійне відродження в Україні: соціокультурний контекст /Л.С. Рязанова. К.: «Біла криниця», 2004. – 240с.

11. Яблоков И.Н. Проблема определения религии / И.Н.Яблоков. [Электронный ресурс].- Режим доступа:http://www.religare.ru/article21.htm# back

Надійшла до редакції 13.05.2011

И.И. Каприцын Запорожский национальный университет СТРУКТУРА РЕЛИГИОЗНОСТИ На основе диалектического подхода производится анализ структуры религиозности как социально-философского понятия, что, в свою очередь, позволило уточнить определение исследуемого понятия. религиозность, структура, религиозная культура, ментальность, религиозное сознание, религиозная личность

I.I. Kapritsyn Zaporizhzhyа National University STRUCTURE OF RELIGIOUSNESS On the base of dialectical approach the analysis of structure of religiousness is done as a social philosophical concept, that, in its turn, allowed to specify the determination of the investigated concept. religiousness, structure, religious culture, mentality, religious consciousness, religious personality