Додонов Р

На сторінках „Ноосфери і цивілізації” ми неодноразово зверталися до найрізноманітніших аспектів творчої спадщини академіка Вернадського. Зазвичай ми шануємо Володимира Івановича як геолога, засновника сучасної біогеохімії, кристалографії і радіогеології; але не буде перебільшенням твердження про те, що представник майже кожної галузі наукового знання може знайти в його працях ідеї, які не втратили своєї актуальності до сього дня.

Всупереч поширеному сьогодні погляду на постать цього мислителя як на природодослідника зазначимо, що захоплення В.І.Вернадського історією людства було постійним і глибоким. На цей аспект його творчості звертали увагу Г.Аксьонов, Л.Гумільов, С.Микулинський, Н.Моїсєєв, І.Мочалов, А.Огурцов, Ю.Олейников, О.Оносов, К.Сапицький, М.Тімофєєв-Ресовський та інші [Див.: 1]. Методологічним особливостям історичного пошуку академіка В.І.Вернадського були присвячені і деякі авторські публікації [2].

Проте, враховуючи невичерпність теми „Вернадський-історик” має сенс ще раз – у рік 90-річчя Академії наук України і 145-річчя з дня народження В.І.Вернадського - розглянути оригінальний і самобутній внесок цього вченого-енциклопедиста у історичну науку.

Шанувальники російської історії згадають, насамперед, іншого історика Вернадського – професора (третього поспіль професора у роду Вернадських) Йєльського університету (США) Георгія Володимировича, автора чисельних робіт з історії Росії, прихільника євразійства. Але й у його батька існувал досить стійкий інтерес до історії суспільства.

Цим інтересом просякнуто все його творче життя, починаючи з молодих років. Біограф академіка Г.Аксьонов пише, що в харківський період життя юний Вернадський серед перших книг здолав „Історію Російську” Татищева, не дивлячись на архаїчну мову цього твору. Цікавила Володю і українська історія. „Абсолютно захоплювали книги про подорожі і відкриття. Так дві області: історія і природа – час і простір – назавжди залишаться головними і викличуть трохи пізніше коливання: чи поступати на історичний або на природничий факультет?” [3, с.15]. Можливо, саме це коливання і подальший свідомий вибір на користь природничого факультету Санкт-Петербурзького університету обумовили появу Натураліста, позбавивши нас Історика із світовим ім'ям.

Але Володимир Вернадський був „істориком і гуманітарієм у самому широкому смислі..., тим більше, що він не жив однією наукою. Його діяльність заткана у нашу вітчизняну історію” [3, с.6]. Зацікавленість історією, як бачимо, розпочинається у юнацтві, коли у Вернадського „пробуджується інтерес до слов’янства. Збирає вирізки з газет і виписки в окремі папки із назвами: „Нотатки про взаємні стосунки слов'ян між собою та іншими націями”, „Боротьба слов'ян за існування” [3, с.19].

У листі до Наталії Єгорівни Вернадської від 01.08.1888 Володимир Іванович згадує: „Справжній переворот зробило в мені захоплення історією – війна сербів з турками та інш., у всі гімназичні роки після 1976 року я нічому не навчився, якщо не враховувати величезної, зараз значною частиною забутої кількості історичних фактів і деяких поглядів та ідей, ретельно, але по-окремості продуманих” [4, с.105].

„Дивна боротьба, - продовжує він у листі від 3 січня 1889 року, - Більш за все мене захоплюють, з одного боку, питання історичного життя людства та, з іншого – філософські аспекти математичних наук. І я не пішов ані по тій, ані по тій галузі. Не пішов по історичній, тому що бажав раніше отримати підготовку природничо-історичну і потім перейти на історію, не пішов по математичній, тому що не вірив і не вірю у свої математичні здібності” [4, с.117-118].

Під час навчання у Санкт-Петербурзькому університеті Вернадський відвідує лекції з історії, філософії, політичної економії. „Він інстинктивно прагне всеохопленості, але побоюється поверховості” [3, с.23]. Й після закінчення університету в душі Вернадського постійно протікає непомітна „історична робота”, яка лише інколи „проявляє себе свідомо, тобто у думках, спостереженнях, враженнях від читання і поїздок. В основному вони викликаються читанням, особливо любимої історичної літератури. Читає Фукідіда та „Історію занепаду і руйнування Риму” Гібона, твори із стародавностей Середньої Азії. До історичних джерел прирівнює комедії Аристофана і Лопе де Вега. Вони надають більш цілісне уявлення про епоху, ніж аналізи і дослідження” [3, с.77].

Історичні дослідження самого В.І.Вернадського умовно можна поділити на три категорії. По-перше, це безпосередньо історичні праці як, наприклад, „Угорська Русь з 1848 року”, яку він почав писати ще студентом, а опублікував тільки у листопаді 1919 року під назвою „Про Угорську Русь” [5, с.86]. Іншій приклад – переклад статті англійського історика про стан кооперації в Англії, яку Володимир Іванович опублікував у журналі свого батька, професора політичної економіки і статистики. Саме за цей переклад у 1881 році царською цензурою батьківський журнал був заборонений.

По-друге, це праці з історії науки – як світової, так і вітчизняної. Тут доречно буде вказати на такі його роботи як „Нариси з історії природознавства в Росії в XVIII сторіччі”, „Нариси з історії Академії Наук”, „Роботи з історії знань” та інші. Примітно, що В.І.Вернадський відносився до архівних джерел із відповідним шануванням, притаманним справжньому історику. Наприклад, працюючи в Гаазі, для вивчення рукописів і друкованих документів раннього періоду Нового часу, на який припадає початок європейської науки, Вернадський спеціально вивчає голландську мову. Можна погодитись з А.П.Огурцовим в тому, що „в ході свого історичного аналізу В.І.Вернадський розкриває ті конкретні умови, які виявилися вельми значущими для виникнення і розвитку наукового світогляду. Включення в історію природознавства широкого культурного і соціального фону – така важлива особливість його концепції” [6, с.725].

По-третє, не слід забувати й про філософію історії Вернадського, яку завершує його ноосферна гіпотеза. Саме ноосферологія, хоч і виходить за межі розгляду даної статті, є своєрідною „візитною карткою” досліджень В.І.Вернадського у сфері гуманітарного знання, відтіняючи тим самим вказані вище маловідомі історичні роботи академіка. Проте, нотатки, щоденники, багата епістолярна спадщина свідчать про напружені пошуки Володимира Івановича загальних закономірностей історичного розвитку. Це – декілька нарисів, присвячених життєвому часу [7, с.324-420], й лист до В.В.Водовозова від 22 жовтня 1888 року (Про роль народу як відгомін космічних сил) [8, с.437-441], й міркування”Про роль особистості в історії” (серпень 1892 р) [9, с.442-445].

Наприкінці ХІХ століття, коли Володимир Іванович остаточно сформувався як зрілий природодослідник і коли він активно звертається до історії науки, у самій науці-історії точилась запекла боротьба декількох конкуруючих парадигм. З середини цього століття в історію проникає позитивізм. Голосно декларує про себе історичний матеріалізм К.Маркса і Ф.Енгельса з їх вченнями про суспільно-економічну формацію і соціальну революцію. У Німеччині заочна дискусія між В.Дільтеєм і В.Вундтом закінчився розподілом наук на „номотетичні” та „ідеографічні”, закликами до створення „розуміючої історії”. У Франції з 20-х років ХХ століття набуває популярності так званна „Нова історична наука” школи „Анналів”. Свій слід в історичних дослідженнях залишили герменевтика, феноменологія, системний підхід. До цього слід додати різноманітні релігійні версії історії людства із власними методологічними настановами. Серед останніх особливо слід вказати на історіософські уявлення російських істориків (М.Щербатова, М.Карамзіна, С.Соловйова) та філософів (Вол.Соловйова, П.Флоренського, М.Бердяєва).

На цьому фоні Вернадський-історик тримається окремо. Він не декларує своїх історико-методологічних симпатій на користь будь-якої з названих історичних шкіл. Любителі „наклеювати ярлики” неодноразово обирали Вернадського в якості мішені критичних випадів, але частіше за все без особливого успіху. Переконавшись у неефективності поверхової критики, прибічники історичного матеріалізму почали „загравати” з Вернадським, намагаючись приєднати його до лав будівельників комунізму. („Для нас зараз не є суттєвим, - писав, зокрема, П.Г.Кузнєцов у 1987 році, – знав чи не знав В.І.Вернадський про проблеми, що хвилювали засновників марксизму. Важливо, що саме він зробив більше, чим будь-хто інший, у рішенні цих проблем. До ідей комунізму, як зазначив Енгельс, є два шляхи: перший шлях – шлях... пролетаря, якому не має що втрачати, окрім своїх кайдан; інший шлях – шлях... вчених-теоретиків, для яких не має нічого дорожче, ніж істина. В.І.Вернадський прийшов другим шляхом. Історія природи й історія суспільства виявилися пов’язаними у єдиний нерозривний ланцюг еволюції” [12, с.48]).

Самостійний почерк в історичній науці, на наш погляд, В.І.Вернадському вдалося знайти тому, що він вбачав головне протиріччя світового історичного процесу не в площині інтерсоціальних відношень, а в площині „людина – природа”.

Будучи натуралістом, він не міг не бачити, з одного боку, своєрідного розколу між цими двома площинами, а з іншого – необхідності його методологічного подолання. Неодноразово підкреслюючи, що людство стає величезною геологічною силою, Вернадський – задовго до глобальної екологічної кризи – прогнозує ті негативні наслідки історичного прогресу, які можуть привести людство до загибелі, отже, наблизити „кінець історії”. Для вченого важливо побачити історію людства в контексті більш широких природних процесів – історії планети, космічної історії.

Вивчиючи взаємоперетворення („міграцію”) хімічних елементів та енергії під впливом живої речовини, Вернадський приступає до аналізу соціальної історії через виявлення специфічних ознак хімічної міграції, викликаною діяльністю людини.

Однією з світоглядних проблем, що суттєво впливає на розуміння історичного процесу, є проблема початкової розбіжності властивостей живої і косної речовини. Вернадський підтримує і всебічно пропагує „принцип Реді”, який проголошує: „Все живе від живого”. Цей принцип примушує його переусвідомити загальну картину виникнення життя на Землі, що Вернадський і здійснює у роботі „Початок і вічність життя”. Визнання „одвічності” біологічного життя на планеті не може не коригувати наших уявлень про антропогенез та початок соціальної історії.

Але Вернадського цікавить більше інша проблема, яка також витікає з його світоглядних переконань про якості живої речовини, а саме – виявлення в ній загального й особливого на рівні соціальної матерії. Вчений підкреслює, що людство в його історичному розвитку надає приклади принципово нових властивостей живої речовини біосфери. На відміну від біохімічної міграції, породженої життєдіяльністю всіх інших видів і форм життя, людина впливає на ці процеси не тільки життєдіяльністю свого біологічного виду, а, насамперед, матеріально-перетворюючою діяльністю. Біогеохімічна діяльність людини за своїм обсягом й інтенсивністю значно перевершує міграцію, обумовлену біологічними процесами.

На підставі емпіричних узагальнень Вернадський констатує, що вплив людини на біогенні процеси міграції в біосфері зокрема, і біогеохімічні коловороти речовини і енергії – взагалі - з часом починає перевершувати біосферні процеси в цілому. Порушуючи хімічний склад, людина змінює лик Землі, глибоко перебудовує її структуру, створює принципово новий хімічний склад планети, новий стан біосфери, стає автотрофним, тобто незалежним від інших форм життя.

Таким чином, людина виявляє особливі способи буття в біосфері, а його життєдіяльність не можна зводити до чисто біологічної. Для неї існують специфічні закономірності, які, між іншим, також відносяться до царини інтересів історичної науки. У пошуках цих закономірностей вчений самостійно підіймається від окремих фактів через емпіричні узагальнення до теоретичних висновків.

Загальні міркування В.І.Вернадського над загадками часу, виникнення життя, автотрофності людини, еволюції знань та інш. дозволяють вченому самостійно підходити до вирішення часткових проблем історичної науки. Характерно, що Вернадский-історик і Вернадский-природодослідник творили в межах однієї і тієї ж методологічної парадигми. „Мені здається, - писав Володимир Іванович у листі до дружини 18 серпня 1888 року, - що процес роботи, склад розуму скрізь однаковий, якими б питаннями ми не займалися: чи історією римської держави, будовою твердої матерії або вихованням людини – і скрізь поступово виробляється загальна розумова атмосфера фактів і понять, для всіх однакова. Я особисто вважаю найкращим шлях часткової певної невеликої роботи, під час якої ти з'ясувала б собі і всі питання, з якими ти стикаєшся; щоб ти при цьому продовжувала знаходиться au courant всього, що зараз у цій галузі відбувається. Таким чином: 1) розробка часткового питання за джерелами і 2) стеження і прояснення всього нового, що виходить” [5, с.117].

В історичних текстах Володимира Івановича звертає на себе увагу їх емпірична обґрунтованість. Відправною точкою його міркувань виступають не теоретичні конструкти істориків, що вже вписали конкретні події і факти в певну - запропоновану ними - логіку, а самі ці події і факти. В.І.Вернадський начебто деконструює історичну теорію, прагнучи самостійно пройти весь шлях пізнання. В усякому разі, рух його думки йде по шляху емпіричної індукції, прокладеної ще Френсісом Беконом. Очевидно, Володимир Іванович говорить як природодослідник і натураліст. Подібно тому, як в своїх геологічних експедиціях Вернадський спостерігав і фіксував наявність тих або інших властивостей мінералів, відзначав серед них загальне і особливе, поступово підіймаючись від одиничного до загального, він констатує специфічні риси різних народів і культур.

Допитливий погляд мандрівника, обізнаного не з чужих слів, а на особистому досвіді із специфічними рисами цих народів, схиляв В.І.Вернадського критично відноситись до прагнень окремих істориків „підігнати” факти під певну логіку, втиснути їх у „прокрустове ложе” „єдино вірних” вчень. При цьому такі умоглядні концепції, логічне як „очищене історичне” - очищене від випадковостей і драматизму людського життя - тільки і проголошувалося справжнім предметом історії. Пануючий в європейській науці у другій половині ХIХ століття еволюціонізм, а потім й історичний матеріалізм ґрунтувалися саме на осягненні логіки всесвітньо-історичного процесу, на виявленні загальних закономірностей, однаково значущих для всіх без винятку народів.

До речі, ставлення Вернадського до марксистської методології історичного аналізу було стримане і помірковане. Задовго до Жовтневої революції, а саме 17 серпня 1893, він залишив у своєму щоденнику такий запис: „Я думаю, що соціалізм будує свої теорії на підставі вивчення тих явищ, які відбулися в економічному житті за останні 70-80 років. Він виходить з припущення, що так само буде і далі. Тим часом такий висновок абсолютно не обумовлюється фактами, що спостерігаються. Розширення капіталістичного виробництва є до певної міри слідством введення пару etc. Що буде, коли буде легко застосовувати дармові величезні джерела енергії, як вітер, морський прибій, коли розвинеться електрика, коли передача сили на відстань стане надзвичайно доступною. Мені здається, що дуже багато що з найближчих соціалістичних реформ проводиться логічно і правильно демократичними радикальними партіями, але відмінність їх від соціалізму та, що вони виходять з визнання значення особистості, недоторканності свободи. А соціалізм заснований завжди на підкоренні особистості добробуту (економічному) більшості” [5, с.131]).

В.І.Вернадський не міг не бачити певної натяжки в розповсюдженні універсалістських моделей і схем без урахування особливостей, що емпірично констатуються. „Ми спостерігаємо, - писав він, - в різних частинах земної поверхні абсолютно замкнуті й незалежні цикли розвитку, які лише з великими натяжками і з великими пропусками можуть бути розглянуті як частини одного і того ж історичного процесу. Достатньо порівняти історію Японії і європейських держав протягом середніх віків, одночасну історію римських держав або держав Індії, історію Західної Європи і Московського царства” [10, с.76].

Академік піддавав сумніву доцільність формулювання єдиних рецептів розвитку всього людства. „Навряд чи, - писав він, - можна приймати історію людства за щось єдине і ціле. Хід історичного процесу кожної країни був значною мірою незалежний, і до останнього сторіччя зв'язок між окремими частинами людства був нерідко незначний і був часом відсутній” [10, с.76]. На користь всесвітньо-історичного номіналізму ним наводяться два аргументи: по-перше, зазначена констатація мультикультурності, наочно спостерігаємої поліваріантності історичних проявів, що не відповідають логічним схемам, а по-друге, неспроможність теорії безперервного прогресу, авторами яких були Тюрго, Кондорсе і Годвін.

„Але, - продовжує В.І.Вернадський, - не тільки ми не можемо говорити про єдиний всесвітньо-історичний процес в такому чисто реальному аспекті. Навряд чи можна говорити про нього і в більш відвернутому або глибокому значенні як це не раз робилося. Поза сумнівом, ці мислителі XVIII в. перенесли тут в область соціальних відносин ту віру і той настрій, які проникали наукове середовище XVII ст., будучи одним з мотивів її діяльності і залишилися в ньому дотепер одним з елементів наукового пошуку. Проте точне вивчення історії давно переконало, що зв'язок наукового прогресу з прогресом людських суспільств значно складніший і що немає ніякої можливості підвести історію людства під формулу прогресу, розглядати історичний процес як єдине нескінченне удосконалення або поліпшення життя згідно нашим етичним ідеалам або наближення – більш менш близьке – до „земного раю” [10, с.76].

Лише в науці і техніці розвиток протікає по шляху прогресу. Вернадський підкреслює, що наявність прогресу надає історії науки принципово інший, своєрідний по відношенню до соціальної історії вигляд. Саме прогрес робить науку загально-історичний феноменом. „Цього немає в інших сторонах культурного життя. Ми не можемо звести до єдиного процесу розвиток мистецтва, літератури, музики. Нам є дивними питання про абсолютний рух вперед творів Шекспіра в порівнянні з Данте або Есхілом або Гете і Толстого в порівнянні з Шекспіром. Безплідні шукання прогресу як єдиного процесу в історії архітектури, живопису або музики, в історії релігії або філософії. Всюди людські особистості надавали інколи такий повний вираз цим сторонам життя, який не був ніколи після того перевершеним. У різні історичні періоди досягався однаковий рівень підйому людської творчості. І тому ці різночасні створіння залишаються живими сторіччя. Філософія Платона залишається для нас таким же джерелом пізнання – живим і сильним, яким вона була дві тисячі років тому. Релігійні шукання Будди або Христа залишаються непорушними і живими тепер, як були тисячу років раніше. Неперевершена грецька архітектура; навряд чи можна говорити про прогрес в звичайному значенні цього слова стосовно музики або живопису” [10, с.77-78]. Отже, виявлення закономірностей щодо розвитку людства в цілому не заперечує випадковості історичної динаміки різних галузей культури або національної специфіки.

Певною мірою, саме це обумовило помірний антієвропоцентризм В.І.Вернадського. Цивілізаційний егоїзм європейців зовсім не є фактом для нього. У своїх дослідженнях Володимир Іванович неодноразово звертає увагу читачів на Схід, на „безбережні простори материкової Азії, де існують самостійні і малозрозумілі європейцям цивілізації: Індія, Китай, Японія”. В межах історії науки мислитель наводить виразні приклади історичного відставання Західної Європи, зокрема, від Китайської цивілізації у XVII столітті. „Китай був країною із стародавньою, своєрідною, високою культурою; поза сумнівом, в ці роки, при занепаді стародавньої культури, його військова могутність з початком владицтва маньчжур виросла і він з'явився більш важливою силою, ніж був сторіччя раніше. Було можливо думати, що таке ж відродження може відбутися і області наукової творчості” [10, с.84].

Інакше кажучи, аж до кінця XVII століття необхідність орієнтації ще одного різновиду культури-цивілізації – „відсталого православного Московського царства” - на Захід не вважалося аксіомою. „Здавалося, що між двома центрами цивілізації – Західною Європою і Китаєм – лежать країни варварств і напівварварств, першим форпостом яких була Московія. Високі уявлення про китайську цивілізацію викликало в освіченому європейському суспільстві кінця XVII в. потяг на Далекий Схід, аналогічний тому, який викликав у більш ранні століття епохи великих відкриттів легенду про християнське царство нащадків священика Іоанна в глибіні Азії” [10, с.84]. Вернадський вважав за потрібне вставити в третій розділ „Нарисів з історії природознавства в Росії” підрозділ „Коливання між Сходом і Заходом”, в якому узагальнюється досвід московських посольств до Китаю, у тому числі з науковою метою, включаючи проект Лейбніца щодо російського посередництва у зв'язках Європи з Китаєм, при якому Росія „з одного боку, з Європи, з іншою – з Китаю може узяти краще і знайти те, що обидві (країни) зробили” [10, с.86].

Важливою рисою історичних „шукань” В.І.Вернадського є їх підкреслений антропоцентризм. У наведених вище прикладах, на думку вченого, також „спостерігається історичний процес, але цей процес є наочним у все новому прояві форми виразу, пов'язаної із новим середовищем, новою расою, новими умовами життя, але по суті тут немає руху вперед у порівнянні з минулим. Всюди тут на перший план висувається людська особистість (курсів наш. – Р.Д.), і основою, яка дає початок цим сторонам життя, є нескінченна глибина і нескінченна різноманітність її прояву. Якщо тут, крім досягнення рівноцінного максимуму, в кожний історичний період існує процес іншого роду – всесвітньо-історичний прогрес, він може бути пов'язаний тільки з глибоким переродженням людської особистості в щось нове, невідоме, нам зараз чуже. Для цього або дуже нікчемні і малі ті 10 000 років, на які розповсюджується наше історичне споглядання в цих самих формах життя, або процес скоюється стрибками і ми цього перелому поки історично не спостерігали. Дотепер, при всій зміні людської особистості і умов її життя протягом історичних тисячоліть, ми відчуваємо незмінність основних її рис. Достатньо прочитати автобіографії, збережені нам протягом десятків сторіч. В різноманітності яскраво протягає незмінність. Тут ми бачимо зміну, але не бачимо прогрес” [10, с.77].

„У своїй глибокиі, дотепер недооціненій роботі „Думки про сучасне значення історії знань” (1927) Вернадський продемонстрував важливість врахування взаємодії біологічного і соціального чинників в ході історичного процесу. Прикладом явищ, створюваних в результаті такої взаємодії, вчений вважав тимчасову концентрацію талановитих осіб в небагатьох поколіннях і як ілюстрації наводив розквіт мистецтва, літератури і філософії в Стародавній Греції, літератури – у Франції у XVI-XVII і XIX століттях, математики – у Франції наприкінці XVIII – на початку XIX століття. У цей перелік можна додати і розквіт поетичних дарувань у „срібному віці” російської поезії – на початку ХХ століття” [5, с.24-25].

„Людський вимір” історичних уявлень В.І.Вернадського знайшов прояв також у ставленні до дискусійного питання про рушійні сили історичного процесу. В „Нарисах з історії природознавства в Росії” він детально зупиняється на проблемі впливу особистості на хід історії. "Був час, коли історія складалася лише з біографій осіб, що мали вплив або значення в житті, коли всі події зосереджувалися навколо осіб правителів. Інтерес до історії народу, до непомітних змін побуту, до історії безвісного натовпу був відсутній. Пізніше почалася зворотна крайність: стали виходити історія без осіб і без подій, пов'язана з вивченням вікового процесу розпаду або зміни суспільного устрою. Історія науки не може йти цим останнім шляхом. В науковій творчості завжди повинні діяти окремі особи, що підносяться в своєму житті… серед середнього рівня. І ці видатні люди не можуть бути замінені в більшості наукових відкриттів колективною роботою багато кого” [10, с.87-88].

У листі до Н.Є.Вернадської від 29.06.1893 Володимир Іванович висловлюється більш відверто: „Я багато думав у зв'язку з історією науки. Мені хочеться написати про значення особи у розвитку людської думки. Я мало вірю в масові сили в історії. Багато думав і про сумне непорозуміння російського інтелігента – громаду. Яка, по суті, російська людина – холоп в душі!” [5, с.130].

Взагалі, як показують роботи Вернадського, присвячені ролі Петра І, Гете, М.В.Ломоносова, „Пам'яті академіка К.М. фон Бера”, „Пам'яті В.В.Докучаєва (Сторінки з історії ґрунтознавства)”, „Пам’яті О.М.Краснова” і багато інших, В.І.Вернадський дуже високо ставив творчу особистість.

Підводячи підсумки сказаному, зазначимо, що історичні дослідження В.І.Вернадського демонструють дивовижну єдність емпіричного і теоретичного рівнів пізнання. З одного боку, Вернадський бережливо накопичує історичні факти, здійснюючи первинні „емпіричні узагальнення”, не нехтуючи деталями і нюансами історичних подій. З іншого боку, він розглядає історичні процеси в рамках більш широкого процесу розвитку Універсуму, намагаючись виявити закономірності розвитку останнього.

Такий підхід дозволив йому, піднявшись на рівень аналізу взаємодії різних форм матерії, розглянути Універсум як певну взаємозв'язану і взаємообумовлену систему, прослідити динаміку глобальної системи Природа-Суспільство, розкрити тенденції взаємодії і перспективи буття обох компонентів цієї цілісної системи. В.І.Вернадський завжди намагався представити предмет історичного пошуку в його цілісності, в його розвитку, в його зв'язку з іншими предметами і процесами. „Синтетичне вивчення об'єктів природи - її природних тіл і її самої, як „цілого” - неминуче розкриває риси будови, що упускаються при аналітичному підході до них, і дає нове. Цей синтетичний підхід характерний для нашого часу в наукових і філософських шуканнях. Він яскраво виявляється в тому, що у наш час грані між науками стираються, ми науково працюємо по проблемам, не зважаючи на наукові рамки” [11, с.288-289].

При цьому, стимулом практичної реалізації такого методу дослідження були, на думку В.І.Вернадського, не абстрактні умоглядні схеми, а внутрішня логіка аналізу і розвитку реальних історичних подій, практика життєдіяльності суспільства та його взаємодії з природою. Не випадково Володимир Іванович завжди підкреслював необхідність тісної співпраці наукового та позанаукового знання, зокрема – релігії і філософії, для мотивації наукової творчості.