Омелаєнко Г

Логотерапія В.Франкла, Dasen аналіз М.Босса, екзистенціальний психоаналіз Л.Бінсвангера, “антипсихіатрія” Р.Лейнга та деякі інші концепції засвідчили методологічне обертання західноєвропейської психологічної науки до екзистенціалізму, намагання провідних теоретиків-психологів та психотерапевтів використати екзистенціалістську традицію для потреб вдосконалення медичної, психоаналітичної та психотерапевтичної практики на європейському континенті. І все це відбувалося іще за життя таких відомих представників і створювачів екзистенціалізму, як М.Гайдегер, К.Ясперс, Ж.-П.Сартр, М.Мерло-Понті та ін.

Практика західноєвропейської трансформації методологічного підгрунтя психологічних наук за допомогою постулатів екзистенціалізму здебільшого зводилася до безпосереднього застосування екзистенціалістських кліше, які пропонували те чи інше розуміння способу існування індивіда в сучасному світі. За допомогою таких кліше і намагалися інакше побачити і проінтерпретувати певний характер психоемоційного відтворення сенсу існування. І Dasen аналіз, і екзистенціальний психоаналіз за своєю сутністю були практикою накладання психотерапевтом екзистенціалістської матриці, через яку відтворювалося відповідне розуміння екзистенції, на загальну картину психоневрологічних симптомів, спробою інтерпретації причин виникнення неврологічної симптоматики й можливих шляхів позбавлення від неї. Сама екзистенціалістська теорія в даному випадку практично виступала як безсумнівне і незаперечне світоглядне й методологічне кліше, певна теоретична формула, яка давала можливість зрозуміти й проінтерпретувати сутність людського існування і не потребувала ніякого вдосконалення. Тому цю психотерапевтичну й психоаналітичну практику, слід визнати практикою довколоекзистенціалістською, практикою, яка ні в якому разі не порушувала класичноекзистенціалістські постулати й класичноекзистенціалістську теорію в цілому.

Екзистенціальну психологію подеколи ототожнюють, або ж визначають і як психологію гуманістичну. І певною мірою це справедливо. Одні й ті самі персоналії, ті самі теми розробок, те ж саме спрямування, той самий предмет аналізу. Єдиним неспівпадінням на перший погляд може видатися назва та її існування в процесі історичного формування самого напрямку. Адже і К.Роджерс, і А.Маслоу, і Дж.Олпорт, і Р.Мей свого часу виступили спочатку засновниками психології, яка була визначена як екзистенціальна, і метою її створення вбачали вироблення нової теоретико-філософської основи для сучасної психології, яка б базувалася на класично екзистенціалістських ідеях та концептах, оскільки і біхевіоризм, і фройдизм, і гештальт-психологія, і інші варіанти тогочасної “теорії” психологічних дисциплін, на їхню думку, перестали відповідати нагальним потребам психотерапевтичної та психоаналітичної практики.

Згодом, коли стало зрозуміло, що у так званому “третьому спрямуванні” західноєвропейської та американської психології окремо формуються концепції екзистенціальної, гуманістичної, феноменологічної психології, психології особи, а їхні представники навіть в Америці гуртуються довколо різних теоретичних видань, таких як журнал «Індивідуальної психології», журнал «Екзистенціальної психіатрії», «Ревю екзистенціальної психології та психіатрії», журнал «Гуманістичної психології», «Американський журнал психоаналізу» тощо, А.Маслоу зробив спробу розділити ці терміни. Проте такий розподіл, а, точніше, аргументація такого розподілу виявилася не зовсім переконливою.

І екзистенціальна, й гуманістична психології на сьогодняшній день практично виступають єдиним концептуальним утворенням і за своїм теоретичним підгрунтям, і за тематикою досліджень, і за їх спрямуванням, і навіть за прізвищами вчених-дослідників, на яких посилаються вчені та критики, коли представляють ці напрямки.

Разом з тим, вони є і деяким збірним поняттям, яким позначують різні спроби застосування класичноекзистенціалістської методології для формування психотерапевтичних підходів, в яких превалюючими вважаються вільний розвиток особистості, її унікальність, усвідомлення власної відповідальності людини за формування свого внутрішнього світу, вибір власного життєвого шляху.

Водночас з суттєвими іноваціями в американській екзистенціальній психології були успадковані головні, принципові характеристики західноєвропейського Dasen аналізу та екзистенціального психоаналізу.

Перш за все, такою була традиція висвітлювати специфіку існування людини у кризових граничних ситуаціях за допомогою аналізу її почуттів. По-друге, традиція заперечувати дієвість інших психотерапевтичних та психоаналітичних підходів у практиці лікування й способах розуміння людського буття. Людина, стверджували засновники екзистенціальної психології, є настільки складною системою, що саме цей чинник, який дотепер не був врахований класичною психологією, доводиться враховувати саме психології екзистенціальній: «…Мислення, так само, як і пізнання, може бути спонтанним і пасивним сприйняттям чи творенням, невмотивованою, яка не потребує зусиль, щасливою експресією природи та організму, коли події скоріше дозволяють відбутися, ніж примушують зробити це, так само, як це відбувається, приміром, з духмяним запахом квітки чи яблуні на дереві» [5, с.128], - читаємо у праці А.Маслоу “Мотивація та особистість”. Усталений в класичному екзистенціалізмі символ-екзистенціал тривоги засновник екзистенціальної психології Р.Мей, наприклад, спробував вилучити з фройдистської її інтерпретації, де вона розумілася як певна реакція людини на загрозу втрати своєї любові (втрати об’єкта сексуального бажання). Для нього більш доцільним і переконливим було кіркегорівське пояснення, як переживання індивідом можливої втрати в житті свого істинно людського призначення, як наслідок переживання його боротьби із небуттям, зі смертю.

Найголовнішою метою спільного проекту Р.Мея, А.Маслоу та інших представників екзистенціальної психології виступила ідея “гуманізації” сучасної психоаналітичної та психотерапевтичної практики, наближення її до нагальних проблем кожного конкретного індивіда у новому технологічно-комп’ютерному суспільстві. А головною темою та предметом екзистенціальної психології, навіть у частині її “розходження” з іншими її сучасними напрямками, стала реальність людських почуттів - або інтерпретація значення цієї реальності у якій А.Маслоу, наприклад, стверджував, що він досліджує “суб’єктивні переживання індивіда з позиції внутрішнього досвіду” [6, с.133 ].

По-третє, в обох випадках і у випадку західноєвропейської традиції екзистенціального психоаналізу, і у випадку американської екзистенціальної психології класичний екзистенціалізм виступив і як теоретичне підгрунтя для філософсько-світоглядної основи новостворюваних теорій, і як засіб для розбудови нової методології аналізу предмета досліджень та методики психотерапевтичної та психоаналітичної практики. Хоча на континентальну школу вплив здебільшого мали ідеї М.Гайдегера, К.Ясперса та Ж.-П.Сартра, а на екзистенціальну психологію – ідеї С.Кіркегора, А.Камю, П.Тілліха, У.Баррета у їх синтезові з суто американськими філософськими традиціями. Вплив ідей представників класичного екзистенціалізму різнився не тільки в межах різноконтинентальних традицій, а й в кожному індивідуальному випадку, коли, наприклад, Л.Бінсвангер віддавав перевагу ідеям М.Гайдеггера, М.Шелера, М.Бубера; М.Босс звертався переважно до праць Е.Гусерля та М.Гайдеггера; а Р.Мей – до творчого спадку С.Кіркегора та П.Тілліха.

По-четверте, представники екзистенціальної психології продовжили й розвинули орієнтацію західноєвропейського психоаналізу на заперечення дієвості раціоналістичних методів в пізнанні психічної реальності, об’єктивності як обов’язкової характеристики в досягненні достеменних результатів такого пізнання, й зайнялись подальшою розбудовою інтроспективної психології, яка досліджувала психоемоційний комплекс людської істоти за допомогою внутрішнього досвіду. В одному з теоретичних розділів власної праці “В напрямку до психології буття“ (1968), який мав назву „Чому психологам варто навчитися у екзистенціалістів?” А.Маслоу стверджував, що: “Екзистенціалізм… допомагає нам зрозуміти обмеження словесної, аналітичної, концептуальної раціональності. Він уособлює напрямок мислення, яке повертається до безпосередності переживання, досвіду, як попередньої умови створення будь-якої концепції…” [6, с.39].

А.Маслоу проінтерпретував роль класичного екзистенціалізму в психології, як феномену, що допомогає досліджувати “глибинні виміри буття”, як протиставлення “дрібному, легкомірному способу існування” людей, як своєрідну форму захисту від знецінення та знищення цінностей людського існування. Дуже можливо, писав А.Маслоу, що екзистенціалізм не просто збагатить психологію. Він може також надати додатковий поштовх до створення нової її сфери, різновиду “психології повністю розвинутої Самості та її способу існування” [6, с.41].

Подібним чином витлумачували роль філософії класичного екзистенціалізму в процесі формування американського різновиду екзистенціальної психології і інші вчені. Нагадуючи, що екзистенціалізм є суто європейським явищем, американські дослідники Ф.Александер та Ш.Селесник спробували у своїй праці «Людина та її душа…» дослідженні відповісти на питання, чому ж все-таки він за останні кілька десятиліть знову відродився на американському континенті. Й прийшли до висновку, що це сталося через відтворення психоаналізу як інтроспективного дослідження духовного та психологічного світу людської істоти, яке знову набуло актуальності за умови збільшення відчуття соціального, ідеологічного, ціннісного, духовного протесту людей проти способу їхнього існування в сучасному світі. Для психотерапії, відзначили вони, маючи на увазі передусім традицію західноєвропейського психоаналізу, є надзвичайно важливим, що в процесі лікування беруть участь дві особи, а не, як це стверджує теорія класичної психотерапії, паціент та деякий чистий екран, на якому відображуються почуття хворого. Пропагуючи свою теорію про корегуюче емоційне переживання, Ф.Александер підкреслював, що феномени перенесення і контрперенесення не вичерпують усіх методів терапевтичного змагання, що містить в собі значно більше, ніж елементарне повторювання емоційних реакцій поміж паціентом та лікарем” [1, с.526 ].

Необхідність встановлення у практиці психотерапії та психоаналізу специфічного контакту, особливого типу відносин поміж лікарем та пацієнтом – це іще одна спільна характеристика, яка об’єднує західноєвропейську традицію екзистенціального психоаналізу та американську екзистенціальну психологію та психотерапію. К.Роджерс, наприклад, у своїй праці “До науки про особистість” зазначав, що тільки за допомогою створення своєму, як правило, невпевненому у собі і скутому пацієнту ситуації для відчування певної свободи, він був здатний відкрити у практиці психоаналітики й психотерапії той самий простір, де тільки людина і може бути собою: „Мій досвід показує, що він (пацієнт – Г.О.) використовує свободу для того, щоби все більше і більше ставати самим собою. Він починає зламувати фальшивий фасад, скидати маски й ролі, в яких він раніше зустрічав життя” [11, с.364].

Дослідники екзистенціальної психології відзначають і деякі інші притаманні їй особливості, що поєднують її з традицією західноєвропейського екзистенціального аналізу. Наприклад, стратегія подальшої гуманізації сучасного гуманітарного знання. За умови аналізу людської природи та виникнення її психічних порушень представниками обох традицій, що вже відзначалося раніше, як правило, піддається критиці класичний психоаналітичний підхід і можливе ставлення до людини в межах його практичного застосування – до її бажань, життєвого вибору та інших цінностей. Психотерапевтичні прийоми у даному випадку не гарантують позбавлення індивіда від знеособлення, ізольованості, зовнішньому розрахунку його поведінки тощо. Натомість в екзистенціальній психології проголошується необхідність нівелювання відчуження особистості, максимально повне дослідження унікальності й універсальності її природи. Представники гуманістичного напрямку в психотерапії схильні бачити людину істотою за своєю природою активною, яка виборює свої ідеали, самоутверджується, розширює свої можливості з майже безмежною здібністю до позитивного зростання. Тому зусилля психотерапевта спрямовуються тут, перш за все, на особистий розвиток пацієнта, а не просто на лікування його хвороби. Представники даного напрямку використовують такі поняття, як самовизначення, творчість, достовірність; застосовують методологію, яка дозволяє досягти максимальної інтеграції розуму, тіла і душі людини. Патологія ж розглядається як зменшення можливостей людської істоти до самовираження, як результат блокування, придушення її внутрішніх переживань, або втрати відповідності їм. Згідно з концепцією А.Маслоу, патологія – це, перш за все, ослаблення людини, втрата, або ж допоки що нездійсненність її людських можливостей. «Відсутність відповідності людини самій собі, відсутність психологічно сприйнятих орієнтирів і відсутність загальноприйнятних цінностей та правил виходу з конфліктних ситуацій… свідчить про намагання битися у зачинені двері» [8, с.12], - стверджує у цьому зв’язку у книзі “Проблема тривиги” і засновник екзистенціальної психології Р.Мей.

Ця трансформація була спрямована на позитивну переробку класичноекзистенціалістської концепції і за своєю сутністю дуже нагадувала спроби Отто фон Больнова створити позитивний варіант екзистенціалізму. У доповіді Асоціації гуманістичної психології, - стверджує у цьому зв’язку у передмові до російського видання праці К.Роджерса «Погляд на психотерапію…» Є.І.Ісєніна, - стверджується, що з самого початку гуманістична психологія займалася вивченням тих здатностей та можливостей індивіда, до яких не звертався ані класичний екзистенціалізм, ані позитивізм, ані біхевіоризм, ані психоаналіз, а саме - любові, творчості, проблемами розвитку особистості, реалізацією індивідом своїх можливостей, цінностями буття, становленням особистості, специфікою формування її сенсу буття тощо. Під цей критерій, на її думку, підпадали ідеї Ш.Бюлера, К.Гольдштейна, А.Маслоу, Дж.Олпорта, К.Роджерса, Р.Мея, Е.Фрома, К.Хорні, В.Франкла та багатьох інших учених [3, с.6].

Віддаючи у своїй праці «Відкриття буття» належне методологічній вартості екзистенціалізму та екзистенціальному аналізові («…Він займається онтологією, наукою про буття, і Dasein-буттям цієї конкретної людини, котра сидить перед терапевтом» [7, с.101]), розбудовував позитивний варіант філософії психологічної науки й принципи психотерапевтичного підходу до лікування невротичних ушкоджень психічного світу людської істоти і Ролло Мей. На його думку, психічно нормальна людина здатна сама знаходити конструктивні шляхи для самовираження. Світ є структурою смислових відносин, в яких існує особа, і в образі якого вона бере участь. Світ містить минулі події, які існують не об'єктивно, а в залежності від ставлення індивіда до них, від того значення, яке вони для нього мають і, звичайно, від того, як вони можуть вплинути на подальше його життя. Людина, на думку Р.Мей, весь час немов би «добудовує» свій власний життєсвіт.

Успадковуючи ідеї С.Кіркегора, Р.Мей ключовим поняттям для розуміння людського світу обирає поняття, або ж, точніше, символ-екзистенціал тривоги. Тривога, на його думку, неминуче присутня в людському житті. Бути людиною – означає бути стривоженим, стверджує цей американський дослідник. Відрізняючи невротичну стривоженість від феномену тривоги звичайної, Р.Мей визначає звичайну тривогу як реакцію людської істоти на загрозу її існуванню або цінностям, які індивід ідентифікує з своїм буттям. В ході нормального розвитку кожна людина переживає різні загрози такого характеру. Звичайна тривога, на думку Р.Мея, може мати різні джерела: скажімо, екзистенціальну уразливість по відношенню до можливих катаклізмів в природі, хвороб, смерті тощо. Джерелом тривоги можуть бути й феномени соціально-психологічного характеру. Наприклад, усвідомлення нездіснюваності потреби самореалізації. Усвідомлення причин виникнення подібних станів за допомогою дієвої методології, на думку Р.Мея, має неабияке позитивне значення.

Невротична ж тривога, за Р.Меєм, докорінно відрізняється від тривоги звичайної. Перш за все, вона є наслідком неадекватної реакції на об'єктивну загрозу. Така тривога передбачає негативний вплив на психіку індивіда і є швидше руйнівною, аніж конструктивною. Блокування усвідомлення, яке відбувається за умови домінування у психологічному стані невротичної тривоги, роблять людей значно більш уразливими по відношенню до можливих загроз іїхньому існуванню. Подеколи це трапляється і в ситуаціях, коли люди втрачають доступ до важливої інформації, за допомогою якої можна зрозуміти причини й джерело виникнення загроз і у певний спосіб впоратися з ними.

Саме тому Р.Мей і формулює у якості одного з головних принципів своєї екзистенціальної психотерапії принцип звільнення від невротичних страхів та невротичних станів за допомогою усвідомлення джерел і сутності «базисної тривоги», оскільки, на його думку, існує і зворотне відношення поміж усвідомленням тривоги і присутністю симптомів психічного захворювання. Тривога як страх за саме буття, повинна, на його думку, «розчинити» усі інші невротичні фобії. Усвідомлена індивідом тривога, на думку Р.Мей, може бути використана і для інтеграції «Я» людської істоти.

Підгрунтям невротичної провини Р.Мей вважає уяву людської істоти у якій вона засуджує власні дії, спрямовані супроти інших людей, існуючих соціальних правил, норм, цінностей та наказів батьків. “Звичайна” провина – це “заклик до совісті”, який закликає людину зважати, насамперед, на етичність й моральність своєї поведінки.

У своїх працях засновник екзистенціальної психології у її американській традиції Ролло Мей створює і своєрідну психологічну модель існування людини в сучасному світі, яку вважає “онтологічною умовою” такого існування. Вона містить в собі поняття центрованості (здатності мати мужність усвідомлювати себе окремим і незалежним центром всього оточуючого, затверджувати себе в цій якості); самоствердження – (спроможності реалізовувати свої потенційні можливості у власному виборі шляхів свого існування); співучасті (таланту співвідносити себе з іншими людьми, оскільки невротичні симптоми, на думку Р.Мея, і з'являються як наслідок домінування або ж нахилу до існування у занадто перебільшеній центрованості, або у занадто перебільшеній співучасності з іншими особами); самоусвідомлення (спроможності адекватно оцінювати самого себе, свої бажання і потреби, здатності формувати уявлення про себе до прийняття життєвоважливих рішень й доцільної дії); тривоги (за допомогою якої, згідно з Р.Мейєм, в людині привідкривається розуміння можливості її небуття). На відміну від “негативу” класичноекзистенціалістської моделі “перебування-індивіда-в-світі” у Р.Мея «необхідними умовами» такого перебування є і любов, і воля.

Воля розглядається Р.Мейєм як організуючий принцип, який вимагає від індивіда і рефлексії, і свідомого рішення при реалізації певних бажань. Інтенційні вольові акти, на думку американського дослідника, формують той смисловий контекст, з яким і має справу людина. Це – суттєва складова відповідного способу усвідомлення реальності, способу розуміння світу і самих себе.

Відповідно і мету психотерапії з огляду на специфіку власної концепції Р.Мей вбачає у дослідженні «базової» інтенційної структури пацієнта, яку у певних випадках необхідно відкорегувати, або ж перебудувати. Тому і процес психотерапії полягає, на його думку, насамперед, у синтезуванні, або ж відновленні в психічному світі індивіда трьох його здатностей – здатності бажання, здатності до волевиявлення і здатності приймати відповідні рішення.

Подібної точки зору притримується і А.Маслоу, який зазначає, що завданням “психоаналізу як психотерапії є інтеграція особистості” [4, с.228]. А.Маслоу зробив спробу вдосконалити існуючі в психологічній науці уявлення щодо “природи індивіда”, його «внутрішнього світу», запропонував розглядати його як “цілісну, єдину, складну психічну систему”, й у своїй інтерпретації суттєво «розійшовся» не тільки з М.Гайдегером, але й з Ж.-П.Сартром. Будь-яка людина, зазначив цей американський учений, має власну первинну внутрішню природу, яка є інстинктоподібною і генетично детермінованою. Така природа, що уможливлює існування людської істоти в комплексі його власної психічної визначеності відрізняється високим ступенем здатності чинити опір зовнішнім негативним впливам. А.Маслоу акцентував увагу дослідників і на вагомості спадкових, конституїтивних й надзвичайно рано створюваних передумов індивідуального єства людської істоти: інстинктоподібних потребах, різноманітних здатностях, талантах, анатомічних особливостях, а також на інших факторах (таких, як існування фізіологічної рівноваги, або ж неврівноваженості, передродових або ж натальних травмах тощо). Це все, на думку А.Маслоу, формується і згодом виявляється в певній особі як унікальний комплекс природних нахилів, пристрастей та внутрішніх переконань. Проблема психологічного розуміння, на думку ученого, в даному випадку саме і полягає в тому, як розглядати захисні механізми, або механізми адаптації, стиль життя, риси характеру, які формуються у людини в перші роки її життя. Усе це здебільшого виступає лише як потенційна можливість. Вона може зреалізуватися, сформуватися певним чином, а може виявитися й пригніченою «екстрапсихічними детермінантами» (цивілізацією, сім’єю, оточенням, освітою тощо). З самого початку життя людини цей психоемоційний комплекс, на думку А.Маслоу, формується в процесі конституалізації зв’язків “невмотивованих свідомо” прагнень з певними об’єктами (почуттями суб’єкта) через каналізування та безпосередність довільних асоціацій. Якщо говорити і про фройдизм, то у цій площині А.Маслоу зробив значний крок вперед. Він сбалансував так звану підсвідому, неусвідомлювану частину внутрішнього єства людської істоти з її усвідомлюваною частиною. Водночас він підтвердив і те, що більша частина внутрішньої природи індивіда є позасвідомою. І це, на думку А.Маслоу, слід віднести не тільки до згадуваних З.Фройдом імпульсів (стремлінь, інтинктів, потреб), але й також до певних здатностей індивіда, його міркувань, настанов, сприйняття тощо. Підтримав А.Маслоу З.Фройда і в тому, що частина “придушуваного” єства індивіда залишається вагомою детермінантою його мислення та поведінки. Втім, він був далекий від простого копіювання окремих фройдистських ідей. Ми мусимо відрізняти фройдистський тип Супер-Его від природної совісті та внутрішього відчуття провини, стверджував А.Маслоу. “Внутрішнє відчуття провини, - стверджував американський учений, - виникає як наслідок зради індивідом своєї внутрішньої природи або свого єства, втечі з шляху, що веде до самоактуалізації... Отже, воно не так пов’язане з цивілізацією, як провина за Фройдом” [6, с.33].

Що ж стосується самої екзистенціальної психології, то в інтерпретації А.Маслоу ця дисципліна повинна містити в собі декілька головних складових: по-перше, “концепт ідентичності та переживання ідентичності, як sine qua non людської природи, тобто, філософію людської природи або іншу науку про неї”. По-друге, вона мусить відповідати такому спрямуванню на здобування знання, яке виключає орієнтацію на апріорні концепти та абстрактні категорії. Таке розуміння екзистенціальної психології «я вважаю базовим, - стверджував цей американський дослідник, - і, навіть, через те, що для мене він є більш розумілим, аніж такі терміни, як сутність, існування, онтологія тощо...” [6, с.33].

І А.Маслоу, і Р.Мей домогаються відновлення у своїх паціентів нормального, “здорового” сприйняття дійсності. І якщо Р.Мей розглядає це у вимірі позитивної тривоги, як активного неспокою щодо можливої небезпеки безглуздості персонального існування, то А.Маслоу пов’язує «здоровий глузд» саме зі здатністю індивіда до самоактуалізації. Спочатку він говорить про здатність таких людей до чіткого, якісного та зрозумілого розмежування реального та ілюзорного, індивідуального та загального у їхньому існуванні: «Було виявлено, що самоактуалізуючі (самоздійснюючі) себе люди набагато краще за інших відрізняють нове, конкретне та індивідуальне від загального, абстрактного та стереотипного. Тому вони здатні жити в реальному світі, а не в тій штучній суміші понять, абстракцій, очікувань, переконань, стереотипів, яку більшість людей сприймають за реальність» [9, с.394].

Інший бік такого прозорого та ясного усвідомлення та самоусвідомлення стосується вже, згідно А.Маслоу, спроможності подолання людиною її особистих страхів та здатності активно протистояти несприятливим обставинам (так само, як і здатності впевнено почуватися за обставин невизначених). І в цьому погляди А.Маслоу та Р.Мейа є також майже повністю тотожними. А.Маслоу формулює це так: «Здорові люди не відкидають і не заперечують незнайоме, не втікають від нього, не намагаються переконати себе в тому, що давно відомо їм (було вже відомо, але тепер викликає сумнів - Г.О.)… Коли загальна об’єктивна ситуація вимагає цього, вони можуть добре почуватися в неупорядкованому, хаотичному, сумнівному світі. Коливання, сумніви та невизначеність, які для більшості здаються небезпечною загрозою, для цих людей є, натомість, стимулюючим викликом» [9, с.394].

А.Маслоу спробував не тільки сформулювати головні риси сучасної екзистенцільної філософії психологічної науки, але, як це зазначають і сучасні вітчизняні дослідники, - «…Вніс багато нових ідей і в теорію сучасної психології. Це стосується і його виокремлення істотних розбіжностей між абстрагуючим і категоризуючим пізнанням та безпосереднім осягненням конкретного та особливого; концепції злиття “его”, “супер-его”, “его-ідеала”, “свідомості”, “передсвідомості”, усього того, що він після подібного злиття називав “істинною інтеграцією особистості на усіх рівнях”; вчення про вмотивований “дефіцит” та вмотивований саморозвиток сприйняття тощо» [2, с.209].

На його думку А.Маслоу, саме воно дає змогу відрізнити причини неврозів як суто фізіологічного явища від неврозів, що викликаються порушеннями духовного життя, духовної діяльності (це може бути і втрата сенсу буття, і сумніви щодо доцільності існування, і «втрата мужності та надій»). Ці відчуття А.Маслоу визначає як відчуття неповноти існування, “унеможливлення здійснювати своє людське призначення” [4, с.287].

З огляду на інноваційність екзистенціальної психології цікавою є і концепція К.Роджерса, який психоемоційну реальність розглядав через проблему «відкриття свого “Я” в досвіді життя», проблему “відкритості” індивіда такому досвідові, специфіку переживання індивідом почуттів (потенційних можливостей своєї особи, віри в самого себе) тощо. Екзистенційна криза самоідентифікації, яка останніми десятиліттями з поглибленням і прискоренням усіх глобалізаційних процесів загострилася до свого буттєво межового стану „покинутості” (чи то буття, чи то самим буттям) і стала соціально-психологічним підгрунтям виникнення його концепції. На тлі непевності та хиткості екзистенційного ландшафту сучасного психологічного стану людей, зокрема, і з огляду на нестійкість та загрозливу тенденцію у бік посилення аномальності й девіантності їхніх реакцій, психоемоційного стану, мотиваційної сфери ця концепція також набула особливої актуальності.

К.Роджерс запропонував розрізняти сім стадій переживання людською істотою своїх життєвих ситуацій, які, на його думку, засвідчували про неспівпадіння поміж досвідом індивида та його свідомістю. Момент їхнього синтезу позначив терміном конгруентності. Конгруентність - це термін, - стверджував К.Роджерс, - який ми використовуємо для позначення точного співпадіння нашого досвіду та свідомості. Він може бути витлумачений більш ширше й застосований для позначення співпадіння досвіду, свідомості та спілкування. Звідси виникло і роджерівське поняття головного психологічного конфлікту сучасності – конфлікту неконгруентного існування. Здолати його, на думку К.Роджерса, значить бути таким, яким ти дійсно є насправді.

В процесах спілкування сучасна людина, як правило, зазначає К.Роджерс, завжди змушена рахуватися з можливістю зустріти загрозу своїй ідентичності, своєму психологічному стану, або ж відторгнення чи зневагу. З остраху перед цим люди намагаються виглядати перед іншими в процесі спілкування або так як ці інші їх уявляють, або пропонують цим іншим образ власного самоуявлення, за своєю сутністю - нереальний. Звідси у людей і починаються екзистенціальні проблеми, здолати які, на думку американського ученого, можливо лише за допомогою ризика проявити себе таким, який ти є насправді, тобто, виявити у спілкуванні ту ступінь конгруентності, яку індивід відчуває притаманною його особі, і, відповідно, привести у відповідність власні почуття та самоусвідомлення таких почуттів. “…Саме від такого вибору, який відбувається у відносинах спілкування щохвилинно може залежати відповідь на запитання про те, у якому напрямку будуть розвиватися ці відносини, у відповідності з нашим гіпотетичним законом” [10, с.212], - зробив свій висновок К.Роджерс у праці «Погляд на психотерапію…».

Таким чином, можна стверджувати, що чільні представники американського варіанту екзистенціальної психології – Р.Мей, А.Маслоу та К.Роджерс – продовжили традицію своїх західноєвропейських колег у застосуванні класичноекзистенціалістської методології у розбудові нової, постекзистенціалістської версії психологічного вчення. Спираючись на погляди С.Кіркегора, К.Ясперса, Ж.-П.Сартра, М.Гайдеггера, М.Мерло-Понті, П.Тілліха, і своїх попередників – Л.Бінсвангера, М.Босса, В.Франкла, - вони створили підгрунтя для цього вчення на американському континенті, стверджуючи необхідність перегляду світоглядних позицій сучасної людини за умов екзистенційної кризи, порушень ідентичності та інших негативних наслідків глобалізації.

Разом з критичним ставленням до принципів об’єктивістських, науковоподібних версій психологічного вчення, представники американської традиції екзистенціальної психології започаткували систему позитивної трансформації і класичного екзистенціалістського методологічного інструментарію і методологічних та методичних прийомів психологічної теорії і психотерапевтичної практики, і цим створили умови для розвитку психологічної дисципліни у постекзистенціалістському напрямку.