Призрак бродит по Европе…
К.Маркс, Ф.Энгельс
Дійсно, нова примара з’явилася на горизонті постіндустріальної цивілізації. Але, на відміну від середини ХІХ століття, ця примара – не комунізм, і йдеться не лише про Європу, а й про всю планету. Примара глобалізації (від лат. Globus – куля) поступово і впевнено перетворюється на реальність, яка, схоже, найближчим часом буде визначати зміст суспільного розвитку. Жодна сфера людської діяльності не може уникнути нових світових тенденцій: політика, економіка, культура, соціальна психіка зазнають під впливом глобалізації суттєвих трансформацій.
Складний і суперечливий процес глобалізації актуалізує цілу низку нових проблем стратегічного масштабу, до яких відносять універсальні проблеми політичного, соціального, екологічного, інформаційного, технологічного, науково-інтелектуального, соціально- та природно-економічного ґатунку тощо. Аналізуючи комплекс проблем, які стосуються глобалізації соціального життя, українські науковці О.Г.Білорус та Д.Г.Лук’яненко, вичленовують „основні постулати глобалістики”:
- Світ і все людство є єдиним глобальним організмом.
- Глобалізація світу – це об’єктивне історичне явище і процес, на який можна впливати і яким можна керувати об’єднаними солідарними зусиллями людства.
- Глобалізація несе в собі нові можливості для розвитку людства і, разом з тим, загрози його існуванню.
- Людство повинно солідаризуватися і об’єднуватися перед явищами глобальних загроз, для рішення глобальних проблем.
- Глобальну кризу людства можна подолати.
- Глобальні проблеми – це не тільки невирішені завдання, а й велика загроза всьому людству.
- Глобальні інтереси необхідно ставити вище національних.
- Глобальна інтеграція – закономірність розвитку людства.
- Сучасна людина як найвища соціальна цінність набуває глобального характеру і стає в центрі процесів глобалізації [1, 26].
Варто зміритися з тим, що глобалізація є природним законом світового розвитку людства у ХХІ столітті. Але не можна не помічати і негативних аспектів цього процесу. І ще невідомо, що переважає. Сучасна глобалізація породжує глобальний віртуальний фантом „інтегрованого світового співтовариства”. Дійсно, в результаті технологічних переворотів в галузі комунікацій світ став єдиною домівкою без стін. Проте з точки зору умов розвитку і ефективності економічного відтворення, конкурентоздібності в різних регіонах і країнах світ є драматично розподіленим на „своїх” і „чужих”, при чому „чужих” не сприймають.
Паралельно з процесами глобальної інтеграції світу відбуваються процеси дезінтеграції. Тому для пом’якшення негативної дії і наслідків глобалізації об’єктивно необхідною стала система глобального управління. Іншими словами, в нинішньому цивілізаційному процесі з’являються і все частіше окреслюються дві протилежні тенденції: з одного боку, посилюється економічна, соціальна, політична, культурна інтеграція між цілими регіонами планети, уніфікуються економічні, інформаційні, наукові, політичні технології за допомогою їх тиражування в умовах масового виробництва і засобів комунікації, а з іншого боку – формується прагнення зберігти існуючий спосіб життя і гомогенність соціальної реальності шляхом недопущення „чужих” для певної країни чи регіону соціокультурних цінностей.
Обидві зазначені тенденції стосуються й безпосередньо розвитку науки, на що хотілося б звернути увагу у цій статті. Якою повинна бути наука ІІІ тисячоліття? Які зміни у її структурі чекають нас у найближчому майбутньому? Що з властивих їй рис остаточно зникне, а що з’явиться нового? Які саме тенденції розвитку науки стануть приоритетними в умовах глобалізації? Відповідь на ці та інші питання шукають вітчизняні та зарубіжні вчені, філософи, управлінці.
Так, зокрема, Л.В.Рижко [2], Л.Г.Дротянко [3], А.М.Маковецький, В.М.Маковецький [4], розглядаючи сутність науки та наукового простору, не обходять в своїх роздумах і проблему глобалізації науки. Зв’язок науки і освіти в епоху глобалізації розглядають І.Г.Заманський, А.І.Зеленков, О.І.Сільнова [5]. Проблеми співіснування науки і цінностей в ХХІ столітті обстоюють російські автори С.Анісімов [6], В.Розін, Л.Іонін, Н.Лукіна [7], М.Рац, Г.Копилов, А.Ваганов [8].
Метою статті є узагальнення і виокремлення нових тенденцій у розвитку світової науки в умовах глобалізації.
Загальноприйнятою є думка, що з другої половини ХХ століття з початку науково-технічної революції найбільш ефективною і тому самою важливою виробничою сферою стає наука. Ми звикли до цього і мовчки визнаємо її значущість у нашому житті. Але на початку ХХІ століття соціальний інститут науки став набувати нових тенденцій у своєму розвитку, які дозволяють зробити висновок про її іманентну включеність до процесу глобалізації.
По-перше, йдеться про значну інтернаціоналізацію наукових досліджень. Ознаками цього процесу, його індикаторами можна назвати:
міжнародну мобільність наукових кадрів, що постійно зростає;
збільшення кількості наукових публікацій, співавторами яких є науковці різних країн;
поширення міжнародної кооперації наукових фірм у галузі наукових досліджень і розробок;
патентну статистику (зростання кількості патентів, що видаються іноземцям в США, і навпаки – кількості американських авторів, що патентують свої винаходи за кордоном);
розширення прямої міжнародної торгівлі високотехнологічною продукцією [9, 66-68].
По-друге, всі індустріально розвинені країни вважають основною складовою стратегії свого розвитку капіталовкладення у наукові дослідження і розробки. При цьому змінюється сама структура фінансування науково-технічного потенціалу: доля державного сектору скорочується, а приватного – зростає.
По-третє, інформаційні технології, включаючи телекомунікаційні системи, впливають на повсякденне життя і побут людей.
У науці і освіті відбувається глобалізація досліджень і навчання завдяки формуванню нових комп’ютерних мереж та систем дистанційного навчання, що діють у світі незалежно від географічних і політичних кордонів. Сучасні телекомунікаційні мережі дозволяють окремим науковцям бути членами глобального дослідницького простору у відповідній царині знань, залишаючись при цьому у своїй країні, установі чи навіть у власному будинку. Така форма співробітництва вчених отримала назву “віртуальної лабораторії”.
Крім того, відтепер призначення науки полягає в задоволенні не лише прагматичних, а й гедоністичних потреб людини. При цьому завдяки науці виникає міцне віртуальне середовище, яке впливає на стан масової свідомості. “Впливати на свідомість виявилося значно більш ефективнішим, ніж на традиційні матеріали. Зовсім несподівано для себе розвинута частина людства виявила, що перебудова системи цінностей і сприйняття людей приносить якісно більші девиденти, ніж перебудова косної матерії. Умовно висловлюючись, збирати жемчуг і золото стає марним гаєнням часу: з появою інформаційних технологій дійсно прибутковою є лише ловлення душ” [10, 52]. Все це також стимулює розвиток науки, у тому числі тих галузей, що традиційно не були задіяні у техніко-технологічних процесах.
По-четверте, істотним чином впливають на інституційні процеси в науці глобальні проблеми сучасності. Вони додають їм рис, які раніше не зустрічалися або були в зародковій формі, а зараз набувають провідного значення. На думку П.Вайнгарта, “історія інституціоналізації науки є деяким чином історією розширення соціального простору, в якому здійснюється виробництво знання” [11, 395]. Цей “соціальний простір” розв’язання глобальних проблем значно розширився, оскільки мав справу вже не просто з інституціоналізацією науки, а з гіперінституціоналізацією.
Глобальні проблеми не можуть бути розв’язані окремими країнами і навіть регіонами. Їх вирішення передбачає глобальне співробітництво, в тому числі і створення міжнародних наукових організацій. Сьогодні вже існує низка таких установ, наприклад, Міжнародна Рада Наукових Союзів із штаб-квартирою секретаріату у Парижі, Міжнародний інститут прикладного системного аналізу. Окрім наукових міжнародних організацій існують ще й різноманітні рухи широкої громадськості: вчених, письменників, журналістів. Одним із результатів їх діяльності став Маніфест Рассела-Енштейна (кінець 50-х років ХХ ст.), в якому було гостро поставлено питання боротьби проти ядерної війни.
Така єдність інституціоналізації та деінституціоналізації науки пов’язана з тим, що глобальні проблеми сучасності не вписуються в коло так званої “інженерної ментальності”, згідно з якою розвивалася традиційна наука. Головне кредо цієї ментальності сформулював В.Паулі: природодослідник повинен обмежуватися тим, що відтворюється. Така ментальність зорієнтована на проведення будь-якого експерименту, оскільки практично неможливо визначити, що саме буде відтвореним. Розв’язання глобальних проблем належить до принципово іншої ментальності – тієї, яка виходить з розуміння об’єкта науки як унікального, неповторного, непідлеглого зворотності тощо. Звідси й інституційні структури наукової діяльності повинні бути адекватними цій особливості глобальних проблем і не повторювати структури не властивого менталітету [1, 205].
По-п’яте, важливою тенденцією у розвитку науки є підвищення ролі і місця інституту освіти. Ця тенденція пов’язана з тим, що від людини ХХІ століття життя вимагає особливої мобільності та здібності адаптуватися до жорсткої зміни умов середовища, зміни професій, культурного оточення, соціуму. Показником глобальної мобільності людини буде універсальна освіта і здібність напружуватися, рухатися, мобілізуватися і вчитися все життя. Характерним є той факт, що для американської освітянської практики пріоритетними напрямками є природознавство і математика, у той час як у вітчизняній освіті спостерігається тенденція послаблення статусу фізико-математичних наук та посилення гуманітарної складової, яка є носієм ціннісних орієнтацій.
По-шосте, значно посилюється процес політизації науки. “Для науки ХХІ століття характерним стане виконання нової функції – функції управління суспільством, управління державою” [5, 14]. Наука в сучасному світі – це інструмент влади, що визнають всі, хто усвідомлює провідну роль інституту науки в сучасному суспільстві. Не випадково політики шукають можливості “приручення” вчених. Зрозумілим є принциповий механізм добування політичної влади за допомогою науки. Її адепти тримають в руках технології управління на підставі новітних науково-теоретичних розробок. Представники політичного істеблішменту є користувачами цих технологій. Звідси витікає і природний альянс між тими і іншими. “А коли так, - зазначає А.С.Кучерук, - то науку зацікавлені міцно тримати в руках не тільки її жерці, які намагаються цю цінність “якнайдорожче продати”, а й політики, держава, які намагаються її “якнайдешевше купити”” [12, 15].
Чимало колізій у сучасній науці відбуваються від того, що вона піддається надмірній політизації та ідеологізації, внаслідок яких порушується внутрішня логіка наукового розвитку, що пов’язана з процесами як свободного дисциплінарного структурування науки, так і свободного руху наукових ідей. Політичне замовлення може, з одного боку, пригнічувати нормальний розвиток будь-яких дисциплін, а з іншого – заохочувати ті дисципліни, які вже раніше скореговані політичною владою для їх певного застосування. Вади для суспільства полягають в тому, що політизована наука в умовах політичної демократії працює на суспільний процес не так, як могла працювати в умовах державної деспотії – взагалі не працює на суспільний прогрес, обслуговуючи виключно політичну владу [12, 16].
Отже, проблема полягає в подвійній природі наукового феномена. З одного боку, наука – професійне світове товариство, де кожний вчений - поза політикою, поза національною культурою, оскільки є підлеглим в рамках дисциплінарного поділу науки, єдиній для всіх логіці наукового розвитку, що передбачає, в тому числі, і визначений канон взаємовідносин між науковцями, перш за все, доброчинність, чесність і демократизм. З іншого боку, наука – соціальний інститут, а значить – корпоративне, політизоване товариство, подрібнене на багато власних національно-культурних філіалів; кожний з вчених повинен бути патріотом, пильнувати не загальнолюдські, а національно-державні інтереси. Таке протиріччя призводить до того, що пошук істини і наукова чесність стають обмеженими певними рамками. По суті, “м’яке” маніпулювання наукою має на меті ті ж самі завдання, що і “жорстке”, а саме – перетворити науку з інструмента суспільного прогреса в інструмент політичної влади.
По-сьоме, паралельно з можливостями науки зростає і відповідальність вчених за власні досягнення. Наукове товариство повинно стати міцним конструктивним фактором розвитку суспільних відносин в найближчому майбутньому. Інакше кажучи, на перший план висуваються проблеми глобального усвідомлення значущості будь-якого рішення, що приймається, оскільки накопичений науковий і технологічний потенціал сьогодні настільки ж великий, наскільки й небезпечний. Ефективність приймаємих рішень буде в повній мірі визначатися тим, наскільки до них застосовується моральний потенціал суспільства.
Всі зазначені вище тенденції взаємопов’язані і витікають одна з одної. Лише комплексний підхід дозволить об’єктивно оцінити місце соціального інституту науки в умовах глобалізації. Говорячи про стан і перспективи розвитку науки необхідно звернути увагу на чотири моменти: 1) діяльність вчених, 2) інституційні структури, які існують з приводу науки, в першу чергу, технологічні та освітянські, 3) самосвідомість науки, 4) зовнішне усвідомлення науки, тобто те, як на неї дивляться із соціуму і на що очікують [8, 152]. Слід враховувати не лише ізольовані наукові досягнення, але й взаємозв’язок науки з економікою, політикою, правом, етикою тощо.
Серед інших форм духовного виробництва наука найбільше спрямована на “чисте знання”, її ідеальний продукт є адекватним реальності, яку він відображає та перетворює. Тут найменьше значення мають національні, етнічні, конфесійні розбіжності. Не існує української алгебри чи бразильської хімії. Наука не знає кордонів, вона початково є “загальнолюдською”. Ось чому прихильники глобалізації обирають її серед інших форм духовної культури у якості провідної настанови суспільного прогресу.
Так, наприклад, у США наука набуває майже культового статусу. Всебічна державна підтримка, оголошення певних наукових напрямків галузями національних інтересів та пріоритетів, традиційно високий авторитет науковців не піддаються перегляду і переусвідомленню в нових умовах. Для ілюстрації цих думок і в підтвердження їх хотілося б навести деякі положення із заяв президентів трьох американських академій - наукової, інженерної та медицинської – з приводу організаційно-політичного значення науки на межі третього тисячоліття. “США повинні зберігати свої позиції серед провідних країн сучасного світу у всіх основних галузях дослідження, щоб мати можливість швидко використовувати і розвивати нові винаходи, де б вони не з’являлися. В той саме час нам необхідно підтримувати своє безумовне лідерство в певних критичних галузях наукових досліджень і розробок, відбираючи їх відповідно до наступних критеріїв: а) вони повинні бути безпосередньо пов’язані з рішенням головних національних задач; б) полонити уяву нації; в) мати ефект мультиплікації, тобто позитивно впливати на стан багатьох галузей знань... ХХІ століття на відміну від попередних буде століттям інтернаціоналізації науки. Занадто довго ми думали про нашу систему наукових досліджень і розробок ізольовано. Вагомі сили примушують нас розглядати її у зв’язку з подіями у всіх частинах світу. Наука є глобальним підприємством, в роботі якого США повинні брати участь як для свого блага, так і для блага всього світу” [9, 76-78].
Сьогодні Америка демонструє всьому світу свою міць настільки, що нав’язує іншим народам власні зразки життя, зразки масової культури інтернаціоналізованого суспільства. Вражаючі інформаційно-пропагандистські можливості США впливають на свідомість настільки, що взмозі не лише корегувати, а й формувати базові цінності своїх громадян. Американський уряд одностайно визначає, хто є другом, а хто - ворогом людства. Тому не випадково інколи глобалізацію ототожнюють з американізацією. І пріоритетний розвиток науки у США гарантує широкі перспективи розвитку інституту науки у всьому світі.
Разом з тим, серед філософів, що критично відносяться до процесу глобалізації, існує думка, що не слід підносити науку на недосяжний рівень в порівнянні з іншими формами духовної діяльності людини, абсолютизувати її досягнення. Ще П.Фейерабент стверджував, що “науку можна перетворити на сліпу, непідлеглу сумнівам, майже канонізовану віру” Раціоналізм науки виступає формою віри в майже божественну всемогутність розуму. Більше того, згодом розум все охочіше вдається до опозиційного ставлення щодо інших цінностей і традицій, часом навіть не цурається конфліктів з ними. “Сьогодні, - вважає він, - наука панує не завдяки своїм відносним достоїнствам, а завдяки організованим для неї пропагандистським та рекламним акціям” [13, 513].
Подібні ідеї сьогодні дуже поширені у професійних колах науковців країн, які не відносяться до Західної цивілізації та не можуть ефективно конкурувати з західними обсягами фінансування наукових проектів. Аналіз сучасних публікацій дозволяє зробити висновок про те, що сьогодні у російському соціумі відбувається певне розчарування в науці. Вона охоплює все нові і нові царини, діяльність у межах яких є для неї не зовсім типовими. Інакше кажучи, науці слід уникати експансії в ті сфери, де їй абсолютно “нічого робити”. Наука повинна посісти власне місце поряд з мистецтвом, релігією, філософією, літературою. На думку Л.Іоніна, ХХІ століття не буде взагалі століттям науки.
Проте, такі думки є реакцією критично мислячих науковців на наступ глобалістів на ціннісне ядро світогляду народів світу. Все негативне, що говорять вони проти науки, спрямовано не стільки проти неї, скільки проти того, що наука є верховним і останнім суддєю всього, остаточним засобом вирішення всіх питань. На думку Стьопина В.С. і Кузнецова Л.Ф. “входження людства в новий цикл цивілізаційного розвитку і пошук шляхів вирішення глобальних проблем зв’язані не з відмовою від науки і її технологічних застосувань, а із зміною типу наукової раціональності і появою нових функцій і форм взаємодії науки з іншими сферами культури” [14, 11].
Новими рисами пізнавальної палітри є відсутність єдиної для всіх істини; остання залежить від ракурсу інтерпретації; знання виробляють відповідно до його майбутнього застосування; психологічні та соціальні перешкоди на шляху отримання істини не можуть бути цілком усунені; наука і раціональне мислення не є єдиною легітимною підставою соціальних рішень та реформ; наукові підходи до аналізу дійсності прирівнюються до позанаукових, вони є рівнозначними; наукова істина не має переважної сили над добром та красою.
Підводячи загальні підсумки, резюмуємо зазначені вище тенденції розвитку світової науки в умовах глобалізації:
1) Підвищення ступеню інтернаціоналізації наукових досліджень.
2) Зміна структури фінансування науково-технічного потенціалу.
3) Поглиблення залежності повсякденного життя людини від досягнень науково-технічного прогресу.
4) Вплив глобальних проблем людства на інституційні процеси в науці.
5) Підвищення значення сучасної освіти.
6) Посилення процесу політизації науки.
7) Зростання відповідальності вчених за винаходи і досягнення.
Варто зазначити, що постнекласичний етап розвитку науки має свої особливості, згідно з якими поряд з наукою усвідомлюють дійсність і позанаукові форми пізнання, такі як мистецтво, релігія, філософія, література. Вважається, що вони в тій же мірі, або навіть в більшій, надають уявлення про світ, про життя, про місце людини та її призначення. Все це є певною реакцією на занадто сциєнтистський та технократичний погляди на світ, які уособлюються саме в науці.
У даній ситуації є певна небезпека. В царині позанаукових форм пізнання з’являються і квазінаука, і псевдонаукові погляди, які зараз войовничо набирають обертів і дають відповіді „на всі запитання”. В суспільстві з’являються підстави для появи „просвітницького невігластва”, яке є своєрідною відповіддю на неусталенність буття, невирішенність соціальних проблем. Цьому феномену притаманні, на думку Є.Суїменка, „вибагливий камуфляж тривіальщини, намагання ошелешити парадоксальністю суджень, диявольський талант ускладнювати елементарне і спрощувати складне, відсутність саморевізії, самокритичності..., пристрасть до псевдоновації” [15].
Тому, все ж таки не можна принижувати роль і статус науки, може в деякій мірі обмежувати її компетенцію та сфери застосування. Наукові знання, наука самі по собі є велика цінність. Без них неможливий прогрес, більш того неможливо само існування людства Ті, хто намагаються вказати на антицінність знання, науки, фактично вказують на антиціннісь її наслідків, на зловживання результатами наукових відкриттів та винаходів. Але провина за це повинна бути покладена не на науку, а на сучасне суспільство, в якому наукове знання експлуатується в економічних, політичних, ідеологічних, причому партикулярних цілях. Само по собі знання є безумовною цінністю людського буття...
Література
1. Білорус О.Г., Лук’яненко Д.Г. Глобализация и безопасность развития. - Монография. – К: КНЕУ, 2002. – 789 с.
2. Рижко Л.В. Науковий простір: філософський і наукознавчий аспекти. – К, 2000. – 220с.
3. Дротянко Л.Г. Феномен фундаментального і прикладного знання (Постнекласичне дослідження). – К., 2000. – 423 с.
4. Маковецький А.М., Маковецький В.А. Наука і наукова діяльність як цінність: Монографія. – Чернівці: Рута, 2002. – 158 с.
5. Образование и наука на пороге ІІІ тысячелетия // Тезисы докладов международного конгресса. (г.Минск, 3-6 октября 2000 г.) В 2-х кн. - Кн. 2-я. – Мн.: 2000. – 282 с.
6. Анисимов С.Ф. Введение в аксиологию. Учебное пособие для изучающих философию. – М., 2001. – 125 с.
7. Лукина Н.П. Философский анализ социокультурного подхода в науке. – Томск: МГП «РАСКО», 2000. – 172 с.
8. Ваганов А.Г. Миф. Технология. Наука. // Ценологические исследования. Вып. 15. - М.: Центр системных исследований, 2000. – 185 с.
9. Наука и общество на рубеже веков. Реферативный сборник. – М., 2000. – 186с.
10. Братимов О.В., Горский Ю.М., Делягин М.Г., Коваленко А.А. Практика глобализации: игры и правила новой эпохи. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 344с.
11. Вайнгарт П. Социальная оценка науки или деинституционализация науки как профессии // Социальные показатели в системе научно-технической политики. – М.: Прогресс, 1986. – С.394-400.
12. Кучерук А.С. Гуманитарное мышление – научный, образовательный и цивилизационный феномен. Научно-аналитический обзор. – М., 1999. – 76с.
13. Фейерабент П. Избранные труды по методологии науки. – М.: Наука, 1986.
14. Степин В.С., Кузнецов Л.Ф. Научная картина мира в культуре техногенной цивилизации. – М.: Институт философии РАН, 1994. – 274с.
15. Суименко Е. Феномен Незнания или кое-что о просвещенном невежестве // Социология: теория, методы, маркетинг. – 1999. - № 3.