Теза, яка винесена до назви статті, стосується двох фундаментальних наукових праць ХХ століття, значення яких ще не до кінця усвідомлено вітчизняною філософською думкою. Йдеться про „Біосферу” Володимира Івановича Вернадського, яка надрукована у 1927 році [1], а також про книгу „Етногенез і біосфера Землі” Льва Миколайовича Гумільова [2]. Остання була підготована до друку у 1979 році, але була не опублікована, а задепонована в бібліотеці Інституту технічної інформації у м.Люберци. Лише через десять років, у 1989 році, „гумільовська біосфера” побачила світ у видавництві Ленінградського університету.

Дві книги, два автори, дві теми досліджень. Різні епохи, різні долі... На перший погляд здається, що між ними не має нічого спільного. Але це лише на перший погляд. Більш детальний аналіз дозволяє усвідомити, що обидва мислителя намагалися переусвідомити магістральне протиріччя людської історії, під яким слід розуміти не стосунки між соцієтальними системами, а органічний взаємозв’язок людини та природи. В умовах сучасних зростання напруження глобальної екологічної проблеми таке розуміння історії набуває додаткової актуальності.

У парі Вернадський – Гумільов, без всяких сумнівів, перше місце належить академіку Вернадському. І не лише тому, що він хронологічно опереджає свого молодшого однодумця. Рівень аналітики Володимира Івановича набагато глибший за напівпубліцистичний стиль робіт Л.М.Гумільова. Втім, Лев Миколайович і сам визнає пальму першості за Вернадським, віддаючи йому належне у галузі узагальнення хімічних та енергетичних процесів біосфери. На себе він бере місію проілюструвати, як енергія живої речовини впливає на історичні процеси на рівні людського суспільства. Але саме тут виникає проблема, яка не дозволяє вважати Л.М.Гумільова наступником чи учнем В.І.Вернадського.

Одним з перших намагався співставити біосферні штудії академіка Вернадського та етнічну історію Гумільова російський археолог О.М.Медведь у статті „Ідеї В.І.Вернадського і наукова творчість Л.М.Гумільова” [3]. Висновок, який він робить після детального огляду робіт, виглядає відверто слабкішим за сам цей огляд. „Ми спостерігаємо цікаву картину, - підсумковує він, - дві наукових концепції на перших стадіях свого розвитку пов’язані одна з одною, потім відбувається їх різке розходження, але висновки, що роблять В.І.Вернадський і Л.М.Гумільов у їхніх дослідженнях, в принципі співпадають: вивчення людської історії неможливо без вичення закономірностей природи. Цей принцип повинен стати (і поступово стає) основним у пізнанні розвитку світу і розвитку людського суспільства” [3, 624-625].

На наш погляд, співставлення текстів обох „Біосфер” дозволяє зробити набагато грунтовніше узагальнення, що і є метою даної статті.

Твори Вернадського і Гумільова єднає методологічний підхід до аналізу життя на Землі як до цілісної системи; єднає зазначене вище розуміння основного протиріччя людської історії, яке полягає не в площині інтерсоціальних стосунків, а у площині „людина-природа”; єднають нестандартні сюжетні оберти оригінальних досліджень; єднає протест натуралістів проти нової схоластики, в яку все більше і більше перетворювалося радянське суспільствознавство; єднає заклик до свободи наукового пошуку, прорив за межі офіційно дозволених тем.

Без сумніву, обидві книги єднає і те, що вони репрезентують собою той напрямок філософської думки, який під впливом успіхів у засвоєнні навколоземного простору у 60-ті роки минулого століття отримав назву „російського космізму”. Проте, сформувався цей напрямок набагато раніше, на межі ХІХ і ХХ століть, коли мислителі почали висловлювати занепокоєння гіпертрофованим техніцизмом розвитку західної цивілізації. Заклики прихильників „цивілізації” до панування над зовнішньою природою неминуче приводили до підпорядкування своєй логіці внутрішню природу самої людини, завдяки чому самоствердження людини оберталося його самовідчуженням, в ході якого людина поступово втрачала зв'язок як з навколишнім оточенням, так і з собою. Те, що відбувалося з природою, вже не сприймалося людиною як те, що відбувається саме з нею: природа і людина все більше відокремлювалися одна від одної.

Космістам було притаманне гостре відчуття гармонічної цілісності людини і природи, їх нерозривної єдності, неможливості опозиціювання обох складових.

”Частица целой я вселенной,

Поставлен, мнится мне, в почтенной

Средине естества... ” -

писав свого часу Державін. Відроджуючи антропокосмічне світосприйняття античних греків, російські космісти міркували над перспективами майбутнього людства, розробляли альтернативні проекти розвитку земної цивілізації, шукали можливі шляхи подальшої еволюції людини. Інтуїтивне відчуття загрози існуванню життя з боку технократичних тенденцій сучасного світу, необхідність повернення гармонії природи і людини знайшло своє відображення у поезії (Тютчев, Брюсов), драматургії (Сухово-Кобилін), живопису (Рерих, Нестеров), музиці (Скрябін), філософії (Федоров, Чижевський).

Серед науковців, які розподіляли настрої космістів, найчастіше згадують М.О.Умова, М.Г.Холодного і, звісно ж, В.І.Вернадського. У його працях відтворюється цілісна картина світу, царина його інтересів сягає від біогеохімічних процесів до вершин прояву людського духу.

Одна з фундаментальних проблем, яку підіймає Вернадський у своїй „Біосфері”, є визначення джерела енергії, що робить можливим існування живої речовини і призводить до формування на Землі „сфери життя”. І академік вказує на таке джерело – це сонячне випромінювання. „Завдяки космічним випромінюванням, біосфера набуває у всій своїй будові нових, незвичайних і невідомих для земної речовини властивостей... Обличчя Землі виявляє у цьому середовищі нову, змінену космічними силами картину земної поверхні. Речовина біосфери завдяки ним просякнута енергією; вона стає активною, збирає і розподіляє в біосфері отриману у формі випромінювання енергію, перетворює її врешті-решт в енергію у земному середовищі вільну, здатну проводити роботу... Тварі Землі є творінням складного космічного процесу, необхідною і закономірною частиною стрункого космічного механізму, в якому, як ми знаємо, немає випадковості” [1, 227].

„Замість звичного відношення до себе як до незалежного організму, - посилається на концепцію Вернадського Гумільов, - хай навіть постійно взаємодіючому з іншими організмами, „ми повинні виразити живі організми, як щось ціле і єдине, бо всі вони є функцією біосфери... і величезною геологічною силою, що її визначає”. Організми, що населяють Землю, - не тільки сукупність індивідуальностей, але і „жива речовина”, яка „пов'язана з навколишнім середовищем біогенним струмом атомів: своїм диханням, живленням і розмноженням”. Біосфера, згідно концепції В.І.Вернадського, - це не тільки плівка „живої речовини” на поверхні планети, але і всі продукти її життєдіяльності за геологічний час: ґрунти, осадкові і метаморфічні породи і вільний кисень повітря. Ми ходимо по трупам наших предків; ми дихаємо життям тих, хто давним-давно помер, і ми самі увійдемо до цієї стихії, щоб нами дихали наші нащадки” [2, 385].

„...С сотворения мира стократы

Умирая, меняя прах,

Этот камень рычал когда-то,

Этот плющ парил в облаках.

Убивая и воскрешая,

Набухать вселенской душой,

В этом воля земли святая,

Непонятная ей самой” -

неодноразово цитує Лев Гумільов вірші свого батька Миколи Гумільова [5, 123-124]. На науковій мові це звучить так: „все живе являє мінливу сукупність організмів, між собою зв'язаних і схильних до еволюційного процесу протягом геологічного часу. Ця динамічна рівновага прагне з часом перейти в статичну рівновагу... Чим більш триває існування, якщо немає ніяких рівноцінних явищ, діючих в протилежну сторону, тим ближче до нуля буде вільна енергія” [2, 385].

Таким чином, в плані хімічного складу і енергії живої речовини Л.М.Гумільов повністю погоджується з позицією В.І.Вернадського. Уявлення про етноси як про природні утворення, чия активність обумовлена пасіонарністю, тобто своєрідною мутацією, зміною психоенергетичного стану даної спільноти людей, дуже нагадує ті процеси в біології, які надихали свого часу молодого Вернадського. Як відомо, Володимир Іванович вивчав хімію з погляду життя, а не навпаки; він був, в першу чергу, натураліст, природодослідник, котрий розглядав хімічний обмін не в лабораторії, а у його польовому вигляді. „Коники, що скачуть по лугу, раптово перетворюються на сарану, яка летить назустріч загибелі, знищуючи все на своєму шляху. Тропічні мурашки покидають свої житла... і рухаються, винищуючи все, що знаходять, для того, щоб загинути по дорозі. Лемінги проходять сотні верст, щоб кинутися в хвилі океану. Мікроорганізми - і ті поступають так само, породжуючи згубні епідемії” [2, 387-388].

Для Гумільова факти людської історії - переселення народів, етнічні зіткнення тощо - нічим не відрізняються від названих природних явищ. Наша планета отримує з космосу більше енергії, ніж це необхідно для підтримки гомеостазу біосфери, що веде до ексцесів, котрі породжують серед тварин явища, подібні описаним вище, а серед людей – пасіонарні поштовхи, або вибухи етногенезу. „Пасіонарність – це природжена здатність організму абсорбувати енергію зовнішнього середовища і видавати її у вигляді роботи” [2, 388].

У людей, продовжує Гумільов, ця здатність коливається настільки сильно, що іноді її імпульси ламають інстинкт самозбереження, як індивідуального, так і видового, внаслідок чого деякі люди (пасіонарії) скоюють і не можуть не скоювати вчинки, що ведуть до зміни їх оточення. Важливу, якщо не сказати, основну роль в спалахах пасіонарності грає сонячна енергія. Л.М.Гумільов підкреслює, що пасіонарний поштовх може бути ототожнений з мікромутацією. Отже, пасіонарність має енергетичну природу, а психіка особистості лише трансформує на своєму рівні імпульси, стимулюючі підвищену активність пасіонаріїв, яка створює і руйнує ландшафти, народи і культури. Для позначення частини біосфери, пов'язаної з природними рухами людських колективів Гумільов впроваджує поняття “етносфера”. “Оскільки людство поширено по поверхні суші повсюдно, але нерівномірно, і взаємодіє з природним середовищем Землі завжди, але по-різному, доцільно розглядати його як одну з оболонок Землі, але з обов'язковою поправкою на етнічні відмінності” [2, 61].

Таким чином, Л.М.Гумільов як би доводить біосферні ідеї В.І.Вернадського до рівня людини. Але поряд з єдиними методологічними підставами, Вернадський і Гумільов мають принципово різні погляди на майбутнє людства, що знайшло віддзеркалення в негативному відношенні Л.М.Гумільова до концепції ноосфери Вернадського.

Ноосферологія – вчення про „сферу розуму” - стала соціально-філософським завершенням створеної Вернадським цілісної картини світу. Відштовхуючись від природничо-наукових передумов, від геологічної ролі людської діяльності, В.І.Вернадський так оцінює значення людської свідомості: „У всіх хімічних процесах Землі надзвичайно різко виявляється в останнє тисячоліття нова геологічна і геохімічна сила: робота культурного людства, що вносить нове, різко відмінне від минулого в хід хімічних процесів Землі. Вона найтіснішим чином пов'язана із свідомістю, яку зараз жоден строго мислячий натураліст – науково, не філософським шляхом – не може прирівняти до тих параметрів, що вище вказані: до складу, ваги, енергії і характеру простору. І в той же час людство, культурне особливо, є однорідна жива речовина, яка на відміну від інших однорідних живих речовин, зберігаючи старі форми прояву в геохімічних процесах, виявляється в них ще новим, більш могутнім чином” [4, 170]. Як очевидну безглуздість сприймав Вернадській ту обставину, що „...історія людства та історія його духовних проявів вивчаються як самодостатні явища, котрі вільно і незакономірно проявляються на земній поверхні, в оточуючому їх середовищі, як щось йому чуже. Соціальні сили, в них що виявляються, вважаються в значній мірі вільними від середовища, в якому йде історія людства” [6, 39].

Людська думка охоплює біосферу, починаючи з постпліоценової епохи, і змінює всі природні процеси по-своєму, внаслідок чого активна енергія біосфери збільшується. „Людство, взяте в цілому, - робить висновок В.І.Вернадський в роботі „Біосфера і ноосфера”, - стає могутньою геологічною силою. І перед ним постає питання про перебудову біосфери на користь вільно мислячого людства як єдиного цілого” [7, 230].

Слід зауважити, що академік Вернадський не залишив розвинутої концепції ноосфери, це була лише загальна ідея, умоглядний орієнтир без деталей і конкретних характеристик. Така неоднозначність в тлумаченні призвела до різноманітних інтерпретацій терміну. Зокрема, у п'ятитомній “Філософській енциклопедії” ноосфера напряму ототожнювалася з “прекрасним майбутнім людства”, тобто з комунізмом. Існують і релігійні тлумачення ноосфери.

Л.М.Гумільов початково заперечує ідею ноосфери, якщо можна так сказати, на методологічному рівні. Для нього вихід за межі природознавства, а тим більше - в соціально-філософську сферу, уявляється кроком назад. Гуманітарні науки не можуть дати істинного знання, оскільки вони наскрізь заідеологізовані і схоластичні. „У Середні віки, - пише він, - у Християнському світі єдиним абсолютно авторитетним джерелом наукової інформації були дві книги: Біблія і твори Аристотеля. Наука зводилася до коментування цитат, які потрібно було приводити точно. Цей ступінь науки називався схоластикою, і до XV ст. вона перестала задовольняти вчених. Тоді було розширено коло джерел – притягувалися твори інших стародавніх авторів, тексти яких потребували перевірці. Так виникла гуманітарна (тобто людська, а не божественна) наука – філологія, відмінна від схоластики критичним підходом до текстів. Але джерело було все те ж – чужі слова” [2, 32].

На наш погляд, подібне розуміння сутності гуманітарного знання повинно було залишитися у середніх віках та епосі Відродження разом із розумінням науки як способу трактування Біблії. При такому збоченому розумінні суті гуманітарного знання, без співвідношення його предмету з практикою, з реальністю, про серйозну науку у сучасному розумінні, дійсно, не може бути ніякої мови: мало хто що може сказати? Не зрозуміло, чому Гумільов посилається на етимологію поняття „гуманітарний”, начебто відмовляє гуманітарним наукам у праві на еволюцію свого метода. Для науки важливо досліджувати не те, що говорять про явище, а то, що це явище є насправді, тобто об'єктивно.

Вочевидь, на переконання Л.М.Гумільова вплинули ті ідеологічні спотворення, які мали місце в радянський період, коли цілі галузі знання (генетика, соціологія, кібернетика) оголошувалися лженауками і „продажними дівками імперіалізму”. Відомий дослідник історії радянської науки Л.Р.Грехем стверджував, що таємницю популярності “умоглядної і позбавленої наукового обгрунтування концепції, якою є концепція історії цивілізації, висунута Гумільовим”, не можна зрозуміти без врахування соціально-політичного момента. “Серед радянських інтелектуалів у той час була розповсюджена думка, що будь-які спроби біологічних пояснень проблеми людської поведінки автоматично означали їх антисталінську спрямованість, а у випадку з Гумільовим цей зв’язок ще більше посилювався, оскільки в очах радянських лібералів (особливо у літературних колах) він був перш за все сином своїх репресованих батьків” [8, 253-254]. Мовляв, печатка опали, замовчування, закритості торкнулася і Льва Миколайовича, обумовлюючі імідж вченого як дисидента. Залишимо категоричність висловлювань на совісті Грєхєма, проте не можна не побачити, що відверта методологічна антікон’юнктурність Гумільова призвела до абсолютизації природничо-наукової методології і, як результат, заперечення вчення про ноосферу.

Не сприймає Гумільов ноосферних ідей Вернадського ще і внаслідок того, що останній розглядав людство як цілісність, відзначаючи „єдність і рівність по суті, у принципі всіх людей, всіх рас. Люди є єдине ціле” [9, 509]. Як відзначає О.М.Медведь, Гумільов визнає розподіл людства на етноси, цілком допускаючи можливість виокремлення більш дрібних утворень, а також можливість їх загибелі. Так, етноси живуть поряд, можуть мати між собою політичні, економічні і культурні зв'язки, але відмінності в образі життя, в духовній культурі не дають приводу для більш тісного зближення етносів без збитку для їх культур. До того ж і пасіонарний поштовх кожний етнос відчуває по-різному ... або ж не відчуває його взагалі. А ноосфера – явище загальне, таке, що рівним чином охоплює всі етноси. Гумільов начебто залишається в біосфері [3].

Доказом останньої тези виступає і заперечення зменшення людської залежності від природи по мірі зростання культурного рівня людства. Полемізуючи з М.І.Артамоновим, Гумільов вдається до свого улюбленого прийому – підміни теоретичного висновку на до серію прикладів, часткових ілюстрацій - коли пише: „Організм людини входить в біосферу Землі і бере участь в конверсії біоценозу. Ніхто не може довести, що професор дихає інакше, ніж бушмен, або розмножується нестатевим шляхом, або нечутливий до дії на шкіру сірчаної кислоти, що він може не їсти, або, навпаки, з'їдати обід на 40 осіб, або що на нього інакше діє земне тяжіння. Адже це все залежність від природи того самого організму, який діє і мислить. Але разом з тим людина відрізняється від інших тварин тим, що виготовляє знаряддя, створюючи якісно інший прошарок – техносферу. Творіння рук людини як з косної, так і з живої речовини (знаряддя, витвори мистецтва, домашні тварини, культурні рослини) випадають з циклу конверсії біоценозу. Вони можуть лише або зберігатися, або, якщо не законсервовані, руйнуватися. В останньому випадку вони повертаються в лоно природи. Кинутий в полі меч, перержавівши, перетворюється на окисел заліза. Зруйнований замок стає пагорбом. Здичавілий собака робиться диким звіром дінго, а кінь – мустангом. Це - смерть речей (техносфери) і зворотне захоплення природою викраденого у неї матеріалу. Історія стародавніх цивілізацій показує, що природа хоча і терпить збиток від техніки, але врешті-решт бере своє, зрозуміло, за винятком тих предметів, які перетворені настільки, що стали незворотні. Такими є кременеві знаряддя, відшліфовані плити, бетонні майданчики, мумії” [2, 37-38]. Шкода, що нові приклади відвели Льва Миколайовича убік і не дали йому сформулювати конкретного висновку проти соціального прогресу людства. Невже головна функція знарядь праці, техніки, створеної людиною – руйнуватися, іржавіти і консервуватися? Чому Гумільов не розглядає їх основне призначення, ради якого вони і створююься, припиняє розгляд одвічного процесу обігу речовини і енергії у природі?

І ось саме тут ми виходимо на проблематику кінцевого смислу історії людства. Чи має взагалі людська цивілізація якийсь сенс свого існування? Заради чого живуть і умирають тисячі генерацій Homo sapiens на цій планеті? Чи існує якась вища місія, вища мета, яка не дозволяє людині зрівнятися з тваринним світом? Відповіді на ці запитання різняться в залежності від світоглядних переконань їх авторів. Існує, наприклад, думка, що „Земля хворіє людством”, тобто людська цивілізація розглядається не більше, як своєрідний різновид вірусів, що знищує середовище, в якому мешкає. Значна кількість західних авторів схильні до песимізму і не вбачають ніякого іншого кінця людської історії крім загибелі цивілізації разом з планетою. Екологічний есхатологізм стає логічним продовженням „обезцілювання” технічного прогресу. Але традиція російського космізму і, взагалі, традиція російської філософії, не може погодитися з подібним розумінням історії і людини. Весь хід еволюції матерії неухильно підводить до появи на рівні людини такої властивості, яка виходить за межі матеріальності. Природа, тобто перша – біологічна - природа, nature naturata, біосфера створює умови для появи другої природи, адаптованої людиною для власного існування, тобто культури. Але еволюція на цьому не закінчується. Так, людина є органічною часткою природи, але вона все-ж таки відрізняється від інших істот свідомістю. Саме цю ознаку – наявність розвинутої психіки, свідомості, духовності - згадують насамперед космісти, намагаючись визначити особливе призначення людини у Всесвіті. Створення третьої природи – світу мислення, ідеальних образів, сенсів – ось у чому полягає справжнє призначення людства.

Не випадково В.І.Вернадський приділяє багато уваги так званому „принципу Дана”, згідно з яким розвиток форм живого, починаючи з молюсків, супроводжується неухильним та незворотним зростанням маси мозку. Не було ще випадку, коли більш розвинута тварина мала менший обсяг мозку, ніж її еволюційні попередники. Пряме продовження цієї тенденції Вернадський вбачав у розвитку наук. Можливо, саме цим можна пояснити стійку зацікавленість Володимира Івановича вивченням історії європейської науки. Ми зустрічаємо у Вернадського чимало публікацій, присвячених саме цей проблематиці [10]. В прогресі наукового знання він вбачав найнеобхіднішу умову переходу людства до ноосфери.

Більш того, у повній відповідності до традицій російського космізму Володимир Іванович не виключав можливості подальшої еволюції людини. „Homo sapiens не є закінчення творіння, він не є носієм досконалого мисленнєвого апарату. Він є проміжною ланкою у довгому ланцюгу істот, котрі мають майбутнє і, без сумніву, будуть мати майбутнє” [9, 75].

Сучасний стан розвитку науки не може надати більш-менш задовільної відповіді на запитання про форми і подальше функціонування „третьої природи”. Але філософи – від В.С.Соловйова та К.Е.Ціолковського до сучасних дослідників – намагаються її знайти, пропонуючи власні гіпотези. Наприклад, з цієї точки зору „точка Омега” П.Тейяра де Шардена, до речі, співавтора терміна „ноосфера”, може розглядатися як прорив другої природи у третю. „Філософію інформаційної цивілізації” розвиває Р.Ф.Абдєєв [11]. „Ментальні підстави Всесвіту” досліджують харківські філософи під керівництвом І.З.Цехмістро [12]. Детальну гіпотезу існування потоків свідомості в Універсумі виказує в своїй книзі „Людина і космос” В.П.Бех [13]. Ці та інші праці свідчать про могутній евристичний потенціал ноосфер них ідей В.І.Вернадського.

А що ж Л.М.Гумільов? Для нього майбутнє залишається за межами можливостей наукового дослідження. Єдині доступні сліди колишніх цивілізацій – у їх матеріальному виразі – репрезентовані інвентарем неолітичних стоянок, руїн замків і таке інше. Гумільов не лише зосереджується на вивченні минулого, але й демонструє свідомий відхід від проблеми. Торкаючись проблеми ноосфери, він переводить її у аксіологічну площину, повторюючи за Ю.К.Єфремовим риторичне запитання: „чи так вже розумна сфера розуму?” Замість відповіді, Гумільов з притаманною йому ерудицією знов вдається до історичних прикладів щодо алогічної, ірраціональної діяльності людства. На його думку, не розум, а несвідома пасіонарність обумовлює втручання людини у царину природи, змінюючи планету, бо „тільки вона веде до зміни обличчя Землі, а нині навіть складу атмосфери”. (Нагадаємо, що В.І.Вернадській стверджував протилежне, що лише людська свідома діяльність - тобто явище, залежне від волі людини - здатна змінити „обличчя Землі”). Для Гумільова становлення ноосфери рівнозначно розвитку науки і техніки, ведучих до заміни живих процесів. „Інакше кажучи, - резюмує він, - як би ми не відносилися до ідеї існування ноосфери, полярність техніки і життя незаперечна”. Формально-логічна помилка, продемонстрована тут, має назву „підміни понять”: поняття ноосфери ототожнюється з технікою, тобто явищем взагалі іншої природи. Спробуємо виправити помилку і поставити замість слова „техніка” слово „ноосфера”. Отримаємо: „полярність ноосфери і життя незаперечна” – судження далеко не аксіоматичного характеру.

“Можна погодитися з думкою про небезпеку для життя на Землі деяких технічних досягнень. Але ж ноосфера – це не тільки техніка. Це „твори геніальних поетів і філософів”, народна культура та інш., тобто речі в принципі безпечні для земного життя рослин, ґрунтів, тварин. На жаль, деякі дослідники тлумачать термін „ноосфера” дуже вузько, завдяки чому він придбаває негативні відтінки. Для оцінки такого підходу в даному випадку краще всього підійшло б слово «непорозуміння»” [3, 622].

Таким чином, порівняння поглядів двох вчених приводить нас до висновку, що Л.М.Гумільов, беручи за основу своїх міркувань модель біосфери, описану В.І.Вернадським, йде принципово іншим шляхом, поступово переходячи в явну опозицію до ідеї ноосфери. Якщо Вернадський послідовно простежує еволюцію людини від першої (біологічної) до другої (соціальної) і далі – у майбутню третю (духовну) природу за критерієм зростання свідомості, то Гумільов і другу природу вважає стихійними і випадковими продуктами несвідомої пасіонарності. Він запрошує дослідників “повернутися” до біосфери, вважаючи людину істотою „безрозсудною, схильною до непереборних пасіонарних поштовхів”, що ламають волю і свідомість останньої”. Інакше кажучи, в працях Вернадського звучить пафос наукового перетворення світу, тоді як у Гумільова – постмодернистський антисцієнтизм і скептицизм відносно майбутньої єдності людства.

Література

1. Вернадский В.И. Биосфера // Биосфера. Мысли и наброски. Сборник научных работ В.И.Вернадского. – М.: Издательский Дом «Ноосфера», 2001. – С.13-155.

2. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – М.: Танаис ДИ-ДИК, 1994. – 544 с.

3. Медведь А.Н. Идеи В.И. Вернадского и научное творчество Л.Н.Гумилева // В.И.Вернадский: Pro et contra. Сост., вступ. ст., коммент. А.В.Лапо. – СПб: изд-во РХГИ, 2000. – С.619-625.

4. Вернадский В.И. Химическое строение живого вещества // Вернадский В.И. Избранные сочинения. Т.5. - М., 1960. – С. 170.

5. Гумилев Л.Н. География этноса в исторический период. – Л.: Наука, Ленинградское отделение, 1990. – 280 с.

6. Вернадский В.И. Научная мысль как планетное явление // Вернадский В.И. О науке. Т.1. – Дубна: Феникс, 1997. – С.303-545.

7. Вернадский В.И. Биосфера и ноосфера. – М.: Наука, 1989. – С.178.

8. Грэхэм Л.Р. Естествознание, философия и науки о человеческом поведении в Советском Союзе: Пер. с англ. – М.: Политиздат, 1991. – 480 с.

9. Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. – М.: Наука, 1988. – С.509.

10. Вернадский В.И. Избранные труды по истории науки. – М.: Наука, 1981. – 294с.; Вернадский В.И. Труды по истории науки в России. – М.: Наука, 1988. – 464с.

11. Абдеев Р.Ф. Философия информационной цивилизации. – М.: ВЛАДОС, 1994.

12. Цехмистро И.З. Поиск квантовой концепции физиологических оснований сознания. – Харьков: Вища школа, 1981. – 182 с.

13. Бех В.П. Человек и Вселенная: когнитивный анализ. Монография – 2-е изд. доп. - Запорожье: Просвіта, 1999. – 148 с.