Цінність як категорія і принцип осмислення культури
Відтворений у філософських поняттях процес інтелектуального пізнання людського світу як Буття наочно демонструє, що ніколи не було і не буде неціннісного знання. Людині не дано робити вибір між цінностями і нецінностями. Людське знання об’єктивно ними детерміноване, рухоме та конституйоване. Цінності закладаються як принцип, – і неважливо, усвідомлені вони чи ні, – на основі будь-якого знання, тим більше філософського. І ось коли в процесі поступальної еволюції життєдіяльності людей ці принципи піддаються об’єктивній і суб’єктивній критиці, ерозії і протесту, тоді і виникає рефлексія не тільки першопричин „переоцінки цінностей”, але і сама проблема цінності як предмет філософського пізнання і розуміння людського буття.
Аксіологія як філософське вчення про цінність і цінності, їхню природу, сутність і пізнавальні можливості, являє один із найнеопрацьованіших у вітчизняному, та мабуть, і у світовому філософському дискурсі напрямків філософського знання. Багато в чому це пов’язано і з часом появи аксіології – друга половина XIX сторіччя, і з історичними обставинами, що обумовили необхідність аксіології. Проте відсутність у філософських дослідженнях культури терміна цінність аж до другої половини XIX століття зовсім не означала, що в методологічних роздумах була відсутня сама ідея цінності, а отже і ціннісний підхід як такий. Іншими словами, одна справа оперувати цінностями, тобто мати справу з концептуальним і методологічним апаратом аксіології, інша справа мати ідею цінності, трактувати об’єкти як цінності.
Основним, центральним поняттям аксіології – є цінність. Мабуть немає сьогодні жодної з людинознавчих галузей знання, де б не оперували поняттям цінності або ж близькими до нього за змістом категоріями мети, оцінки, значення, значущості тощо. Поняття „цінність" стало настільки полісемантичним, що увібрало в себе можливості розуміння основних людських чеснот, феноменів інтерсуб’єктивного (ідеальної форми буття колективного людського досвіду), явищ суб'єктивного психічного світу, об'єктивних соціально-інституціональних структур тощо. Слово „цінність” дуже швидко увійшло до обігу в публіцистиці, політиці, легко стало доступним повсякденній свідомості. У чому причини такої легко доступності й популярності поняття цінності як в області теоретичного осягнення буття, так і його розуміння на рівні повсякденної свідомості?
Стосовно іншого аспекту питання, то відповідь є очевидною, якщо враховувати, що феномени, які позначаються поняттям цінності, постійно оточують людину і панують у ній і, природно, вимагають свого лінгвістичного оформлення. Слово цінність дуже зручне для позначення об’єктів спрямованості людських потреб. Далі, полісемантика поняття цінності, що наявна, дає можливість формулювати судження, не звертаючись до пошуку більш суворого поняття, а взаєморозуміння між людьми досягається через конкретизацію об’єкту, що позначається категорією цінність. Розмитість змісту, не суворість логічної форми пов’язані з порівняно недавнім теоретичним, у тому числі і, власне, філософським освоєнням поняття і дозволяють використовувати термін цінність у будь-яких контекстах і бути йому надбанням повсякденної свідомості.
У середині XIX століття в європейській культурі заговорили про цінності знання, науки, моралі, мистецтва, поезії, естетики, держави, права. Уведення поняття було настільки успішним, що це дало підставу одному шановному академічному виданню констатувати, що „це було найбільшим філософським відкриттям“. З цим висновком важко не погодитися, помічаючи безсумнівні інтелектуальні переміщення, яким сприяло освоєння поняття цінності в різних контекстах: філософському, соціологічному, психологічному, логічному, лінгвістичному, семіотичному, культурологічному, природничонауковому. Чим же в науці можна було пояснити різку популярність поняття цінності?
Якщо простежити історію становлення ціннісного підходу до освоєння реальності, то перше, що спадає на думку і пов’язано з методологічною особливістю, – категорія цінності. Її введення до процесу пізнання дозволило акумулювати і, тим самим, ніби підвести під загальний знаменник досить широкий обсяг об’єктів як наявного буття, так і тимчасової реальності, що раніше не могли бути синтезованими. Без поняття цінності вони розпадалися, дезинтегрувалися. У зв’язку з цим американський дослідник-аксіолог К. Клакхон вдало помітив, „що поняття цінності являє точку збігу для різних спеціалізованих суспільних наук і постає ключовим поняттям для інтеграції в гуманістиці. Цінність є потенційно об’єднуючим поняттям, в яке може об’єднати різні спеціалізовані дослідження, – допомогти у подоланні поширеного у соціальних науках статично-описового підходу” [1,69].
Далі, семантична невизначеність і нечіткість поняття легко забезпечувала „тили” побудови міркування за відсутності раціонального способу розв’язання наукових і ненаукових проблем. Таким, мабуть, є варіант використання поняття цінності в культурологічній філософії Ф.Ніцше, М.Шеллера, Н.Гартмана. Поняття цінності стало також позначати наявність незрозумілих феноменів і таких, що не піддаються досвідченому верифікуванню складних соціальних і психологічних феноменів, а також причиново-наслідкових залежностей, наприклад, природи історичного знання у неокантіанців чи ціннісних феноменів свідомості та їхніх систем у Е.Шпрангера.
Категорія цінність незабаром стає пояснювальним поняттям щодо аналізу феноменів моральності і моралі (Дж.Е.Мур). Одночасно набула розвитку ідея про розрізнення пізнавальних і оцінних суджень у філософії та логіці (А.Рітчль). Починаючи з другої половини XIX століття, співвідношення між пізнавальними й оцінними судженнями, судженнями „факту” і „цінності” стають предметом гострих дискусій в естетиці, етиці, методології природознавства. Виникали цілі філософські концепції, де питання про цінності ставало головним, стрижневим у розумінні та міркуванні про буття. Так визначалося специфічне коло проблем, що характеризували досить широке поле використання поняття цінності, починаючи від тлумачення його як лінгвістично зручного, але такого, що не має реального буттєвого змісту, і до осмислення його як феномену, за яким стоїть дійсний об’єктивний зміст, певний зріз, аспект зв’язку людини і світу.
Відомо, що неоактианці і зокрема І.Кант, Р.Г.Лотце, Г.Ріккерт заклали один з провідних у XIX сторіччі напрямків аксіології – трансценденталізм (трансцендентний об’єктивізм), що трактує природу цінностей як незмінні, вічні, потойбічні, емпіричні реальності сутностей, питання про походження яких залишається „знятим” і некоректним до поставлення взагалі. Цим шляхом згодом просувалися М.Шеллер, Н.Гартман, Б.Баух. Що ж до проблеми пізнання цінностей, то М.Шеллер, Н.Гартман вважали їх даність людині у формі „емоційних апріорі”, тим самим відрізняючись у цьому аспекті аксіології від Г.Ріккерта.
Труднощі ріккертовської філософії цінностей, зокрема, спекулятивне розв’язання з її допомогою питання про істинність нормативних наук, породили цілий спектр концепцій в іншому напрямку аксіологічних міркувань, що ознаменували поворот від гносеологічного до онтологічного трактування цінностей до так званої онтології „у собі значущих цінностей”. Цінність як поняття стає базовим в англійському об’єктивному ідеалізмі Р.Дж.Коллінгвуда й А.Н.Уайтхеда, етичних дослідженнях Дж.Е.Мура, психології В.Дільтея і Е.Шпрангера. Однак одну з найбільш відомих філософій цінності ми знаходимо в ірраціональній метафізиці Ф.Ніцше.
І якщо неокантіанцям баденської школи безсумнівно належить заслуга у створенні аксіології, то не меншою мірою заслуга у формуванні аксіологічної інтенції філософствування, як фундаментальної установки культури Європи кінця XIX – початку XX сторіччя, належить Ф.Ніцше. Його ідеї, стиль мислення і методологія аналізу сприяли тій радикальній „переоцінці цінностей”, що дозволила згодом проблемі цінностей одержати статус парадигми у філософії, крізь призму якої стали переломлюватися онтологічні, логіко-гносеологічні, соціально-філософські, культурологічні, екзістенціальні, філософсько-антропологічні та інші традиційні для філософії завдання.
Щодо філософії самого Ніцше, то поняття цінності стає в ній універсальною категорією. За її допомогою ним розв’язуються проблеми епістемології й онтології, етики й естетики, культурології. Ніцше скидає цінності зі сфери трансцендентного, надаючи їм статусу буттєвої реальності, по суті, розчиняючи їх у бутті. Буття і цінності зливаються. Водночас саме філософствування цінностями як спосіб розмірковування над проблемами реального сущого стає основним і єдино можливим. Для Ніцше метафізика цінностей – це прийнятна для його розуму форма осмислення підсумку, пов’язаного з занепадом тих першооснов буття, під якими він розуміє моральні християнські максими і заповіді. Він проголошує смерть Бога! Слова Ніцше „Бог мертвий” означали, що сфера моральних ідей і ідеалів більше не існує, вони знецінилися, а отже культура занурюється в нігілізм. Необхідно, з його точки зору, нове полагання цінностей, що неминуче стає відносно наявного світу „переоцінкою всіх цінностей” буржуазної християнської культури.
Можливо, що з Ніцше поняття цінність і поняття культура стають в один ряд. Експансія аксіологічних уявлень кінця XIX – початок у XX сторіччя призводить до розуміння культури як „світу втілених цінностей”. Так народжується порівняльне історичне знання, що у соціальній філософії втілюється в теорії „локальних” культур і цивілізації О.Шпенглера, М.Данилевського, А.Тойнбі, а в методології призводить до фундаментального висновку М.Гайдеггера про аксіологію як „культурософію сучасності”.
І якщо „принцип цінності” як умова пізнання і розуміння культури затвердився в культурології порівняно швидко, то проблема виявлення власного змісту категорії „цінність” і її природа залишається і на сьогодні неоднозначною. Така ситуація породжує існування різних аксіологій і дефініцій основної категорії аксіології „цінність”.
Етимологічний аналіз того чи іншого філософського поняття, так само як і лінгво-семантичний опис його властивостей, не може не братися до уваги у виявленні філософського змісту поняття. Але філософське, категоріальне значення поняття відрізняється, як правило, від загальновживаних його значень, набуваючи відповідно до потреб теоретичного міркування спеціального характеру. Це повною мірою стосується і філософського поняття цінності.
Однак використання цього поняття і як філософського поняття також є різноманітним і, часом, важко поєднуване між собою. Найбільш типові вживання можна систематизувати таким чином.
Першим і найбільш поширеним варіантом є розуміння цінності як значущості предметів і явищ дійсності для людини, їх здатності задовольняти її матеріальні і духовні потреби. Найбільш послідовно ця концепція у вітчизняному філософському дискурсі була заявлена ще в 1964 році в монографії В.О.Василенка „Цінність і оцінювання”. Послідовно ця точка зору відстоювалася і відстоюється такими аксіологами як О.Г.Дробницький, В.П.Сержантов, В.В.Гречаний, В.П.Тугарінов, М.С.Каган та ін. Ми вважаємо, що предикат значущості не слід розглядати лише як момент взаємодії суб’єкта і предмета, тобто не просто як деяку суб’єктивну характеристику спрямованості, оцінювання, у результаті якого і виникає значущість, а як певну трансісторичну об’єктивну характеристику предмета як цінності. Значущість – це кроскультурна характеристика предмета як цінності. Головний недолік концепції полягає у тому, що цінності зведено до засобу задоволення потреб, тобто по суті, до корисності як позитивної значущості. При цьому стають фактично нерозрізненими і сама цінність як значущість, і її предмет-носій, через що за умови конкретного аналізу поняття цінності переноситься, як правило, на цей природний чи соціальний об’єкт.
Представники другого варіанту, який найбільш послідовно був викладений у свій час представниками грузинської школи (О.Бакурадзе, Н.Чавчавадзе, Г.Бакрадзе) і І.С.Нарським відносять до цінностей лише найвищі суспільні ідеали. З цієї позиції, цінності постають вже не засобом, а метою. Не сущим, а належним.
Одночасно з першими двома підходами сформувався і третій, що безпосередньо об’єднує вихідні підстави перших двох. У ньому цінність визначається як значущість і мета (ідеал) одночасно. Цю точку зору відстоював одним з перших в епоху тотального панування марксизму ленінградський філософ В.П.Тугарінов. Він також розглядав цінність у межах суб’єктивно-об’єктивних відносин.
У чому можна вбачати позитивність вищезгаданих підходів. По-перше, філософія значущості як людського суб’єкт-об’єктного відношення фіксує її соціальну, буттєву природу. Цінність здобуває статусу предмета, речі, а не просто об’єкту буття. Значущість, таким чином, перетворює об’єкт на предмет задоволення потреби (потреб). Водночас, предикат належності (ідеальний зміст предмета як цінності) суть ніщо інше як значеннєвий зміст значущості, що задає спрямованість на особистісне усвідомлення і прийняття предмета як цінності. Смисл виражається в судженні цінності (оцінці), тобто саме в тому, що і розуміють як телеономно суб’єкт-об’єктне ставлення до об’єкта, тобто ставлення ціннісне.
По-друге, виділення значущості й смислу як структурних елементів цінності вказує не стільки на пізнавальну, скільки на світоглядну і регулятивну (цільову) природу цінностей, тобто фактично на культурне походження цього феномену, що виник як результат соціального і свідомого освоєння буття як світу предметів і ідей, що виникли із приводу цих предметів, світу значущості і смислів. Можливо, що саме ця ідея дозволила свого часу назвати одну з перших робіт з аксіології, твір О.Г.Дробницького як „Світ предметів, що ожили” (1967р.).
Основні труднощі розв'язання ціннісних проблем у тому й полягають, що за способами свого буття цінності мають найскладніший, багаторівневий характер виявлення. Але тут важливо зазначити найголовніше, вони існують реально і функціонують об’єктивно у вигляді ідей і речей у практиці реальних суспільних відносин і суб’єктивно усвідомлюються як їхня значущість і особистісний зміст для індивіда. Тому, спираючись на загально прийняті у нашій вітчизняній і закордонній філософській традиції визначення цінності як значущого чи належного (норми, ідеали), як об'єкта будь-якого інтересу, переваги, оцінки, ми під цінностями будемо розуміти будь-який об'єкт буття, здатний об’єктивно задовольняти потреби суб’єкта (індивіда чи суспільства взагалі) і пов’язаний з індивідом і суспільством певним смисловим зв’язком. Зміст цього смислового зв’язку детермінується культурним контекстом, тобто культурою певного суспільства, народу, особистості.
І хоча термін „смисл” сам являє собою багатозначне поняття, безсумнівним є те, що поняття це позначає специфічно людське, культурне явище. Поведінку тварин воно описати не може. Тут можна говорити про значення, скажімо, тих чи інших елементів природного середовища для життя тварини, але не про смисли для нього будь-чого, не говорячи вже про її неспроможність осмислити власне існування. Тому в науках про природу немає проблеми „смислу”. Природні явища набувають певного смислу, лише входячи до культури, як, наприклад, ліс, перетворюваний людиною на сад, знаходить тим самим визначену людську, меморіальну, естетичну, утилітарну та будь-яку іншу цінність.
Це означає, що широкий філософський погляд, який розглядає людину, її діяльність і поведінку в концептуальному просторі суб’єкт-об’єктних відносин, виявляє смисл саме в цьому просторі як спосіб виявлення суб’єктом значення об’єкта для свого суб’єктивного буття, іншими словами – як надання цінності усьому, що входить до простору культури зі світу природи і, тим більше, усьому, що створюється самою культурою і у вигляді „другої природи”, і у вигляді різних форм нематеріального, позаприродного, віртуального, містичного, що створюється свідомістю інобуття.
Література
1. Kluckhohn K. Variation in value orientations. – NY: Row, Peterson, 1961. – 450 p.
2. Тугаринов В.П. Избранные философские труды. – Л.: ЛГУ, 1988. – 344 с.
3. Дробницкий О.Г. Мир оживших предметов. - М.: Политиздат, 1967. – 351 с.
4. Гребеньков Г.В. Нечитайло В.Н. Аксиологический подход к проблеме человека. - Донецк: ДПИ, 1992. – 187 с.