самосвідомість НАЦІЇ як відображення динаміки ЕТНОСОЦІАЛЬНОГО буття
На сучасному етапі суспільно-історичного процесу, як засвідчує практика та висновки значної кількості дослідників, спостерігається зростання впливу суб’єктивних чинників розвитку та самоорганізації людських спільнот. Суспільна свідомість і самосвідомість все частіше розглядаються серед основних факторів життєдіяльності соціальних організмів. Особливо це стосується націй – етнонаціональних спільнот, що є одними з найбільш вагомих суб’єктів сучасного суспільно-історичного розвитку. Зараз гостро стоїть проблема пізнання внутрішніх механізмів саморегуляції життєдіяльності націй, дослідження варіативних векторів її розвитку, особливо з огляду на процеси глобалізації. В зв’язку з цим, постає завдання з’ясування основних філогенетичних аспектів національної самосвідомості, які формуються в межах простору, визначеного історичною сукупністю матеріальних і духовних чинників еволюції національного буття, здійснюючи вплив на всі сфери життєдіяльності нації.
Дана проблема є частиною більш масштабного завдання оптимізації життєдіяльності і розвитку етно-соціальних спільнот у динамічному сучасному середовищі. А для України розгляд цієї проблеми взагалі має надзвичайно важливе практичне значення у світлі трансформаційних процесів та вибору перспективної концепції розвитку.
Аналізуючи останні дослідження і публікації, що стосуються тематики дослідження, ми зустрічаємо дуже різні концепції розвитку національної самосвідомості. Наприклад, український дослідник С. Вовканич [5] пропонує теорію духовно-інформаційної мобільності нації, де розвиток національної самосвідомості розглядається крізь призму накопичення і впорядкування потоків інформації. Інший сучасний дослідник М.Г.Братасюк [4] вивчає розвиток національної самосвідомості у контексті становлення традицій і новаторства у життєдіяльності націй. В.Лісовий пропонує вивчати особливості розвитку національної самосвідомості через розвиток національної еліти, як її генеруючого ядра [8]. Можемо також відзначити оригінальні праці таких українських та зарубіжних дослідників як Ф.Канах, В.Жмир, І.Кресіна, О.Волкогонова, Р.Шпорлюк, В.Сухачьов, Р.Брубейкер, Б.Андерсон, Е.Сміта та ін.
На наш погляд, вказані дослідники заклали певну систему координат наукового пошуку у визначеній нами сфері, але почасти вони тяжіють до абсолютизації певних чинників. Як одні, так й інші не дають цілісної відповіді щодо висвітлення універсальних рис еволюції національної самосвідомості відповідно до історичної динаміки національного буття.
В цій статті ми спробуємо визначити універсальні особливості розвитку національної самосвідомості та встановити логічну послідовність цього процесу.
Отже, метою цієї статті є виявлення основних чинників та етапів еволюції національної самосвідомості.
«Roseau pensant» (пер. “мисляча очеретина”) - цим широко відомим уподобленням Паскаль надзвичайно точно охарактеризував велич і немічність людини. Свідомість і самосвідомість є “коренями людського життя”. Тільки тому, що людина істота самосвідома, яка не просто проживає своє життя так як воно їй дане, але яка оцінює це життя, яка оцінює саму себе, свої думки, пориви та вчинки, намагається знайти цьому якесь виправдання чи, навпаки, виражає осуд, - тільки тому людина невтримно прагне дійсно впорядкувати власне життя, впорядкувати світ своїх думок та вчинків, впорядкувати саму себе. Саме завдяки самосвідомості власного буття людина є відповідальним не тільки за те, що вона зробила, але й за те, якою вона стала.
Сказане нами щодо самосвідомості кожної окремої людини цілковито підтверджується життєдіяльністю окремих культурних народів, тобто таких, які вже переросли стан первісної природної безпосередності. Кожний культурний народ, для того щоб повноцінно жити і впорядковувати своє життя, щоб виступати в ролі діяча, безпосереднього “творця історії”, повинен скласти собі цілісне уявлення про свої сили, потреби та інтереси, прагнення та завдання, про те, що для нього прийнятне, а що ні, - загалом скласти уявлення про самих себе. Історичній спільноті повинна бути притаманна самосвідомість, яка б глибоко пронизувала весь її світогляд, забарвлювала по-своєму всі спільні окремому народу та цілому людству інтереси та ідеали і – головне – приводила б ці загальнолюдські ідеали та інтереси в особливий, індивідуальний у кожного народу, органічний лад, в якому кожний з цих інтересів та ідеалів отримує своє особливе місце, вагу і значення, своє повне визначення [2, 85-86].
Слід сказати, що говорячи про культурні народи, в контексті даного дослідження, ми маємо на увазі нації, як окремі етносоціальні спільноти, а говорячи про самосвідомість народу, маємо на увазі національну самосвідомість.
Український дослідник В.Пустотін [10, 28] виділяє наступні умови, за яких можлива самосвідомість нації як специфічна реальність:
· самосвідомість нації можлива, коли те, що оточує націю, стало частиною самої нації та необхідно усвідомленим розпізнанням;
· самосвідомість нації можлива при існуванні унікального поля культури даної нації;
· самосвідомість нації як специфічна реальність можлива, коли є група людей – певний суб’єкт, який здатний відтворювати національну самосвідомість на рівні мистецтва, релігії, політики або, говорячи по-іншому, котрий може творити те унікальне, корені якого – у полі культури даної нації (під таким суб’єктом В.Пустотін розуміє інтелігенцію як групу людей, яка займається професійно духовною творчістю).
Можемо загалом погодитися з вказаними умовами. Щодо першої умови, то тут ми спираємось на принцип первинності буття відносно до свідомості. Отож, щоб у нації в цілому та у окремих її членів постала свідомість себе як цілісного суб’єкта природно-історичного процесу, потрібні об’єктивні особливості, передумови окремішності від інших соціальних систем. Але тут слід зауважити, якщо на більш ранніх щаблях етногенези провідну роль у формуванні окремішності грають географічні, кліматичні, ландшафтні, антропологічні та інші особливості, які ми відносимо до царини “першої природи”, то надалі окремішність здебільшого обумовлюється вже матеріальними та духовними продуктами життєдіяльності самих людських спільнот, передусім економічними, соціально-політичними, культурними технологіями життєдіяльності.
Важливо зауважити, що об’єктивні та суб’єктивні передумови окремішності грають ключову роль на початковому етапі формування національної самосвідомості. Тут важливе саме усвідомлення єдності “МИ” та протиставлення “МИ-ВОНИ”, “СВОЇ-ЧУЖІ”, але по мірі свого розвитку національна самосвідомість змінює акценти свого функціонування. Цікаву думку, з цього питання висловлює М.Г.Братасюк, котрий взагалі виділяє два види національної самосвідомості дорефлексійну та рефлексійну [4, 18]. Дорефлексійна національна самосвідомість сконцентрована на підтримці традиційного досвіду, збереженню усталеності способів мислення, дії, поведінки тощо. Тобто дореклефсійна національна самосвідомість направлена на “цементування” національного “МИ”. Але оскільки русло “консервації” традиції містить в собі небезпеку для нації, то виникає необхідність рефлексивного мислення, що забезпечило можливість для змін та самовдосконалення. Рефлексійна національна самосвідомість прагне до усвідомлення сутності “свого” як не лише відмінного від “чужого”, але й як однієї із форм прояву вселюдськості. Продукування рефлесійної національної самосвідомості – це перетворення, перехід національного “МИ” в національне “Я” – зріле, розвинене, організоване цілісне [4, 18].
Повертаючись до другої та третьої умов, висунутих В.Пустотіним, відмітимо, що вони також є необхідними, бо без унікальності поля культури нації та генеруючого ядра цієї унікальної культури неможливе постання повноцінної національної самосвідомості. Національна самосвідомість відбиваючи унікальне національне буття, сама стає гарантом цієї унікальності. Не слід забувати, що будь-яка нація, як і будь-яка особистість, прагнуть до максимальної самореалізації і максимального довголіття, що дає можливість говорити про неї не тільки як про факт сьогодення, але своєрідний самопрограмований організм, що має історичні перспективи. Отже, нація не тільки явище горизонтальне, що охоплює всі сторони сьогодення, але перспектива вертикальна, вихідна з минулого і націлена в майбутнє. Тому нам видається, що в наведеному переліку умов не вистачає ще принаймні однієї, але важливої умови – наявність спільних потреб та спільних інтересів у представників нації, які б обумовлювали не тільки єдність її минулого та сучасного але й єдність її майбутнього.
Які ж фактори сприяли становленню та розвитку націй, а відповідно й національної самосвідомості?
Наприклад, український дослідник Бочковський О., вказує, що розвиток нації і національної самосвідомості пов’язаний з трьома основними факторами: 1) вироблення громадської гущавини через функціонування громадських інституцій і підтримку середніх класів (поглиблення громадських взаємин між членами всіх суспільних груп, а значить і ліквідація атомістичної будови суспільства характерного для феодального суспільства); 2) утворення власної держави з власною територією; 3) розвиток капіталізму і демократії [3, 10-11].
Дійсно погодимося, що вказані фактори, у своєму комплексі, спричинили значний вплив на формування і розвиток націй, але зауважимо що вони більшою мірою відносяться лише до становлення націй та національної самосвідомості у країнах Заходу, в той час як Схід має свою специфіку. З першим фактором начебто все зрозуміло: існування нації вимагає вироблення у її членів спільних характеристик, стійкої взаємодії спільної комунікаційної сфери, почуття солідарності, що при атомістичній будові суспільства неможливо. Але нам видається, що вироблення громадської гущавини, не є самостійним фактором, а є похідним, викликаним розвитком у Європі капіталізму і демократії. Саме розвиток капіталізму і демократії спричинив до активного функціонування і масовості соціальних інститутів, забезпечив динаміку і розширення економічних, соціальних, політичних зв’язків суспільства. Відбувається активна боротьба інтересів в середині суспільства на основі консолідації певних соціальних груп, але одночасно формується нова цілісність суспільства, пов’язана з перетвореннями у масовій свідомості людей. Щодо утворення власної держави з власною територією, то цей фактор теж відіграє важливу роль у формуванні національної самосвідомості, але водночас маємо переконливі приклади, коли національна самосвідомість формувалася у бездержавних народів. Однак і у цьому разі розвиток національної самосвідомості пов’язаний з ідеєю власної державності як певної мети, ідеалу. Якщо у першому випадку формування національної самосвідомості, на ранніх етапах, виступає як засіб легітимізації державного суверенітету нації, як етносоціальної спільноти, то в другому випадку формування національної самосвідомості можемо розглядати як один із засобів здобуття державності. Причому у другому випадку, відносно першого, більшим є вплив етнічного компоненту, як основи консолідації та національної ідентифікації, і меншим є вплив соціального компоненту. Це можемо пояснити тим, що формування національної самосвідомості у бездержавного народу при пошуку об’єктивних передумов власної окремішності частіше за все не може спиратися на унікальність власного соціального-економічного життя, яке знаходиться часто-густо під жорстким контролем держави-суверена.
У контексті вищесказаного, цікаво навести позицію ще одного українського дослідника Ф.Канаха, який диференціює національне буття, відображенням якого є національна самосвідомість, на дві суспільні реалії: 1) життя людей в системі соціально-політичних зв’язків; 2) їхнє ж буття, зумовлене сукупністю етнокультурних відносин, ідей, уявлень та міфів [7, 46]. У першому випадку мається на увазі вся сукупність підсистем життя суспільства (економіка, культура політика, духовна сфера) як окремої суверенної країни, у другому випадку мається на увазі виключно етнокультурний компонент життя нації. На нашу думку така диференціація не є цілком обґрунтованою. Національне буття є цілісною реальністю, в якій тісно переплетені і етнічний, і соціальний компонент. З національним буттям тісно пов’язані такі реалії, як національні потреби, національні інтереси, національні пріоритети, національна безпека тощо, які не можуть інтерпретуватися тільки в культурно або державно обмеженому значенні. Хоча, в період свого становлення національна самосвідомість може спиратися чи то переважно на етнічно-культурний, чи то на соціальний компонент формування національної ідентичності, але стала національна самосвідомість є ядром, навколо якого інтегрується полі- чи моноетнічна спільнота, вона є джерелом і синтезом стратегії життєдіяльності, якою забезпечується збереження і розвиток цілісного національного буття.
Якщо звернутися до «Rede an die deutsche Nation» (1808) Фіхте [1], то там ми знайдемо спробу подати технологію побудови нації через створення духовної єдності. Фіхте говорить: «…в Франції — революція, у Німеччині — виховання народу». І цей акцент не випадковий. Те, що Франція знайшла в результаті досить стрімкої трансформації, то в Німеччині відбувалося більш повільно і тому потребувало іншу тактику — «виховання народу», що повинно було, а зрештою і стало соціальною технікою, що охоплює дуже широкий діапазон, починаючи від бісмарковського «заліза і крові» і закінчуючи народно-духовним, національним вихованням у школах, тобто в нормалізованому національному дусі. І тоді населення, як певний єдиний соціальний організм здобуває нову свідомість і самосвідомість як нове духовне утворення. Ідеологічна конструкція, що пропонується «масам», припускає «добру волю, що не помиляється», а основним методом виховання стає проведення націоналізованого Я «через ясність пізнання до чистоти волі». Новому Я необхідні очевидності, підтримані й у той же час такі, що продукують жорстко сфокусований нацією проект досвіду волі. І в цій ситуації Volk, народ, з'являється як задача, як владний-вольовий проект, що певним чином соціалізує, усуспільнює Я, яке розчиняється і зникає в Ми-Нації.
Таке нове виховання народу, по Фіхте, стає німецькою національною задачею, точніше, це і є народження нації. Тому Фіхте вимагає поставити на місце приватної освіти суспільну, тобто відкоорденовану за соціальними стандартами і, що зберігає в собі уніформу, одну єдину для усіх форму існування і мислення. Виховання, як особливий пучок масових дисциплінарних практик, повинний закладати національну мотивацію вчинку.
Основну роботу у витворенні нової етносоціальної цілісності, як зазначає В.Лісовий, виконували інтелектуали (історики, літератори, лінгвісти). Завдання цієї культурної еліти полягало в тому, щоб об’єднати колишні більш-менш споріднені (а часто культурно та антропологічно віддалені) етноси, змінивши попередню етнічну ідентичність новою ідентичністю, національною самосвідомістю [8, 26]. В.Лісовий наголошує, що для цього не досить було дати людям ідею нової “великої батьківщини” замість попередньої прив’язаності до племені, релігійної спільноти, сільської чи міської громади. Окрім цих перетворень у свідомості, важливим процесом було витворення нової культурної цілісності, однорідності [8, 26]. Додамо, що важливим для становлення нації було усвідомлення не тільки культурної а й політичної спільності і цілісності.
Витворення національної спільноти, переважно, відбувалося шляхом виокремлення та перетворення деяких елементів донаціональної етнокультури, з метою витворення нової спільної культури – національної. Важливо було, щоб принаймні деякі (і особливо чисельно більші чи впливовіші) етнічні спільноти сприйняли нову культурну цілісність як “рідну” [8, 26]. Але зрозуміло, що окрім нової культурної спільності, важливим було усвідомлення своєї належності до нового цілого – новий тип самоідентифікації, національної самосвідомості, що проявлялося в якихось предметних діях, судженнях, в духовній творчості людей, в потребах і ціннісних орієнтаціях членів нації.
Як зазначає Н.І.Гончарова, самосвідомість народу (етносу), як конкретного суб’єкту історичної дійсності на ранніх етапах етногенезу виступає як етнічна самосвідомість (спочатку як “відчуття”, а потім – як “усвідомлення” етносом власної єдності). Пізніше, коли народ усвідомлює власну причетність до процесу світової історії і набуває таким чином культурно-історичної самовизначеності, відбувається формування національної самосвідомості [6, 6].
Такої ж думки притримується Л.Є.Шкляр, який стверджує, що зміст етнічної та національної самосвідомості історичний, тобто такий що визначається структурою та рівнем суспільної свідомості загалом.
Наприклад, первісно-общинний лад з його міфологічною свідомістю (і самосвідомістю) тісно пов’язаний з уявленнями про спільність походження членів етнічної групи від спільного міфологічного предка. Це зафіксовано на прикладі відсталих у своєму розвитку етнічних груп, особливо в регіонах розповсюдження тотемних культів Південно-Східної Азії [11, 63].
Дещо інша картина формування етнічної самосвідомості в ранньокласових суспільствах, а також в період феодалізму. Етносвідомість в ці історичні епохи не відрізнялась чіткістю і визначеністю. Наприклад, в середньовічному Китаї етнічні відмінності між Північчю та Півднем були досить помітними, що відображалося й у етнонімі. Етнорегіональні особливості самосвідомості в той період формувалися під впливом релігійного фактора, а також почуття сусідства [11, 63].
Якщо інтегративну функцію етносвідомості в ранньокласових формаціях виконував міф і релігія, то в період становлення капіталізму – усвідомлення політичної єдності [11, 63]. З постанням націй етнічна самосвідомість міцніє, стає базою для формування національної самосвідомості під впливом політичних ідей, які мають найбільший вплив на всі форми суспільної свідомості. Безперечно, слід зазначити також, що деякі нації, а відповідно і національна самосвідомість, формувалися завдяки конституюванню громадянської спільності (наприклад, США), але все ж на базі певних етнічних компонентів.
Нація постійно знаходиться у процесі самоусвідомлення. Це пов’язано зі змінами оточення нації, зі змінами ролі нації і т.д. Цей процес безперервний. В інтерпретації Х. Ортеги-і-Гассета це звучить таким чином: “Спільна слава у минулому і спільна воля у сьогоденні: спомини про звершені великі справи і готовність до подальших – ось істотні умови для створення націй… Позаду – спадщина слави і спокути, попереду – спільна програма дій…Життя нації – це щоденний плебісцит” [9, 134]. Безперечно не в прямому сенсі, а в сенсі присутності спільних мобілізаційних точок дотику. В більшості випадків, перш за все це етнічність, етнічна ідентичність, етнічна солідарність і етнічна змобілізованість. Але в процесі розвитку ці якості все більше соціалізуються і політизуються і чисто етнічні мотиви ідентичності, соціальності і змобілізованості відступають на задній план у порівнянні із соціально-політичними і духовно-ідеологічними.
Національна самосвідомість великою мірою є результатом взаємодії сукупності культурно-історичних домінант розвитку даної нації. Історичний процес – це процес самоорганізації, результат діяльності мільйонів і мільйонів людей, що прагнули досягнення як своїх приватних цілей, так і, в більш широкому плані, загальнонаціональних цілей. Зміст цих цілей багато в чому визначається культурно-історичними домінантами розвитку. Вони і є те, що творить зв’язок часів та епох, віддзеркалює нерозривність уз, що скріплюють дану націю. Але в ході свого розвитку нація змінює себе і домінанти своєї еволюції. Тому національна самосвідомість не статична, а динамічна і має певні етапи свого розвитку.
Ґрунтуючись на розглянутих нами концепціях формування національної самосвідомості, ми можемо виділити стадії розвитку національної самосвідомості, що відображають саморозгортання в ній рефлексійного начала та інтегративних і організаційних потенцій:
1) стадія “самовідчуття”. На цій стадії ми не можемо ще говорити про існування нації і національної самосвідомості як такої, а лише про певні латентні форми чуттєво-емпатійної самоідентифікації, що відображають буття протонаціональної спільноти.
2) стадія “виокремлення”. На цій стадії відбувається усвідомлення особливостей своєї спільноти, виокремлення “МИ” від “ВОНИ”. Мова йде про визначення “ґрунту” нації (території, мови, культури, релігії), визначення самоназви, міфологізації минулого нації і оцінка соціальної дійсності через призму цих міфологем;
3) стадія “самовизначення”. В рамках даної стадії поступово відбувається виробка авто- і гетеростереотипів. Самосвідомість нації в основному направлена не тільки на оцінку функціонування і типових рис власної спільноти, але й інших спільнот, так само як вона відчуває вплив стереотипів інших спільнот по відношенню до самої себе. Формуються уявлення і оціночні стереотипи про національний характер, психологічний склад, темперамент типового представника як власної, так і “чужої” спільноти.
4) стадія “самореалізації”. Ця стадія є синтезом трьох попередніх, оскільки включає в себе не тільки оцінку власної нації, але й усвідомлення спільних соціально-історичних завдань, уявлення про призначення нації, а також про панівні ціннісні орієнтації.
Отже, зважаючи на все вищесказане, можемо зробити наступні висновки:
1. Національна самосвідомість у своєму розвитку проходить чотири основних стадії: “самовідчуття”, “виокремлення”, “самовизначення”, “самореалізація”.
2. Національна самосвідомість забезпечує духовний, ідеологічний фундамент функціонування національних спільнот, сприяючи виробці перспективних орієнтирів розвитку нації.
Перспектива використання цих висновків пов’язується нами, насамперед, з подальшою розробкою і детальним описом означених стадій розвитку національної самосвідомості, що сприятиме пізнанню внутрішніх механізмів саморегуляції життєдіяльності націй.
Література
1. Fichte J.G. Rede an die deutsche Nation. Hamburg: Felix Meiner Verlag, 1983.
2. Астафьев П.Е. Национальность и общечеловеческие задачи (к русской народной психологии) // Вопросы философии. – 1994. - №12. – С. 84-102.
3. Бочковський О. Народження нації. – Львів, 1939. – 235с.
4. Братасюк М.Г. Етно-національне відчуження як філософська проблема (історико-філософський аспект). 09.00 03. - історія філософії, Автореферат, доктор філософських наук, Тернопіль, 1995.
5. Вовканич С. Інформація, інтелект, нація. – Львів: “Євросвіт”, 1999. – 416с.
6. Гончарова Н.І. Становлення самосвідомості українського народу в умовах повсякденного буття (сутність і генеза). 09.00.03. - соціальна філософія та філософія історії, Автореферат, кандидат філософських наук, Одеса, 1996.
7. Канах Ф. Національне буття й національна ідея // Слово і час. – 1998. – №1. - С.46-53.
8. Лісовий В. Націоналізм, нація та національна держава/ Націоналізм: Антологія. – К.: Смолоскип, 2000. – 872с.
9. Ортега-и-Гассет Х. В гуще грозы // Иностранная литература. – 1998. – № 3. - С. 128-135.
10. Пустотін В. Самосвідомість нації // Розбудова держави. - 1993. - №3. - С. 27-29.
11. Шкляр Л.Е. Этнос. Культура. Личность. (Философско-методологические аспекты исследования) / АН Украины. Институт философии; Отв. ред. Б.В. Попов. - К.: Наукова думка, 1992. - 84с.