Болотіна Є.В.

Донецький національний
технічний університет

Феномен самопізнання
у філософії Г.С.Сковороди

Головним фактором створення нової людини і нового суспільства вітчизняний філософ ХVIII ст. Г.С.Сковорода вважає не матеріальне, а моральне начало. Його ідеал людини зростає не на основі удосконалених соціальних відносин та перемог над природою, а на основі самопізнання і самообмеження, не з допомогою дії, а завдяки самоспостредженню і самовдосконаленню.

Г.С.Сковорода прагнув створити особливу філософську картину світу, в якій все, що відбувається, пов'язане безперервним ланцюгом причин і наслідків і закони якої є законами моральної поведінки людини. Принцип «пізнай себе» має своїм змістом пізнання природних схильностей до певного виду діяльності, свого дійсного покликання. Ця схильність має природну основу й удосконалюється відповідним вихованням, наукою і практикою.

«Спорідненість», покликання і є справжній «бог» у людині: «із природою жити і з Богом бути є те ж саме; життя і справа є те ж саме» [1]. Г.С.Сковорода визнає лише одну неминучу нерівність – нерівність обдарованості і покликання в тотожному виді діяльності, нерівність не соціального, а переважно природного походження. Звідси і відповідне ставлення мислителя до долі людини: «Навіщо ж ти, людино, боїшся фортуни? Чи бачиш, що вона в тебе відняти може те єдине, що порожнє, а над щирим добром твоїм не має влади? Воно при з тобою навіки, у вічній твоїй владі. Серце твоє, думки твої, дух твій і розум, вони є корінь і початок для твоєї фортуни, піддані плоті, чи розумієш?…Ах, пізнай себе, людино! Тоді впевнено скажем фортуні те ж, що сказав Сократ: «Наклепники мої можуть тіло моє убити, але не серце» [2]. За переконанням Г.С.Сковороди, думка без серця – ніщо, серце – це людина в людині [3].

В центрі філософської антропології Г.С.Сковороди проявлена духовна сутність людини, яка розглядається переважно не в системі понять «людина – суспільство» і навіть не «людина – матеріальна природа», а в системы понять «дух людини - бог». Образно кажучи, до природи повернута скоріше спиною, бо рухається вона в напрямі все більшого олюднення. Вчення про сродність грунтується на філософськом розумінні людини як духовно-природної істоти. Г.С.Сковорода не розуміє, що людина як суспільна істота є продуктом історично зумовлених суспільних відносин.

Природа визначає індивідуальні особливості людей, які можуть лише вдосконавлюватися, тобто розвиватися до певної межі, встановленої тією самою природою.

Природа є наймудрішим керівником і активність людська повинна бути спрямована не на зміну природи, а на пристосування до неї на основі пізнання. Його моральний ідеал – пізнання людиною в собі бога – грунтується на розумінні природності прагнення людини до щастя. у своїх педагогічних ідеях мислитель спирається на спорідненість як основу виховання щасливої і суспільно необхідної людини. Перед людиною стоїть завдання пізнання своєї духовної сутності, яка хоч і є вродженою, але розкривається людині не відразу, і пізнати її можна лише у процесі тривалої розумової практики, яка допомагає усунути все те, що не є сродним.

Метою вивчення людиною власної природи є самопізнання та вдосконалення за допомогою вправ природних нахилів. Це, за визначенням Сковороди, надзвичайно складна філософська проблема, яка повинна допомогти людині з великої кількості можливостей виявити своє місце у величезному суспільному механізмі. Але, якщо людина свідома свого призначення, для неї недостатньо визначити міру своїх можливостей, необхідно також пізнати і принцип дії всього того механізму, елементом якого їй визначає бути природа. отже, процесс самопізнання і самовияву здібностей людини передбачає вивченння і пізнання нею побудови світу та суспільного організму.

Самопізнання повинно стати пізнанням людиною тієї своєї природної функції, яка визначає найкращу участь людини у злагодженій роботі суспільного організму. У цьому відношенні пізнання повинно відігравати суспільну функцію, бо воно є засобом самоусвідомлення людино. самої себе: «Познать себе самого, и сыскать себе самого, и найти человека – все сіе одно значит» [4].

Філософська система Сковороди зацікавлює нас своєю оригінальністю, оскільки філософ дивиться на природу речей інакше, як ми звикли дивитися на неї. В ранній період творчості і пізніше Г.С.Сковорода не раз нагадує, що щастя людини залежить не від самої ролі, а від майстерності гри.

Філософ, уподібнюючи життя з театром, а людину з актором, ставить питання про необхідність пізнання людиною власної ролі, яка визначена природою. Але на відміну від матеріалістичної традиції, він ставить питання про залежність ролі не стільки від матеріальної природи людини, скільки від її духовної сутності. Абсолютизуючи дух, Г.С.Сковорода реальному змістові світу протиставляє внутрішній моральний закон. Він визнає принцип вічності матерії остільки, оскільки ця вічна матерія є тінню або плоттю вічно існуючи невидимої натури. Чуттєвий, зримий світ, що народжується і зникає, обмежений законами простору і часу, характеризується переходом від одних форм до інших. Людина становить найскладніший феномен світу, бо вона перебуває посередині між макрокосмом та його невидимим «началом»: матеріальна, тілесна природа споріднює людину з видимою природою, а духовна природа людини пов’язана з невидимою природою.

Свідомість людини – складний феномен, бо, з одного боку, залежить від конечного, обмеженого умовами часу і простору, тіла, а з іншого – пов’язана з вічним «началом» – законом, що діє в усіх людах і робить людину вічною. Призначення людини він вбачає в тому, щоб здійснювати вічний закон, визначений духовною сутністю, єдністю людини з невидимим «началом». Саме це живить утопічну мрію Сковороди про людину, яка, позбувшися тягару і влади плоті, зуміє наблизитися до істинно людського буття.

Складність з’ясування питання про те, як ставився Сковорода до природи, зумовлено також тим, що слово природа, або натура у нього має два цілком протилежні значення. В одних випадках це слово з відповідними епітетами означає ту об’єктивну реальність, що дана людині у відчуттях, в інших – нематеріальну сутність, сукупність ідей, внутрішню причину, начало тощо. У Сковороди саме невидима природа – носій внутрішніх причино-наслідкових зв’язків та закономірностей.

Зіставляючи концепцію сродності Сковороди з ученням французьких матеріалістів, можна і не помітити, що український мислитель принципу сродності надає іншого смислу. При наявності спільних моментів, наприклад, у тлумаченні ними суспільства як організму чи машини, функціональними механізмами якої є окремі індивіди, що діють відповідно до своїх здібностей, у Сковороди вимога відповідності природи грунтується на визнанні «подвійності» природи людини. Мислитель виступає проти метафізичного ототожнення людини з її фізичною природою, як ідеаліст обстоюючи первинність духовного начала.

Шлях від визнання дії закону сродності до вчення про щастя пролягає у Сковороди через пізнання людиною світу та самопізнання.

Своєрідність взаємодії та метафізики в філософії Сковороди зумовила й своєрідність його концепції пізнання. Адже перед ним стоїть проблема пізнання не тільки закономірностей розвитку «обительного мира» – макрокосму та людського організму, тобто в цілому речового та телесного світу, а й ті невидимі ідеальні сутності, що є рухомою пружиною їх.

Сковорода стоїть на точці зору безсумнівного визнання пізнаваності фізичного світу, констатує величезні й безпечні успіхи наук, відкидає агностицизм, вірить у безмежні можливості людського розуму в пізнанні істини.

Знання про матерію, з його погляду, є необхідним ступенем до пізнання внутрішньої форми, сутності. Це чуттєве пізнання плоті, зовнішності є основою, спираючись на яку людину пізнає невидиме, але головне. Г.С.Сковорода, визнаючи результати цього першого ступеня пізнання цілком достовірними, вважає їх недостатніми для людського щастя. Він невисоко цінує філософів-емпіриків, які повністю покладаються на дані пізнання зовнішньої істини. Складність розуміння мисливцем другого ступеня пізнання – пізнання сутності – за допомогою абстрактного мислення зумовлена тим, що, на думку філософа, при цьому змінюється не лише засіб, а й сам об’єкт, тобто, що з переходом від явища до розгляду сутності людська думка вже пізнає не матеріальне, а ідеальне, трансцендентне. Пізнання ж ідеального є головним завданням філософської науки. Що ж до чуттєвого пізнання, то за його допомогою пізнається лише певна «тень», а не сама таємниця явища.

Самопізнання є лише моментом пізнання і набуває суспільного смислу насамперед перед лицем практичних випробувань сил і здатностей, як засіб самоутвердження.

У живій людині є розум, який спрямований як на пізнання властивих речам закономірностей. так і на пізнання людиною самої себе. Причому самопізнання теж не є однозначним. бо людина може пізнавати свою «плоть», тобто свій організм, а може пізнавати свій дух, своє сердце і розум. Це і є справжнім самопізнанням.

Література

1. Сковорода Г.С. Дружеский разговор о душевном мире // Сочинения в 2-х томах. Т.1. – М., 1973. – С.423.

2. Сковорода Г.С. Толкование у Плутарха о тишине сердца // Сочинения в 2-х томах. - Т.2. – С.363.

3. Роменец О.О. «Источник огненный» (учение о самопознании в диалоге Г.С.Сковороды «Наркісс») // Философская и социологическая мысль. – 1992. - №8. – С.151.

4. Шпет Г.Г. Очерк развития русской философии // Сочинения. – М., 1989. - С.34.