Богомолова В

Донецький коллеж

Життя Григорія Сковороди складає органічну єдність з його творчістю як філософа і педагога .

Сковорода був оригінальним, самобутнім мислителем. Цьому не перешкоджало, а, навпаки, сприяло те, що він знав і вивчав думки філософів всього світу, як античних, греко-римських - Сократа, Платона, Арістотеля, стоїків, Епікура, Сенеки і інших, - так і пізніших мислителів Заходу і Сходу. Підсумувавши досягнення попередньої світової філософської думки, Сковорода став одним із зачинателів нової філософії в Україні, в Росії, у слов'ян.

Теоретична філософія Сковороди , незважаючи на зовнішню іноді релігійно-біблійну оболонку, була для свого часу прогресивною. Вона підривала основи середньовічного феодального світогляду, обстоювала закономірність, яка панує в усьому світі і виключає потребу надприродного, " чудесного" втручання в хід життя. Сковорода вчив, що "матерія вічна ", що життя безконечне. Цим він наближався до матеріалістичних думок стародавніх (Епікур) і пізніших (Спіноза) філософів.

Основою практичної філософії Сковороди було його вчення про самопізнання, про природжену творчу працю людини. Цим вченням філософ підносив увагу до людини, як такої. Кожну людину Сковорода розглядав як "мирок малий", що криє в собі невичерпні творчі можливості для досягання особистого, всенародного і загальнолюдського щастя на землі.

Величезна заслуга Сковороди в тому, що він поставив питання про щастя для всіх людей. Поставивши це питання, філософ не міг його вирішити задовільно вже тому, що розглядав проблему щастя тільки як внутрішньо, як морально-психологічну проблему, не враховуючи її залежності від соціальних факторів. Сковорода мріяв перебудувати хижацький світ шляхом переважно внутрішнього перевиховання, що, звичайно, було утопією.

Гасло самопізнання , піднесене Сковородою, на його думку, вело до того, що кожна людина, пізнаючи себе, пізнає свої здібності, свої творчі нахили, своє природне місце в суспільстві і суспільній праці. Ця "теорія сродної праці" Сковороди скерована була об'єктивно проти феодального ладу, в якому праця розподілялася між людьми не за природними здібностями, властивими людині, а за ієрархічним принципом, за спадковими привілеями, за фіскальними інтересами урядів і панівних експлуататорських верхів. Селянин, наприклад, повинен був назавжди лишатися селянином, хоч за природою своєю він був би геніальним філософом, письменником, живописце, музикантом. І, навпаки , правителі, судді, вчені, митці, часто не спроможні були задовільно робити свою справу, бо природа створила їх для іншого становища в суспільстві. Теорія Сковороди вимагала розподілу людей за здібностями до певної професії, а не за походженням, отже, прямувала до розкріпачення людей і мала народне - визвольне значення.

Хоча Сковорода не претендував на те, щоб бути професіональним вченим, але своєю освітньою діяльністю, своїми прогресивними поглядами на роль розуму й знання він торував на Україні шлях справжній, передовій науці .3 цікавого листа Сковороди до ректора Харківського колегіуму Іова Базилевича від 18 квітня 1765 р. видно , що український філософ цікавився питанням математики, економіки, географії, цінував їх новітні досягання. Отже Сковорода не був одірваним від життя і передової науки "схоластом ", "анахоретом ", "містиком ", як його іноді зображували. Нема сумніву , що в майбутній (ще не написаній) історії науки в Україні Сковороді належатиме почесне місце.

Важлива роль належить також Сковороді в історії педагогічної науки. Інтерес до педагогіки у Сковороди не був випадковим. Цей інтерес випливав не тільки з його професійних обов'язків учителя і вихователя молоді, а й, головне, з обставин глибокого внутрішнього характеру. Проблема виховання у Сковороди була тісно пов'язана з його теорією самопізнання, «сродної» праці для кожного громадянина, перебудови всього суспільства через перевиховання. От чому Сковорода був не тільки практиком , а й теоретиком педагогіки.

Сковорода вчив, що природа кожної людини (і дитини зокрема) є добра, що в ній криються великі творчі сили, здібності. Завдання педагога полягає передусім у тому, щоб ці здібності розпізнати, належно скерувати. Сковорода писав: "Клубок сам собою поточится из горьі, отними только препятствующий претьїкания камень. Не учи его котиться, а только помагай. Яблони не учи родить яблока, уже сама натура ее научила. Огради только ее от свиней, отрьжь волчцы, очисти гусень... Учитель и врач - и есть врач и учитель, а только служитель природы, единственныя и истинныя и врачебницы и учительницы ("Благодарный Еродий ").

Природа, вільні нахили, а не штучна виправка, не муштра є основою виховання, за вченням Сковороди. В зв'язку з цим Сковорода різко відкидав поширене на той час серед панівних верств захоплення іноземними гувернерами, підкреслював важливу роль батьків, як природних вихователів своїх дітей, підносив принцип гармонійного виховання розуму, серця стояв за трудове виховання, близьке до природи, народу, до народної колективної творчості.

Сковорода вчив про потребу освіти і для найбільших шарів людності. "А воспитание и убогим нужно єсть", - писав філософ -гуманіст. Одним із перших не тільки на Україні і в Росії, а і в слов'янських та європейських країнах Сковорода підніс вимогу людяного, гуманістичного, демократичного виховання .Він був проповідником виховання людини сильної духом і тілом, гармонійної, всебічно розвиненої, морально-повноцінної, корисної народові.

Ім'я Сковороди як педагога, слід поставити поряд з такими іменами, як Ян Амос Коменський, Жан Жак Руссо, Песталоцці. У нас Сковорода був попередником педагогічних ідей Т.Шевченка, Ушинського, Пирогова.

Часто говорять, що Сковороду трудно читати, що Сковорода у своїй мові малозрозумілий. Ті, що говорять це, викривають перед нами незнання такої складної епохи, як ХУП століття. Ця епоха, а особливо в Росії, була епохою великої ломки, шукань, зворушень, повстань народних. Спочатку цариця Єлизавета, а потім Катерина II, сидячи на троні, все робила для того, аби наука не виходила за межі, дозволені їй церквою, аби школа й мова її викладу якомога були дальші від народу. Взяти хоча б і російську мову тодішню. Яка була велика потреба в реформаторстві словесному! От-от відчувалось, прийде геній, очиститель мови! А тимчасом Пушкін ще був далеко, і всі письменники російські - Тредьяковський, Державін, Ломоносов і навіть Радищев - мусили з великими труднощами очищати літературну мову неусталену, з великою домішкою французьких слів, та ще й із засміченням архаїзмами. Щодо мови української, то тут було ще гірше. Ні в академії, ні в установах, ні в школі - ніде її ні в яку щілинку не пропускали. Навпаки, її душили там, і самий дух її винищували й витравляли. Письменство ж українське - теж у цім відношенні не являло собою належної чистоти. І тільки народ був вірним хранителем своєї мови.

Нам треба берегти і вивчати безцінну спадщину Григорія Сковороди.