Гуманітарний університет
„Запорізькій інститут державного
та муніципального управління”
Мовомислення як засіб самопізнання у вченні Г.Сковороди
Творчість Г.Сковороди дає приклад для глибоких роздумів щодо самопізнання, у процесі якого людині відкривається її власний сутнісний зміст, а разом із цим сама філософія стає гуманістичною, а не природознавчою чи абстрактно-методологічною.
Ми виходимо з того, що в самопізнанні формується людський вимір світобуття, а сама людина стверджується як духовно-практична істота, яка поглинає світ у процесі мовлення як мислення, або ж мовомислення чи мислемовлення. На такий висновок наштовхує спосіб самопізнання, запропонований Г.Сковородою. Адже людину з’єднує зі світом світ духовних смислів і змістів, закладених у Біблії. Читаючи її, можна прозріти світ умоглядних сутностей, які й визначають світоустрій, а разом із цим і душевний устрій людини, її істинні духовні прагнення й устремління, оскільки істина є категорією розумово-пізнавальною, а не чуттєво-сприймальною. Іншими словами, самопізнання людини відбувається на шляху поєднання мовлення й мислення, коли останнє намагається свідомими зусиллями волі (або ж вольовими зусиллями свідомості) не йти за образністю першого, а відкрити в ньому невидимі сутності і тим самим Бога побачити, який і є чистий від зовнішніх ознак розум. Це і є те, що ми називаємо мовомисленням, яке переходить у мислемовлення, оскільки язик промовляє розумне, а не зміїне.
Звернемось до першоджерела, яким у даному випадку є твір Г.Сковороди „Наркіс. Розмова про те: пізнай себе”. Відомо, що це міф, в основі якого людське устремління до самопізнання і ті складнощі, які виникають на цьому шляху. Головна з них у необхідності відходу від ототожнення сутності людини із зовнішніми формами, які матерія світу нав’язує їй поза її вольовими бажаннями, а тому своєю, начебто пізнавальною, легкістю лестить її самолюбству: не будучи освіченою істинним світлом, вона вважає себе його носієм. Проте відомості, а не знання, про зовнішнє видають себе також зовнішнім чином. А саме: розум як вічність і незмінність сущого дає спокій, „вєсєліє сердечне”, а цього в поведінці псевдознавців немає – вони постійно перебувають у збуджено-бентежному душевному стані від таких же постійних непорозумінь і з собою, і з іншими. „Наркіс мій справді палиться, розпалюючись вугіллям любові, ревнуючи, рветься, мечеться й мучиться, ласкаво дбає, печеться і мовить усіма мовами, але не про багато що, не про порожнє що, але о собі, про себе і в себе. Печеться тільки про себе. Це єдине, що є йому в потребу” [1, с.151].
У чому помилка такого шляху самопізнання? Очевидно в тому, що, по-перше, збуджений стан є необхідним щаблем пізнання лише як першопоштовх до нього, по-друге, пізнавати слід невидиме, а не видиме, спокійне й незмінне, а не тимчасове й мінливе; по-третє, мова всіма мовами потрібна як універсальний арсенал для мислення, а не лише тільки як урізноманітнення номінацій зовнішнього; нарешті, по-четверте, пізнавати слід єдине в собі і світові. В такому разі досягається головний ефект самопізнання: душа людини заспокоюється гармонією Всесвіту, впорядковується його розумом. У такому стані їй стає зрозумілим зміст біблійного вислову „Стежки свої посеред себе заспокоїш”, оскільки він набуває статусу мудрого вислову, констатуючи духовно-практично душевний простір людини. Ось чому потрібно судити „не за лицем..., а за серцем”.
Зовнішнє світосприймання не дає людині пізнавальної і практичної користі: вона має безліч свідчень, але в неї немає розуму і, отже, розуміння, а потім, звичайно, й уміння жити розумно і злагоджено в собі самій та з іншими людьми. Ось чому „пізнати самого себе, і відшукати себе самого, і знайти людину – одне і те ж” [1, с.155]. Тут метод – віра у свої пізнавальні можливості, як це й заповідав Христос. Заповіді, таким чином, не просто слова, а влучні стислі думки, дух розуму й розумного мислення, який розкриває свою силу у вірі в написане як дух і слово самого Бога, оскільки він і є Слово як розум і мудрість. а не просто слово говоріння. „Віра – світло, що в темряві бачить, страх Божий, що пронизує плоть, міцна, наче смерть, любов Божа – ось єдині двері до райського смаку” [1, с.158]. А єдине, як ми знаємо, і є розум, пізнаний і відкритий мовомисленням, перетвореною у світо- і самопізнання мовою. Воно має своїм об’єктом і предметом дослідження втілений у ній дух життєтворчості, життєдайності, а не звичні відчуття від речового сприйняття, оскільки речі споживаються натурально й мають натуральні відходи, їх і позначати словом немає потреби. Навпаки, сутності споживаються духовно-пізнавально, тому виходять із вуст як органа мислемовлення, а не з язика, що є органом чуттєвого смаку. „Слово Боже, поради і думки його – це і є план, що по всьому матеріалу у Всесвіті нечуттєво простягається, що все складає і виконує. Це і є глибина багатства та премудрості його” [1, с.163].
Г.Сковорода зазначає, що самопізнання дуже нелегка справа. Але людство в релігійній свідомості йде вірним шляхом, переконуючи, що самопізнання і є богопізнання. Бог не допоможе людині, яка не пізнає його в собі як загальносвітову сутність. Саме вона постійно допомагає їй упродовж всього тлінного життя; це – вічна й незмінна допомога, позаяк допомога від будь-кого чимось предметним не може бути, по-перше, постійною, по-друге, вона постійно споживається і потребує відновлення, що, по-третє, породжує парадоксальну ситуацію невдоволеності тим, хто є благодійником саме у такий спосіб. Тому слід бути у стані самопізнання як богопізнання: „Адже істинна людина та Бог є те саме” [1, с.168].
Оскільки Г.Сковорода вважається засновником філософії серця, варто дати його визначення суті того, що він називає серцем. Це ніщо інше, як український варіант того, що в історико-пізнавальній філософській традиції іменується душею, або ж істиною сутністю в людині. Ось чому „істинною людиною є серце в людині, а глибоке серце, одному лише Богові пізнаванне, є ніщо інше як неомежена безодня наших думок, просто сказати: душа – це справжнє єство, і суща справжність, і сама есенція..., і зерно наше, і сила, в якій тільки і є життя та існування наше, а без неї ми є мертва тінь... Але ніколи й цього не було б, коли б намагалися люди зрозуміти, що значить людина, що це – бути людиною, тобто коли б самих себе пізнали” [1, с.169]. Це можливо за однієї умови (ми в цьому переконані), а саме: серце людини, її душа, якою вона живе і якою дихає, є її мова. Отже, вона має постійно слухати голос своєї мови, бути повсякчас у мові як озовнішненій духовній стихії, духовному соціумі своєї душі, свого серця, яке б’ється намаганнями прозріти в мовленні розум мислення, тобто – умозріти невидиме дотично, але відоме й видиме в стані душевного спокою, який дає можливість проявитись мовомисленню, яке і є оберегом від пустослів’я бездумного говоріння.
Мова – це голос душі, а не просто художньо-поетична метафора. Філософія якраз і виникає від сильного враження і здивування справді невимовного чуда: світ може бути пізнаним не через світосприймання, якого людині не охопити, а через слухання голосу своєї душі, себто сердечної мови. Слухаючи її, обов’язково чуєш у ній щось усталене, розумне, світоглядно-творче. І обов’язково з’являється настійливе бажання пізнати зміст мовленого не на шляху зіставлення слів з чуттєвими образами, а шляхом пошуку в мові тих змістів і сутностей, які вона відкриває, коли до неї підходять з увагою і повагою, коли намагаються знайти в її голосі логос, або ж розум. Мова відкриває мисленню свій розум тоді, коли „понимание” супроводжується „вниманием”, тобто, є воля і витримка до утримання в пам’яті голосу-логосу, яка долає лукаву спокусу полегшити „понимание” зверненням до предметно-чуттєвої підказки. Але ж вона підказує не логосом, не розумом, а образною мовою, яка, як писав Ф.Бекон, просто-таки „ґвалтує розум”.
Г.Сковорода, ми впевнені, міркував саме так. Він настійливо рекомендує своїм співбесідникам (не може бути випадковим, що ім’я мудрого порадника – Друг, а не Іван чи Степан): „Примусити себе треба і дати місце в нашому серці згаданому Божому словові. Коли його благодать повіє на нас, тоді нам усе простим і прямим здасться” [1, с.170]. Це і є не мимовільне, а довільне ставлення до слова, яке народжує істинну – пізнавальну - людину, яке долає вроджену їй лінь до розуму, адже потрібно народити в собі волю, а не просити милостині в людей чи милості Божої, яка є образою Бога і проявом повного нерозуміння його сутності, яка - в благодатній силі розуму. (Згадаймо Платона: „Мудрому не потрібен закон – у нього є розум”). „Друг” застерігає: „Бачив ти й любив боввана та ідола в тім своїм, а не істинне тіло, сокровенне у Христі. Ти любив сам себе, тобто порох свій, а не сокровенну Божу істину в собі, якої ти ніколи не бачив і не вважав її за буття. А оскільки не міг промацати, то й не вірив їй” [1, с.171].
Із євангелія від Іоана ми знаємо, що Бог - це Слово, а той, хто бажає бути з Богом, повинен розуміти і знати, що тіло Христове це і є його заповіти, з якими потрібно бути в постійному спілкуванні: „Якщо будете пробувати в слові Моєму, справді Моїми учнями будете і пізнаєте істину, а істина визволить вас” (Іоан, 8:31-32). Предметність істини не в оречевленому слові, а в записаному, позначеному й означеному визначеннями і значеннями мислення. „Промацування” тексту якраз і веде до того, що в ньому людина прозріває дух життя, відмінний від того, на який наштовхує матеріальний світ. „Пробувати в слові” означає пробу′вати (і ′пробувати, бути) в Писанні і вірити в те, що розум перебуває в ньому вічно й незмінно, в той час як у тлінних речах він тільки буває, до того ж в оманливій формі. „Дослідіть Писання, бо ви сподіваєтеся через них мати життя вічне; а вони свідчать про Мене” (Іоан, 5:39), тобто про мудрість розуму, про розум як істинну форму мудрості. Пізнавальне життя вічне, тому що категорії мовомислення налаштовують серце людське на нетлінне й невидиме, в якому немає чогось, окресленого простором і часом, і перед людиною не маячить страхітлива маячня смерті. Звідси й веселість сердечна як спосіб життя істинної людини, такої, якій відомо, що самопізнання і водночас світопізнання мають здійснюватися в духовному просторі мови, яка і є її душею і серцем, арсеналом її думок.
Виходячи з наведених міркувань, стають зрозумілішими визначення мови як у релігійному, так і філософському світоглядах. Релігія як святість і благочестя освячує мову як духовно-практичну благодатну силу пізнання; філософія постійно закликає людину до постійного перебування в текстах видатних мислителів, вести з ними своєрідний діалог і піднімати статус мови-говоріння до мовомислення. „Будь-яка мова ніщо інше є як ріка, а язик – джерело її”. Благодатна мова та, „що цілий день Божої правди навчає, силу його звіщає цілому родові майбутньому” [1, с.179]. Вона не тільки промовляє словами, але й спонукає до пізнання розуму в них, від якого благодать і благодійництво: „Чи не кожному знайомі ці слова: час, життя, смерть, любов, думка, душа, пристрасть, совість, благодать, вічність? Нам здається, що розуміємо. А коли кого попросити вияснити, тоді кожен задумається. Хто може пояснити, що таке час, коли не вийде на божественну висоту?” [1, с.180]. А це і є висота, на яку можна підняти звичне номінативно-предметне мовлення і яке на вершинах мислення може розкрити сердечній душі благодійну силу розуму, який панує у Всесвіті як його Господь.
Звичайно, що для духовного піднесення потрібно докласти значно більших зусиль, ніж для підйому на якусь земну гору. Звідси й горе людське від пусто- і лихослів’я, коли мовить язик як орган смаку, а не серце душі, не його та її думки, переживання, сподівання, любов до мудрості. Звідси ж суворі, жорсткі й жорстокі визначення буденної мови як „земляного язика”, „язика зміїного”, „біса глухого, німого й пустого”, який „огуджує Господа”, має „голову зміїну”, заперечуючи „преславну голову премудрості”.
Спираючись на мову Біблії, Г.Сковорода закликає „втямити, що таке є мова”. А вона „є сім’ям та джерелом усьому добру та злу”. Людина, читаючи книгу мудрості, може знову народитися і мовити мудро, а не по-земному. „Нова людина має і язик новий... Заспівайте розумом, не тільки голосом, що разить повітря. Новому нову пісню!” [1, с.191]. Але це нове не є таким насправді, адже його правда давно безліч разів зафіксована в Біблії, особливо ж чітко й виразно у вірші Сираховім: „Серце безумних у вустах їхніх, вуста ж мудрих – у серці їхньому. Хай же і вуста безумного будуть у серці. Але коли ти цього не розумієш, у той час думка твоя буде в болоті зовнішніх твоїх вуст. А про що міркуєш, там і твоє пусте серце. Воно гадає, що плотське болото сильне і важливе. У цій псевдодумці воно, пробуваючи, робиться і саме пустошем, оскільки і язик його є суєтний” [1, с.194].
...Зараз в Україні, на жаль, багато суєтного пропонується вустами пустими й безсердечними щодо статусу різних мов. Ми переконані, що розумне, а не буденно-земне, приурочене до земної дати, ставлення до біблійно-філософської спадщини Г.Сковороди допоможе зняти спекулятивний кон’юнктурно-політичний підхід до вирішення мовної проблеми як проблеми культури. Як і в тому, що такого вирішення не буде доти, доки люди, народи, людство будуть багато говорити, але мало мислити; доти, доки будуть вважати мислення надбанням наукового пізнання, а не сердечною мовою душі, не мовомисленням; доти, доки до людей не будуть промовляти мудрослови й мудромисли, що витіснять псевдомудрих політиків з їх спокусливим зміїним язиком, який апелює до серця безумних, що на язиці, а не в душі; доти, доки не почне будуватись горня духовна республіка замість республіки начебто демократичної.
Література
1. Сковорода, Григорій. Твори: У 2 т. – К., 1994. – Т.1.
2. Біблія.