Донецький інститут економіки
та господарського права
Українській культурі, насамперед філософії, XVIII ст. дає такого велетня, як Григорій Сковорода, від якого починається доба класичної української філософії (XVIII – XIX ст.).
Філософія, за Г.С.Сковородою, є саме життя. Вважаючи предметом філософії людину, Г.Сковорода розглядає головним у ній не її “теоретичні” здібності, а емоційно-вольове єство її духу – серце.
У ті часи, коли проголошувалася суверенність людського розуму і відпрацювався метод раціонального пізнання, Г.Сковорода звертався до почуття, втіленням якого була для нього сила серця, вирішальний складник “душевного і духовного” життя. Про серце у Г.Сковороди можна знайти безліч згадок. Сфера пізнання філософа пов’язана саме з серцем, в якому він вбачає сутність і запоруку досягнення своєї власної мети - щастя, радості, внутрішнього спокою. Духовна система Г.Сковороди залишається відкритою саме завдяки вченню про серце. Вона провіщає потяг романтиків до інтуїції, передчуття і душевного трепету. Ставлячи поняття “серце” у найрізноманітніші обставини, Г.Сковорода наділяє його такими несхожими ролями й функціями, що саме в цьому моменті й виявляється містична емоційність мислителя.
Сенс доброчесного життя полягає у перетворенні навколишнього світу відповідно до істини, одержаної саме під час пізнання. Г.Сковорода, спираючись на традиції східнохристиянської філософії, розуміє акт самопізнання не як гносеологічний, а онтологічний процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. І результатом цього процесу постає не зміна навколишнього світу, а перетворення людини, обожнення її. У самопізнанні, з погляду Г.Сковороди, полягає сенс людського життя. У процесі його людина розкриває саму себе, повертається до глибинних основ свого існування.
Із цим пов’язаний притаманний філософії Г.Сковороди кордоцентризм, тобто акцентування ролі серця як осереддя душевного життя людини, як рушійної сили, що визначає шлях перетворення людини. Філософія серця, яка єднає віру і розум, беручи початок у філософії отців церкви, істотною мірою відбилася в історії української думки і чи не найбільш повно репрезентована у вченні Г.Сковороди. На думку Г.Сковороди, серце є осереддям людського у людині, воно є органом самопізнання і тією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення. Шлях самопізнання відрізняється від пізнання світу не лише об’єктом. Істотно, що мета самопізнання, з погляду Г.Сковороди, взагалі не може бути реалізована як інтелектуальний акт, вона втрачає гносеологічний характер. Надприродна реальність пізнається тільки в переживанні, а тому самопізнання є насамперед життєвий процес, що концентрує в людині енергію саморозвитку. Тому органом цього процесу є серце, а пізнання людиною себе є акт любові. Діалог Г.Сковороди “Наркіс”, присвячений проблемі самопізнання, є розповідь про історію кохання. У міфі про закоханого в себе Нарциса Г.Сковорода вбачає найбільш адекватний символ, що передає ідею самопізнання. Самопізнання - справа серця, яке є корінням всього, кожен є тим, чиє в нього серце: людина з вовчим серцем є вовком. Серце, передусім, Г.Сковорода розглядає як духовну субстанцію, що є основою людського буття і джерелом життєдіяльності людини. Оскільки духовну субстанцію і джерело діяльності утворює в людині Бог, Г.Сковорода часто ототожнює серце з Богом або Словом Божим. Це утворює метафізичний аспект розуміння серця.
Г.Сковорода визнає двоїстий характер єдиного буття: крім світу видимого - світ невидимий. Крім онтологічних визначень: мінливий, нетривкий, минущий - то світ видимий, а незмінний, тривкий, вічний - світ невидимий, він надає обом світам ще й етичні визначення: видимий світ - то втілення зла, нечистоти, а невидимий - втілення добра, чистоти, правди. Тому і в людині є “два серця”: “ангельське і диявольське”, які в кожній людині ведуть вічну боротьбу.
На думку Г.Сковороди, кожна людина може потрапити в “царство любові”. Треба тільки, щоб серце стало доброю нивою і прийняло в себе зерна вічності. А зерна вічності – це слова Божі, написані перстом Божим на серці. Тоді відбувається богословське створення людини – її друге народження. Серце є дух, володар тіла, господар дому. А коли в серці поселяються думки Божі, то серце стає вічним і вічною є така людина. Вдруге народитися - значить знайти в собі те, що ніколи бути не починало і ніколи бути не перестане, бо воно божественне. У людині бере верх над її зовнішньою натурою “чисте серце”, “глибоке серце”, що приймає в себе зерно вічності. Людина, за Г.Сковородою, сама божественна, сама для себе - безодня, джерело, сонце. Ця “безодня” в людині є серце, тобто джерело думок і бажань. Не надаючи слову “серце” емоційного відтінку, Г.Сковорода в своїм вченні все ж переборює однобокий раціоналізм сучасної йому психології. Серце є для Г.Сковороди позасвідоме (скоріше “над-свідоме” ніж “під-свідоме”). Продовжуючи платонівську і християнську традицію, Г.Сковорода малює це позасвідоме не як нижче в порівнянні до свідомого психічного життя, а як вище і глибше, не як джерело порушень у “нормальному” ході психічних переживань, джерело, так би мовити, “темних” сил, а як осередок усього доброго та світлого, не як сліпу силу, а скоріше як провидчу та пророчу.