Донецький національний
технічний університет
ДЕЯКІ АСПЕКТИ
ВЧЕННЯ Г.С. СКОВОРОДИ
ПРО БОГА ТА СВІТ
Г.С.Сковорода жив у складний час феодально-кріпацьких відносин, коли уже в середині XVIII ст. сталося закріпачення селян лівобережної України. Це обумовило селянські повстання другої половини XVIII ст., які мали великий вплив на розвиток суспільної думки України [1, с. 73-75].
Другим фактором розвитку останньої була творча діяльність видатного мислителя, поета, просвітителя-демократа Г.С.Сковороди.
У 1738 році він вступив до Київської академії, де провчився з перервами приблизно 10 років. Схоластичне викладання та обмежена кількість учбових дисциплін призвели до того, що Сковорода вирішив доповнити свою освіту у різних центрах — наукових та культурних.
У 1750 році він їде до Угорщини — в Токай, де працює дячком у православній місії. Цю нагоду він використав для знайомства з видатними вченими, слухав їх лекції, вивчав їх твори. Сковорода був у Відні, Пресбурзі, Офені та інших містах, вивчав філософію та культурні надбання у цих центрах.
У 1753 році він повернувся на батьківщину та починає свою педагогічну діяльність у Переяславській семінарії. За спробу перебудувати викладання поетики на основі тонічного віршування М.Ломоносова Сковороду незабаром звільняють із семінарії.
У 1754-1759 роках він працює домашнім вчителем у поміщика Стефана Томари. У цей період він написав багато віршів, об’єднаних згодом у збірку під назвою “Сад божественних песней”.
У 1759-1769 роках Сковорода викладає у Харківському колегіумі поезію, а потім синтаксис, грецьку мову, курс правил благонравності.
Цей період був дуже плідним, написано було багато філоcофських творів: “Начальная дверь ко христианскому добронравію”, “Наркіс. Разглагол о том: узнай себе”. Сковорода тоді ж написав перший підручник для учнів — виклад філософських поглядів та критику ортодоксального богослов’я. Цей твір було винесено на диспут і засуджено, а Сковороду звільнено з колегіуму.
На цьому закінчується його службова діяльність, і він стає мандрівним філософом. Прості люди привітно зустрічали його, давали притулок та харч. Цей період у його житті був найбільш плідним. Твори цього періоду: “Симфония, нареченная книга Асхань”, “Беседа, нареченная “Двое о том, что блаженным быть легко”, “Разговор дружеский о душевном мире”, “Басни Харковскія”, “Разговор, называемый алфавит, или букварь мира”, …”Израильский змій”, “Жена Лотова”, “Благородный Еродий”, “Потоп зміин” та інші. За його життя жоден з його творів не був опублікований. Їх поширювали друзі та однодумці Сковороди лише у переписах (“Самвидаві”).
Помер Сковорода 9 листопада 1794 року і був похований у селі Іванівці (нині Сковородинка) на Харківщині. На могильній плиті за його бажанням вирізьблені слова його племінника, учня і друга М.І.Ковалінського: “Мир ловил меня, но не поймал”.
Світогляд Г.С.Сковороди був суперечним. Йому притаманні постійні творчі шукання та прагнення відійти від феодально-церковної ідеології. Сковорода гаряче співчував народові у боротьбі проти кріпацтва, царизму та зневаги до людської гідності.
Ідейними джерелами для філософії Сковороди є російська філософія та культура (М.Ломоносов), українська література (І.Вишенський, Ф.Прокопович, Г.Каніський та інші), а також антична філософія (Аристотель та Епікур) та філософія Відродження (М.Кузанський та Д.Бруно).
Але цей ідейний матеріал він переробив в оригінальну філософію та відповів на всі актуальні питання своєї доби.
Г.С.Сковорода додержувався думки, що предметом філософії є жива людина з її земними справами, з її думками та почуттями. Людина — це головна таємниця природи і суспільства; вона є ключ до розгадування всіх інших таємниць.
Він виступав проти релігійно-схоластичної філософії, бо у центрі уваги останньої є потойбічний світ, а її завдання — шукати докази істини “одкровення”, які містяться у “святому письмі”, та доводити їх до людської свідомості.
Сковорода ж думав, що філософія повинна давати вірні відповіді не тільки на загальнотеоретичні питання, а й бути знаряддям у розв’язанні суспільно-практичних питань та завдань. Філософія повинна розкрити, у чому є справжнє щастя людини, та вказати шляхи до його досягнення.
Відхід Г.С.Сковороди від церковної ортодоксії починається з критики християнських уявлень про Бога, що стоїть над природою. У творі “Начальная дверь к христианскому добронравію” він висунув тезу про єдність Бога та світу і зовсім категорично відхилив розуміння бога як особу: персоніфікація Бога та його зображення є вульгаризацією поняття Бога (у Миколи Кузанського була схожа позиція: для нього бог є філософський принцип в осмислюванні світу) [2, с. 113-117]. Богослови-ортодокси за це вигнали Сковороду з Харківського колегіуму.
Сковорода виходив із існування двох світів: “видимая натура називается тварь, а невидимая — Бог” [2, с. 113]. Між ними - єдність. На питання: створений світ має вічне буття чи має початок та кінець свого існування? — Сковорода відповідав, що матерія вічна (materie aeterna).
Філософ ототожнював природу з Богом. Ця позиція називається пантеїзмом. Але у нього пантеїзм має містичний характер.
Чудеса Сковорода заперечував: «Как же могла восстать на свой закон натура? Един точію младенческий разум сказать может, будь-то мира, великого сего идола и Голиафа, когда-та не бывало или не будет» [3, с. 161]. Таким чином він заперечував створення Богом світу із нічого.
Виступив він і проти аристотелевого протистояння між матерією та формою: форми усіх форм не існує, ентелехії теж. Форма, як і матерія, вічна. Але форма вища за матерію, бо вона духовна і є тим, чим є фігура у письменах або план у будівлі. За своєю природою форма є співпричетна з божеством. Світ є поєднанням двох “естеств”: матерії (яка є недіяльна, пасивна) та форми [3, с. 151].
Отже, у своїх судженнях про Бога та світ, матерію та форму, Сковорода був непослідовним: відкинувши Бога як творця світу, усунувши його втручання у розвиток природи, він намагається зберегти поняття Бога, називаючи Богом невидиму натуру, сутність, істину, розум любов, вічність та інше.
Він проголошує єдність Бога і світу, але без їх злиття; останнє призведе до безвір’я — ім’я Бога “загубиться” у природі. Водночас Сковорода виступав і проти розриву цих двох натур, бо це призведе до дуалізму. Останній він долав, встановивши ієрархію натур: невидима вища за видиму; невидима панує над видимою. Повне злиття обох натур має місце тільки у бога-отця та у Ісуса Христа.
Духовна натура прямо не породжує тіло, але є вища за нього, забезпечує його одухотвореність та розумність. Софійність світу є його насиченість Логосом (словом), присутність божественного начала в тілесній природі,в речах та людях.
Невидима натура існує лише у видимій, але видима натура є лише тінь, невід’ємна від свого джерела. Не матерія є джерелом різноманітності або принципом індивідуалізації невидимої натури, а навпаки, остання є для себе в цьому причина та саморухающая пружина.
Невидима та видима натури співвідносяться як внутрішнє та зовнішнє; адже сутність людини не є її тіло або той одяг, який вона носить. Подібно до цього і бог як дух не є сутністю тілесної природи, а остання не може бути його виявом і взагалі духовного. Все зовнішнє є межа, кордон, перешкода, завіса, які треба перейти, відкинути, розбити, щоб побачити, а вірніше, збагнути сутність духа.
Як бачимо, Сковорода так і не зміг здолати дуалізм. Цей різновид пантеїзму називається імманентним, або, вірніше, натуралістичним трансценденталізмом: пізнання духовного є перехід у потойбічне.
У творі “Діалог. Імя ему — Потоп зміин” Сковорода говорить про існування трьох світів: макрокосм, світ загальний, у якому живе все народжене: “Сей составлен из бесчисленных мыр-мыров и есть великий мир” [3, с. 148]. Далі йдуть малий світ, мікрокосм, або людина, та символічний світ — Біблія. За допомогою емблем, ієрогліфів, фігур, символів Біблія дає змогу людям, наділеним розумом, рухатись від тілесної натури до духовної, невидимої [3, с. 148-149]. І саме Біблія є перехід від однієї натури до другої.
Досить часто у нього йдеться і про 4-й світ — суспільство (commune): Сковорода називає цей світ світом соціальної несправедли-вості, визиску, зла, розкоші та розпусти. Тому цей світ не зміг зловити мислителя: він відмовився жити по його законах.
Проблема двох натур є однією з центральних у філософській творчості Г.С.Сковороди. Вона охоплює і проблему начала всесвіту (універсуму), і проблему духовності людини, і проблему потаємних божественних смислів, які розвиваються через символіку біблійських книг. Осягаючи ці смисли, підносячись шаблями духовності і моралі над світом тілесних речей, людина єднається з богом, з всесвітнім розумом.
Це свідчить про те, що проблема бога у Сковороди водночас є і проблемою розвитку та формування людини: без бога немає людини, без людини немає бога. Це типовий світогляд для епохи Відродження: олюднення бога та обожнювання людини. І це пояснює, чому Сковорода є предтеча багатьох концепцій в українській та східноєвропейській філософії (філософської антропології, вчення В. Соловйова та Бердяєва тощо).
У наш час, час духовних пошуків та осмислення нової суспільної реальності, вчення Сковороди дає світоглядні установи та надихає на творчі та чесні пошуки свого місця у житті та боротьбу зі злом.
Література
1. Нарис історії філософії на Україні. — Київ, 1966.
2. Начальная дверь к христианскому добронравию // Сковорода Г.С. Сочинения в двух томах. — М., 1973. — Т. 1, с. 111-121.
3. Діалог. Имя ему — Потоп зміин // Сковорода Г.С. Сочинения в двух томах. — М., 1973. - Т. II, с. 146-185.