Горкун О.К.

Донецький колеж

Григорій Сковорода –
філософ і просвітитель

В особі Григорія Сковороди українська демократична культура має оригінального мислителя і письменника  пристрасна думка якого не бажала й не могла миритися з несправедливою  ворожою трудовій людині соціальною дійсністю. Він виступив як виразник ідей гуманізму та селянського просвітительства різко засудив хижацькі інтереси панівних класів  їх злочинність і зажерливість паразитизм і пихатість. Протягом усього життя Сковорода послідовно уникав усього того  що могло уярмити його дух і волю до свободи і з повним правом заповів написати на могилі слова: ”Світ ловив мене та не спіймав”.

Сковорода зробив внесок у скарбницю української культури. Він писав пісні і музику до них, вправно грав на кількох музичних інструментах  малював  а головне – створив численні літературні і філософські твори. Його спадщина належить до визначних надбань української прогресивної культури ХУ111ст. а його ім я посідає помітне місце в ряду видатних діячів минулого які збагатили філософську думку та художню літературу України. У свідомість сучасників та нащадків він увійшов як народний вільнодумний мислитель мандрівний учитель життя в якому висока освіченість поєднувалася з мудрістю трудящої людини.

Сковорода сприйняв ідеали філософії гуманізму і просвітительства, віру у всемогутність людського розуму, в неминучість торжества правди й справедливості. Важливу роль у цьому відіграла його навчання у Києво-Могилянській академії, де значного впливу набули просвітительські традиції. Сковорода вважав, що ідеал суспільства, де кожен реалізує свої природні обдарування у “сродній”  праці і дістає насолоду від цього, можна втілити в життя за допомогою освіти, самопізнання. Звідси проголошення самопізнання універсальним засобом моральної перебудови світу. Щастя ж доступне всім і кожному, бо природа нікого не обділила.Варто лише відвернути увагу від згубних плотських жадань та інтересів і  пізнати в собі “справжню” людину, щоб знайти своє покликання і щастя в “сродній” праці, яка зробить “нужное нетрудним, а трудное – нужним”.

У Сковороди визріває переконання, що справедливе суспільство виникне на грунті освіти, пізнання людьми себе. Матеріальні відносини та стосунки між людьми регулюються додержанням моральних принципів. Основою моральності і справедливості він вважає споріднену працю, яка є корисною для всього суспільства, оскільки вже сам процес виконання її приносить  насолоду.

Сковорода не побажав перейти на бік панівних класів, а залишився з народом, ставши виразником його прагнення до щастя. Він належить до тих мислителів, вчення яких перебуває у повній гармонії з їхнім життям. Однак цієї гармонії не слід перебільшувати, бо його гаряче прагнення знайти «гармонійну рівновагу» духу в умовах панування зла і несправедливості лишилося недосяжною мрією.

Онтологічною основою вчення Сковороди є концепція трьох світів: макрокосма (“обительний мир”,всесвіт), мікрокосма (людина) і світу символів (Біблія, міфологія тощо). Всі світи складаються з двох натур: внутрішньої (духовної) і зовнішньої(матеріальної).Визнаючи мінливість зовнішньої природи, мислитель стверджує ідею вічності внутрішньої матерії, яку пантеїстично ототожнює з Богом як началом і причиною (“самодвижущейся пружиною”), що визначає закономірність розвитку всього сущого. Ці ідеї Сковорода розвивав у дусі неоплатоністичної діалектики. Оригінальним моментом у Сковороди була ідея двонатурності символічного світу, на алегоричному витлумаченні якого стверджується ідеал справді людського способу життя, відповідного природному покликанню.

Філософська творчість Сковороди розвивалась під впливом багатьох чинників, що й зумовило складний її характер. На філософських поглядах Сковороди позначився вплив принаймні трьох ідейно-теоретичних джерел. Це – філософські вчення античності, середньовіччя і Відродження, вітчизняне просвітительство і, нарешті, народна мудрість.

У творах Сковороди є чимало посилань на грецьких та римських філософів. В розв’язанні морально-етичних проблем для українського філософа авторитетами є Піфагор, Діоген, Сократ, Епікур, Плутарх, Епіктет, Сенека. Сковорода часто посилається на Платона та Аристотеля. Добра обізнаність з античною філософією і критичне її використання при створенні  власного вчення свідчать, що це вчення виникло не осторонь світової  філософії. Осмислюючи проблеми і завдання своєї епохи, український філософ спирається на надбання людської думки минулого, які він вважає істинними.  У центрі уваги Сковороди знаходиться  етико-гуманістична проблематика, тоді як у новій філософії переважала тенденція до розв’язання логіко-гносеологічних проблем. Із пізніших філософів Сковорода добре знав твори ареопагітиків і, насамперед, - Діонісія Ареопагіта.

Є всі підстави говорити про очевидний зв’язок учення Сковороди з ідеями діячів Реформації. Паралелі у них  виявляються в орієнтації на суспільно-політичні ідеали раннього християнства, в демократичному втлумаченні Біблії в інтересах народних мас і, нарешті, в запереченні церковної обрядовості та ієрархії. Ця близькість особливо вражає при порівнянні Сковороди, наприклад, з Еразмом Роттердамським, із творчістю якого був добре обізнаний український письменник-філософ.

Філософські погляди і зміст творчості Сковороди     позначені також помітним впливом ідей пізнього стоїцизму, виразником якого був голландський філософ Юст Ліпсій.

У нас немає безпосередніх доказів знайомства Сковороди з творами Джордано Бруно, Миколи Кузанського, з ідеями Б.Спінози, Хр.Вольфа та інших філософів. Але вчення про двонатурність світу перегукується з відповідними положеннями Спінози, котрий, як  відомо, твердив про наявність двох натур – тієї, що народжує, і народжуваної. Те саме можна сказати й про ставлення Сковороди до ідей Хр.Вольфа, зокрема розуміння філософії як науки про людське щастя.

Умонастрій та ідеї Сковороди не були чужими для тогочасних європейських просвітників. Це помітив уже І.Франко, який писав, що у складній, застарілій формі творів мислителя відбилися “нові ідеї європейської філософії і етики; ті самі ідеї рівності людей, простоти і натуральних взаємин, котрі у Франції проповідував Руссо”.

З’ясування своєрідності філософського вчення Сковороди пов’язане з його ставленням до таких джерел, як Біблія та міфологія. Розглядаючи “символічний  світ” та його місце в системі погляів Сковороди, звичайно говорять лише про Біблію, оскільки про неї найчастіше згадував сам філософ. Тим часом його твори свідчать, що в цьому “символічному світі” він надає чимало місця також язичницькій міфології.

У ставленні до Біблії, її алегорично-символічного тлумачення Сковорода  спирався на традиції пізньоелліністичної філософії, середньовічних і ренесансних авторів. Міфологія його цікавить  як засіб розпізнання людиною внутрішніх законів, що керують буттям. Це урівняння Біблії з міфологією, розгляд біблійних сюжетів як своєрідних притч, що узагальнюють нагромаджений людством пізнавальний та моральний досвід, характерна риса світосприймання і світорозуміння українського філософа.

У критиці релігійного марновірства Сковорода виходив з визнання закономірності розвитку природи, можливості пізнання світу і людини. Мислитель визнавав можливість алегоричного тлумачення легенд і міфів. Вони стали одним із важливих засобів самопізнання людиною свого справжнього єства – “сродної” натури, не пізнавши яку неможливо знайти своє природне покликання і ствердитися в сфері діяльності, яка приносить насолоду людині і користь суспільству.

Істинний смисл Біблії, за Сковородою, полягає в прихованій за символічною формою ідеї рівності всіх людей, любові і спільності. Як багато інших ідеологів плебейських мас, Сковорода намагався своєю теоретизацією Біблії відродити бунтарський дух раннього  християнства. І навчав він не Біблії, а ідеям рівності, братерства, свободи, ідеям неприйняття ганебної соціальної дійсності”.

Філософ визнавав лише алегоричний смисл Біблії, за допомогою  якої він прагнув намалювати картину ідеального з погляду моральності світу , в якому стверджується істинно людський спосіб життя.

Григорій Сковорода здобув освіту у Києво-Могилянській академії, мав можливість засвоїти всі найважливіші ідеї, які викладалися в її лекційних курсах. Крім того, у процесі самоосвіти він багато надолужив з того, чого не знайшов в академії. Саме це дало змогу філософу усвідомити світоглядне значення вчення М.Коперніка, виразно побачити успіхи людства в науці і техніці, у пізнанні всесвіту.

Однак інтереси Сковороди зосереджуються не на природознавстві, а на людинознавстві, на проблемі людини і людсчького щастя. Тому, наприклад, при безперечній і зрозумілій спільності певних рис світогляду Сковороди з поглядами його сучасників, які спиралися насамперед на узагальнення досвіду природознавства, не можна не помітити, що тут ми маємо справу з двома різними напрямами просвітительства ХVII - ХVIII ст.

На зміст філософії Сковороди справили значний вплив традиції  українського письменства  та філософії ХVII - ХVIII ст. Сковорода був добре обізнаний з надбаннями філософської думки російського та білоруського народів. Його творчість співзвучна з ідеями російських мислителів того часу (М.Ломоносов, А.Анічков., М.Поповський, М.Новіков).

Слід вказати і на зв язок основних етико-гуманістичних ідей Сковороди з ідеями його попередників (К.Транквіліон-Старовецький,  П.Могила, І.Гізель, С.Полоцький, Д.Туптало, А.Радивиловський, Ф.Прокопович та його вчителі М.Козачинський і Г.Кониський). Крім власнє ідейного змісту, в їх спадщині Сковороду приваблювали художньо-стилістичні особливості їхніх творів, регламентовані вимогами стилю барокко. Близкість етичних поглядів  М.Козачинського та Г.Конинського і вчення Сковороди виявляється, наприклад, в однаковому позитивному ставленні до етики Епікура, у тверженні про можливість досягнення людиною земного щастя у “спорідненій” праці.

Сковорода і як письменник, і як мислитель пройшов ідейно-естетичну еволюцію. Філосовські погляди Сковороди формувалися поступово. Їхньому теоретичному узагальненню передував процес внутрішнього визрівання та пошуків відповідного способу вираження.  Філософська творчість та усна проповідь своїх ідей серед народу і стали основними формами духовно-практичної і теоретичної діяльності письменника-філософа.

У 60-х роках Сковороду цікавлять насамперед питання моральних принципів практичної поведінки. Світоглядні проблеми частково знаходять відображення у віршах, байках і листах, що включають в себе ряд латинських віршів та епіграм і є майстерними  зразками єпістолярного жанру. Перехід від літературно-художніх жанрів до філософських форм-діалогів, трактатів та притч- знаменує новий етап у творчості письменника-філософа. Ця еволюція обумовила зовнішні форми самовиразу, тобто звертання до різних жанрів, узаконених українськими шкільними риториками і поетиками. У ранній період  він творить переважно у жанрах вірша, байки та листа. У подальші роки Сковорода обирає жанри філософського діалогу та діалогу-притчі. Такий характер має більшість його творів. Причому в діалогах, написаних наприкінці 60-х – початку 70-х років, бере участь по п ять або й більше осіб, які спільно шукають відповіді на поставлені автором питання. Точку зору автора тут можуть представляти один або й два співрозмовники, інші ж допомагають розвивати її або відтіняти окремі сторони можливими сумнівами і запереченнями. Загалом певні суперечності в поглядах були формальними, і обговорення думок було для автора одним із засобів розгортання власної точки зору.

У середені 70-х років Сковорода пише два трактати – “Икона Алківіадская” та “Жена Лотова”, в яких звертається до читача від свого імені. Ці твори позначені підвищеним суб єктивним пафосом мислителя як натхненного проповідника ідеї про необхідність пізнання “вічного начала”.

Діалоги 80-х років відрізняються від ранніх. Зовні це виявляється в скороченні кількості співрозмовників до двох осіб, зумовленому поляризацією їхніх поглядів. Питання про істину для автора вже розв’язане – лишається тільки спростувати нападки на неї з боку противників. Це зумовлює появу в них внутрішньої напруги, гостроти полеміки і пафосу авторської рефлексії. Ці зовнішні моменти діалогічної  форми відбивають внутрішню логіку розвитку філософських ідей Сковороди. Від окремих  загалом моралістичних ідей він переходить до розгортання цілісного етичного вчення, у центрі якого лежить ідея “сродної” праці як основи щастя; водночас він шукає обгрунтування онтологічних та гносеологічних основ свого філософсько-етичного вчення. Своєрідність філософських ідей Сковороди зумовлює пошуки відповідної форми і в свою чергу залежить від зворотного впливу цієї форми на її зміст. Сковорода схильний визнавати передусім красу нерукотворної, незайманої природи з її ритмами і пропорціями й ідеалістично заперечувати красу природи, перетвореної людиною відповідно до своїх потреб. У людському житті він також вважає прекрасними ті вчинки, які відповідають природним нахилам людини, смішними – прояви несродності. 

Сковорода виступив як виразник етико-гуманістичних ідеалів людей праці. Його твори  пройняті пафосом неприйняття несправедливої, ворожої людині дійсності, критикою вад панівних верств тогочасного суспільства, що позбавляло людину можливості утверджувати себе у спорідненій праці, в якій Сковорода бачив єдиний засіб досягнення щастя. Як письменник Сковорода зробив важливий крок у розвитку української літератури. Його творча спадщина не втратила інтерес і для сучасників.