Донецький коллеж
Учімося добру і людяності у великого співвітчизника
Благословенні ви, сліди,
Мандрівника Сковороди,
Що до цілющої води
Прямує, занедбавши
храми.
Складні політичні й економічні негаразди, що переживає нині українське суспільство, змушують кожного із сучасників шукати шляхів виходу з них.
А, як говорив великий О.Довженко, сучасне – це дорога з минулого в майбутнє.
Тож і звернені погляди кожного сьогодні до величної постаті видатного мислителя XVIII століття, нашого співвітчизника Григорія Савича Сковороди. Чим приваблює він нас? В чому його заслуга перед Україною?
Спробуймо ще раз сьогодні доторкнутися серцем до тих великих справ, яким віддав усе своє життя мандрівний філософ.
Спробуймо уявити його живого, почути голос, зрозуміти думки й переживання. Погляньмо на один з небагатьох його портретів. Високе чисте чоло, спокійний, сповнений почуття власної гідності погляд теплих уважних очей. На іншому малюнку – високий худорлявий чоловік у простій селянській свитині з ціпком у руці крокує рідними просторами, тими, якими сьогодні проїздять багато людей. Що вело його цими шляхами Що турбувало? З його творів, листів дізнаємося, що головною турботою цієї людини були не матеріальні блага, не побутові незручності, які для багатьох із нас стали головними у житті, а турбувався він про справжню сутність людини – душу, без якої вона просто двонога істота, тварина класу ссавців. Сам же Сковорода завжди радів з того, що мав душу, що вона, за його переконанням, не піддається старості та хворобам, вона є вічною.
Багато чого у його житті викликає у нас здивування. Тут необхідно наголосити й на тому, що час, у який жив і творив він, був досить складний. Важкі часи жорстоких розправ з “мазепинцями”, руйнування Запорозької Січі, скасування гетьманщини. Він став свідком закріпачення українського народу, за розпорядженням царя заборонялася діяльність мандрівних дяків. Відбувалося могутнє селянське повстання, відоме в історії під назвою Коліївщина, під час якого один із приятелів Т. Сковороди О. Мельхіседек освятив зброю гайдамаків.
За таких обставин важко було дотримуватися своїх життєвих принципів – бути гуманістом і вчителем для сучасників.
А свободу дій у тодішній Малоросії мали ті, хто в усьому підтримував царя, запобігав перед церквою. Сковорода ж був дитиною козацького роду й духу.
Висока освіта ще більше поглибила його вроджене прагнення бути вільним. Все життя він тікав від багатства й чинів - цих обов’язкових супутників рабства – на нескінченну дорогу пошуків істини, смислу людського буття на землі. Шукав він їх не за далекими морями, не в чужих землях, а серед рідного народу, прагнучи весь час нести світло знань усім, хто хотів знати. Учителя у селянській свиті знала вся Україна, його скрізь зустрічали радо, для нього відчинені були двері кожної домівки.
І йому всі вірили, бо він жив так, як учив. Візьмемо хоча б один з прикладів його діяльності. Сковорода завжди твердив, погоджуючись з великими мудрецями людства - Платоном і Сократом: “Пізнай себе!” – і дав ще глибше розуміння цієї необхідної для людського щастя істини: “Щаслив той, хто сопряг себе часную должность с общею. Сия есть истинная жизнь”.
Відчуваючи, що він покликаний бути вчителем, стає ним після того, як був звільнений з посади спочатку Переяславського колегіуму, а потім з Харківського за вільнодумство та непокірність. Його тепер можна було зустріти у колі народу скрізь, бо, на противагу мандрівним дякам, які в основному виступали в ролі прохачів, він знаходив порозуміння із слухачами, умів дати слушну пораду, за що заслужив велику пошану і був бажаним гостем у кожній хаті.
Г. Сковорода добре грав на скрипці, бандурі, сопілці, сам складав пісні і виконував їх. Закоханий у пісню український народ підхоплював їх, а це давало силу й натхнення авторові, бо це була його “сродна” праця, як і вчителювання.
Поневолена тогочасна Україна волала до Бога про порятунок, шукала його в церквах і Біблії, намагаючись пізнати, де же та справедливість і святість. Сковорода ж, мандруючи містами й селами, переконував кожного, хто його слухав: “Бог біля тебе , з тобою, в тобі є...”.
Часто повторював великий учитель, що “із марновірства вродилися нісенітниці, спори, секти, ворогування, міжусобні й подиву гідні, рукоприкладні й словесні війни...” Ці слова на той час звучали надзвичайно викривально. А нині? Вслухаймося, наскільки є вони актуальними й сьогодні. Осуджуючи лицемірство й фарисейство отців церкви, сам Сковорода намагався жити за прикладом Ісуса Христа. Звідси його кредо: “Мій жребій з голяками”, звідси безмежне довір’я до нього народу.
Великий філософ з народу і у своїх творах, і на прикладі власного життя підніс ідею народолюбства. В одному із своїх філософських трактатів він писав: “Я знаю багатьох учених. Вони горді, не хочуть розмовляти з селянином”.
“Мой жребий з голяками” - це було не пустою фразою, а змістом життя великого письменника - гуманіста. Він вважав, що освіта, культура, повинні бути доступні не тільки багатим, не тільки небагатьом “жрецям науки”, а й широким народним масам. Коли йому вказували, нібито маси не здатні до засвоєння положення науки, нібито простий народ, спить він відповідав: “Всякий сон пробудний, і хто спить, той не мертвечина й не одубіле мертве тіло. А коли виспиться, так проснеться, коли намариться, то очуняє й набере відваги”. Боляче переживав Сковорода трагізм покріпачених народних мас. Він гостро засудив кріпосницький лад, як людоїдство і прославив волю. Воля для нього – найбільша цінність на світі, більша, ніж “злато”, ніж багатство. До глибини душі письменник ненавидів тиранію, завжди гостро говорив про царів, вельмож, панів. Він сміливо запитує сильних кріпосницького світу:
О мире! Мир бессовестный!
Надежда твоя в царях?
І відповідає:
Вихрь развеет сей прах.
Виступаючи з критикою владарів феодального світу, Сковорода вдавався до їдкого сміху й сатири.
Особливо слід наголосити на ідеї, що підніс у своїй творчості великий учитель, самовдосконалення і “сродної праці”, тобто такої праці, яка відповідає нахилам і здібностям людини.
Виходячи з цього, він засуджує тих, “кто високо в гору дмется”. “Природный и честный сапожник милее и почтеннее, чем бесприродный штатский советник”. У тогочасних правлячих колах Сковорода бачив багато людей, яких вважав не гідними свого стану, і писав: “Верный признак несродственности к званию есть гонятся за доходами”. Хіба не до наших сучасників звернені ці слова?
Усім своїм життям учив Сковорода, що основою життя кожної людини є труд, тому й прославляв він людину праці як “трудолюбствуючу”, чисту серцем. Їй протиставляв він представників панівної верхівки, як звірів, зміїв, що мають серце, жадібне до золота, “любящее мудрствовать об одних кошельках и чемоданах”.
От би й нам сьогодні досягти хоч трохи такого самоствердження у своєму прагненні добра і справедливості коли не чекають від когось, а самі прагнуть дорости до таких велетнів духу.
Та “сродна” його праця – обраний ним шлях. І він невтомно ніс свій хрест до самої старості, до останнього дня життя, бо знав точно і твердив усім, що тільки в праці, активності, зацікавленості, постійному навчанні і пізнанні – смисл життя людини.
Підтвердженням того, що він вийшов переможцем у життєвій боротьбі є заповіданий ним напис на могильній плиті: “Мир ловил меня, но не поймал”. Була у Сковороди і своя політична мрія - “Горняя Республіка”, держава вільних, щасливих своєю “сродною” працею людей, яких не торкався вірус жадоби до багатства й розкоші, до безмежної влади над людьми. Та не була вона реалізована, бо протягом довгого часу грунт культури нашої засівався не зернами правди, а блискітками фальшивих догм новітніх мислителів“”, життя яких навіть краєчком не доторкалося до життя народу. У складний час сьогодення ми як нація маємо один позитивний момент – можливість пізнавати себе, своїх героїв і мислителів, духовних праведників не через якусь ідеологічну призму, а через власне серце і розум. Пізнаваймо ж Сковороду – у нім же пізнаваймо себе, свій народ, свої духовні цінності. Вчімося бути людьми серед людей.