СИНЕРГЕТИЧНА МЕТОДОЛОГІЯ АНАЛІЗУ
СОЦІУМІВ, ЩО ТРАНСФОРМУЮТЬСЯ
Звернення в останні роки вітчизняних соціальних філософів до синергетичної методології свідчить про те, що традиційні підходи, які визнають жорсткий детермінізм, безальтернативну обумовленість соціальних явищ та процесів, не спрацьовують. Сучасна картина світу виключає погляд на суспільство ані як на стабільну корпорацію, ані як на систему, котру цілеспрямовано конструюють її члени. Соціальні реалії виявили велику кількість феноменів, що не втискуються в “прокрустове ложе” лінійних рівноважних, оборотних систем. Адже суспільство являє собою складно-організовану дисипативну систему, яка містить і детерміністичні, і стохастичні елементи.
При цьому детерміністичними елементами суспільства виступають різноманітні соціальні інститути, які мають доступ до влади й завдають організуючого впливу, спрямованого на підтримання стабільності всієї системи. Стохастичні елементи соціальної системи – це окремі особистості в процесі їх самореалізації, першоджерелом якого є суперечність між бажаним та існуючим і який, будучи реальним включенням людини в соціальні процеси, в певні періоди нестійкості суспільства здатний спричинити зміни на макрорівні.
Розвиток будь-якої соціальної системи є чергування періодів стійкості й нестійкості, порядку й хаосу, ієрархізації та деієрархізації. Всі суспільства постійно розвиваються, переходячи з одного стану в інший. Тому, на наш погляд, не зовсім коректно використовувати поняття “перехідне суспільство”: воно є таким на кожному етапі своєї історії. Більш того, якщо воно припиняє “переходи”, то неминуче гине. “Стабільні”, або інерційні, суспільства теж являються перехідними, тільки їх стабілізаційні характеристики більше помітні, “суспільні протиріччя менш антагоністичні, жорсткі, рідше виливаються у відкриті конфлікти” [1, 24].
На думку А.Ахиезера та Г.Гольца, одним з варіантів відносно стійкого стану розвитку суспільства є механізм негативного зворотного зв’язку, який можливий, по-перше, коли його члени здатні спільною відтворюючою діяльністю підтримувати соціальні відносини й культуру у відносно незмінному стані, а по-друге, коли люди здатні в процесі інтенсивного відтворення так удосконалювати життєво важливі параметри, що вони підвищують організованість, ефективність відтворення та здатність протистояти ентропійним процесам. У першому випадку ми маємо традиційне суспільство, у другому – модель ліберально-демократичного суспільства Між цими типами знаходиться чисельність проміжних варіантів, які характеризуються нестійким станом суспільства, високим рівнем соціальної ентропії. Переходи від одного стану суспільства до іншого підпорядковані дії механізму позитивного зворотного зв’язку, коли випадкові відхилення параметрів порядку не згасають, а посилюються і спричинюють руйнування старої структури соціальної системи. Циклічна динаміка соціуму, таким чином, пов’язана з подоланням граничних (порогових) величин [2; 363-364].
Пороговість чутливості є важливою властивістю соціуму як складної відкритої нелінійної системи. Нижче порогу все зменшується, стирається, нівелюється, не залишає слідів в науці, культурі, а вище – навпаки, в багато разів збільшується і спричинює перехід до іншого стану. Суспільство набуває характеру проміжного, коли проходить через критичний поріг, відкидає застарілі елементи своєї структури й опиняється в ситуації біфуркації з чисельністю варіантів подальшого розвитку. Вибір шляху соціальної системи обумовлюється, з одного боку, процесами самоорганізації з коливанням рівня ентропії, з іншого – свідомими конструктивними діями окремих особистостей, які мають доступ до керування суспільним життям.
Звісно, що процеси соціальної самоорганізації не є абстракцією, вони теж представляють собою похідну від діяльності окремих індивідів: “те, що на рівні індивіда виступає як цільова поведінка, на більш загальному - ... самоорганізація відповідної системи” [3, 455]. На відміну від свідомої організації суспільства, самоорганізаційні процеси являють собою результуючу вчинків окремих особистостей, які не мають на меті зміни соціосередовища. Тому соціальна самоорганізація – це прояв спонтанного в суспільстві, відсутність єдиного суб’єктивного начала.
Після подолання соціумом, що самоорганізовується, критичного порогу, який умовно називають першим, в загальному вигляді можливі процеси в трьох напрямках.
По-перше, за умов вибору шляху, який суперечить внутрішнім тенденціям саморозвитку соціальної системи, може відбутися необоротне зростання дезорганізації, тобто перехід через другу межу – поріг необоротності і, як наслідок, - національна катастрофа, банкрутство тощо. Важливо, що спонтанні процеси самоорганізації соціальної системи, будучи підпорядкованими первісній необхідності порядку, не здатні вивести на шлях до цієї межі. Це під силу тільки процесам свідомої організації суспільного життя, вплив яких завжди має бути обмеженим.
По-друге, випадок, коли після подолання критичного порогу соціальна система розвивається відповідно з внутрішніми тенденціями більшості її елементів, вона опиняється у “режимі з загостренням”. При цьому випадкові відхилення параметрів посилюються функціонуванням механізму позитивного зворотного зв’язку, швидко розростаються, виводячи всю систему на новий аттрактор, а отже - на новий рівень розвитку.
По-третє, існує можливість застійної соціокультурної суперечності, яка виникає на межі порогу необоротності, однак характеризується здатністю суспільства утриматися на грані катастрофи, тривалим існуванням в передкатастрофічній ситуації. Саме цей наслідок критичного порогу характеризується активним пошуком оптимального варіанту подальшого розвитку соціальної системи і саме таким станом характеризується сучасне українське суспільство.
Оскільки, як відзначалося вище, соціум на будь-якому етапі свого розвитку являється перехідним, то для позначення періодів, коли стабілізаційні характеристики майже не проявляються, правомірніше використовувати терміни “соціальна трансформація”, “соціальна криза”. Ці явища перехрещуються, проте криза не вичерпує визначення суспільства, що трансформується, вона є лише одним з його моментів. Криза як максимальна поточна нестійкість соціальної системи спричинюється надмірною стійкістю суспільного ладу: коли стабільність соціального порядку протистоїть зміні середовища, цей порядок входить в кризу. Кризовий період розвитку суспільства означає соціальну ситуацію, породжену гострим конфліктом між новим змістом і старою формою в протіканні суспільних процесів. Криза виявляється у відсутності успіхів у процесі діяльності, в некерованості соціальної системи, в активній відмові від багатьох чинників минулого, що спричинює руйнування старої структури суспільних відносин.
Соціальними явищами, що сигналізують про передкризовий стан суспільства є соціальні деформації - процеси розвитку суспільних відносин у напрямку відхилення від ідеалів, принципів і норм саморозвитку організаційних структур.
У другій половині 80-х років минулого століття труднощі становлення й розвитку соціалізму породили в житті радянського суспільства такі деформаційні явища, як порушення принципів соціальної справедливості, неузгодженість і дегуманізацію державних, корпоративних, колективних та індивідуальних інтересів, бюрократизацію всієї системи суспільних відносин, появу “тіньової” економіки. Посилення цих деформацій спричинило системну кризу суспільного життя – тобто кризу в усіх його сферах. Незважаючи на негативне сприйняття буденною свідомістю деструктивного характеру кризового періоду, останній є необхідною умовою розвитку соціальної системи. Деструктивність кризи стає її конструктивністю, надаючи простір для пошуку нового аттрактора. У цьому плані є характерною та оцінка, яку надавали вітчизняні філософи розвитку українського суспільства: до 2000 року більшість авторів називали Україну кризовим суспільством, сьогодні переважно використовуються трансформаційні характеристики: “системна трансформація”, “трансформаційний процес”, “суспільство у стані трансформації” тощо.
В загальному розумінні трансформація – це дія або процес зміни форми, виду або характеру певної системи, період переходу від того, чого вже нема, до того, чого ще нема, але що повинно або може бути. Суспільство є трансформаційним в період становлення нових соціальних відносин, ствердження оновлених принципів соціального устрою, виникнення нових суспільних інститутів тощо.
Характерною ознакою трансформаційного соціуму є аномія, тобто такий стан соціальної системи, в якому наявний слабкий консенсус, недостаток віри в цінності або цілі, а також втрата ефективності нормативних і моральних рамок, що регулюють соціальне життя. Аномія ускладнює досягнення головної мети трансформаційного суспільства, яка полягає в новому самовизначенні за рахунок пропонування шляхів прогресивного розвитку. Тому подолання аномічного відношення особистості до суспільного стану є не тільки запорукою індивідуальної адаптації до зміненого соціального середовища, але й необхідною умовою результативного пошуку подальшого шляху розвитку суспільства в цілому.
Сьогоднішня Україна – трансформаційне суспільство. Відбуваються зміни в усіх сферах суспільного життя, проте вони між собою неузгоджені і напрямок їх невизначений, що є ознакою транзитивного суспільства. Транзиція – це трансформація, яка характеризується невизначеністю постійних змін у процесі оновлення в рамках стиснення просторово-часової сфери.
Соціальна транзиція є періодом засвоєння людьми масиву новітньої інформації, весь об’єм якої вони не здатні одразу переробити, тому необхідний відбір потрібної інформації та її адаптація з метою вибору варіантів розвитку. Через постійні невизначені зміни основа всього суспільного життя – економічна система – рухається майже по колу, не знаходячи виходу на спіраль розвитку, що виступає провідною негативною рисою транзитивного періоду. Найважливіша позитивна риса полягає в тому, що йде серйозний пошук системою альтернатив подальшого розвитку, тобто транзиція є періодом початку руху до нового аттрактора. Саме в нестабільному стані несформованості структури суспільства його члени демонструють свою потенційність, тобто здібність постійно генерувати нові ... альтернативи розвитку системи.
Отже, сьогодні Україна, подолавши критичний поріг і все ще залишаючись перед порогом необоротності, існує як транзитивне суспільство. Десятирічна криза породила світоглядну розгубленість, поширення відчужених форм праці, кризу самоідентичності особистості, але – разом з цим – і надію. У процесі адаптації до постійних невизначених змін формується новий тип людей: “трансформація відбувається на особистісному рівні, і трансформаційна особистість здатна жити в умовах хаосу і абсурду, коли у суспільстві немає руху до певної мети і воно змушене постійно зазнавати трансмутації” [4, 31].
Таким чином, застосування методології соціальної синергетики дозволяє по-новому побачити процеси зміни соціального, політичного, економічного ладу у пострадянських країнах взагалі, і в Україні зокрема. Аналізуючи концепції соціального хаосу, порогових станів, режимів із загостреннями, ми маємо можливість побудови більш детальної, наближеної до реальності сьогодення картини соціального світу.
Литература
1. Михальченко Н.И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? – К.: Институт социологии НАН Украины, 2001. – 440 с.
2. Ахиезер А., Гольц Г. Критические пороги социальных систем // Общественные науки и современность. – 1992. - № 1. – С. 45 – 56.
3. Пригожин И. Самоорганизация социальная // Российская социологическая энциклопедия / Под общей ред. Г.В.Осипова. – М.: НОРМА–ИНФРА–М, 1998.
4. Катаєв С.Л. Трансформація сучасного українського суспільства: постмодерністський контекст // Людина і політика. - 1999. - № 3. - С. 29-32.