Біоетика:
соціокультурне і біотичне в життєдіяльності людини
На межі третього тисячоліття ми надали навколишньому середовищу настільки радикальних змін, що тепер повинні змінити самих себе, щоб у ньому існувати. Зміни в життєдіяльності людини настійливо вказують на необхідність розповсюдження етичних підходів на нові малодосліджувані проблеми людського існування. В умовах сьогодення, коли на перший план висувається завдання збереження дару життя, дослідження дійсно біологічного виміру сучасної ситуації у зв’язку з антропологічними і екологічними катастрофами не випадкове, а поняття “біоетика” отримало широке розповсюдження. Запропоноване в 70-ті роки ХХ століття американським біологом В.Поттером, сьогодні воно вивчає вплив суспільства через систему цінностей і норм на біологічні процеси, роль моралі в знятті біологічного соціальним. Відкриття останніх десятиліть в біології та медицині загострили протиріччя між природою і людиною. Біоетика не означає підміну етики, оскільки вона досліджує певний тип моральних стосунків, пов’язаних з моральною регуляцією впливів суспільства на природу і людську біологію. В цьому розумінні термін “біоетика” не означає біологізації етики [2]. В сучасному науковому пізнанні біоетика має сою емпіричну основу, яка містить у собі два рівні біосоціальних взаємодій. На рівні “суспільство – жива природа” здійснюються такі процеси, як взаємодія біосфери і цивілізації, поєднання біологічних і соціальних факторів в людській популяції; на рівні індивіда – взаємодія генотипу і соціального середовища, трансформація антропологічних характеристик в соціально ціннісну поведінку, вплив образу життя на людську біологію, медичні та біотехнологічні експерименти з людським організмом та ін.
Близькою до біоетики, але все ж не тотожною ій є соціобіологія, для якої характерним є редукціонізм. Засновник соціобіології Е.Уілсон відстоює ідею культурно-генетичної коеволюції, згідно з якою культура породжується і регулюється біологічними факторами, а біологічні якості, в свою чергу, генетично трансформуються під дією культурних інновацій. На думку Уілсона, центральним теоретичним питанням соціобіології є питання про природну перевагу альтруїзму, під яким мається на увазі поведінка, що ослаблює потенціал “его” на користь “іншого”. Під “природою людини” соціобіологія розуміє “сукупність генетично обумовлених схильностей у поведінці, які виділяються в процесі природного відбору, під впливом соціокультурної еволюції” [4]. Домінантну роль у формуванні альтруїзму відіграє ідея душі, як уявлення про особливу, нематеріальну субстанцію, яка констатує людську особистість. Саме ця ідея здатна стримувати у людей дію принципу максимізації і формування поведінки, яка суперечить цьому принципу. Це відбувається тому, що будь-яка ієрархічно організована система змушує стоячі нижче до “несправжньої”, нещирої поведінки, яка націлює індивіда на прагнення зайняти потрібну і бажану нішу в суспільстві. В своїй крайній формі, на думку соціобіологів, бажання соціального схвалення і створює основи аскетичного альтруїзму. Душа – це породження генетично обумовленого прагнення до безсмертя.
Загальнотеоретичне біоетичне пізнання торкається методологічних і світоглядних аспектів у відношеннях між етикою і біологією, виявляє предметні межі біоетики, спираючись на принципи аналізу біологічного і соціального в людині. Біологічне в людині – не “німа” субстанція, не тільки передумова соціального, але одночасно і сама соціальна системна властивість, в якій змінюються і стають суто людськими вітальні процеси і структури на всіх рівнях людського організму. І хоча життєдіяльність індивідів функціонує під впливом соціокультурного, але вона нерозривно пов’язана з біотою. Життєдіяльність людей як біологічного виду протікає за тими ж законами природи, які властиві біоті та організму. Організм є певним елементом ієрархії середовища і репрезентом різних станів матерії в її довгій космічній еволюції. На думку В.Вернадського, людина як представник якісно нового рівня руху матерії, за еволюційною значущістю являє собою космічне явище, а його становлення і розвиток є частиною всезагальної еволюції матерії. Поняття “ноосфери” як “царства розуму”, вважає В.Вернадський, не протиставляється “глузду”, як це було у Гегеля, який вкладає в це протиставлення певний досить важливий гносеологічний і логічний смисл. У Вернадського “розум” – це цілісна людська свідомість у всіх її проявах, включаючи абстрактне мислення, волю, емоції, а також їх передумова – специфічно людське спілкування, сприйняття уявлення. Людський розум – це всі духовні прояви особистості людини.
Оскільки виникнення і функціонування ноосфери з необхідністю пов’язане з появою і еволюцією розуму, “… в ноосфері вирішальним і визначаючим фактором є духовне життя людської особистості в її соціальному вияві” [1, 25].
У діяльнісному процесі “вмонтованості” в соціальний контекст біодетермінанти набувають для людини культурних значень. Тенденція суспільної еволюції така, що відбувається все більш універсальне включення біологічного в соціально значиме функціонування, виявляються в природі людини нові зв’язки, що одухотворяють людину і збільшують ступінь її внутрішньої свободи. Біологічне і соціальне можуть знаходитись як у стані гармонії, так і в стані репресії, обмеження одного іншим, а тому біосоціальна цілісність індивіду містить у собі ціннісні моменти.
Організм – динамічно побудована система з диференційованими і нерівноцінними складовими. Для нього властиво: висока ступінь цілісності, інтегрованості і безперервності існування [3, 14].
Розвиток тілесно-історичного буття людини може здійснюватися, в по-перше, безвідносно до конкретних соціальних змін, по-друге, воно неодмінно вступає в протиріччя з конкретно-історичними умовами, по-третє, суспільний розвиток породжує нові біотичні функції і зв’язки, які залежать від перших, по-четверте, соціальний розвиток випадково пов’язаний з біотичними змінами. Але в будь-якому випадку біотична природа людини не є нейтральною, байдужою до формування і розвитку людини в процесі праці, спілкування та пізнання в акваторіях соціального простору і часу.
Сьогодні неможливо собі уявити суспільне життя без змін в організмі, тобто тілесно-історичному бутті. Організм еволюціонує не сам по собі, а як складова частина більш складної біологічної системи. Але якщо б ці зміни не були циклічними, то моментально вивели б організм зі стану рівноваги з навколишнім середовищем і власною стійкістю. Ще стародавні греки вважали, що в людській істоті все піддається чергуванню. І дійсно фундаментальні дослідження людської істоти свідчать, що життя тілесно-історичного буття складається з необхідних ритмів. Організм індивіда являє собою відкриту самоорганізуючу генетичну систему, особливу живу лабораторію, що свідчить про самостійну роль біологічних факторів в життєдіяльності людини. Біологічна основа в людині не тільки зберігає її спорідненість з живими предками, але і несе в собі відбиток перетворень, внесених в її організм особливостями соціокультурного буття. Соціокультурне буття, розширюючи свою сферу прояву, розширює і сферу біотичного в життєдіяльності людини.
Предметні межі біоетики виявляються, на думку В.Проданова, в двох типах взаємодії моралі та біології. Перший відображає моральні аспекти соціального впливу на розвиток і функціонування біологічного. Сюди включається екологічна етика, ціннісно-нормативні вимоги до розвитку людського організму (моральні аспекти регуляції шлюбних відносин, задоволення органічних потреб людини, формування вольових механізмів, які обмежують безпосередні вітальні імпульси, та ін.). Другий тип цієї взаємодії розкриває роль біологічних факторів в моральному розвитку індивіду і його поведінки [2]. Цікавою і малодослідженою є проблема ізоморфізму між моральним і біологічним, про філо і онтогенетичну специфіку трансформації природного на життєвому шляху індивіду.
Інакше кажучи, моральна міра, яка накладається на біопсихічні процеси, не може не поєднуватись з певною мірою у функціонуванні біологічного. Так, нейрофізіологічний тип надає моральному впливу особливий механізм і може виявитись передумовою різного ступеню моральної стійкості особистостей, які потрапляють в одну і ту ж ситуацію вибору. Тут виявляються такі фактори, як вік, стать, темперамент, соматичні особливості, стан здоров’я і т. ін. Слід зазначити, що людина як моральний суб’єкт у філософсько-етичній та психолого-педагогічній теорії найчастіше виступає як безсубстратна істота, певне “Воно”, що веде до відриву теорії від практики, а іноді навіть спотворює картину реального буття індивіду.
В ієрархії та динаміці біосоціальних цінностей і норм основну роль виконують дві пари категорій – життя і смерть, здоров’я та хвороба. Важливо відзначити поліфункціональність біосоціальних цінностей, пов’язаних з особливостями людської життєдіяльності, яка задовольняє різні, навіть взаємовиключаючі, потреби способом компенсації і замінення однієї цінності іншою в ситуації, коли люди не можуть задовольнитись нормальним, тобто прийнятим для збереження своєї біосоціальної цілісності образом ті чи інші соціальні, духовні та органічні потреби. Зв’язок норм і цінностей полягає в тому, що певні норми є індикатором відповідних цінностей, тому можна говорити про ціннісно-нормативний комплекс як механізм реалізації соціального і біологічного в людині. Прослідковуючи динаміку біосоціальних цінностей і норм можна зробити висновок, що кожна історична епоха формує ціннісну соціокультурну матрицю функціонування організму людини. Дихотомія людського існування на рівнях індивідуального і суспільного буття рефлексує в біоетиці через протиріччя між “природою” людини (біосоціальним) і зовнішніми цінностями і нормами.
Зв’язок між біологічними характеристиками і соціальною поведінкою відбувається іноді в досить дивних формах. Так, у деяких народів високо цінуються люди зі специфічною формою носа (така людина стає біосоціальною цінністю). В результаті розповсюджується особлива – елітна – група людей, які відрізняються від інших профілем носа: образ “природа” людини, прийнятий в суспільстві за еталон, може привести до суттєвих змін в соціальних процесах. “Природа” людини є своєрідним біосоціальним комплексом, який включає в себе певні цінності, сприймається як точка відліку у виборі моральних дій. Сформованим біохарактеристикам властива стійкість, тому “природа” людини інертна, здатна чинити опір зовнішнім впливам. Біологічне виражає такі біосоціальні цінності, які суперечать груповим і суспільним цінностям. Біосоціальні цінності пов’язані не тільки з особливостями людського організму, а і з забезпеченням умов нормального функціонування і розвитку суспільства та соціальних характеристик людини. З позиції цього критерію суспільство або соціальна група оправдовує навіть смерть окремих людей заради інтересів соціуму. Тому самопожертвування є в критичних ситуаціях біосоціальною цінністю, хоча і суперечить нормам тілесно-біологічної природи людини. Але будь-яке суспільство так чи інакше засуджує руйнування самого біологічного (самогубство, вбивство, кровозмішування, насилля тощо), формуючи систему заборон в межах соціальних інститутів. Біоетика розглядає людське життя як вищу цінність в ієрархічній ціннісній системі суспільства.
Література
1. Вернадский В.И. Размышления натуралиста. Научная мысль как планетное явление. – М.: Наука, 1977.
2. Проданов Васил. Биоэтика. – София: Наука и искусство, 1988. – 250 с.
3. Хонин С.М. Индивид как субъект жизнедеятельности. – Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1990. – 168 с.
4. Lopreato J. Human nature and biocultural evolution. Boston etc: Allen and Unwin, 1984 – XIV, 400 p.